Кирилівка, Якимівський район, Запорізька область
Кирилівка — селище міського типу, центр однойменної селищної Ради. Розташована на півострівному плато (10 м над рівнем моря), що зі сходу омивається Азовським морем та його лиманами: з півдня, південного заходу і з заходу — Утлюцьким, з півночі — Молочним. Відстань до райцентру — 50 км., до залізничної станції Якимівка — 45 км. Населення 1,4 тис. чоловік. Селищній Раді підпорядковані села Азовське (до 1967 року — Горіле), Кучугури, Степок.
Заснували Кирилівку 1805 року сектанти-духобори, примусово переселені сюди з Тамбовської та Воронезької губерній. Назву вона дістала від імені Кирила Капустіна, який оселився тут першим. Духоборам виділяли по 15 десятин землі на ревізьку душу і давали грошову позичку в розмірі 100 крб. на родину. 1838 року в селі налічувалося 130 жителів, з них 72 — чоловіки.
На вимогу православного духовенства, яке побоювалось впливу сектантів на навколишні села, уряд протягом 1841—1843 рр. знову переселив духоборів, тепер уже до «іновірців», на Кавказ. Тривалий час в селі залишалося кілька родин, які зреклися сектанства. Під час Кримської війни для охорони морського узбережжя поблизу села був утворений невеликий кордон, на якому несли варту козаки з Азовського війська. Після 1864 року, звільнившись од військової служби, частина їх оселилася в Кирилівці.
Досить значною була група переселенців з Бердянського повіту, та колишніх кріпаків з с. Ганнівки Якимівської волості. Оселилися вони окремим хутірцем у південно-східній частині села. Їх вабило те, що земля тут наділялася не на ревізькі, а на наявні душі.
У наступні роки до Кирилівки прибували родини та окремі втікачі-рекрути, колишні кріпаки і державні селяни з різних губерній. 1864 року тут налічувалося 50 дворів — 330 мешканців, з них 170 чоловіків. Навколо села було чимало природних пасовиськ з густими соковитими травами. Отже, розвивалось переважно тваринництво, яке, через віддаленість від ринків збуту мало натуральний характер, даючи селянинові не лише харчі, а й одяг та взуття. Майже в кожній хаті жінки до світанку пряли пряжу, потім ткали з неї рядна, плахти, панчохи, а з шкіри-сириці виготовляли постоли, збрую тощо.
Кирилівка, завдяки своєму розташуванню, посідала провідне місце по тваринництву в Охрімівській волості, до якої входила. Куркулі мали по 2—3 тис. овець, заможні двори — по 300—500, а біднота — всього по 3—5 овець. Один з найбагатших місцевих селян К. Єфременко, наприклад, мав отару на 3 тис. овець, а у бідняка Ф. Блохи, колишнього панського пастуха, було тільки 5 овець.
Бідняки не могли скористатися і з багатющих рибних скарбів Азовського моря, бо переважна більшість з них не мала можливості придбати човни та снасті. Хоч якою малородючою була земля на прибережній смузі, а на користування нею уряд теж встановив обмеження. У 1882—1883 рр. замість наявного землеволодіння тут знову відновили ревізьку розкладку землі. 1884 року в селі налічувалося 100 дворів і 743 чоловіка населення. Община мала 3270 десятин землі, в т. ч. 1397 десятин непридатної. Різних податків кирилівці сплачували 2514 крб. Розмір їх на ревізьку душу становив 10,6 крб., або 1,3 крб. за десятину землі.
Поступово кирилівці починають займатися хліборобством, особливо багатії, яким було вигідно виробляти хліб на продаж, вони мали тягло, реманент, могли найняти дешеву робочу силу. Але більшість селян таких можливостей не мала, обробляла землю сохою та ралом. У 37 із наявних господарств зовсім не було робочої худоби, землю доводилося обробляти в супрязі або ж наймати тягло. Ці бідняцькі господарства засівали по 5—10 десятин, або ж не сіяли зовсім. 10 господарств обробляли по 25—50 десятин. Вони мали по троє коней, по 2 пари волів на двір. Як тяглову силу широко використовували верблюдів, закуплених в астраханських і калмицьких степах. У деяких куркульських господарствах налічувалось понад 100 верблюдів. Куркулі мали ще 694 десятини купленої землі, тобто в 4 рази більше, ніж надільної, та 153 десятини орендної.
Значним стимулом для інтенсивного розвитку хліборобства на півночі Таврії було спорудження в 70-х роках XIX ст. Лозово-Севастопольської залізниці, морського порту в Бердянську, збільшення попиту та зростання цін на пшеницю. Розвиток сільськогосподарського машинобудування давав куркулеві можливість придбати не тільки залізний плуг, букер чи борону, а й жниварку. Місцеві глитаї будували млини, крупорушки, олійниці, цегельні, дедалі більше використовуючи при цьому найману працю. Це поглиблювало класові протиріччя між експлуататорами і експлуатованими.
