Вільнянськ, Вільнянський район, Запорізька область
Вільнянськ (до 1935 року — Софіївка, згодом — Червоноармійське) — місто районного підпорядкування, розташоване за 25 км від Запоріжжя. Його перетинає залізниця Москва—Севастополь. У Вільнянську — станція Софіївка. Населення — 12,7 тис. чоловік. Міській Раді підпорядковане с. Смородине.
Вільнянськ — центр району, площа якого близько 1,3 тис. кв. км, населення 51 тис. чоловік (у т. ч. сільського 38,3 тис., міського 12,7 тис.). У районі 134 населені пункти, підпорядковані міській та 13 сільським Радам; 11 колгоспів, 8 радгоспів; орної землі 95,9 тис. га, під садами 3,8 тис. га; 10 промислових підприємств, З будівельні організації; 69 шкіл, 52 будинки культури і клуби. У районі споруджується Вільнянська державна зрошувальна система.
Засновано Софіївку 1840 року у верхів’ї річки Вільнянки вихідцями з центральних губерній Росії. У 1859 році в Софіївці, що входила до Наталівської волості Олександрівського повіту, було 30 дворів, проживало 177 чоловік. Відкриті усім вітрам хати-мазанки під солом’яними стріхами тулилися до балки. Взимку їх аж по самі димарі засипало снігом, восени й повесні вони тонули у багнюці. Софіївські селяни, які потрапили в кріпосну залежність від землевласника, жили у жахливих злиднях. Під час реформи 1861 року кріпаки одержали мізерні наділи, близько 1 десятини на душу. Це була в повному розумінні голодна воля. Щоб якось прогодувати свої сім’ї, їм доводилося йти в найми до поміщика і німців-колоністів.
Маючи достатню кількість дешевих робочих рук, багаті землевласники дедалі більше виробляли товарного хліба. Після прокладення Лозово-Севастопольської залізниці (1873—1879 рр.) і спорудження станції Софіївка вони вивозили його до Олександрівська. 1886 року поруч зі станцією німецькі колоністи Классен і Нейфельд збудували завод сільськогосподарських машин.
Прокладення залізниці сприяло пожвавленню господарського життя краю. І навіть маленька, убога Софіївка, в якій за півстоліття так і не збільшилася кількість дворів, а населення зросло лише на 39 чоловік (1899 року — 216 жителів),
поступово втягувалася в товарне виробництво. Селяни мали всього 38 десятин надільної землі, а орендували в 9 разів більше — 340 десятин. Із 30 дворів 3 орендували менше 5 десятин, 16 — від 5 до 15, 7 — від 15 до 25 десятин. Це свідчило про значну майнову нерівність. 1901 року в селищі було 87 коней, 32 корови, 65 свиней. Значна частина худоби належала 13 родинам, які обробляли орендовану землю власним тяглом. Решта селян вдавалася до супряги. Заможні господарства мали можливість продавати більшу частину вироблюваного зерна і поступово багатіли. Інші ж родини не вилазили із злиднів і змушені були посилати працездатних чоловіків і жінок у найми до великих землевласників Аманів, Бабенків, Гаркушівських та ін., які в околицях Софіївки мали 1,5 тис. десятин орної землі.
Частина жителів Софіївки працювала на заводі Классена і Нейфельда. Умови життя та праці робітників були такі важкі, що навіть старший фабричний інспектор Катеринославської губернії мусив доповісти про це вищому начальству. Робочий день тривав більше 10 годин. В цехах не було ні опалення, ні вентиляції. Травматизм і каліцтво серед працюючих набрали жахливих розмірів. Робітники забезпечувалися роботою лише протягом 12 днів на місяць. Заробітки їх не перевищували 18 крб. Жили вони в холодних, вогких бараках, голодували, одягалися в лахміття.
Нещадна експлуатація викликала загострення класових суперечностей, які переростали у відкриті виступи робітників проти капіталістів і самодержавства. Цьому сприяла також революційна агітація соціал-демократів. 18 березня 1903 року на заводі була поширена прокламація Катеринославського комітету РСДРП «4 серпня 1789 — 19 лютого 1861», в якій на прикладі розв’язання земельного питання великою французькою революцією викривався антинародний характер селянської реформи в Росії 1861 року.
