Якимівка, Якимівський район, Запорізька область
Якимівка — селище міського типу, центр селищної Ради. Розташована на річці Малому Утлюці, за 139 км від обласного центру. До залізничної станції Якимівка на лінії Москва—Сімферополь 1,5 км. Населення — 10 тис. чоловік.
Якимівка — центр району, площа якого 1,9 тис. кв. км, населення — 37,3 тис. чоловік (у т. ч. міського — 11,6 тис., сільського — 25,7 тис.). В районі 54 населені пункти, підпорядковані 2 селищним і 10 сільським Радам; 15 колгоспів і 6 радгоспів, 116,8 тис. га орної землі; 9 підприємств, 3 будівельні організації, 49 шкіл, 42 будинки культури і клуби.
В околицях селища є кургани, типові для епохи бронзи (І тисячоліття до н. ери).
Якимівка виникла 1833 року на місці колишнього ногайського аулу Азберду. Заснували її державні селяни із Борисоглібського і Спаського повітів Тамбовської губернії та Фатезького повіту Курської губернії.
Основним заняттям переселенців було скотарство, головно вівчарство. Землі довкола було досить, і нею спочатку користувалися на правах займанщини. Землеробством займалися порівняно мало, засіваючи пшеницею невеликі ділянки землі тільки для задоволення власних потреб. Проте невдовзі становище докорінно змінилося. Населення швидко зростало, і земельне питання набувало дедалі більшої гостроти.
Поступово тваринництво втратило провідне значення, а виробництво зерна, особливо пшениці на продаж, стало основним напрямом у розвитку сільського господарства Якимівки. Введення в дію у 1875 році Лозово-Севастопольської залізниці, по якій транспортувалася таврійська пшениця, прискорило цей процес. Поблизу Якимівки виникла залізнична станція з тією ж назвою, вантажооборот якої на початку XX ст. досяг півмільйона пудів за рік.
Наприкінці XIX ст. поглибилося класове розшарування населення. 1884 року в Якимівці налічувалося 2472 чоловіка, які проживали в 357 дворах. Не сіюча і мало сіюча — бідняцька група господарств — становила тут 40 проц., середняцька — 39,7 проц., куркульські господарства, яким належала більша частина землі — 20,3 проц. Характерно, що із 152 бідняцьких дворів 147 не мали засобів виробництва, тільки 6 мали змогу обробляти землю за допомогою власної худоби; решта обробляла її в супрязі або ж наймала тягло. Це спричинило неоплатні борги і кінець-кінцем розорення. Нестійким було і становище середняків. Не випадково із 112 середняцьких родин 78, тобто понад половина вдавалася до супряги. Про глибоку соціально-економічну нерівність серед місцевого населення свідчать також дані розподілу худоби, особливо тягла. 88 бідняцьких родин були без тягла, 42 двори взагалі не мали ніякої худоби. В той же час 83 куркулі мали по 2—3 пари коней на двір.
Якимівським селянам доводилося сплачувати велику кількість податків. Наприклад, у 1884 році вони сплатили їх 9146,7 крб. На кожну ревізьку душу припадало по 11,4 крб., а на кожну десятину землі — 1 крб. 30 копійок.
Соціально-економічна нерівність, нещадна експлуатація глитаями бідноти, безпросвітні злидні викликали гнівне обурення селянської маси політикою царизму. У 1904—1905 рр. в Якимівці виникла соціал-демократична група, до складу якої входили місцеві селяни-бідняки. Діяльність групи мала великий революціонізуючий вплив на інші села волості; у вересні 1904 року в сусідній Новоданилівці з’явилися прокламації «До всіх запасних рядових». Під час революційних подій 1905 року в Якимівській волості виникли селянські комітети.
Восени 1905 року в Якимівці розповсюджувалось багато більшовицьких прокламацій, що закликали селян захоплювати поміщицькі та церковні землі, готуватися до збройного повстання3. На початку грудня 1905 року якимівські селяни, озброєні вилами та косами, взяли участь у розгромі Рогачицької економії в Мелітопольському повіті, що належала великому князеві Михайлу Романову.
Період столипінської реформи характеризувався в селі дальшим обезземеленням основної маси селян, посиленням експлуатації. 111 господарств не змогли викупити і закріпити за собою наділи. Напередодні першої світової війни в Якимівці 235 родин із 601 зовсім не мали землі, або мали її менше, ніж по 5 десятин. Отже, кількість найбіднішої частини населення та наймитів набагато зросла. 223 родини володіли наділами від 5 до 10 десятин. В 1914 році 312 господарств цієї групи не мали майже ніяких засобів обробітку землі. Зменшилась і кількість середняцьких господарств. Зате 34 куркульські родини досить-таки нажилися на людському горі. Нагромадивши великі капітали на продажу пшениці, вони активно проникали в торгівлю і промисловість. Перед першою світовою війною в селі існувало понад 30 приватних торговельних підприємств із загальним грошовим оборотом понад 0,5 млн. крб. за рік. В селі були збудовані два млини, що виробляли на 75 тис. крб. борошна на рік. 1908 року почав діяти завод «Моліа», на якому спочатку працювало 30 робітників. Він виготовляв нафтові двигуни, букери, кінні молотарки, косарки-лобогрійки тощо. Робочий день тут тривав 10—11 годин. Працювати доводилося в тісних, задушливих приміщеннях, освітлюваних змоченим у нафті ганчір’ям; заробітна плата була низькою. Навіть ливарники, що вважалися висококваліфікованими робітниками, одержували тільки 30 крб. на місяць, учні ж протягом 3-х років заробляли по 20 коп. на день. У 1916—1917 рр. на заводі працювало 80 чоловік.