Напередодні нового XX ст. Кирилівка мала досить непривабливий вигляд, хоч місцевість була дуже мальовнича — на березі моря. Криві вулички, порослі бур’яном, вздовж яких тулилися землянки та саманні хатки, вирізнялися лише чепурні кам’яні будинки багатіїв. Були тут лавка-гамазея та шинок, де біднота спускала останні копійки. Населення протягом всього XIX ст. було зовсім позбавлене лікарської допомоги, користувалося послугами двох бабок-шептух, а пізніше — фельдшера, до якого доводилося йти у неблизьку сусідню Охрімівку.
1885 року в селі з 387 чоловіків лише 22 були письменними, а серед 356 жінок письменних не було зовсім. Тільки 34 двори мали можливість посилати дітей до церковнопарафіяльної школи, що відкрилася в Кирилівці 1885 року. У 1890/91 навчальному році школу відвідувало 58 учнів, у т. ч. 40 хлопчиків. Кількість письменних, включаючи учнів, становила 15 проц. від загальної кількості чоловіків. Піп та вчитель — оце й «уся кирилівська інтелігенція».
Але серед простих селян, більшість яких була нащадками волелюбних запорізьких козаків, зберігалися й передавалися з покоління в покоління пісні та думи героїчних предків. Тут, у Кирилівці, парубки й дівчата вечорами наймали за хлібину одну з хат, збиралися на ігри, танці, співанки. Дівчата допізна сиділи за прядками або вишиванням, співали пісні про минувшину, тяжку жіночу долю. Пісня «Ой, чого ж тая доля не як людська, чужа?» була дуже поширеною серед кирилівських селянок.
У 90-х роках XIX ст. кирилівський селянин Ф. Наливайко відбував військову службу в кримському місті Саках. Тут допитливий солдат ознайомився з грязелікуванням. Повернувшись додому, він відібрав зразки місцевих лиманних мулових грязей і повіз їх до губернських лікарів. Підтвердилося, що грязі мають лікувальні властивості. Ф. Наливайко збудував на Молочному лимані примітивну грязелікарню і почав лікувати хворих на ревматизм. Однак приватно лікувати селянинові заборонили. Дехто з кирилівців все ж лікувався грязями вдома.
Хвиля бурхливих революційних подій 1905 року не минула й Кирилівки. Мелітопольські робітники розповсюджували тут прокламації Сімферопольської, Олександрівської, Мелітопольської організацій РСДРП з закликом до боротьби. Селяни були настроєні по-бойовому. Про це свідчить і рапорт поліцейського повітового урядника, який доповідав у грудні 1905 року в губернію, що в ряді сіл, у т. ч. й Кирилівці, «…твориться жахливе. Озброєно, хоч і поганою зброєю, багато селян».
Революційних виступів безпосередньо в Кирилівці не було, проте її біднота брала участь у боротьбі селян Охрімівської волості за церковні землі, що точилася аж до 1907 року.
Ганебна поразка царизму в війні з Японією посилила зневіру селян у непохитність влади царя-батюшки. Внаслідок столипінської аграрної реформи становище основної маси селян далі погіршувалося. Зате кирилівські глитаї виробляли сотні пудів товарного зерна, ставали сільськими капіталістами-прасолами. Вони угноювали землю, застосовували машини, експлуатували найману працю десятків своїх незаможних односельців, мали кам’яні будинки, присадибні фруктові сади.
Світова імперіалістична бойня принесла трудовому люду Кирилівки нові злидні й горе. Куркулі та спекулянти знову наживалися, на цей раз на військових замовленнях. Звідси йшли зерно, фураж, шкіра, брички, коні. За це багатії одержували небачені ще бариші. Бідняцькі ж родини, залишившись здебільшого без годувальників, несли на своїх плечах тягар незлічених реквізицій. Все це призводило до дальшого зубожіння основної маси селян.
1915 року в селі налічувалося 168 дворів, 1033 чоловіка корінного і 48 чоловік т. зв. стороннього, тобто не приписаного до общини населення. Земля ж розподілялася так: 20 господарств мали менше 1 десятини, 33 — від 1 до 5, 66 — від 5 до 10, 44 — від 10 до 25 і 6 господарств — від 25 до 50 десятин. 9 дворів землі не мали зовсім. 78 — не мали знарядь для обробітку. Внаслідок військових реквізицій дуже зменшилася кількість робочої худоби: 27 дворів не мали її зовсім, а 17 — мали по 1 голові. 34 господарства зовсім не мали корів, а 50 — мали по 1 корові.