В лютому 1905 року, коли спалахнув страйк на підприємствах Олександрівська, до нього приєдналися робітники заводу Классена і Нейфельда. Вони вимагали 8-годинного робочого дня, підвищення заробітної плати, поліпшення фабричного законодавства, права на створення професійних спілок, організації шкіл для дітей робітників тощо. Про цей страйк, придушений жандармами, повідомляла більшовицька газета «Вперед».
Напередодні першої світової війни Софіївка була невеликим селищем при залізничній станції. Тут працювала пошта, церковнопарафіяльна школа, а на станції Софіївка — фабричне початкове училище (відкрите 1894 року). У 1913 році в селищі налічувалося 235 жителів. Більшість селян остаточно розорилася, кинула хліборобство і перетворилася на пролетарів. Вони працювали на заводі сільськогосподарських машин і на залізниці. На той час завод Классена і Нейфельда став досить великим підприємством. У 1910 році на Південноросійській сільськогосподарській виставці промислових і кустарних виробів він експонував парову, а також десяти-кінну молотарку з самоподавачем, віялкою та елеватором, молотарку з чотирикінним приводом. Машини були відзначені малою срібною медаллю. Під час імперіалістичної війни завод працював на повну потужність, але характер його продукції змінився. В липні 1916 року він одержав замовлення виготовити 10 тис. гранат.
Чимало робітників було мобілізовано до армії. Деякі з них стали більшовиками, брали участь у поваленні самодержавства, у Жовтневому збройному повстанні петроградського пролетаріату, а потім боролися за перемогу соціалістичної революції на Україні.
У Софіївці Радянську владу встановлено в січні 1918 року. За допомогою групи олександрівських більшовиків тоді ж запроваджено робітничий контроль на заводі Нейфельда, де працювало 132 чоловіка, взято на облік майно поміщика Кривошея.
Коли почалася інтервенція австро-німецьких військ, більшовики провели на заводі мітинг. Його учасники рішуче заявили про свою готовність стати на захист Радянської влади. Але погано озброєні робітники не могли протистояти регулярним військовим частинам окупантів, які наприкінці квітня 1918 року захопили селище. Тільки в листопаді німці пішли з Софіївки. Проте обстановка лишалася напруженою. У волості гасали банди Махна. Влітку 1919 року почався наступ денікінських військ, які наприкінці червня захопили селище.
Радянську владу в Софіївці відновлено в січні 1920 року, коли частини 41 ї дивізії 14-ї армії вибили звідти білогвардійців. Новостворений ревком вживав заходів до відбудови пограбованого німецькими окупантами і денікінцями господарства. Селяни, в яких лишилося 30 коней, змогли засіяти тільки 218 десятин, та зібрати врожай вони не встигли. Влітку того ж року почалася навала врангелівців, і до осені територія навколо селища була ареною запеклих боїв частин Червоної Армії проти білогвардійських військ. Жителі допомагали червоноармійцям продовольством, брали участь у партизанській боротьбі проти врангелівців. У жовтні Софіївку остаточно визволено від ворога.
Перехід на рейки мирного будівництва відбувався у складних умовах. Продовольства не вистачало. Населення тероризували бандити. Для боротьби з ними у Софіївці був розквартирований 19-й загін ЧОП. Активну допомогу йому подавали ревком і організований тоді ж комітет незаможних селян. Радянські органи подбали про відновлення роботи заводу. Ще у травні 1920 року постановою обласного бюро Української ради народного господарства софіївський завод Нейфельда було націоналізовано. Підприємство дістало назву сільськогосподарського машинобудівного заводу № 10. Першим його директором став робітник з Михайло-Лукашевого Ф. В. Огнений. На заводі працювало близько 90 робітників та службовців. Не вистачало сировини, інструментів, у робітників не було одягу, взуття. І все ж підприємство діяло. Знайшли старий брезент, зробили з нього черевики та фартухи для ковалів. Наприкінці 1920 року колектив заводу провів «Тиждень допомоги селянинові», під час якого ремонтував різні сільськогосподарські знаряддя, виготовляв необхідні запасні частини.