На початку XX ст. Якимівка була великим волосним селом, розпланованим на квартали. Середній розмір присадибної ділянки становив 1,5 десятини. Кожен двір мав колодязь. Куркулі мали добротні просторі будинки під черепицею з багатьма будівлями на подвір’ях, біднота ж тулилася в маленьких приземкуватих хатинах з солом’яними стріхами. В селі діяли православна церква і єврейський молитовний дім.
Охорона здоров’я та освіта селян нікого не турбували. Лікарні в селі не було, а приймальна палата, де працювали 1 лікар і 3 фельдшери, обслуговувала близько 40 населених пунктів волості, де проживало 23 тис. населення.
Майже на протязі тридцяти років в Якимівці працювало одне сільське училище, підпорядковане міністерству державного майна1. Тільки з 1884 року в селі почало діяти міністерське початкове училище. На утримання цього учбового закладу міністерство освіти асигновувало всього 410 крб. на рік. Тому земству доводилось додавати 100 крб. та громаді — 520 крб. щороку. Завдяки цьому училище й існувало, в ньому навчалось 76 хлопчиків і 26 дівчаток. У 1884 році з 2742 мешканців письменних було 237 чоловік, з них жінок тільки 221 2. Незабаром Якимівка збагатилася важливим господарським закладом. 1912 року тут відкрили дослідну станцію по випробуванню сільськогосподарських машин.
Трудівники села радо зустріли звістку про повалення самодержавства. Під час Лютневої революції залізничники станції обрали революційний комітет на чолі з телеграфістом К. Ю. Шевченком. У березні 1917 року ревком обрали також робітники заводу «Моліа». У червні 1917 року якимівські селяни обрали Раду селянських депутатів, яка за своїм соціально-політичним складом не була однорідною. Поряд з революційно настроєними селянами-бідняками сюди ввійшли і куркулі, які підтримували меншовиків, есерів та Тимчасовий уряд, і середняки, що під впливом агітації меншовиків і есерів вагалися.
У серпні 1917 року в Якимівці побував більшовик К. І. Бронзос. Він допоміг місцевим робітникам і селянам-незаможникам організувати червоногвардійський загін з 30 бійців. Бійці здобули зброю і підтримували в селі революційний порядок. В серпні 1917 року вони перешкодили емісарам Тимчасового уряду і куркульській верхівці Ради відвантажити до севастопольського порту хліб, який зберігався на станції.
В селі оформилася група співчуваючих більшовикам, до якої входили найбільш активні робітники, наймити, демобілізовані солдати. Очолили групу Т. С. Лисіков, М. С. Бреднєв, Пєтушков. Пізніше вони склали ядро партосередку, створеного на початку грудня 1918 року.
В ніч на 26 жовтня 1917 року голова ревкому якимівських залізничників К. Ю. Шевченко, який саме тієї ночі чергував на залізничному телеграфі, першим у селі дізнався про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді. Як тільки він повідомив про це односельчан, радості їх не було меж. Всюди замайоріли червоні полотнища. Зміцніла надія трударів на кращу долю, на мир і землю.
За допомогою мелітопольських більшовиків К. І. Бронзоса, М. І. Пахомова фронтовики волості скликали волосний з’їзд Рад. З’їзд відбувся в середині листопада 1917 року в обстановці великого політичного піднесення. Він поставив питання про перехід всієї влади у волості до рук Рад та затвердив склад волосної Ради і її виконавчий комітет. Головою виконкому став делегат від села Радивонівки І. М. Вихляев, заступником голови М. Ф. Селін. Як депутата до Ради обрали також С. В. Вихляєва — ще одного активіста з Радивонівки. Голова виконкому Якимівської волосної Ради І. М. Вихляев брав участь у конференції Рад і ревкомів Таврійської губернії 29 січня 1918 року і виступив на ній з інформацією про роботу Ради в Якимівці.
Після окупації Якимівки австро-німецькими військами М. І. Пахомов знову прибув до Якимівки і провів запис до партизанського загону. Разом з мелітопольцями якимівці утворили два загони на чолі з тт. Бронзосом і Пахомовим. Згодом загони влилися до лав Червоної Армії, їх бійці зі зброєю в руках захищали Радянську владу.
Героїчними і разом з тим трагічними подіями запам’ятався якимівцям квітень 1918 року. З півдня, з румунського фронту через Мелітополь поверталися білогвардійські частини полковника Дроздовського, який пробивався на Дон і Північний Кавказ до Каледіна і Денікіна. Дроздовці зайняли село і станцію Якимівку. За місяць до цих подій на Полтавському паровозоремонтному заводі сформувався ремонтно-технічний загін для технічної допомоги Червоній Армії в ремонті колій і рухомого складу в Південній Таврії. До нього ввійшли кращі представники полтавських робітників — комуністи і комсомольці. 15 квітня 1918 року загін зустрівся з дроздовцями на станції Якимівка і вступив з ними у нерівний бій. Із 180 майже неозброєних робітників близько ста чоловік загинуло в бою, шістьом пощастило врятуватися, 80 чоловік біляки взяли в полон і по-звірячому стратили на околиці села. Нині пам’ятник в степу за Якимівкою нагадує про подвиг полтавських залізничників.
За смерть товаришів помстилися матроси і бійці загону бронепоїздів А. В. Полупанова. Серед матросів був В. Вишневський, згодом відомий радянський письменник і драматург. У 30-і роки він опублікував оповідання «Взяття Якимівки», що зображує один з епізодів боротьби червоного бронепоїзда «Грозный» з білогвардійським бронепоїздом «Сокол». А через кілька днів двотижневі бої з кайзерівцями та гайдамаками вів на станції Якимівка 1-й Чорноморський полк під командуванням І. Ф. Федька. І коли наприкінці квітня — на початку травня німці та гайдамаки все ж зайняли Якимівку, боротьба з окупантами не припинялася. Одним з факторів опору окупантам була підтримка якимівськими залізничниками страйку залізничників України, спрямованого проти вивезення хліба та награбованого майна до Німеччини.