Кирилівська біднота радісно зустріла звістку про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. Людям вже остогидли ті буржуазні «свободи», що їх принесла Лютнева революція: царя не було, а глитаї, експлуататори залишились. Радянську владу встановили у селі в січні 1918 року. Вона здійснила віковічну мрію трудящого селянства про землю, проголосила довгожданний мир.
Поверталися з фронту солдати, бралися за хліборобську працю. А гвинтівки тримали в надійній схованці, бо відчували: доведеться ще стояти за рідну владу із зброєю в руках. В цей час у селі створено ревком, який очолив місцевий селянин Я. Т. Прилипко. До ревкому ввійшли селяни А. 3. Щербань і П. А. Качан. Головним завданням органів народної влади було здійснення ленінського Декрету про землю. Але цьому перешкодили події, що розвивалися весною 1918 року. У квітні через Кирилівку пройшов білогвардійський загін дроздовців, пізніше її окупували австро-німецькі війська. Пограбувавши село, вони залишили його, але потім знову поверталися сюди для нових реквізицій. Ревком перебував у підпіллі. Коли ж восени 1918 року окупанти залишили цю територію, то незабаром значну частину Мелітопольщини, у т. ч. й Кирилівку, захопили білогвардійці з експедиційного корпусу генерала Тілло. Від мобілізації до білої армії більшість кирилівців всіляко ухилялася. В середині березня 1919 року частини 2-ї бригади першої Задніпровської дивізії Червоної Армії погнали білих з цієї території. Відновив діяльність ревком, що організував продовольчу допомогу червоним військам і запис добровольців до 2-ї бригади Задніпровської дивізії.
Мирний перепочинок знову був дуже короткий. В середині липня 1919 року село захопили денікінці й хазяйнували тут до кінця року — знущалися з бідноти, родин червоноармійців і ревкомівців. Та в середині січня 1920 року Кирилівку визволили частини 42-ї стрілецької дивізії Червоної Армії, що просувалися до Криму. Місцеві активісти намагалися використати перепочинок, щоб зібрати посівний матеріал і засіяти частину землі, провести мобілізацію до Червоної Армії. Але 14 квітня 1920 року поблизу Кирилівки висадився врангелівський десант — 800 багнетів і артилерійська батарея. Частина десанту незабаром повернулася на судна, а інша, що пробиралася сушею до Генічеська, була розгромлена червоноармійськими частинами. Зважаючи на небезпеку повторного десанту, кирилівці створили загін самооборони.
Не минуло й двох місяців, як знову до Кирилівки підійшли ворожі судна. 6 червня 1920 року на берег висадився 2-й армійський корпус врангелівського генерала Слащова з метою зайти в тил частинам Червоної Армії, що наступали на Перекоп і Чонгар. 5-тисячний корпус білогвардійців швидко захопив Кирилівку, Охрімівку, ст. Якимівку, перетявши залізницю.
Півроку тривала тут врангелівська окупація. Гарнізон, що залишився в селі, викликав люту ненависть у кирилівців. Найманці в англійській формі бешкетували, пиячили, знущалися з родин червоноармійців. Особливо лютували контррозвідники з білими черепами на кителях. Наприкінці жовтня—на початку листопада 1920 року кавалерійські частини 13-ї армії, якою командував Р. П. Ейдеман, назавжди вигнали білогвардійців із села.
Кирилівський ревком у листопаді 1920 року очолив місцевий селянин-активіст Н. П. Лісовик, його заступником обрали Д. Н. Сидоренка. У січні 1921 року створено комітет незаможних селян, головою якого став селянин-бідняк Я. П. Матвієнко. В дуже складних умовах розгулу махновського бандитизму, ревком і КНС організовували постачання продовольства, фуражу, возів для Червоної Армії, яка довершувала розгром Врангеля. На початку 1921 року на Кирилівку вчинив напад великий махновський кавалерійський загін з трьома гарматами. Бандити пограбували населення, убили міліціонера Т. П. Єрмака, потім залишили село. Махновці продовжували діяти до кінця 1921 року, аж поки за допомогою Червоної Армії та частин особливого призначення з бандитизмом у повіті не було покінчено остаточно.
Ревком і активісти КНС залучали бідноту до комнезаму, роз’яснювали політику Радянської влади, припиняли спроби куркулів протидіяти цим заходам. У березні 1921 року в Кирилівці обрали сільську Раду, виконком якої очолив селянин-активіст А. 3. Щербань. Після розгрому залишків банд на території повіту місцеві органи влади приступили до радянського будівництва. На початку 1922 року в селі утворився партосередок, до якого ввійшли 2 члени партії з 1917 року — О. П. Корабльов і В. Вольський та 2 кандидати в члени партії — Я. Т. Прилипко та І. І. Ломанов. Наприкінці того ж року організовано і комсомольський осередок з 6 чоловік.
