Запорізька область у період буржуазно-демократичних революцій (1900 — 1917 рр.)
Наприкінці XIX та на початку XX ст., коли по всій країні зростав соціал-демократичний рух, на Запоріжжі виникли соціал-демократичні організації. Перший соціал-демократичний гурток, створений 1899 року в Олександрівську, проіснував близько двох років. Він став зародком Олександрівської соціал-демократичної організації.
В середині 1901 року Олександрівська соціал-демократична група встановила постійний зв’язок з ленінською «Искрой» і це мало величезне значення для активізації революційного руху в місті. 1902 року виник загальноміський комітет РСДРП. Тоді ж Артем (Ф. А. Сергеев) створив соціал-демократичний гурток іскрівського напрямку в селі Федорівці Олександрівського повіту. Тут під впливом Артема почав свою революційну діяльність уродженець цього села В. Я. Чубар, в майбутньому видатний діяч Комуністичної партії і Радянської держави. Мелітопольська соціал-демократична група «Искорка» оформилась у 1903 році. Вона підтримувала тісний зв’язок з ленінською «Искрой». Того ж року заснована соціал-демократична організація в Бердянську. У 1905 році виникли соціал-демократичні організації на станції Пологи, в Оріхові, Великому Токмаку, в селах Якимівці і Михайлівці. Соціал-демократичні організації керували революційними виступами селян. У 1904 році Олександрівський комітет РСДРП підтримував постійний зв’язок з 16 селами повіту.
У відповідь на розстріл мирної демонстрації в Петербурзі 9 січня 1905 року робітники Олександрівська провели масовий страйк, в якому взяло участь близько 5 тис. чоловік. До них приєдналися робітники промислових підприємств Софіївки, Хортиці, Оріхова. 5 березня застрайкували робітники заводу землеробських машин Фукса у Великому Токмаку, а наприкінці березня — на бердянських заводах Грієвза та Матіаса, в яких взяло участь 1000 робітників. Під час Жовтневого всеросійського страйку, в якому активну участь брали залізничники запорізького краю, почали виникати профспілкові організації. Так, у Мелітополі створилося 11 профспілок із загальною кількістю 700 членів. Профспілки виникли в Оріхові, Олександрівську, Бердянську, Великому Токмаку, Якимівці.
Героїчну боротьбу московського пролетаріату, що розпочав 9 грудня 1905 року збройне повстання проти царизму, активно підтримали робітники Олександрівська. 10 грудня тут розпочався загальний політичний страйк, який переріс у збройне повстання. Виступивши зі зброєю в руках, робітники будували барикади, а бойові дружини захопили вокзал і залізничні майстерні. На допомогу повсталим прибули робітники станції Синельникове, Нижньодніпровська, Нікополя, а також селяни Вознесенки, Кушугума і Миколаївки. Та слабо озброєні і недостатньо організовані робітники зазнали великих втрат. Серед трьох тисяч робітників, службовців і селян лише 300—500 мали зброю. Збройні сутички з поліцією і царськими військами відбувалися 12—13 грудня. 14 грудня повстання придушили.
У 1905—1906 рр. страйкували робітники Бердянська, Мелітополя, Великого Токмака, залізничники станцій Пологи, Федорівна тощо. Бурхливо розгортався селянський рух. В усіх трьох повітах відбувались виступи селян. Великою активністю відзначалася боротьба селян в Олександрівському та Мелітопольському повітах. Особливо відзначилась біднота сіл Пологів, Федорівни (тепер Чубарівки), Малокатеринівки, Кінських Роздорів, Андріївни, Михайло-Льовшиного Олександрівського повіту. В Мелітопольському повіті виступили селяни 11 волостей. Заворушення відбулися в Кам’янці, Великій і Малій Білозерці, Веселому, Балках, Михайлівці, Іванівці та інших селах. Селяни захоплювали землю, громили і підпалювали поміщицькі садиби. Селяни Великої Знам’янки поставили вимогу перед управителем економій одного з найбільших поміщиків півдня М. Романова передати в оренду 20 тис. десятин землі по 5 крб. за десятину та повернути гроші, стягнуті економіями за штрафи. Не діставши позитивної відповіді, вони протягом З—8 грудня 1905 року вчинили кілька нападів на економії Романова, маєтки поміщиків Шредерів та Зудермана. Повсталі розібрали 300 коней, понад 12 тис. овець, багато різного сільськогосподарського реманенту, майна, тисячі пудів хліба. Повстання придушили збройною силою.