Наприкінці листопада 1918 року німецькі окупанти залишили Якимівку. Але в середині грудня того ж року село захопили білогвардійські частини з експедиційного корпусу генерала Тілло. Вони спробували провести мобілізацію до білої армії та намір цей провалився. Під впливом більшовицької агітації більшість селян-призовників відмовлялася йти до білих.
15 березня 1919 року частини 2-ї бригади Першої Задніпровської дивізії Червоної Армії визволили село. Відновили діяльність волосна Рада і партійний осередок. До кінця березня 1919 року волпартосередок налічував 33 комуністи. Секретарем парткому обрали С. Д. Чупренка, слюсар П. Г. Галушков очолив сільську Раду, селянин-бідняк Т. С. Лисіков — виконком волосної Ради. До радянського будівництва активно залучалися жінки. Так, кравчиха І. М. Лисікова стала завідуючою жіночим відділом.
Селяни Якимівської волості надіслали трудящим промислових міст країни близько 20 вагонів хліба. Хлібозаготівлями займався якимівський комбід за активною допомогою перших комсомольців села Н. Озерової, П. Озерова, І. Шарка, М. Обалдуєвої.
Партосередок та сільська Рада проводили мобілізацію нових бійців до лав Червоної Армії, адже небезпека нової ворожої навали не минула. У червні 1919 року на мітингу, що відбувався на станції Якимівка, виступив Г. Н. Кочергін, один з червоних командирів, родом із села Новоданилівки, що поблизу Якимівки. Він закликав селян не довіряти махновцям, які заважали хлібозаготівлям, зривали заходи Радянської влади. Пізніше 1-й Мелітопольський добровольчий комуністичний полк, у складі якого було чимало якимівців, захищав узбережжя Азовського моря від денікінців. Але сили були нерівні, в середині липня денікінці захопили село.
Переважна більшість членів партосередку і активістів села відійшла разом з частинами 58-ї стрілецької дивізії Червоної Армії, залишивши в Якимівці більшовицьке підпілля. Підпільники організовували опір селян денікінській мобілізації. Незважаючи на переслідування, навіть пороття селян шомполами, мобілізація до білої армії в селі знову провалилася. 11 січня 1920 року частини 46-ї стрілецької дивізії, які просувалися до Криму, визволили Якимівку від денікінців.
На початку 1920 року село і станція стали місцем запеклих боїв. Так, наприклад, коли 14 квітня 1920 року в Кирилівці висадився білогвардійський десант, що мав завдання, перерізавши залізницю, рухатись через Якимівку на Мелітополь, його зустрів вогнем 409-й полк червоних. Частина десанту, що прорвалася сушею на Генічеськ, незабаром була вибита звідси червоноармійськими частинами й відступила.
Сільські комуністи користувалися першою-ліпшою можливістю мирного перепочинку для відновлення роботи органів Радянської влади, відбудови господарства. Вони організували супрягу бідняцьких господарств, потурбувалися про посівний матеріал, завдяки чому селяни засіяли більшу частину ріллі. Успішно пройшла мобілізація до Червоної Армії. Активно включилася в роботу і волосна Рада, яка організувала продовольчу допомогу родинам червоноармійців.
Але з Криму вже сунули озброєні до зубів офіцерські загони «чорного барона» Врангеля. На початку червня 1920 року врангелівці захопили село. Свій шлях білобандити покрили трупами комуністів, членів родин червоноармійців, радянських активістів. В Якимівці вони нещадно грабували населення, знущалися над селянами, особливо тими, що активно підтримували Радянську владу. Знущанням і насильствам поклав край 52-й кавалерійський полк 9-ї кавалерійської дивізії 13-ї армії, якою командував Р. П. Ейдеман. Рішучим наступом він оволодів 31 жовтня 1920 року станцією Якимівка, де захопив чимало составів із снарядами, патронами, гарматами тощо.
У боротьбі за перемогу і утвердження Радянської влади на фронтах громадянської війни відзначилося багато бійців з Якимівки. Один з перших комсомольців і ватажків молоді П. М. Озеров бив білих на Південному фронті разом з чотирма своїми братами. Його однополчанином, теж бійцем автобронедивізіону, був Н. Ф. Дерацуєв. У складі 6-го Задніпровського полку, а потім 30-ї Іркутської дивізії громив ворогів Радянської влади 3. Н. Галушков. Воював на польському фронті, штурмував Перекоп, громив банди Махна Т. А. Альохін. Вони, а також багато інших якимівців — активних захисників Радянської влади в роки громадянської війни — згодом стали організаторами мирного будівництва: партійними, радянськими, господарськими, військовими працівниками. В зв’язку з 50-річчям Радянської влади уряд відзначив їх заслуги перед Батьківщиною орденами і медалями СРСР.
Нелегким виявився початок мирного будівництва. Волосний комітет незаможних селян, що виник у січні 1921 року, під керівництвом партосередку організував селян на успішне проведення весняної сівби. В червні 4-й Мелітопольський повітовий з’їзд Рад ухвалив відібрати надлишки землі та сільгоспреманенту в куркулів. При новому розподілі селяни Якимівки одержали по 2 десятини землі на кожного члена родини. Трудове селянство активно підтримувало заходи Радянської влади, успішно виконувало продрозверстку. Та мирному будівництву всіляко шкодили бандити. Для боротьби з куркульськими бандами в селі утворився загін самооборони з 50 бійців. Очолив його М. Л. Скляров.