Напруженою й різноманітною була діяльність партосередку, але головним в той період стали боротьба з наслідками голоду після неврожаю 1921 року та розв’язання земельного питання. Важливу роль у боротьбі з голодом відіграла допомога держави та робітників Мелітополя, організація їдалень для голодуючих, передусім для дітей. 1922 року землю в селі було перерозподілено: надлишки її відрізали у куркулів і наділяли малоземельні родини (по 2 десятини на кожного їдця). Партосередок, сільрада і КНС згуртували незаможників, допомагали їм утворювати супряги для обробітку полів. Держава допомогла посівним матеріалом, коштами для придбання тягла і реманенту. Було створене споживче товариство; кооперація закуповувала сільськогосподарські продукти, а в село завозила промислові товари, сільськогосподарські знаряддя, книги. Незважаючи на тяжкі наслідки голоду, селяни в 1923 році виконали продподаток. Зібравши восени того ж року непоганий урожай, трудове селянство значно поліпшило своє економічне становище.
…Січень 1924 року. Немов удар грому — скорботна звістка про смерть Ілліча. З величезним сумом сприйняли її кирилівські хлібороби. На траурні збори, присвячені пам’яті В. І. Леніна, 23 січня 1924 року зібралися 400 трудящих селян Кирилівки і Горілого. У постанові зборів записано: «З величезною скорботою шануємо пам’ять померлого вождя всесвітньої революції В. І. Леніна і… заявляємо всьому світові, що величні завдання нашого дорогого вождя Володимира Ілліча на користь трудящих мас будуть нами виконані. Жодне гасло В. І. Леніна не залишиться нами забутим».
Уже в перші роки Радянської влади село почало змінюватися на краще. Всіма роботами по благоустрою керувала сільрада, виконком якої очолював А. П. Кочергін, комуніст з 1919 року. Однією з головних для Радянської влади була турбота про охорону здоров’я трудящих. Селян Кирилівки обслуговував фельдшер, а 1927 року, за рішенням Мелітопольського окрвиконкому, кирилівці спорудили водогрязелікарню. Організацією і будівництвом керував лікар О. В. Носков. Колишній петербурзький студент-медик, він брав участь у революційному русі, за що відбував заслання, потім закінчив університет. Після перемоги Жовтня працював лікарем, спочатку на Полтавщині, а з 1925 року — у Мелітополі. Він став першим директором санаторію «Кирилівка». Нині одна з вулиць селища носить ім’я лікаря-комуніста О. В. Носкова.
Спочатку тут побудували дерев’яний лікувальний корпус і приміщення для котельної. У 1927—1928 рр. санаторій провів перший курсовочний лікувальний сезон. Хворі мешкали в орендованих санаторієм селянських хатах. 1929 року дерев’яна грязелікарня згоріла. За проектом інженера Гольдіна 1931 року тут спорудили нове цегляне двоповерхове приміщення, а 1933 року — капітальні спальні корпуси, що відповідало всім вимогам курортного лікування. Шефом санаторію став ленінградський завод «Червоний путіловець» (нині ім. С. М. Кірова). Його робітники виготовили й змонтували механічне і енергетичне обладнання для транспортування й підготовки мулової лиманної грязі для процедур. 15 травня 1937 року першу партію путівок для стаціонарного лікування та відпочинку в санаторії одержали 200 робітників цього заводу. З 1929 по 1941 рік тут збудували і ввели в дію 4 корпуси. Пропускна спроможність санаторію в передвоєнні роки становила 275 стаціонарних ліжок і 100 курсовочних місць в один заїзд, або 2400 чоловік за сезон. Лікування хворих на ревматизм давало хороші наслідки.
Але не це визначало зміст і напрям корінних соціальних перетворень у селі. Головною була соціалістична перебудова господарства. Комуністи повели широку агітацію за вступ селян до артілей. 27 січня 1930 року в Кирилівці відбулися загальні збори. Вони ухвалили провести добровільний запис до колгоспу. Зробити це доручили місцевим активістам Я. Т. Прилипку, А. 3. Щербаню, К. І. Литку, С. І. Матвієнку, В. Є. Качану, К. Д. Мазепі. До колгоспу записалися 150 чоловік. Обрали правління, ревізійну комісію. Так у січні 1930 року в Кирилівці була створена перша артіль «Сини моря». Її очолив Я. Т. Прилипко, секретарем кущового парт-осередку обрали І. 3. Щербаня.
Через кілька днів виникла ще одна артіль «Прибій». До правління її пролізли куркулі, які повели шкідницьку роботу в артілі, дискредитували ідеї колективізації. Артіль довелося розпустити. Але куркулі продовжували свої дії. В січні 1932 року їх було вислано з села.
