Запоріжжя у роки Великої Вітчизняної війни
Коли спалахнула Велика Вітчизняна війна, десятки тисяч запоріжців добровільно і по мобілізації пішли на фронт. Обком партії послав на політичну роботу до армії 600 комуністів і комсомольців міста. Майже 45 тис. добровольців записалося до народного ополчення, 39 тис. чоловік вступили в загони протиповітряної оборони. В умовах воєнного часу, частих нальотів фашистської авіації на підприємствах ширилося соціалістичне змагання за перевиконання бойових завдань під гаслом: «За себе і за товариша, який пішов на фронт!»
Фронт наближався, місто опинилось у небезпечній зоні. Ополченці споруджували оборонні лінії на правому березі Дніпра і разом з частинами Червоної Армії вели вперті бої на підступах до Запоріжжя. З міста евакуювали на схід дітей і дитячі заклади. 18 серпня 1941 року фашисти захопили правобережну околицю міста та північну частину острова Хортиці. Зупинились пошкоджений Дніпрогес і {заводи. Протягом двох діб загони народного ополчення, чекістів і міліції, очолювані начальником обласного управління державної безпеки В. І. Леоновим, вели запеклі оборонні бої, не даючи фашистам з ходу захопити місто. Сили були нерівні, але запоріжці билися із справжньою козацькою звитягою. Це дало змогу радянським військам, які встигли підійти, ще 40 діб, таких потрібних для евакуації унікальних промислових підприємств, утримувати Запоріжжя. За цей подвиг десятки бійців самооборони були відзначені урядовими нагородами, а В. І. Леонов нагороджений орденом Леніна.
Державний Комітет Оборони визначив порядок перебазування запорізьких підприємств у глиб країни. Керівництво евакуацією запорізької індустрії за дорученням уряду України здійснювали голова Раднаркому УРСР член Військової Ради Південного фронту Л. Р. Корнієць та обласний і міський партійні комітети. Дев’ять тисяч енергетиків, металургів, машинобудівників, залізничників під безперервним артилерійським обстрілом вели демонтаж основного обладнання заводів. Було налагоджено живлення підприємств і міста електроенергією з Донбасу. У зв’язку з пошкодженням греблі Дніпрогесу рівень води у Дніпрі впав набагато нижче труб насосної станції, подача води на заводи й до міста припинилася. Та робітники цеху водопостачання «Запоріжсталі» збудували насосну станцію на плоту. Фашисти старанно обстрілювали плот і часто виводили станцію з ладу, але її вночі швидко ремонтували.
Увечері 3 вересня 1941 року частини 12-ї армії з участю запорізького народного ополчення під прикриттям вогню танкового загону, яким командував колишній інструктор Запорізького обласного комітету Тсоавіахіму В. С. Лунтовський, форсували Дніпро і розгромили ворога на острові Хортиці. Рештки гітлерівців ледве втекли звідти, залишивши на полі бою понад 500 трупів, багато зброї та боєприпасів. Очищення Хортиці від фашистів значно послабило артилерійський обстріл міста і заводів, допомогло прискорити демонтаж й евакуацію обладнання і людей. У вересні із Запоріжжя щодоби вирушали в далеку подорож не менше 620 вагонів, а в окремі дні — близько 900. Останній ешелон відійшов 3 жовтня 1941 року. До літопису Великої Вітчизняної війни немеркнучими сторінками увійшли героїчні подвиги запорізьких залізничників. Диспетчер Гордієнко під ураганним вогнем фашистів вивів з міста зчіпку, що складалась з 15 паровозів. Начальник станції Запоріжжя— Ліве А. X. Яланський до останньої хвилини не залишав свого поста, рятуючи заводське майно. Фашисти оточили його і розстріляли. Смертю хоробрих загинув і його заступник Савін.