Тяжким випробуванням для селян був неурожай 1921 року. В селі голодувало близько 700 чоловік, у т. ч. дві третини дітей. Органи Радянської влади організували 3 їдальні і пункт харчування. Непоганий урожай 1922 року та допомога держави дали змогу до 1923 року подолати наслідки голоду.
Вже в перші роки радянської влади бідняцькі господарства спробували організувати колективні господарства. Так, у 1922 році в селі виникла трудова артіль «Відродження-2», до якої вступило 6 родин. Господарювали вони на 74 десятинах землі. Такою ж маломіцною була й друга артіль «Справедливість», заснована 5 родинами. Незважаючи на зусилля перших колективістів, артілі виявилися нежиттєздатними через недостатню кількість насіння, відсутність знарядь і тягла та досвіду ведення артільного господарства. В 1923 році артілі припинили своє існування.
З кожним роком Якимівка зростала. Збільшувалося її населення. Якщо в 1923 році тут було 914 дворів і 4777 чоловік, то в 1926 році дворів стало 1182, а населення 5525 чоловік. 1923 року вона стала районним центром.
Глибоким болем відгукнулася в серцях трудівників села смерть Володимира Ілліча. Рішимістю будь-що виконати Іллічеві заповіти були сповнені виступи учасників траурного мітингу. В прийнятій резолюції вони висловили одностайну волю — згуртувавшись навколо РКП(б), йти шляхом Леніна. Увічненням пам’яті вождя було ударне спорудження в селі електростанції. Того ж року полтавські залізничники спорудили на братській могилі пам’ятник полеглим у бою з білогвардійцями. Відкриття його відбулося 1 травня 1924 року з участю прибулих делегацій з Полтави.
У 1924—1926 роках якимівці досягли довоєнного рівня господарства. В селі діяли єдине споживче товариство, що налічувало понад 2000 членів, 14 приватних крамниць, 12 млинів, дві крупорушки та дві олійниці. Все ще лишався приватним завод «Моліа». В селі було близько 50 кустарів-ремісників. Поступово, завдяки активній діяльності споживчого товариства, приватний сектор у торгівлі витіснявся соціалістичним.
Незважаючи на труднощі відбудовного періоду, Радянська влада постійно турбувалася про охорону здоров’я, народну освіту та підвищення культурного рівня трудящих. Крім медичної дільниці (з 1924 року), де працювали лікар, два фельдшери і акушерка, діяла також ветеринарна дільниця. 1926 року тут з’явились лікарня на 20 ліжок, санітарна дільниця, консультація, дитячі ясла, аптека.
У 1924/25 навчальному році в селі працювало три масові школи, а 1927 року відкрилася школа-семирічка. Крім того, в селі працювало 2 лікнепи. Селяни охоче відвідували сільбуд. 900 читачів мала бібліотека, де було понад 1200 книжок. Відкрилося кілька хат-читалень. При сільбуді молодь організувала хор і драмгурток.
Навесні 1928 року на базі колишнього заводу «Моліа» за ініціативою місцевих робітників виникла промислова артіль «Стандарт». 170 робітників (сюди перейшла працювати частина ремісників) виготовляли різні металеві вироби для сільського господарства, ремонтували сільгоспінвентар.
Незважаючи на невдачі з першими артілями, уже в 1924—1925 рр. при безпосередній участі комуністів і комсомольців виникло кілька ТСОЗів: «Пролетар», «Червоний юнак», «Зоря», «Нове життя», «Вільний українець», «Привіт». Трохи пізніше організувався радгосп «Більшовик». Щоб допомогти ТСОЗам міцніше стати на ноги, в селі були створені машинні товариства «Колос» і «Орач», що мали кілька тракторів «Фордзон».
У 1927—1928 рр. на базі дрібних ТСОЗів після об’єднання утворилися великі товариства, а 1929 року якимівці організували перший колгосп, який вони назвали іменем ХІІ-річчя Жовтня. Організатором і першим головою цієї артілі став комуніст П. М. Галушков. На початку колгосп об’єднав 20 родин, але поступово кількість членів артілі збільшувалася. Цьому сприяв, зокрема, і машинний обробіток землі тракторами Якимівської МТС, створеної восени того ж року на базі колишніх машинних товариств. Почавши з п’яти «Фордзонів», МТС вже на кінець 1930 року мала 43 трактори. Організаційним зміцненням колгоспів постійно займався політ-відділ МТС, інструктори якого весь час були серед селян.
Куркулі чинили колгоспному ладу відчайдушний опір — вони розпускали ворожі плітки, розкрадали артільне майно, псували худобу і реманент, зривали плани хлібозаготівель, вдавалися до терористичних актів. Восени 1929 року вони вбили двох уповноважених по хлібозаготівлях з Якимівки, загрожували життю селян-активістів. Та колективізація тривала. До 1930 року в селі було створено ще дві артілі: «Громадська праця», яка згодом стала називатися «Труд», та ім. Чубаря. А соціально небезпечні елементи на початку 1930 року були розкуркулені й вислані за межі республіки.
Якимівський район був серед 7 перших в області районів суцільної колективізації. Повесні 1930 року в Якимівському районі побував Г. К. Орджодікідзе. Він виступив на районному з’їзді кредитної кооперації, закликав колгоспників розгорнути соціалістичне змагання на сівбі.
І в наступні роки Якимівський район тримав першість у проведенні сільськогосподарських кампаній. До Якимівки завжди була прикута увага партійних і радянських органів. 28 вересня 1933 року в село приїздив генеральний секретар ЦК КП(б)У С. В. Косіор. Він провів нараду з питань дальшої боротьби за великий хліб України, відвідав МТС та науково-дослідну станцію механізації сільського господарства, створену на базі станції, заснованої ще в дореволюційний час. У роки колективізації її підпорядкували Українському науково-дослідному інститутові механізації та електрифікації сільського господарства. 1930 року тут йшли випробування першого радянського комбайну «Комунар». Поряд з випробуванням нових машин станція почала працювати над проблемами дальшої механізації сільського господарства. В 1933 році в Якимівці була створена перша в СРСР квадратно-гніздова кукурудзяна сівалка СК-64.