У лютому 1930 року в Кирилівці була створена також артіль «Україна». Вона незабаром одержала перший в селі трактор «Фордзон». Головою правління цієї артілі став двадцятип’ятитисячний, колишній червоноармієць, а потім робітник-комуніст І. Гайда, який ще в 1926 році організував у сусідньому селі Горілому ТСОЗ «Вільна праця». 1932 року бідняки та середняки з колишнього «Прибою» влилися до артілі «Україна». Господарство займалося тільки хліборобством.
На початку своєї колективної праці члени артілі «Сини моря» теж, поряд з рибальською справою, займалися хліборобством. Вони мали плуги, букери, лобогрійки. Як тягло використовували коней, волів і верблюдів. З риболовецького знаряддя артіль мала 2 баркаси, 2 волокуші, 60 частикових сіток. Все це принесли до колгоспу його трудівники, а дещо конфіскували в сільських багатіїв під час їх розкуркулення. Країні були потрібні рибопродукти, і згодом артіль «Сини моря», передавши хліборобські справи артілі «Україна», об’єднала переважно рибалок. Колишній «Держлов» реорганізували в рибоприймальний і рибопереробний пункт. Долаючи величезні труднощі, головно через відсутність господарського досвіду, комуністи-керівники артілей вели широку організаторську і політико-виховну роботу, дбайливо плекали колгоспні кадри, опановували мистецтво економічного будівництва.
Найбільшим господарством у селі була артіль «Україна», їй належало 2222 га землі, в т. ч. 1015 га ріллі, мала вона 50 коней, 135 голів великої рогатої худоби, 400 овець, 185 свиней, а також кілька десятків волів і верблюдів. З 1932 року артіль, крім зернових, почала вирощувати бавовник. Досвіду, звичайно, ні в кого не було, і справи спочатку йшли погано. Але шефом «білого золота» став комсомол. І вже 1935 року ланкова-комсомолка Ф. П. Жеребець з дівчатами своєї ланки виростила по 11,2 цнт бавовни. Добилися цього, на той час найвищого в області врожаю, гарним обробітком грунту, старанним доглядом за рослинами. За передовиками пішло багато жінок. Соціалістичне змагання, ініціатором якого виступили сільські комсомольці, принесло чудові наслідки. У 1936—1938 рр. врожайність бавовни-сирцю в артілі становила 20 цнт з га. Тут була найвища з усіх колгоспів Охрімівської МТС врожайність і найвища продуктивність праці. 1937 року колгосп преміювали комплектом меблів і всім обладнанням для дитячих ясел. Наступного року колгосп став учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки і одержав за успіхи у вирощуванні бавовни премію — 40 тис. крб. і мотоцикл. Як передове господарство району «Україна» була удостоєна честі підписати рапорт VIII Всесоюзному з’їздові Рад. Серед тих, хто здобував славу артілі, —ланкова К. І. Волкова, колгоспниці М. І. Коробка, Г. С. Качан, К. П. Жеребець та інші. Стахановці артілі в складі обласної делегації були на прийомі у С. В. Косіора і П. П. Постишева. Артіль у той час очолювала комуністка О. Я. Мірошниченко, партосередок — Г. М. Никитенко.
Із зміцненням колгоспної економіки підвищувалася вартість трудодня. В артілі «Україна» 1936 року колгоспники одержали на трудодень по 4 кг хліба, по 10 крб. грішми. Кожна родина одержала того року по 6,5—7 тис. крб. Люди стали будувати добротні житла, красивіше одягатися, краще харчуватися. Колгоспний лад приніс у кожну сім’ю заможність.
З кожним роком міцнів та багатшав і колгосп «Сини моря». Колектив рибалок систематично перевиконував плани вилову риби. У передвоєнні роки колгосп мав 8 парусно-моторних суден, 10 — парусно-гребних і близько ста веслових баркасів, багато рибальських знарядь. Щороку колгоспники видобували понад 25 тис. цнт. риби.
Партійна організація і сільська Рада постійно дбали про побут і підвищення культури трудівників. Вже в 1932—1933 рр. в селі відкрився фельдшерсько-акушерський пункт; діяли їдальня, 2 крамниці, був обладнаний пляж. Всі діти шкільного віку були охоплені навчанням, працювала сільська бібліотека. Колишній «гамазей» молодь переобладнала під клуб, ставила на його сцені «Наталку Полтавку», «Назара Стодолю» та інші п’єси. До села приїздили на гастролі професійні мистецькі колективи. А в кіно йшли чудові фільми: «Ми з Кронштадта», «Чапаев», «Джульбарс», «Трактористи». Працювали 4 гуртки Тсоавіахіму. Кирилівські колгоспники та інтелігенція активно збирали кошти для допомоги республіканській Іспанії.