Після поразки революції 1905—1907 рр. царські сатрапи жорстоко розправились з учасниками грудневого збройного повстання в Олександрівську. Багатьох робітників козаки і чорносотенці порубали на місці під час вуличних сутичок, 800 повстанців кинули за грати. За участь у революційних виступах лише в Мелітопольському повіті було заарештовано 670 селян. Багатьох з них засуджено до каторжних робіт і на вічне поселення в Сибіру. У 1907 році таврійський губернатор скаржився цареві, що «тюремні приміщення переповнені у 3—4 рази зверх комплекту». Він просив кошти на будівництво нових в’язниць та посилення охорони. Жорстоких переслідувань зазнали організації РСДРП Олександрівська, Мелітополя, Бердянська, Токмака. їх майже повністю розгромили.
Запроваджена царським урядом столипінська реформа дуже гостро вдарила по общинному землеволодінню на Запоріжжі, де воно становило близько 80 проц. Особливо пограбованою виявилась община в Мелітопольському повіті — з неї вийшли 55,4 проц. дворів. Куркулі тут створили 1508 хуторів. Вихід з общини для малоземельних селян означав цілковите розорення. Не маючи робочої худоби й реманенту, позбавлені можливості користуватись вигонами та іншими угіддями, бідняки нерідко спродували свої наділи, остаточно перетворюючись на батраків або робітників промислових міст.
Куркулі ухитрялися скуповувати сотні десятин землі. Тільки в 1910 році в Бердянському та Мелітопольському повітах бідняки з наділом до 5 десятин продали 5621 десятину землі, власниками якої в Бердянському повіті у 87 випадках із 100 виявились куркулі, в Мелітопольському — в 97. Отже, внаслідок столипінської реформи ще більше поглибилось класове розшарування селянства. Напередодні першої світової війни в селах Мелітопольського повіту пролетарські та напівпролетарські групи становили 54,5 проц. усіх селянських дворів, а володіли вони лише 8,9 проц. посіву, мали 9,6 проц. землеробських знарядь, 10,2 проц. робочої худоби, 1,5 проц. овець тощо.
Промислове піднесення в країні в 1910—1911 рр. вплинуло на подальший розвиток промисловості на Запоріжжі. В 1914 році тут налічувалось 657 підприємств. Особливого розвитку набуло виробництво сільськогосподарських машин і знарядь. На той час близько 45 проц. продукції сільськогосподарського машинобудування, що вироблялася на Україні, давали заводи Олександрівська, Бердянська, Токмака, Мелітополя. Розвивалась борошномельна промисловість. Тут працювало понад 100 парових борошномельних млинів, олійниці, цегельно-черепичні заводи. Проте питома вага промислової продукції не перевищувала й 11 проц. продукції народного господарства краю. На промислових підприємствах налічувалось всього 22 тис. робітників.
Навіть в умовах економічного піднесення становище робітничого класу було досить тяжке. Ніяких помітних зрушень не спостерігалось у медичному обслуговуванні населення. Так, у 1910 році на території сучасної Запорізької області налічувалось всього 36 лікувальних закладів (15 — у містах і 21 — в сільській місцевості), з них 28 лікарень, у т. ч. 2 залізничні і 2 тюремні. Всі установи охорони здоров’я обслуговували 92 лікарі та 35 акушерок. Погані житлові умови, постійне недоїдання були придатним грунтом для епідемій віспи, холери, висипного і черевного тифу та інших пошесних хвороб. Переважна більшість населення лікувалася народними засобами.