У січні 1921 року трудящі селяни і робітники обрали Раду. Її очолив місцевий активіст В. Квас. Софіївській Раді було передано землі навколишніх економій. Всі 814 жителів одержали по 2 десятини землі. У лютому на загальних зборах хліборобів селища та найближчих до нього хуторів створено сільський посівний комітет, до складу якого ввійшли П. Дяченко, Т. Мирошниченко та інші. Посівком обладнав майстерню для ремонту інвентаря, вилучив у куркулів і передав бідняцьким господарствам зерно. Все це дало змогу софіївцям засіяти 1080 десятин землі. Та весною і влітку не було дощу, більшість посівів вигоріла. Через неврожай почався голод. Наприкінці року голодувала половина населення. На допомогу прийшла Радянська влада. В селищі відкрили пункти громадського харчування, хліборобам надали насіннєву позичку та додаткові пільги по продподатку. Високу свідомість проявили у той важкий час робітники заводу сільськогосподарського машинобудування. На своїх зборах у вересні 1921 року вони вирішили відрахувати до фонду допомоги голодуючим дводенний заробіток і до нового врожаю щомісяця відраховувати по 3 проц. заробітку.
Долаючи труднощі, викликані розрухою, неврожаєм та голодом, Софіївська Рада, спираючись на актив, зробила перші кроки в галузі культурного будівництва. Ще 1920 року в селі відкрили бібліотеку, хату-читальню, наступного року обладнали клуб. Почали заняття трудові залізнична і сільська школи.
У зв’язку з проведенням адміністративно-територіальної реформи на Україні 7 березня 1923 року створено Михайло-Лукашівський район, до складу якого ввійшла Софіївка; наприкінці 1924 року вона стала центром району. Тоді ж було створено партійну організацію, яка налічувала 11 комуністів. Відбулися вибори районної Ради депутатів трудящих. До складу райвиконкому обрали членів партії В. Д. Вакуленка, І. С. Залка, І. П. Марченка.
Важко було відбудовувати зруйноване війною господарство. На заводі сільськогосподарського машинобудування, де працювало близько 200 чоловік, не вистачало сировини і палива, внаслідок чого наприкінці 1922 року підприємство законсервували. Робітники змушені були зайнятися сільським господарством. їм виділили землю, дали трохи наеіння, але ні тягла, ні реманенту вони не мали. Не було худоби та інвентаря і в більшості з 129 селянських дворів. Тільки за допомогою державних насіннєвих і грошових позичок та організації супряги з великим напруженням і запізненням софіївці обробляли свої наділи.
Дійову допомогу бідноті подав комнезам, до якого вступило багато нових членів. Тільки з квітня 1923 року по жовтень наступного кількість комнезамівців збільшилася в чотири з лишком рази і становила 136 чоловік. Серед них було 9 комуністів і 12 комсомольців.
1925 року в Софіївці виникли перші професійні спілки. Тоді ж відкрито міжспілковий клуб, наступного року — школу профспілкової грамоти. Діти навчалися в опорній трудовій семирічній та початковій школах. Працював сільбудинок.
У розгортанні господарського і культурного будівництва трудівникам села допомагав видатний діяч партії й уряду В. Я. Чубар, якого жителі обрали почесним членом Софіївської Ради. Він листувався з місцевими активістами, роз’яснював їм роль кооперації у піднесенні сільського господарства, подарував сільраді бібліотечку з 100 книжок, серед яких були праці В. І. Леніна з питань кооперування селянських господарств.
У березні 1925 року в Софіївці відбулася перша безпартійна районна селянська конференція, учасники якої заявили, що тільки через кооперацію можна вивести сільське господарство на соціалістичний шлях розвитку і здійснити заповіти Ілліча. В селах району почали створюватися товариства спільного обробітку землі. 1926 року в Софіївці організовано ТСОЗ «Червона праця».