Дедалі кращало, впорядковувалося село, в будинках з’явилися добротні меблі, велосипеди, радіоприймачі. Гарно трудилися кирилівці і вміли відпочивати — на березі моря, на рибалці, полюванні, на екскурсіях. І раптом все це світле, заможне і щасливе життя обірвалося.
Вже на третій день війни, яку розпочав німецький фашизм, кирилівці віч-на-віч зіткнулися з ворогом. Вранці 24 червня 1941 року люди зібралися на подвір’ї біля контори колгоспу, щоб разом послухати повідомлення Радянського Інформбюро. Раптом всі побачили, як над узбережжям моря пролетів літак, що знижувався, а ще через деякий час над морем злетіла червона ракета. Капітан судна «Москва» Т. С. Волков з командою негайно вийшли в море і виявили гумовий човен. На ньому було п’ятеро в комбінезонах. Фашистських льотчиків обеззброїли і доставили до Мелітополя, у розпорядження військового командування. З перших днів війни десятки кирилівців пішли на фронт.
Багато горя і страждань зазнали жителі села в тяжкий час гітлерівської окупації. 10 жовтня 1941 року окупанти вдерлися в Кирилівку, почали запроваджувати свій кривавий «новий порядок». Та кирилівці не стали на коліна. Актом стихійного опору окупантам було вбивство восени 1941 року фашистського солдата, який намагався пограбувати на шляху з Кирилівки в Горіле групу жителів. Вони закололи окупанта його ж ножем. Знайшовши в скирті труп солдата, озвірілі гітлерівці схопили 48 чоловік — сивих дідів і підлітків — і розстріляли їх за селом. В живих залишився один І. Гусєєв. Він вночі вибрався з-під трупів і втік. За час окупації фашисти вивезли на каторжні роботи до Німеччини 53 юнаків і дівчат, пограбували артільне майно, худобу, забрали всю тяглову силу — не тільки коней, а й верблюдів. Відступаючи під натиском Червоної Армії, гітлерівці висадили в повітря млини та всі господарські споруди. Сума збитків, завданих окупантами тільки артілі «Україна», перевищила 12 млн. карбованців.
27 жовтня 1943 року, після жорстоких боїв на рубежі річки Молочної та Молочного лиману, воїни 4-го Українського фронту визволили село. Серед полеглих у бою за село є й воїни-кирилівці Д. І. Козленко, А. А. Нікітін, Г. П. Жеребець, І. Д. Різниченко, П. В. Швед, А. Т. Сажин та інші. Всього ж у Великій Вітчизняній війні взяли участь 187 кирилівців. Нині в центрі села височить пам’ятник полеглим воїнам. На монументальній стеллі викарбувано прізвища 150 жителів Кирилівки, які загинули на фронтах та від рук фашистських катів у селі.
Багато воїнів показали зразки героїзму в боях. Колишній рибалка колгоспу «Сини моря» Г. М. Титов за участь у легендарному новоросійському десанті 1943 року нагороджений орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня. За особисту хоробрість і вміле керування бойовими діями десантної групи в районі Ельтигена Г. М. Титов нагороджений орденом Червоного Прапора. Під час однієї з бойових операцій, тяжкопоранений, він потрапив у полон, але незабаром втік і знову громив ворога. Його подвиги описав у фронтових нарисах письменник П. Павленко. О. В. Мазепа перед війною закінчила в Москві курси медсестер, а 6 липня 1941 року вже була на фронті. Вона брала участь у битвах на Волзі, за визволення Білорусії і Польщі, у штурмі Берліна. За бойові подвиги відважна жінка удостоєна п’яти урядових нагород.
Колишній рибалка І. Т. Качан, помічник командира взводу розвідки, в одному з боїв особисто знищив протитанковими гранатами два фашистські танки, не раз роздобував цінні відомості про ворога. Хоробрий боєць нагороджений орденами Леніна, Червоної Зірки, Слави 3-го ступеня, багатьма медалями. Повернувшись додому, І. Т. Качан знову працює в артілі «Сини моря», завоював звання ударника комуністичної праці, відмінника соціалістичного змагання рибної промисловості СРСР.
Долаючи величезні труднощі, відбудовували кирилівці зруйноване ворогом село, відроджували господарство. Як тяглову силу використовували півтора десятка корів, що вціліли у селі. І все ж колгоспники «України», в основному жінки, успішно провели весняну сівбу 1944 року, за що артіль як переможець змагання була нагороджена Червоним прапором обкому КП(б)У і облвиконкому. Сільраду в той важкий час теж очолювала жінка, в минулому голова артілі О. Я. Мірошниченко.