Наприкінці 1910 року нова хвиля революційного піднесення здійнялась на Запоріжжі. За неповними даними тільки в 1912 році тут відбулося сім робітничих страйків, не припинялися вони і в наступні роки. У 1908—1912 рр. відновили діяльність більшовицькі організації повітових міст. В цей час в Олександрівську побував професіональний революціонер Ф. В. Ленгнік. У Великому Токмаку провадили роботу один з керівників відомого в історії робітничого морозовського страйку П. О. Мойсеєнко та більшовики І. Ю. Захаренко і П. М. Никифоров. Важливим засобом зв’язку партії з трудящими масами була легальна більшовицька газета «Правда». Протягом 1912—1914 рр. газета опублікувала понад двадцять кореспонденцій з життя робітничого класу і трудового селянства на Запоріжжі.
Чималі зрушення в соціально-економічному житті краю, які сталися в після-реформений період, мало позначились на розвитку освіти й культури. Переважна більшість населення лишалась неписьменною. За даними всеросійського перепису 1897 року в містах налічувалось тільки 42—45 проц. письменних, у сільській місцевості — 24 проц. Письменними були, головним чином, заможні верстви населення — дворяни, духівництво, буржуазія, чиновники. Основна ж маса робітників, селян та ремісників не вміла ні читати, ні писати. Особливо багато неписьменних було серед затурканого злиднями і забитого національними утисками корінного українського населення. Так, серед українців — чоловіків письменних було 30,9, серед жінок — 6,5 проц. Із 100 осіб чоловічого українського населення вищепочаткові училища закінчило тільки 0,3 проц., а серед жінок ще менше.
На території сучасної Запорізької області не було жодного вищого навчального закладу. В 10 гімназіях, реальних та технічних училищах навчалося 2800 учнів. Діти трудящих вчились у початкових земських та церковнопарафіяльних школах. Таких шкіл у 1914 році в усьому краї налічувалось 692, в них навчалось 63,5 тис. дітей. Багато дітей трудящих не могло потрапити до цих шкіл. Лише в Мелітопольському повіті 1914 року через нестачу вчителів і приміщень у прийомі до школи відмовлено. 3798 дітям.
На Запоріжжі 1913 року налічувалось 499 невеликих бібліотек, з них у Мелітопольському повіті — 131, з книжковим фондом 159,1 тис. примірників. 186 бібліотек Олександрівського повіту налічували пересічно по 153 книги.
Імперіалістична війна загострила класові протиріччя. Навесні 1915 року сколихнулась нова хвиля революційного піднесення. На Запоріжжі відновлювалась діяльність більшовицьких груп, пожвавили роботу профспілки. Значно зміцніли більшовицькі групи Олександрівська, зокрема: в третіх тилових автомобільних майстернях на чолі з робітниками Каконіним і Ф. М. Виноградовим, на дротовому заводі, заводі «Борман-Шведе і К°». Особливо міцною і впливовою була група на щойно введеному в дію моторобудівному заводі ДЕКА, очолювана більшовиками Й. Т. Леппіком, М. С. Буфетовим, М. І. Харченком. Активно діяли більшовики в об’єднаних партійних організаціях Мелітополя та більшовицькі групи на заводах Грієвза, Матіаса і Горохова в Бердянську.
11 травня 1916 року застрайкувало 800 робітників Азово-Чорноморського заводу в Бердянську. У червні того ж року страйкували робітники машинобудівного заводу Нейфельда в с. Лісному Бердянського повіту, а в липні — 800 робітників заводу Зафермана у Мелітополі.
Початок 1917 року ознаменувався особливо бурхливим зростанням революційного руху. Більшовики готувались відзначити 9 січня — «Криваву неділю». 5 січня 1917 року на взуттєвій фабриці Олександрівська розпочався страйк. Страйкарів підтримали 13 січня робітники залізничних майстерень, а 17 січня — кравецької майстерні Лацмана.