Із Запоріжжя було вивезено основне устаткування 46 заводів союзного і республіканського підпорядкування та місцевої промисловості. Крім того, евакуйовано машинобудівний і педагогічний інститути та інші навчальні заклади театр їм. Заньковецької, радіовузол, кінофільмофонд, цінні експонати музею і багато іншого майна. Всього в 16 тис. вагонів вивезено 320 тис. тонн вантажів.
Одночасно з евакуацією людей і підприємств Запорізький обком КП(б)У провадив підготовку до підпільної боротьби в умовах ворожої окупації. В липні 1941 року були сформовані підпільні обком і міськком партії, три партійні групи. Проте часу для грунтовної підготовки підпілля лишалось мало. Значна частина визначених для роботи в підпіллі людей відійшла разом з військами Червоної Армії.
З жовтня 1941 року, встеливши дорогу трупами своїх солдатів і офіцерів, фашисти вдерлися до Запоріжжя. На місто хижою зграєю кинулися представники гітлерівських фірм. На брамах заводів з’явилися вивіски «Штальверке-Брауншвейг», «Ферайніхте алюмініумверке», «Юнкере», «Бош» та інші. Проте вивіски були, а підприємства не працювали. Небажання трудящих працювати на окупантів було найбільш масовою формою їхнього протесту. Фашисти запровадили загальну трудову повинність. Для відбудови Дніпрогесу і греблі, «Запоріжсталі», «Дніпроспецсталі», алюмінієвого заводу та інших підприємств вони зігнали до Запоріжжя десятки тисяч жителів міст і сіл області, тисячі військовополонених. Але робітники псували інструменти і будівельні матеріали, копирсались на роботі лише «про око». Тільки за допомогою жорстоких репресій і розстрілів загарбники змогли частково пустити деякі невеликі підприємства — майстерні, де ремонтувалися автомашини і танки. Загалом же розрахунки ворога на використання промисловості Запоріжжя провалилися.
Одразу після загарбання міста почалося планомірне винищення радянських людей. 13 жовтня фашисти оголосили реєстрацію єврейського населення, а 24 березня 1942 року 3700 євреїв — стариків, жінок і дітей — розстріляли у протитанковому рові за містом. Вороги знищували також тисячі українців, росіян, казахів. Часто гестапівці примушували людей лягати на трупи, мордували, цькували собаками, а потім напівживих розстрілювали. Всього в Запоріжжі від рук окупантів загинуло 43 тис. мирних жителів і військовополонених. За два роки й 10 днів окупації із Запоріжжя на примусові роботи до Німеччини вивезено 58 тис. чоловік.
З кожним днем наростав і набував організованого характеру опір окупантам. У перші місяці окупації міста з ініціативи комуністів тут виникло кілька підпільних груп. Активно діяла залишена в підпіллі група патріотів-розвідників у складі модельника заводу «Комунар» комуніста М. О. Крайсвітнього, робітника цього ж підприємства В. Ф. Гніздилова та бухгалтера судноремзаводу С. О. Шиляєва. За допомогою рації група передавала радянським військам розвідувальні дані. У березні 1942 року в Запоріжжі почала діяти нова група розвідників, закинута через лінію фронту, де радисткою була 18-літня М. Г. Рой. В середині травня цього ж року створено ще одну групу розвідників. Групи підтримували між собою зв’язок. Вони передали радянському командуванню багато цінних відомостей. Наприкінці 1942 року їх вислідили гестапівці. 7 січня 1943 року фашисти стратили в м. Дніпропетровську М. О. Крайсвітнього, його дружину і 16-річного сина, а також В. Гніздилова, С. Шиляєва, М. Коновалову і радистку Я. Сапу. Решту арештованих відправили до Бухенвальда. Але розвідувальна робота в місті не припинялася. У січні 1943 року розвідник М. Філатов під кличкою «Цвіркун» і з ним три розвідниці по радіо передавали радянському командуванню потрібні дані аж до визволення Запоріжжя.