У передвоєнні роки якимівці досягли чималих успіхів у виробництві зерна і тваринництві. В селі з’явилися перші стахановці. Тракторист МТС І. С. Галушков у 1938 році виробив на тракторі ЧТЗ 1783 га умовної оранки і зекономив 800 кг пального. У 1939 році його нагородили орденом «Знак Пошани». За високі досягнення в сільськогосподарському виробництві стали учасниками ВСГВ колгоспники В. С. Черкасова, М. С. Чаусова, І. П. Воробйов, механізатор МТС В. П. Селімов, а відомий до війни якимівський комбайнер 3. О. Попов був учасником ВСГВ і в 1939, і в 1940 рр. Всіх їх нагороджено срібними медалями виставки.
Три якимівські артілі: «Труд», ім. Карла Маркса та ХІІ-річчя Жовтня на площі понад 4 тис. га збирали по 16—20 цнт зернових з кожного га посіву. Артілі вирощували також соняшник і бавовник. Тут були ферми великої рогатої худоби, свино-, вівце- та птахоферми. Чималі прибутки давали фруктові сади, городи, баштан. Колгоспники одержували на трудодень по 2—2,5 кг хліба та по 1,5—2 крб. грішми.
Дальшого розвитку набула місцева промисловість. 1940 року в селі діяли 4 місцеві електростанції, бричкова артіль «Стандарт», металообробна артіль «Прогрес», млин.
Змінився на краще зовнішній вигляд села, підвищилися культура і добробут трудящих. Зникли убогі бідняцькі оселі, багато трудівників збудували нові добротні будинки. Потреби трудящих задовольняли швейна і шевська майстерні, десяток крамниць, їдальня тощо.
На початку 40-х років у селі була лікарня на 100 ліжок, де працювали 9 лікарів і 17 чоловік з середньою спеціальною освітою, а також амбулаторія, аптека, жіноча і дитяча консультації, санепідстанція. До 1937 року в селі була повністю ліквідована неписьменність серед дорослих, а всі діти охоплені навчанням. В середній, семирічній та початковій школах у 1940/41 навчальному році 54 вчителі навчали й виховували понад тисячу учнів. У кращих традиціях сільської інтелігенції вчителі подавали велику допомогу парторганізації в політмасовій та культосвітній роботі: читали лекції, керували самодіяльністю, провадили наступальну атеїстичну пропаганду.
У районній лікарні до війни працював лікар А. В. Бондарчук, який потім став відомим нейрохірургом, доктором наук, лауреатом Державної премії.
Будинок культури, в якому демонструвалися кінофільми, діяли драматичний, хоровий і танцювальний гуртки, оркестр народних інструментів, став центром культурно-освітньої роботи серед населення.
Багато читачів мали районна і колгоспні бібліотеки, що налічували близько 10 тис. книжок. Люди наполегливо вчилися в гуртках по вивченню історії партії, поточної політики; в агрошколах при колгоспних хатах-лабораторіях. Молодь села захоплювалася фізкультурою і спортом, вивчала військову справу. Найбільшою популярністю в райцентрі за традицією користувалися футбол і футбольні змагання.
Війна, що раптово ввірвалась у Якимівку, як і в тисячі інших міст і сіл, викликала гнів і обурення в серцях трудящих. Організовано й чітко пройшла мобілізація. Комуністи й комсомольці створили загін народного ополчення, командиром якого став завідуючий відділом РК КП(б)У І. Л. Токаренко, начальником штабу — викладач училища механізації при дослідній станції С. Н. Зубер. Частина ополченців потім увійшла до складу партизанського загону.
Протягом серпня—вересня 1941 року з села вивозили на схід машини, обладнання МТС, худобу. Колгоспники успішно завершували жнива. Весь обмолочений хліб здали державі, передали Червоній Армії, решту роздали колгоспникам.
Робітники дослідної станції сформували бригаду, що готувала трактори для передачі артилерійським частинам 9-ї армії, ремонтувала танки й гармати. Коли лінія фронту наблизилася до села, цінне обладнання дослідної станції, МТС і підприємств було евакуйовано у східні райони країни. А в небі над Якимівкою йшли запеклі повітряні бої, в яких льотчики під командуванням радянського аса, в майбутньому тричі Героя Радянського Союзу О. І. Покришкіна, громили ворога.
Фашисти захопили Якимівку 4 жовтня 1941 року. Вже перший день окупації вони зробили днем терору і знущань над радянськими людьми, убили місцевих жителів М. М. Михайлова, Є. Є. Ушакова та інваліда Ф. Бурцева. Через кілька днів окупанти розстріляли велику групу колгоспників, у т. ч. 70-річних Я. Романенка і П. П. Торгашова.
Вигнавши всіх жителів з будинків, розташованих на вулиці Ворошилова, окупанти поселили там солдатів, назвавши вулицю Німецькою. Тут же жили й колоністи, які прибули з військами, щоб панувати на таврійських землях. За наказом коменданта якимівці мусили забезпечувати їх борошном і продуктами. Окупаційні власті закрили місцеві школи. Існувала школа лише для дітей колоністів. Близько 400 юнаків і дівчат вигнали фашисти на каторгу до Німеччини, двох жителів села ув’язнили до таборів смерті.