Велике піднесення панувало у містах і селах краю після одержання повідомлення про Лютневу буржуазно-демократичну революцію і повалення царизму. 4 березня з ініціативи робітників заводу ДЕКА в Олександрівську відбувся багатотисячний мітинг, на якому виступили більшовики І. А. Гаврилов, Й. Т. Леппік, Є. М. Малова і закликали робітників ліквідувати органи царської адміністрації, суд і поліцію, створити революційні організації робітників і селян. Після мітингу демонстранти рушили до в’язниці, і з участю спеціально обраної комісії звільнили політичних в’язнів. У Бердянську та інших містах і селах краю також відбулись демонстрації і мітинги. Водночас почали створюватись Ради робітничих і солдатських, а на селі — селянських депутатів. У багатьох з них, особливо в містах керівництво захопили меншовики та есери, які підтримували буржуазний Тимчасовий уряд.
Паралельно з Радами у містах створювались «громадські комітети», до яких входили представники місцевої буржуазії, земств, угодовських партій. Керівна роль у них належала кадетам, які повністю підтримували політику Тимчасового уряду. Повсюди продовжували діяти старі органи влади: у містах — міські думи та управи, в повітах та волостях — земські установи.
Під впливом Лютневої революції всі прошарки населення були втягнені в політичну боротьбу. На Запоріжжі діяли різні політичні партії та громадські організації. Лише в Бердянську налічувалось понад 15 різних партій: більшовики і меншовики, кадети, народні соціалісти, есери, анархісти, українські есери, єврейські націоналісти тощо.
Лютнева революція активізувала національно-визвольний рух серед українського населення, позбавленого елементарних національних прав — навчання рідною мовою, розвитку національної культури. Українські буржуазні націоналісти намагалися використати цей рух у своїх інтересах. У повітових містах краю були утворені т. зв. повітові ради, де керівна роль належала буржуазним і дрібнобуржуазним партіям. Найбільш численними виявились організації українських есерів, виразників ідеології куркульства.
Все це ускладнювало боротьбу трудящих за свої права. Вирішальну роль у визначенні політичної лінії більшовиків на новому етапі революції, в який вступила країна, відіграли знамениті Квітневі тези В. І. Леніна. Вони допомагали запорізьким більшовикам правильно визначити своє ставлення до меншовиків та інших дрібнобуржуазних партій, до Тимчасового уряду, війни.
Революційні сили виростали з середовища заводських робітників великих міст, Портовиків, залізничників та наймитів, розкиданих по селах і поміщицьких економіях. Великий революціонізую чий вплив на місцеве населення мали революційно настроєні військові частини, такі як запасні полки: 42-й, розташований у Мелітополі, 46-й — у Бердянську, 48-й — в Оріхові, автомобільні майстерні — у Великому Токмаку, треті тилові автомобільні майстерні — в Олександрівську.
Після Лютневої революції виникли нові та зміцнились діючі професійні спілки робітників і службовців. Протягом квітня закінчилась організація профспілок на заводах Токмака. У травні виникла професійна спілка металістів у Бердянську; 11 червня 1917 року в Олександрівську відбулись збори делегатів профспілок, які ухвалили об’єднати всі профспілки міста в «Спілку спілок».
Надаремно робітники й селяни чекали від Тимчасового уряду миру, землі, 8-го динного робочого дня, поліпшення продовольчої справи. Поступово вони починали розуміти його антинародну суть. По краю прокотилася хвиля різкого невдоволення політикою Тимчасового уряду. На початку червня 1917 року в Олександрівську спалахнув страйк робітників на фабриці «Бр. Теверевські і К°», 11 липня застрайкували робітники заводу «Борман-Шведе і К°». Вони вимагали підвищення заробітної плати. Заворушення відбулися і в Бердянську. Селяни дедалі частіше вступали в конфлікт з поміщиками, самовільно захоплювали землі, відмовлялися сплачувати орендну плату. В с. Жеребці Олександрівського повіту матрос Шрамко, виступаючи на мітингу, закликав «приступити до негайного захоплення землі без будь-якої виплати і не чекаючи Установчих зборів». У Балківській волості Мелітопольського повіту селяни захопили під випас у маєтку поміщика Іваненка 400 десятин сінокосу.