У квітні 1942 року в місті почала діяти підпільна група патріотів під керівництвом колишнього працівника «Запоріжсталі» комуніста М. Г. Гончара. До складу групи входили здебільшого працівники заводу А. І. Гиря, Л. В. Вайнер, Я. К. Овсюк (Овсянникова, вона ж Крюкова), Б. І. Живенко, О. П. Фокін, М. І. Стрибков (Христенко) та ще кілька товаришів, переважно комуністів. Патріоти збирали зброю, вели серед населення антифашистську агітацію, брали активну участь у визволенні з концтаборів радянських військовополонених, чинили диверсії на «Запоріжсталі» та в інших місцях, розкидали на шляхах «жучки», які виводили з ладу автотранспорт. З наближенням фронту підпільники розпочали підготовку до збройного повстання, але діяли не завжди обачно. 28 червня 1943 року гестапівці арештували 58 чоловік. Під час арешту в підпільників знайдено багато зброї, боєприпасів, друкарську машинку, два радіоприймачі. Частину арештованих фашисти розстріляли, інших відправили до концентраційних таборів.
Весною 1942 року патріотичні групи виникли в селищах ім. М. Горького, Зеленому Ярі, на залізничній станції Запоріжжя-ІІ. Влітку 1942 року вони об’єдналися, обравши керівне ядро, назване «Ревкомом». Ним керували М. С. Рижаков та Г. А. Яценко.
У червні 1942 р. колишні працівники ЦК ЛКСМУ комуністи Л. Л. Ачкасов і Б. І. Миронов, які під прізвищами Л. Л. Карпенка і Б. І. Михальчука влаштувалися на Запорізькому паровозоремонтному заводі робітниками, організували тут підпільну агітаційно-диверсійну групу. В грудні 1942 року організація Карпенка-Михальчука злилася з ревкомівською. Її очолили Л. Л. Ачкасов та Б. І. Миронов. Підпільники провадили антифашистську агітацію серед населення, здійснювали диверсії, влаштовували втечі військовополонених з концтабору. До початку 1943 року в організації налічувалось понад 70 чоловік. Підпільники підготували план збройного повстання для подання допомоги наступаючим частинам Червоної Армії. Але здійснити його не пощастило. У березні 1943 року гестапівці вислідили організацію і арештували близько 50 чоловік. Решта підпільників вибралася з міста і повернулася сюди з частинами Червоної Армії.
У 1942 році виникли ще дві підпільні групи: з участю працівників Дніпровського алюмінієвого заводу, прилеглих до нього робітничих селищ та залізничників станції Запоріжжя-ІІ. У вересні 1943 року ці групи об’єдналися в партизанський загін № 117 ім. Чапаева. Підпільники чинили диверсії на алюмінієвому заводі й залізниці, допомагали військовополоненим тікати з концтаборів. Радянські патріотки, дружини військовослужбовців Є. М. Яковлева, Ф. В. Суботіна, А. П. Рогаткіна та інші давали втікачам притулок, харчі, одяг, забезпечували їх документами. Наприкінці вересня 1943 року керівники підпільної організації спланували розпочати 10 жовтня збройний виступ і таким чином допомогти наступаючим частинам Червоної Армії. Близько 60 підпільників та 300—400 жителів зібралися у тунелі алюмінієвого заводу, щоб узяти участь у виступі, а дехто — тимчасово сховатись від фашистів. Окупанти, помітивши скупчення людей, почали викурювати їх з тунелю димом. Звідти вискочило 24 чоловіка, і фашисти їх розстріляли. Серед розстріляних були три підпільники — А. А. Шепель, М. Боровикова, М. Кулик, четверо дітей. Решта перебувала в тунелі до підходу радянських частин.