Восени 1926 року, після тривалої консервації, знову почав працювати завод сільськогосподарського машинобудування. За проханням робітників йому присвоїли ім’я великого українського поета-демократа Т. Г. Шевченка. Підприємство виготовляло соломорізки різних типів, молотарки, запасні частини для сільськогосподарських машин. Умови праці значно поліпшилися. В цехах обладнали вентиляцію, опалювальну систему, біля верстатів та двигунів встановили огорожу, працювали душові, роздягалки тощо. У 1927 році вперше за час існування заводу 49 його робітників виїжджали до санаторіїв та будинків відпочинку.
Партійна і комсомольська організації, створені на підприємстві, проводили велику масово-політичну роботу. За їх ініціативою восени 1926 року робітники відрахували один процент свого заробітку до фонду допомоги страйкуючим гірникам Англії. Завод ім. Шевченка швидко зростав. У 1929 році на ньому вже працювало 730 чоловік. Поряд з кадровими робітниками тут було й чимало таких, що не поривали зв’язків з сільським господарством. Так, серед 200 робітників, які прийшли на завод, 27 мали по 2—5 десятин землі, 40 — по 5—10, 10 — по 10—15, а 4 — понад 15 десятин кожний. З них десятеро мали наймитів. Отже, до заводського колективу потрапляли й куркулі, які намагалися вести серед робітників антирадянську агітацію. Проте партійна та комсомольська організації викрили їх ворожі дії, і вони опинилися поза робітничим колективом.
Завдяки наполегливій роботі комуністів свідомість основної маси робітників невпинно підвищувалася. У грудні 1930 року 19 заводських бригад включилися в соціалістичне змагання, переможцями в якому вийшли колективи ливарного, ремонтного і механоскладального цехів. Завод взяв шефство над сільським господарством району. Робітники створили бригади по ремонту інвентаря. Напередодні весняної посівної кампанії 1931 року вони виїхали до навколишніх сіл. Під час колективізації завод виділив 10 чоловік до загону робітників-двадцятип’ятитисячників.
У 1929 році значна частина одноосібних селянських господарств об’єдналася і створила колгосп «Нове життя». Але до нього пролізли куркулі, які розвалили незміцніле молоде господарство. На початку наступного року в артілі залишилося лише 12 дворів. Райком партії, заводський партосередок допомогли селянам викрити підступні дії ворогів і відродити колективне господарство. За рішенням загальних зборів колгоспників глитаї були розкуркулені і вислані за межі України.
Організаторську і технічну допомогу колгоспам району подавала Запорізька МТС, створена в Софіївці наприкінці 1929 року. Тоді ж споруджено і введено в дію Софіївський елеватор місткістю 1,5 тис. тонни зерна.
У зв’язку з тим, що переважна більшість жителів працювала на заводі ім. Шевченка, на залізниці, в державних установах, а сільським господарством займалася незначна кількість населення, у 1931 році орні землі навколо селища передано сусідньому колгоспові ім. Леніна. Софіївку віднесено до розряду залізничних селищ. Окремі родини продовжували працювати в навколишніх колгоспах.
Протягом передвоєнного десятиріччя підприємства Софіївки розвивалися швидкими темпами. З 1937 року завод ім. Шевченка почав виготовляти кормопереробні машини та льонотіпалки. Наступного року підприємство дало продукції на 6 млн. крб. Широкого розмаху набував стахановський рух. Три чверті робітників перевиконували планові завдання, а токар В. Курносик і свердлувальник І. Рудь давали по 300—600 проц. плану. Кращих виробничників приймали до лав ВКП(б). Протягом 1938—1940 рр. до членів і кандидатів у члени партії прийнято 82 робітники.
Значних успіхів добились трудівники Запорізької МТС. Кращий тракторист І. І. Сірик 1939 року виорав близько 700 га. Напередодні війни створено райпромкомбінат, до складу якого входили бондарня, різноманітні побутові майстерні, цех газованих вод тощо. Працювали маслозавод, пункт «Заготзерно». Невпинно збільшувався вантажооборот залізничної станції.