Кирилівські колгоспники в міру своїх можливостей допомагали Червоній Армії, що продовжувала громити ворога за межами країни. Колгоспниця К. І. Волкова, наприклад, внесла в фонд перемоги 70 кг пшениці. За два дні трудівники Кирилівки внесли 600 пудів хліба. Всі вони до 27-ї річниці Великого Жовтня розрахувалися з державою, внесли готівкою 410 тис. крб. за облігації 3-ї Державної воєнної позики, передплатили і також внесли 67 тис. крб. за облігації 4-ї грошово-речової лотереї.
А з 1945 року, коли повернулися додому фронтовики, держава допомогла худобою і технікою, артіль все міцніше ставала на ноги. Того року врожай озимої пшениці становив тільки 7,5 цнт з га, в артілі було вже понад 100 голів великої рогатої худоби й стільки ж овець, були коні, корови, птиця.
1950 року з метою дальшого зміцнення економіки артілей, поліпшення керівництва вирішено було об’єднати колгосп «Україна» з сусідніми господарствами «Новий світ» і «Вільна праця». В Кирилівці залишився тільки рибоколгосп.
У перші роки після визволення рибалки теж переживали скрутне становище. У них залишилося 4 невеликі баркаси, 9 бичкових волокуш і півсотні частикових сіток. Проте завдяки самовідданій праці всього колективу артіль щороку перевиконувала виробничі плани. А згодом збільшилися і флот, і кількість знарядь, підвищувався рівень механізації, впроваджувалися нові прогресивні методи рибальства. Це дало можливість розширити географію промислу риби.
З роками зростали досвід і майстерність рибалок. 1964 року бригада комуніста І. В. Качана, одна з кращих у рибгоспі, виконала річний план улову риби на 264 проц. За високі трудові успіхи бригада виборола звання колективу комуністичної праці.
Колгосп має півтора десятка моторних суден, 2 середні чорноморські сейнери і 45 моторних баркасів, десятки бичкових механічних, напівмеханічних і ручних драг, капшукових неводів, сотні сіток. У 1966—1969 рр. рибалки видобували в Азово-Чорноморському басейні пересічно 26 тис. цнт за рік бичка, хамси, камбали, тюльки. Крім того, вони щороку заготовляють для меблевої промисловості 1500 тонн морської трави-камки. За останні роки артіль збудувала сіткосховище, механічну майстерню та інші виробничі приміщення. Нині колгосп споруджує будинок культури на 450 місць.
В колгоспі працюють кваліфіковані спеціалісти, мужні й працьовиті рибалки, їхню звитяжну працю не раз відзначав уряд. За високі виробничі показники і багаторічну сумлінну працю в рибній промисловості нагороджені капітан судна (нині пенсіонер) І. А. Сагура — орденом Трудового Червоного Прапора, рибалки А. І. Різник — орденом «Знак Пошани», М. М. Луценко,— медаллю «За трудову доблесть». Понад 10 чоловік — ударники комуністичної праці — нагороджені значком «Відмінник соціалістичного змагання рибної промисловості СРСР».
Колишній рибопункт нині перетворений у рибоприймальний цех Бердянського рибокомбінату. Під час путини тут працюють 150 чоловік. Цех переробляє 30 тис. цнт риби на рік. Виробничі процеси, починаючи з вивантаження риби, механізовані. Риба приймається також на місці лову закріпленими за цехом сейнерами. В цеху рибопродукцію охолоджують, заморожують, в’ялять, коптять і розфасовують.
Щасливо і заможно живуть кирилівські трудівники. У селі нині всюди добротні цегляні будинки на кілька кімнат з сонячною верандою під залізним або шиферним дахом. У кожному дворі — обов’язково затишна альтанка, фруктовий садок, город, виноградник. Таких капітальних будинків уже близько 500. Село повністю електрифіковане та радіофіковане. Щовечора понад 200 телевізорів засвічують свої блакитні екрани в будинках кирилівців. В особистому користуванні трудівників — десяток легкових автомобілів, близько 90 мотоциклів. Є в людей і холодильники, і пральні машини, і інші електропобутові прилади. З червня 1968 року Кирилівку віднесено до селищ міського типу.
Розвинувся за післявоєнні роки санаторій «Кирилівка». Ще в 1945—1947 рр. хворі, що приїздили сюди, розміщувалися по домівках кирилівців. З того часу в санаторії збудовано понад десять великих і малих спальних корпусів, лікувальних і господарських приміщень. Нині санаторій відразу може прийняти 500 чоловік на лікування і відпочинок. Розширено їдальні. Збудовано кінотеатр. Впорядковано і озеленено територію. Площа під фруктовими деревами і декоративними насадженнями займає понад 8 га. Санаторний парк прикрашають вічнозелені туї, троянди, обплетені виноградом альтанки. Тут і чудовий пляж, обладнаний навісами, «грибками», і човнова станція.