У вересні 1943 року війська Воронезького і Степового фронтів дійшли до Дніпра і зайняли лівий берег протяжністю 700 км від гирла річки Сожу до Запоріжжя. Гітлерівці розраховували затримати наступ Червоної Армії на вигідному природному плацдармі і створили навколо міста укріплену оборонну смугу на 18—25 км углиб. 10 жовтня війська Південно-Західного фронту розпочали штурм фашистських укріплень, а вночі 13 жовтня танкісти й піхотинці форсували протитанковий рів на південній околиці міста та зайняли передмістя. Через день радянські частини прорвали оборону ворога з трьох боків і одночасно увійшли в Запоріжжя. Одним з перших на його вулицях з’явився екіпаж танка лейтенанта М. Л. Яценка. Підбивши 4 танки і знищивши кілька вогневих точок ворога та понад сотню гітлерівців, танкісти М. Л. Яценка оволоділи мостом через річку Московку. Підбитий танк загорівся, але тяжкопоранені бійці вели вогонь до останнього подиху. За виявлену при цьому доблесть і відвагу М. Л. Яценкові посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Запоріжці у 1960 році на Радянській площі встановили героям пам’ятник — танк Т-34 на високому гранітному постаменті. Одна з вулиць міста названа іменем героя.
Вибивши фашистів з старої частини міста, радянські війська розгорнули наступальні бої у новій частині, на підступах до Дніпрогесу. Тут вони об’єдналися з військами, які наступали з півночі і сходу, і разом скинули рештки недобитих гітлерівців у Дніпро. Мало кому з них удалося добратися до правого берега. 14 жовтня 1943 року о 23 годині 30 хвилин столиця салютувала доблесним визволителям Запоріжжя. Дванадцяти піхотним, авіаційним і артилерійським дивізіям, у т. ч. 266-й Артемівській стрілецькій дивізії (генерал-майор Ребриков), 333-й Синельниковській стрілецькій дивізії (генерал-майор Голоско), 49-й гвардійській Краматорській стрілецькій дивізії (генерал-майор Карамишев), шістнадцяти танковим, артилерійським, мінометним та інженерним полкам і бригадам, що особливо відзначилися в боях за визволення міста, присвоєно найменування Запорізьких.
Сотні відважних радянських воїнів нагороджено орденами й медалями Радянського Союзу. Командирові взводу молодшому лейтенантові Д. М. Стефанову, який закрив тілом амбразуру ворожого дота в бою за робітниче селище Зелений Яр, кулеметникові рядовому М. П. Москвиченкові, льотчикам — запоріжцю капітанові Г. І. Несмашному та молодшому лейтенантові О. М. Бражникову присвоєно звання Героя Радянського Союзу. На місці загибелі Д. М. Стефанова встановлено меморіальну дошку, його ім’ям назвали одну з вулиць Жовтневого району Запоріжжя.
Запорізька операція — найбільша нічна операція із застосуванням великої кількості танків у Великій Вітчизняній війні. Її здійснили радянські воїни під загальним керівництвом командуючого фронтом генерала армії Р. Я. Малиновського. В боях за місто фашисти втратили вбитими понад 23 тис. солдатів і офіцерів, 153 танки і самохідні гармати, 238 гармат і мінометів, 76 автомашин, понад 400 кулеметів і багато іншої техніки. Під час боїв знищено 127 фашистських дотів і дзотів5.
Визволена від фашистів лівобережна частина міста лежала в руїнах. Всесвітньо відомих заводів не існувало. У руїнах лежав і Дніпрогес. Вода з озера ім. Леніна витекла, рівень Дніпра упав, і Ненаситець та інші небезпечні пороги знову ощирили свої гострі зуби. Фашистські варвари знищили в Запоріжжі 27 заводів і 41 фабрику, дощенту зруйнували комунально-побутові підприємства, міський транспорт, а також культурно-освітні заклади, школи, інститути тощо. Вся нова частина міста являла собою суцільне згарище.
У старій частині підірвано і спалено 2,4 тис. житлових будинків, у т. ч. 366 багатоповерхових, 223 — на околицях міста і в робітничих селищах. Ворог заподіяв збитків місту на 2 млрд. карбованців.