Поряд з розвитком господарства зростало і впорядковувалося селище. Ліквідований 1931 року Софіївський район 1935 року було відновлено під назвою Красноармійського. Софіївку перейменовано на Красноармійське, а 1939 року на Червоноармійське (центр Червоноармійського району). У передвоєнні роки в районному центрі спорудили кілька двоповерхових будинків, відкрили амбулаторію, пологовий будинок, дитячі ясла. У тінистому парку жителі поставили пам’ятник В. І. Леніну. Навколо нього розбили квітники.
Діти трудящих навчалися в середній та семирічній школах. В життя і побут широко ввійшли газети, журнали, книги. Працювали районна, заводська та шкільна бібліотеки. З 1 лютого 1935 року почала виходити районна газета «Зоря комуни». Червоноармійське було електрифіковане і радіофіковане.
Широкого розвитку набули фізкультура й спорт. У 1935 році тільки на заводі 142 чоловіка успішно закінчили парашутну школу, 182 — навчалися в гуртках топографів і мотористів, а 8 комсомольців — у льотних школах.
22 червня 1941 року, дізнавшись по радіо про віроломний напад фашистської Німеччини на СРСР, жителі зібралися на мітинг, де поклялися віддати всі свої сили розгрому ворога. Значна частина чоловіків влилася до лав Червоної Армії. Із складу районної партійної організації на фронт пішло понад 300 комуністів. На заклик райкому партії та райвиконкому мешканці Червоноармійського активно допомагали колгоспам району збирати врожай. Вони відремонтували до жнив лобогрійки, снопов’язалки, молотарки, а також коси, серпи тощо. Було виділено людей для об’їзду й охорони ланів, підготовлено засоби гасіння можливих пожеж. На жнива вийшло все здатне до праці населення.
Постановою бюро Червоноармійського райкому партії 27 червня 1941 року створено винищувальний загін у складі 125 чоловік, а 18 серпня — партизанський загін. На чолі з командиром М. І. Линьковим і комісаром І. Л. Глиняним бійці партизанського загону зробили 8 вилазок у тил ворога, знищили 2 ворожі застави у правобережній частині області, захопленій гітлерівцями, взяли «язиків», які дали цінні розвідувальні відомості. Під час виконання бойових завдань особливу мужність виявили партизани Д. А. Оливсон, П. С. Рудченко, М. В. Мушта.
У вересні райком партії, райвиконком, господарчі організації селища провели велику роботу щодо евакуації до східних районів країни найціннішого майна підприємств. Устаткування заводу ім. Шевченка відправлено до м. Свердловська.
б жовтня 1941 року Червоноармійське захопили німецько-фашистські загарбники. Протягом майже двох років гітлерівці грабували селище, знущалися над мирними жителями, вбивали, розстрілювали тих, хто чинив їм опір. Вони закатували 34 чоловіка, в т. ч. комуніста X. Д. Абрамова, депутата селищної Ради І. Г. Нікітіна, завідуючого районним відділом охорони здоров’я М. А. Селіванова, лікаря Ю. А. Мосієнка, комсомольця І. А. Салгіра. Замучено 220 радянських військовополонених.
На каторжні роботи до Німеччини гітлерівці вивезли понад 150 юнаків та дівчат. Перед своїм відступом окупанти зруйнували приміщення машинно-тракторної станції, пункту «Заготзерно» з елеватором, залізничну станцію, основні цехи заводу ім. Шевченка, а також школи, клуби, багато житлових будинків.
14 вересня 1943 року бійці 59-ї гвардійської стрілецької дивізії Південно-Західного фронту визволили Червоноармійське від німецько-фашистських загарбників.