Працівники санаторію зробили його однією з кращих здравниць Азовського узбережжя. Використовуючи досягнення сучасної медицини, багатющі природні фактори — тепло, море і морське повітря, цілющі мулові грязі лиманів, сонце, лікарі повертають до трудової діяльності людей, які нерідко вже втрачали на це надію. Ось один із записів в книзі відгуків і побажань. Його залишив гірник з Кривого Рога Я. Є. Нечай; «Я був паралізований. Не міг ходити навіть з допомогою милиць. Мене одягали і взували. Дружина привезла мене до Кирилівки.
І ось закінчено курс лікування. Додому я їду з паличкою, але твердо переконаний, що закину незабаром і її…». Таких записів у книзі багато.
1969 року протягом сезону (з початку травня до середини жовтня) в санаторії побували 2,5 тис. чоловік з різ них куточків країни.
Тепер в санаторії провадиться реконструкція відділень для грязелікування, дальший благоустрій території, розпочато будівництво літнього кінотеатру на 1200 місць. В недалекому майбутньому в санаторії будуть споруджені спальні корпуси ще на 2000 місць. З введенням в дію водопроводу Шелюги— Кирилівка тут можна буде лікувати й захворювання шлунково-кишечного тракту мінеральною водою. Крім санаторію, в Кирилівці постійно діють фельдшерсько-акушерський пункт і аптека.
Найбільшим багатством села є його працьовиті люди. Це рибалки, трудівники рибоцеху, лікарі та медсестри, працівники сфери обслуговування, торгівлі. їх трудові зусилля спрямовують комуністи п’яти парторганізацій, що об’єднують близько 100 членів і кандидатів у члени КПРС. Комуністи та комсомольці селища трудяться на провідних ділянках виробництва, показуючи приклад творчого ставлення до праці. Вони очолюють соціалістичне змагання, рух за комуністичну працю.
Діти трудівників вчаться в початковій і середній школах Кирилівки та Азовського (за півтора кілометра від Кирилівки). їх навчають 36 учителів. За роки Радянської влади село дало народному господарству країни 22 інженери, 15 вчителів, 5 лікарів, 3 агрономи, юриста. Фонд сільської бібліотеки налічує 7 тис. томів. Кирилівці передплачують понад 2 тис. примірників газет і журналів. Крім кінотеатрів у санаторії та на базах відпочинку, в селі є також зимовий і літній кінотеатри.
Щороку 9 травня біля пам’ятника на братській могилі збираються жителі села, щоб віддати шану загиблим. Тут, біля пам’ятника, проводять свої урочисті збори піонери, які разом з дітьми з братніх соціалістичних країн відпочивають у кирилівських піонерських таборах. Цікаво проходять вечори зустрічей трьох поколінь. Нещодавно односельці відзначили золоте весілля Т. І. та К. М. Різників. Він — комуніст, колишній заступник голови колгоспу «Сини моря». Гарно святкують в селі новосілля, відзначають День рибалки, вшановують передовиків і ветеранів праці. З наказами служити вірно рідній Батьківщині — проводжають юнаків до лав Радянської Армії.
З кожним роком красивішає і впорядковується Кирилівка. Під керівництвом сільради та депутатського активу проводиться велика робота. Тільки ювілейного 1967 року на благоустрій було виділено 50 тис. крб. Заасфальтовано кілька вулиць, прокладено тротуари, впорядковано великий майдан з автобусною станцією, куди влітку щодня прибувають і звідки відправляються комфортабельні автобуси.
Вздовж Азовського узбережжя поблизу Кирилівки нині діють десятки баз відпочинку і піонерських таборів, в яких одночасно зміцнюють здоров’я 12 тис. дорослих і дітей. Тут розташовані бази відпочинку заводу «Запоріжсталь», тресту «Запоріжалюмінбуд» та інших підприємств і організацій Запоріжжя і Мелітополя. За сезон у Кирилівці проводять відпустки близько 40 тисяч чоловік з багатьох міст країни. До їхніх послуг курортне бюро, наметове містечко, пункт прокату, майстерні побутового обслуговування. Кирилівка стала відомим курортом у республіці. В українському філіалі інституту «Союзкурортпроект» розроблено генеральний план створення курортного комплексу «Кирилівка». Вже тепер селище з’єднане з автомагістраллю Москва—Сімферополь гарним шосейним шляхом.
Так звичайне, колись віддалене й глухе село Кирилівка під сонцем Радянської влади перетворилося на курорт, де відпочивають і лікуються десятки тисяч трудівників, які на собі відчувають чудодійну силу найвищого закону Комуністичної партії та Радянської держави: «Все — для людини, все — для її блага!».
А. А, ГИЗЕЛО, Л. Я. НАТАНЗОН