Радянські патріоти не скорилися ворогові. У серпні 1941 року райком партії сформував партизанський загін у складі 57 чоловік, командиром якого призначили М. П. Титова, комісаром С. П. Синицького. Загін діяв на початку окупації, нападаючи на ворожі частини і гарнізони. 23 вересня під час нападу на село Радивонівку партизани вбили офіцера і чотирьох фашистських солдатів. Разом з сиваськими партизанами якимівці 30 вересня в селі Тернівці знищили близько сотні гітлерівців1. У грудні 1941 року загін влився до Червоної Армії. Перукар С. Л. Лукович влаштовував диверсії, псував автомашини, лінії зв’язку. Ховаючись від переслідування, він втік до Криму і в лавах кримських партизанів бився проти ворога. Потрапивши в полон, а потім в ешелон, який гітлерівці відправляли до Німеччини, він на станції Якимівка був упізнаний одним з поліцаїв. Два тижні відважного патріота жорстоко катували, а потім розстріляли. Односельці поховали його на кладовищі біля станції.
Навесні 1942 року група комсомольців заснувала підпільну комсомольську організацію, яка провадила антифашистську агітацію серед населення, закликала молодь ухилятися від мобілізації на каторжні роботи до Німеччини. Поліцаї вислідили підпільників. Частина з них загинула у мелітопольській в’язниці, решта — в концтаборах.
Після війни 11 активних членів підпільної групи уряд посмертно нагородив медалями «За відвагу».
За два роки окупації села фашисти знищили близько ста мирних жителів, зруйнували паровий млин, приміщення ферм, більшість житлових будинків, вирубали великий фруктовий сад.
Та ось настав край фашистській окупації. Наприкінці вересня 1943 року радянські війська вийшли до укріпленої лінії німецької оборони на р. Молочній. Наприкінці жовтня під Якимівкою, де розташовувався потужний протитанковий вузол німців, тривали запеклі бої. Вранці 27 жовтня відкрила вогонь радянська артилерія, згодом загуркотіли «Катюші», і за могутнім вогневим валом ринулися в атаку танкісти і мотострілкові підрозділи. На станції Якимівка вони захопили кілька німецьких ешелонів, навантажених танками, артилерією, боєприпасами. Село визволяли частини 118-ї стрілецької дивізії 28-ї армії і 79-ї танкової бригади 4-го Українського фронту. 27 жовтня 1943 року — день визволення Якимівки.
Тут, у селі, в будинку № 48 по вулиці Радянській деякий час перебував штаб 4-го Українського фронту, яким командував генерал армії, згодом Маршал Радянського Союзу Ф. І. Толбухін. Він, а також маршали Радянського Союзу О. М. Василевський, С. G. Бірюзов, генерали В. Ф. Герасименко, М. Я. Кириченко, Я. Г. Крейзер, В. Д. Цветаев, Г. Ф. Захаров, В. О. Хоменко, Т. Т. Хрюкін та інші часто бували в цьому будинку.
В боях за визволення села загинуло понад 700 радянських воїнів. їх поховано в трьох братських могилах. Плакали матері над чиїмись синами, згадуючи своїх, адже сотні якимівців громили ворога на фронтах війни. Чимало з них відзначилося вже з перших днів війни. Прикордонник В. І. Чугрєєв прийняв бій на кордоні в перший день війни. Разом з своїм бойовим другом І. Сергєєвим він знищив понад 30 гітлерівців. Обидва вони загинули в нерівному бою смертю хоробрих. У серпні 1964 року на заставі, де служили В. Чугрєєв та І. С. Сергеев, на березі Бугу героям відкрито пам’ятник. Учасником героїчної оборони Брестської фортеці був якимівський робітник В. М. Худяков. С. X. Мухін брав участь в історичному параді Перемоги у Москві. Двом захисникам Батьківщини присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Це командир танкової бригади М. П. Костянтинов, що у роки Великої Вітчизняної війни пройшов бойовий шлях від Москви до Берліна. Нині генерал-лейтенант Герой Радянського Союзу М. П. Костянтинов — продовжує службу у танкових військах Радянської Армії. В. І. Шабельник, тепер заступник директора одного з запорізьких заводів, удостоєний звання Героя за подвиги в боях за визволення Чехословаччини.
Фашисти зруйнували Якимівку. Загальна сума збитків лише по колгоспах становила 15 млн. крб. В колгоспах лишилося 11 волів і 50 коней. Населення чим тільки могло допомагало Червоній Армії. Так, 3500 чоловік понад два місяці споруджували укріплення, за що одержали подяку від командуючого фронтом Ф. І. Толбухіна. Оскільки село тривалий час залишалося ще прифронтовим, у Якимівці створили винищувальний батальйон. Навесні 1944 року трудящі райцентру і району зібрали 5200 тис. крб. на будівництво танкової колони «Якимівський колгоспник».
На початок листопада 1943 року відновила діяльність Якимівська МТС. Навесні 1944 року МТС обслуговувала 26 колгоспів. В листопаді 1943 року в зруйновані цехи заводу «Стандарт» прийшли перші робітники. Вони витягли з колодязів, сховані туди в 1941 році, частини верстатів, восени 1944 року завод уже почав діяти.
Самовіддано працювали на жнивах жінки й підлітки. Восени 1944 року ланкова комсомолка Безгінова з членами своєї ланки зібрала по 200 пудів пшениці з га на площі 40 гектарів. Але загалом урожай був низьким. Та незважаючи на труднощі, якимівські колгоспники допомогли шахтарям підшефної шахти в Донбасі зерном, крупою, овочами.
1945 року відновила свою діяльність науково-дослідна станція механізації сільського господарства. Незабаром науковці станції створили експериментальний зразок універсальної жниварки-копнувальника УЖК-4.