Багато жителів селища воювало проти ворога в лавах Червоної Армії. 567 чоловік нагороджено орденами і медалями Союзу РСР. У перші дні війни пішов на фронт сержант В. Г. Канареєв. Під час боїв за визволення Білорусії він очолив, десант, скинутий поблизу м. Петрикова. Діючи рішуче й сміливо, десантники знищили 2 взводи ворога і прорвалися до переправи на річці Прип’яті, а потім до міста.. Тут вони перебили охорону концтабору і визволили 200 радянських військовополонених. За цю операцію В. Г. Канареєву присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Нині він продовжує службу в Радянській Армії.
Після визволення Червоноармійського сюди прибули 50 комуністів з числа 804 партійних, радянських і комсомольських працівників, направлених ЦК КП(б)У для організації швидкої відбудови господарства Запорізької області. Відновили діяльність райком партії, райвиконком, селищна Рада та інші державні й громадські установи.
Важко було піднімати селище з руїн. Бракувало всього і, насамперед, робочих рук. На кінець 1943 року тут проживало всього 1970 чоловік, проти 5840 за переписом 1939 року. Переборюючи величезні труднощі, жителі взялися за відбудову залізниці, промислових підприємств, машинно-тракторної станції. На кінець січня 1944 року в Запорізькій МТС було відремонтовано 12 тракторів, а також чимало плугів, букерів, сівалок. За рішенням бюро райкому партії відкрили курси по підготовці комбайнерів і трактористів. Закінчивши їх, 60 механізаторів подали колгоспникам району значну допомогу в боротьбі за відродження сільського господарства.
Трудящі Червоноармійського брали активну участь у відбудові Донбасу і Дніпрогесу. Протягом січня—лютого 1944 року 480 мешканців райцентру та сіл району працювали на відбудові гідростанції і греблі, виробивши понад 9 тис. людино-днів. Зароблені гроші — 128,7 тис. крб.— передано на будівництво ескадрильї «Відбудовник Дніпрогесу». Жителі відправили на фронт воїнам 59-ї гвардійської дивізії, які визволяли селище, 300 посилок.
У вересні почало діяти провідне підприємство Червоноармійського — завод ім. Шевченка, який виготовляв запасні частини для тракторів та інших сільськогосподарських машин. Того ж року завершено відбудову майстерень МТС, маслозаводу і промкомбінату. Комбінат виготовляв речі господарського вжитку — відра, граблі, а також ярма, оскільки в навколишніх колгоспах основною тягловою силою були корови. Успішно відбудовувався житловий фонд. Працювали школа, де навчалося близько 600 учнів, медпункт.
З переможним закінченням Великої Вітчизняної війни та поверненням до селища значної частини фронтовиків, відродження господарства пішло швидкими темпами. За рахунок демобілізованих воїнів зросла також партійна організація. На 1 квітня 1946 року вона мала в своєму складі 140 комуністів.
Люди, які знудьгувалися за мирною працею, трудилися з небаченим ентузіазмом. У 1946 році почалася докорінна реконструкція заводу ім. Шевченка, а вже наступного року він перейшов на виробництво нової продукції — високоякісних -столових приборів та посуду. Для забезпечення потреб заводу в кваліфікованих кадрах при ньому створено школу фабрично-заводського навчання. Протягом 1957— 1960 рр. на підприємстві реконструйовано інструментальний цех, завершено будівництво очисних споруд, створено 4 потокові лінії. Завод освоїв виробництво десяти нових видів продукції, зокрема розпочав випуск деталей для автомобіля «Запорожець» та запчастин для сільськогосподарських машин.
Збільшення виробництва сільськогосподарських продуктів в районі викликало необхідність спорудження заводу продовольчих товарів, який став до ладу 1956 року. Протягом наступних двох років введено в дію цехи ковбасний та безалкогольних напоїв.
Вчасно виконавши завдання трьох післявоєнних п’ятирічок, трудящі Червоноармійського створили міцну базу для дальшого розвитку промислового виробництва. Вже протягом першого року семирічки завод ім. Шевченка реалізував продукції на 3,5 млн. крб., а маслозавод — на 1 млн. 74 тис. карбованців.