З розвитком революційних подій посилюється процес розмежування класових сил, міцніють і ширяться більшовицькі організації. Першими виділились у самостійну організацію наприкінці травня 1917 року більшовики Олександрівська. В Мелітополі це відбулось у липні, в Бердянську — у вересні 1917 року.
Після VI з’їзду партії більшовицькі організації на Запоріжжі почали готувати народні маси до збройного повстання. У серпні 1917 року в Олександрівську на заводах ДЕКА, Наталенка та інших створювались бойові дружини, у Мелітополі сформувався загін Червоної гвардії.
Обурення і гнів трудящих викликала звістка про заколот генерала Корнілова. Більшовицькі організації закликали маси до боротьби з корніловщиною. 29 серпня у Бердянську відбулося термінове засідання Ради робітничих і солдатських депутатів та повітової Ради селянських депутатів, на якому було створено тимчасовий революційний комітет. Він звернувся до трудящих повіту і призначив комісарів пошти, телеграфу, залізничного вокзалу, морської пристані, надіслав військову охорону до казначейства і банку. 29 серпня 1917 року залізничники станції Пологи, 4 вересня — робітники Олександрівського заводу ДЕКА, того ж дня — солдати на мітингу у Великому Токмаку рішуче виступили проти корніловського заколоту, вимагаючи страти Корнілова і його поплічників та взяття влади Радами.
Боротьба з корніловщиною викликала нову хвилю революційного піднесення трудящих Запорізького краю. Більшовики повітових центрів активно підтримували революційну боротьбу селянства. У багатьох волостях селяни громили економії, виганяли управителів, забирали хліб з амбарів, худобу, інвентар. За неповними даними, з квітня по жовтень 1917 року в Бердянському та Мелітопольському повітах відбулося 83 гострі конфлікти між селянами та поміщиками.
В резолюції, ухваленій 15 вересня 1917 року на загальних зборах робітників і службовців залізничних майстерень Олександрівська, трудящі вимагали, щоб уся влада перейшла до Рад. Не виявив довіри Тимчасовому уряду і другий повітовий з’їзд Рад селянських депутатів, який відбувся 17—19 вересня 1917 року в Бердянську. Більшовики Запоріжжя діставали постійну допомогу від ЦК РСДРП(б) та Катеринославської більшовицької організації. В цей час тут побували В. К. Аверін та Е. І. Квірінг. У жовтні 1917 року відвідав Бердянську, Мелітопольську і Великотокмацьку партійні організації парторгані-затор ЦК РСДРП(б) по Таврійській губернії Жан Міллер. До Бердянська прибув на роботу професійний революціонер, член партії з 1901 року О. О. Дюмін.
ЦК РСДРП(б) підтримував постійний зв’язок з місцевими організаціями. Так, у зв’язку з липневими подіями в Петрограді партійна організація Великого Токмака 15 липня одержала повідомлення ЦК про зрадницьку роль меншовиків та есерів, про намір буржуазії задушити революцію. Двадцятого жовтня 1917 року секретар ЦК РСДРП(б) О. Д. Стасова повідомляла Бердянську організацію, що «ми безперечно стоїмо на порозі величезних подій».