В обстановці великого політичного і трудового піднесення проходила в селі підготовка до виборів у Верховну Раду республіки. По Мелітопольському виборчому округу, куди входила і Якимівка, кандидатом у депутати Верховної Ради УРСР у 1947 році балотувався тодішній перший секретар Запорізького обкому КП України, нині — Генеральний секретар ЦК КПРС Л. І. Брежнєв. Він виступив у Якимівці і розповів своїм виборцям про важливі завдання відбудови і перспективи розвитку народного господарства області.
Закличне партійне слово надихнуло якимівців на нові трудові звершення. До 1950 року вони відродили господарства артілей райцентру і досягли деякого поліпшення у тваринництві. Якимівці відбудували все житло, всі приміщення державних і громадських установ. 1957 року сільгоспартілі ім. ХІІ-річчя Жовтня, «Труд» та ім. Карла Маркса об’єдналися в одне господарство.
Наступного року металурги «Запоріжсталі» взяли шефство над колгоспом і подали велику допомогу в ремонті електростанції, створенні майстерень, ремонті техніки, транспорту. Це значною мірою прискорило розвиток артілі, що з 1957 року одержала назву «Прапор Леніна». Завдяки зусиллям колгоспників, кращому використанню техніки, розгорнутому соціалістичному змаганню, колектив артілі домігся непоганих наслідків у виробництві сільськогосподарських продуктів. Зокрема, урожайність зернових у 1958 році досягла 17,4 цнт з га, в т. ч. озимої пшениці — 21,2 цнт. З 1950 по 1958 рік загальний прибуток господарства зріс з 770 тис. до 5 млн. карбованців.
За успіхи в розвитку сільськогосподарського виробництва велика група трудівників Якимівки удостоєна урядових нагород: комбайнер Якимівської МТС, заспівувач соціалістичного змагання В. І. Бачурін — ордена Трудового Червоного Прапора, перший секретар райкому партії І. А. Азацький — ордена Леніна, чабан колгоспу «Прапор Леніна» Д. М. Кидалов — ордена Трудового Червоного Прапора, директор дослідної станції механізації А. О. Докучаев — ордена Трудового Червоного Прапора.
Дальших успіхів у розвитку колгоспів і радгоспів домоглися якимівці протягом семирічки і особливо поточної п’ятирічки. Трудівники колгоспу «Прапор Леніна» в 1966—1969 рр. одержували зернових по 20 цнт з га. Не менш успішно розвивалося й громадське тваринництво. З 1962 року артіль почала спеціалізуватися на виробництві свинини. Механізація виробничих процесів, впровадження досягнень науки і передового досвіду, раціональних методів відгодівлі, самовіддана, високопродуктивна праця тваринників — все це дало відчутні наслідки. В 1967— 1969 рр., порівняно з роками семирічки, зросло виробництво тваринницької продукції на 100 га сільськогосподарських угідь, яке досягло пересічно: по 77,2 цнт м’яса, 200 цнт молока, 3,2 цнт вовни, а також по 17 тис. штук яєць на 100 га зернових.
Колгосп «Прапор Леніна» — один з кращих у районі, трудівники його з року в рік домагаються високих сталих урожаїв. Так, зокрема, і в 1969 році, незважаючи на вкрай несприятливі погодні умови (чорні бурі), тут одержали по 21 цнт зернових, в т. ч. по 23 цнт озимої пшениці з гектара. Цьому сприяють висока агрокультура, достатня кількість техніки. В колгоспі працювало 55 тракторів, 30 різних комбайнів, 23 вантажні автомашини тощо.
Завдяки чіткій організації праці, люди в колгоспі мають добрі заробітки: рядовий колгоспник — понад 100 крб., механізатор — 140, доярка — 180 крб. В колгоспі працюють 4 інженери, 6 агрономів, 6 зоотехніків, 2 економісти, близько ста механізаторів. 15 колгоспників навчаються заочно в інститутах і технікумах. Кращі майстри колгоспного виробництва, ветерани праці одержали звання Почесного колгоспника.
Один з них О. Г. Чуйкін — ветеран колгоспу має трудовий стаж близько 40 років, 30 з них він працює механізатором у рідному колгоспі. 1969 року його механізована ланка по вирощуванню просапних культур домоглася хороших наслідків кожен гектар соняшнику дав 19 цнт, а гектар буряків — по 240 цнт. Кукурудзи на кожному з 336 га зібрано по 157 цнт зеленої маси і по 21 цнт зерна. О. Г. Чуйкін був посланцем хліборобів області на республіканському з’їзді колгоспників. У дні роботи з’їзду ветеран сказав ці щирі, що йдуть з глибини серця слова: «Не ті тепер машини, що були на зорі колективізації, не ті люди. Мені довелося працювати на «Інтерах» і «Фордзонах», на У-2 і ХТЗ. І скажу, що тепер хліб добувати легше, і веселіше, бо хлібороби стали грамотними, культурними, знають агрономію і складну техніку. За кермом трактора я вже понад 30 років, а втоми не почуваю, шана і теплота народна додають сил і наснаги».
Очолює артіль з 1962 року М. А. Горлач, який віддав більшу частину свого свідомого життя службі в Радянській Армії, а після Великої Вітчизняної війни — розвиткові сільського господарства. За освоєння цілини він нагороджений орденом Леніна. Вищої нагороди Батьківщини в Якимівці удостоєні І. А. Азацький (вдруге) та І. Г. Денисенко. Колишній батрак, активний учасник соціалістичного будівництва та Великої Вітчизняної війни І. А. Азацький протягом 17 років очолював Якимівську районну партійну організацію. З 1967 року — він на [пенсії. І. Г. Денисенко — досвідчений інженер-механік, керуючий Якимівським районним відділенням «Сільгосптехніки».