Протягом чотирьох років поточної п’ятирічки завод ім. Шевченка після докорінної реконструкції значно збільшив виробництво посуду і столових приборів, а також запасних частин до автомобіля «Запорожець». Продукція з маркою «ЗІШ» надходить тепер до Москви, Ленінграда, Владивостока, Новосибірська та багатьох інших міст Радянського Союзу. 1966 року цех пластмасових виробів став самостійним підприємством. Воно випускає 50 видів пластмасових деталей для запорізького заводу «Комунар» і деяких мелітопольських підприємств. Тут також освоєно виробництво тарілок, тазів, дитячих іграшок тощо.
Значно розширилось районне об’єднання «Сільгосптехніки», де працює близько 500 чоловік. Зросла потужність маслозаводу, високомеханізованого хлібоприймального пункту, заводу продовольчих товарів, побутового комбінату та інших підприємств. У 1969 році вони виробили й реалізували продукції на суму понад 27 млн. карбованців.
Серед 3 тис. робітників, інженерно-технічних працівників, які зайняті в промисловості, є багато відмінних виробничників. У Вільнянському міжколгоспшляхбуді трудиться Герой Соціалістичної Праці К. І. Максименко, якому присвоєно це високе звання у 1957 році за зразкову організацію тракторних робіт в одному з цілинних радгоспів Кустанайської області. В роки семирічки бригадира шліфувальників заводу ім. Шевченка В. П. Федорченко нагороджено орденом Леніна, майстра цеху І. М. Мартиненка — орденом Трудового Червоного Прапора. Ще наполегливіше працюють вільнянці у поточній п’ятирічці. Токарі І. П. Макаренко, М. С. Фатєєв, слюсар С. С. Скорина, довбальник Г. О. Мішаков, а з ними ще 50 робітників заводу на 15 місяців раніше строку виконали свої п’ятирічні завдання. Завдяки зусиллям всього колективу підприємство в середині жовтня 1969 року завершило виконання плану четвертого року п’ятирічки.
За успіхи у всенародному змаганні на честь 100-річчя з дня народження В. І. Леніна завод ім. Шевченка двічі нагороджувався перехідним Червоним прапором Міністерства місцевої промисловості УРСР та Республіканського комітету профспілки працівників місцевої промисловості і комунально-побутових підприємств. 12 бригадам і змінам присвоєно почесне звання імені 50-річчя, Великого Жовтня. Комсомольсько-молодіжний колектив цеху № 2, що посів перше місце в районі за підсумками соціалістичного змагання, здобув почесне право в 50-у річницю ВЛКСМ покласти вінки до мавзолею В. І. Леніна.
Великі успіхи колективу заводу — результат наполегливої роботи партійної організації, яка налічує 237 членів і кандидатів у члени КПРС. Понад дві третини комуністів працює безпосередньо в сфері матеріального виробництва, виступає заспівувачами всього нового, прогресивного. Серед них є багато раціоналізаторів і винахідників. На засіданнях партійного бюро, завкому, на зборах цехових партійних і профспілкових організацій систематично розглядаються питання діяльності підприємства в умовах нової економічної реформи, інтенсифікації виробництва, впровадження нової техніки та прогресивної технології.
Плідну роботу по мобілізації трудящих на виконання накреслень XXIII з’їзду КПРС проводять всі 32 партійні організації міста, які об’єднують 870 комуністів. Під їх керівництвом працюють 24 первинні комсомольські організації, що налічують в своїх лавах понад 1 тис. юнаків і дівчат.
Наполеглива праця радянських людей зробила невпізнанним колишнє пристанційне селище. Особливо разючі зміни сталися в післявоєнний час. У зв’язку з швидким зростанням промисловості та кількості населення 1966 року селище Червоноармійське віднесено до розряду міст районного підпорядкування. На клопотання виконкому районної Ради депутатів трудящих його перейменовано на Вільнянськ, за назвою річки Вільнянки.