З незаперечною вірогідністю життя ствердило ці прогнози. 26 жовтня робітники і селяни запорізького краю радісно зустріли звістку про перемогу в Петрограді Великої Жовтневої соціалістичної революції. Того ж дня більшовицький комітет Бердянська закликав робітників встановити Радянську владу в місті. На засіданні Мелітопольської Ради робітничих і солдатських депутатів 26 жовтня 1917 року, що проходило під головуванням більшовика М. І. Пахомова, ухвалено резолюцію про підтримку збройного повстання в Петрограді і передачу влади в місті Раді робітничих і солдатських депутатів. Та місцеві органи Тимчасового уряду, зокрема міська дума, вирішили не здавати влади без бою. 27 жовтня вона постановила рішуче боротись з «більшовицьким повстанням». Отже, умови боротьби за владу Рад на Запоріжжі були досить складними. Напруженою виявилась боротьба робітників Олександрівська, де зосередились значні сили гайдамаків. Ворожі війська переважали не лише кількісно, а й озброєнням. Міський комітет відрядив М. С. Буфетова до ЦК РКП(б). За розпорядженням Я. М. Свердлова зброю було видано в арсеналі Тули. Велику допомогу трудящим Олександрівська подали червоногвардійці Москви та Петрограда. За їх участю 2 січня 1918 року в місті було встановлено Радянську владу.
Боротьба за встановлення Радянської влади на Запоріжжі тривала з листопада 1917 до лютого 1918 року. Повсюдно переобиралися сільські та волосні Ради, земельні продовольчі комітети, ліквідовувалися волосні земства. Керівна роль у встановленні Радянської влади на селі належала міським партійним організаціям, хоч вони на той час були не досить чисельними. Так, у жовтні 1917 року Олександрівська організація налічувала 200 комуністів, Мелітопольська — 207, Бердянська — 108, Великотокмацька — 1094. Незважаючи на це, партійні організації розгорнули діяльну роботу по наданню допомоги селянській бідноті в очищенні Рад і земельних комітетів від куркулів, націоналістів та різного роду саботажників. У січні—лютому 1918 року Ради селянських депутатів об’єдналися з Радами робітничих і солдатських депутатів.
Партійні організації розгорнули боротьбу за створення органів радянського державного апарату на місцях, організацію загонів Червоної гвардії, встановлення робітничого контролю над промисловістю, проведення в життя ленінського Декрету про землю тощо.
Здійснення робітничого контролю на заводах і фабриках було пов’язане з великими труднощами. Так, на заводі ДЕКА в Олександрівську цей захід викликав шалений опір капіталістів. Рада Народних Комісарів РРФСР 21 січня 1918 року конфіскувала підприємство. Мелітопольська Рада робітничих, солдатських і селянських депутатів на початку 1918 року винесла рішення про націоналізацію ряду підприємств і млинів.
Перші кроки соціалістичного будівництва у Бердянську відзначились тим, що Рада взяла до своїх рук банки і продовольство, виникли тут загони Червоної гвардії. Рада, крім того, націоналізувала 2 заводи, встановила контроль над виробництвом.
Мобілізовуючи кошти для потреб народної освіти, охорони здоров’я, на утримання Червоної гвардії, допомоги безробітним тощо, органи Радянської влади накладали на буржуазію контрибуцію. У будинки багатіїв переселялись робітничі родини. Провадилась велика робота по здійсненню ленінського Декрету про землю. На з’їзді Рад Мелітопольського повіту (21—23 січня 1918 року) було вирішено керуватися в земельному питанні інструкцією, затвердженою Головою Ради Народних Комісарів В. І. Леніним. З’їзд зобов’язав волосні Ради негайно взяти на облік поміщицьку та надлишки куркульської землі, після чого повітовий комітет мусив розподілити її між волостями відповідно до кількості населення. IV з’їзд Рад Бердянського повіту (14—19 лютого 1918 року) прийняв рішення про конфіскацію поміщицьких маєтків і розподіл їхнього майна. 1 березня того ж року відбувся з’їзд селянських депутатів Олександрівського повіту, який схвалив дії волосних Рад по ліквідації поміщицького землеволодіння. На базі деяких поміщицьких маєтків були створені колективні господарства і радгоспи. Велику роботу провели партійні організації, повітові і волосні Ради по допомозі хлібом робітникам Петрограда, Москви, Донбасу та північних промислових губерній країни. Протягом лютого—березня 1918 року тільки з Мелітопольського повіту відправлено 595 вагонів хліба. Під керівництвом більшовицьких організацій Ради налагоджували роботу шкіл, лікарень, клубів.