Трудівники Якимівки, молодь мають усі умови для культурного зростання. Лабораторії, випробувальні ділянки, дослідне господарство, метеорологічна станція й музей сільськогосподарських машин, наукова бібліотека на 12 тис. томів до їх послуг.
У Якимівці працює близько 50 науковців і дослідників, у т. ч. кандидати наук Є. О. Писанко, Т. К. Продан. Колектив наукової станції удосконалює технологію вирощування кукурудзи, а також сільськогосподарські машини, призначені для роботи в південних степах; займається комплексною механізацією молочних ферм. У селищі є училище механізації сільського господарства, яке щороку готує 250—300 механізаторів.
Значно розширено і реконструйовано за останні роки завод «Стандарт», який у 1963 році підпорядковано міністерству комунального господарства УРСР. Тут замінено старе технологічне обладнання, збудовано новий механічний цех. На підприємстві працюють понад 500 робітників та інженерно-технічних працівників, які виготовляють широкий асортимент металевих виробів.
Із промислових підприємств в селищі працюють елеватор, завод «Прогрес», що виготовляє предмети широкого споживання, маслозавод.
З 1957 року Якимівку віднесено до селищ міського типу. За післявоєнні роки в селищі споруджено 2200 індивідуальних і 60 комунальних житлових будинків. Крім того збудовано хлібозавод, готель, універмаг, магазини готового одягу, посудо-меблевий, продовольчий, їдальню, маслозавод, стадіон на 5 тис. місць тощо. Якщо до війни тут не було жодного багатоповерхового будинку, то 1969 року їх стало понад два десятки. Благоустрій селища та його забудова завжди в центрі уваги селищної і районної Рад. Нині заасфальтовано центральну вулицю, 30 тис. кв. метрів тротуарів, прокладено 22,7 км водопроводу. З кожним роком підвищується купівельна спроможність жителів Якимівки. 1
В селищі діють районна та селищна лікарні на 230 ліжок, пологовий будинок на 40 ліжок, дитсадок і ясла на 200 малюків. 25 лікарів та 95 фахівців із середньою медичною освітою працюють у медичних закладах Якимівки.
Справді велетенський крок зробила за роки Радянської влади народна освіта. Нині в селищі є середня, восьмирічна, дві початкові, заочна середня і школа робітничої молоді, в них здобувають освіту 2500 учнів, працюють 106 учителів. Чверть віку працювали в селищі ветерани педагогічної справи Г. П. і Є. М. Запольські. Євдокія Михайлівна нагороджена орденом Леніна. Звання заслуженого вчителя школи УРСР має вчителька Т. І. Ніколенко. У післявоєнний час середню школу закінчили близько півтори тисячі чоловік. Чимало вихованців школи стали лікарями, інженерами, кандидатами наук різних галузей знань.
Всі можливості для гармонійного розвитку мають трудівники селища. Різноманітне і змістовне культурне життя якимівців. Є тут будинок культури, де працюють хор, вокальна група, естрадний ансамбль, духовий оркестр, танцювальний колектив, студія образотворчого мистецтва, гурток художнього читання. До 100-річчя 8 дня народження Ілліча народні митці підготували нові високохудожні програми. В селищі працює дитяча музична школа з класами фортепіано, баяна, духових і народних інструментів. Десятки юних якимівців беруть участь у роботі гуртків будинку піонерів.
Сотні читачів заповнюють приміщення бібліотеки для дорослих, що налічує 20 тисяч томів, і для дітей — на 14 тис. томів. У бібліотеці відбуваються диспути, конференції читачів, вечори. Члени товариства «Знання» читають лекції на актуальні теми внутрішнього та міжнародного життя.
В селищі існують давні й славні спортивні традиції. Ще до війни тут існувала одна з сильніших в області сільських футбольних команд. Якимівська футбольна команда «Колос» виступає в класі «Б». 9 травня 1967 року в селищі урочисто відкрився стадіон, на якому в жовтні того ж року проходили всесоюзні змагання ДСТ «Колгоспник» на приз «Золотий колос». На стадіоні — чудове футбольне поле, бігові доріжки, легкоатлетичні сектори, майданчики для волейболу, баскетболу, ручного м’яча. Трибуни розраховані на 5 тис. чоловік. Тут же — роздягальні з душовими, кімнати для тренерів, суддів, лікаря. Є тут готель, а при ньому — кафе. На селищному стадіоні завжди людно, тут організовані і працюють різні спортивні секції, проводяться змагання, відбуваються свята врожаю, фестивалі мистецтва, проводи призовників до лав Радянської Армії.
Якимівці свято шанують революційні й бойові традиції партії і народу. 1957 року в селищі цікаво й хвилююче пройшла зустріч з активними учасниками Жовтневої революції і громадянської війни І. М. Вихляєвим і К. Ю. Шевченком. Урочисто відзначили 50-річчя подвигу полтавських залізничників. 1967 року біля пам’ятника героям відбулося відкриття обласного зльоту червоних слідопитів, на який були запрошені учасники боротьби з білогвардійцями.
У знаменний рік 100-річчя з дня народження В. І. Леніна — будуть введені до ладу нові житлові будинки, будинок зв’язку, нові крамниці, готель, їдальня, навчальний корпус для профтехучилища.
Звичайне степове селище Якимівка з кожним роком квітне й впорядковується, з кожним роком краще й заможніше живуть у ньому трудівники ланів, заводів, інтелігенція. Вони натхненно працюють над перетворенням у життя рішень XXIII з’їзду КПРС і XXIII з’їзду КП України. 540 комуністів і понад тисяча комсомольців селища йдуть у перших лавах будівничих, очолюючи соціалістичне змагання на честь 100-річчя з дня народження В. І. Леніна.
З. С. ЛАХМАНЛОС