Міська Рада, громадскість міста повсякденно дбають про його впорядкування, поліпшення побутових і культурних умов життя трудящих. Широкі вулиці забруковано і обсаджено деревами, прокладено тротуари. В північній частині виріс новий житловий мікрорайон, забудований п’ятиповерховими будинками. Житлова площа Вільнянська становить близько 80 тис. кв. метрів. Багато будинків і квартир трудящих газифіковано. Введено в дію автоматичну телефонну станцію на тисячу номерів. До піввікового ювілею Радянської влади жителі посадили 17-гектар-ний парк, а на вулиці Перемоги — сквер.
Протягом трирічної естафети культури, присвяченої 50-річчю Великого Жовтня, в місті споруджено районний будинок культури, дитячий комбінат, нові корпуси середньої школи, лікарні. У Вільнянську є медичне містечко з клінікою та лікарнею, а на заводах ім. Шевченка, пластмасових виробів і при районному об’єднанні «Сільгосптехніки» — медичні пункти. їх персонал складається з 140 чоловік.
Діти трудящих навчаються у двох середніх, восьмирічній, школі-інтернаті, вечірній і заочній, а також у музичній школі. Серед 200 педагогів — 20 відмінників народної освіти, два орденоносці. Чимало вчителів працюють лекторами районної організації товариства «Знання».
З кожним роком все більше багатств із скарбниці радянської культури стає надбанням трудящих міста. Перед ними часто виступають артисти із Запоріжжя, Києва, Москви, Ленінграда. Вільнянці охоче відвідують обласний театр, філармонію, цирк. Великий успіх у жителів мають виступи самодіяльних колективів будинку культури: естрадного оркестру, вокального ансамблю «Вільняночка», танцювального ансамблю «Юність», хору ветеранів праці клубу заводу ім. Шевченка та ін. Ці талановиті колективи завоювали призові місця на обласному фестивалі 1967 року.
У міському кінотеатрі трудящі мають можливість дивитися всі нові фільми. Багато жителів є активними читачами 13 бібліотек міста, книжковий фонд яких перевищує 80 тис. томів. Сотні родин робітників, службовців, місцевої інтелігенції мають власні бібліотеки; періодичні видання передплачують усі сім’ї трудящих. З місцевої газети «Дніпровські вогні» вони дізнаються про життя свого району. Ця газета, а також обласна і навіть республіканська преса чимало писали про вільнянський клуб «Пошук», створений 1965 року. При клубі, яким керує технік-технолог заводу ім. Шевченка В. Д. Сердюк, працюють комісії: маршрутно-кваліфікаційна, атестаційна, дитячого туризму; секції — гірничого, лижного та велотуризму й альпінізму. Члени клубу пройшли 3,5 тис. км по дорогах Великої Вітчизняної війни і провели 638 екскурсій. У 1968 році було організовано автомотопробіг по місцях бойової слави радянського народу за маршрутом: Вільнянськ— Брест—Москва—Київ—Вільнянськ. Його учасників нагороджено пам’ятним вимпелом захисників Брестської фортеці.
До послуг любителів спорту — стадіон, 4 спортивні зали і майданчики. З тис. вільнянців займаються спортом у секціях на підприємствах. У місті є дитяча спортивна школа, заняття з 450 хлопчиками і дівчатками проводять 6 висококваліфікованих тренерів. Силами ентузіастів-краєзнавців створено районний історико-краєзнавчий музей, де трудящі знайомляться з минулим і сучасним міста, з перспективами його розвитку.
Вільнянськ перетворюється на красиве впорядковане місто з новими промисловими підприємствами, житловими масивами. Уже в 1969 році здано в експлуатацію 114-квартирний житловий будинок з магазинами на першому поверсі. У 1970 році споруджується п’ятиповерховий будинок на 100 квартир, приміщення для профтехучилища, диткомбінату, інженерний корпус на заводі ім. Шевченка тощо. До 1980 року місто буде повністю газифіковане, матиме водопровід.
Росте і розквітає Вільнянськ, поліпшується добробут, багатшає духовний світ його трудівників — активних будівників комунізму.
М. К. ПОСТАВНИЙ, С. І. СТРАШНИКОВ