Запорізька область в боротьбі з німецькою окупацією. Боротьба з військами Врангеля
Та мирне будівництво тривало недовго: навала австро-німецьких окупантів порушила діяльність місцевих органів Радянської влади. Як заклик до дії сприйняли більшовицькі організації Запоріжжя відозву В. І. Леніна «Соціалістична вітчизна в небезпеці». Вся їх робота зосередилась на мобілізації сил для відсічі ворогам революції. 24 лютого Олександрівська Рада закликала трудящих повіту вступати до лав Червоної Армії. Незабаром червоноармійські загони поповнили 1500 робітників та найбідніших селян Олександрівського повіту. Робітники олександрійських підприємств ремонтували бронепоїзди, обладнували пересувні технічні майстерні для частин Червоної Армії.
18 квітня 1918 року, після тяжких кровопролитних боїв, австро-німецькі окупанти зайняли Олександрівськ, 22 квітня — Мелітополь, а до кінця місяця захопили всю територію сучасної Запорізької області. На півдні Мелітопольського та Бердянського повітів з румунського фронту в напрямі Дону просувався білогвардійський загін полковника Дроздовського. Весь шлях дроздовців супроводився кривавими розправами над радянськими активістами, більшовиками, червоноармійцями, робітниками й селянами. 15 квітня в районі залізничної станції Якимівка дроздовці вчинили криваву розправу над загоном залізничників Полтавського вузла. Загін просувався до Криму для проведення ремонтно-відбудовних робіт. Із 180 чоловік врятувалися тільки шість. Під Мелітополем дроздовці розстріляли близько 80 чоловік, а в самому Мелітополі — 42 чоловіка; 23 квітня вони розстріляли членів Ногайської Ради, 24 квітня — членів президії Бердянської повітової Ради. Австро-німецька окупація виявилась тяжким випробуванням для більшовицьких організацій і всіх трудящих. Інтервенти встановили режим терору і насильства. Вони грабували майно, вивозили хліб, обдирали селян. Село Новопетрівку вони спочатку пограбували, а потім підпалили, залишивши 300 сімей без будь-яких засобів до існування. У Гуляйполі 19 червня 1918 року загарбники стратили 14 чоловік, а п’ятьох, звинувачених у проведенні більшовицької агітації, кинули до верхньодніпровської в’язниці. По-звірячому розправились інтервенти з селянами Покровської волості Олександрівського повіту. Вони спорудили у дворі волосної Ради дві шибениці, привели голову сільради Ситіна, п’ятьох бідняків і повісили їх на очах жителів села. В наступні дні вони стратили багато інших селян, запідозрюваних у більшовизмі. Трупи висіли кілька днів. Окупанти забрали в селян коней, худобу, посівний матеріал. Багато полів залишились незасіяними.
Хазяйнування окупантів призвело промисловість краю до повного занепаду. Вивозились устаткування і різна сировина. Виробництво продукції зменшилося, робітників звільняли з підприємств. У Бердянську на заводі Матіаса втратили роботу 70 проц. робітників. Кількість безробітних з кожним днем зростала. Не маючи ніяких засобів до існування, більшість з них була приречена на голодну смерть.
Під керівництвом підпільних партійних організацій трудящі боролись проти австро-німецьких окупантів та гетьманщини. Особливо боротьба активізувалась влітку 1918 року після І з’їзду КП(б)У. Делегати від Олександрівська Топчин, Берг і Полік, від Мелітополя — Фісун та підпільні комітети широко пропагували рішення з’їзду, закликаючи маси до боротьби проти інтервентів. Відчутним ударом по окупантах і гетьманському режиму був загальний страйк залізничників України, до якого 20 липня приєдналися олександрівські залізничники, створивши свій страйковий комітет. Слідом за ними припинили роботу залізничники Мелітопольського вузла, депо і станції Пологи. 29 серпня 1918 року відбувся загальний страйк робітників друкарень.
Незважаючи на репресії гетьманського уряду та окупаційних властей, селяни Олександрівського повіту відмовилися повернути поміщикам націоналізоване Радянською владою і передане їм майно, вирубували ліси, підпалювали маєтки. Вони чинили опір вивезенню хліба до Німеччини. 6 вересня в селі Рубанівці Мелітопольського повіту в будинок німецького коменданта кинуто бомбу, в селі Білецькому Бердянського повіту 22 вересня організовано напад на німецький гарнізон, а в Токмаку — замах на життя начальника варти. На заводі Вайсбейна у Мелітополі, на знак протесту проти звільнення з роботи п’ятнадцяти робітників,
5 вересня 1918 року відбувся мітинг, на якому більшовики Булгаков, Пашин закликали робітників не виконувати наказів властей, готуватись до збройного виступу.
З Олександрівська повідомлялося, що 8 листопада о 20-й годині на мосту, біля станції Новокарлівка, пущено під укіс поїзд, а на станції Магедове 13 листопада розібрано залізничну колію.
Грізною силою проти окупантів стали партизанські загони під керівництвом І. С. Опанасенка, М. П. Барабаша, І. С. Мойсеєнка, Д. М. Сахна, які діяли у північній частині Мелітопольського повіту. В районі Олександрівська виступив партизанський загін, який налічував близько 1000 чоловік. Він тримав зв’язок з партизанами Павлоградського повіту. В лютому—березні 1919 року ці загони ввійшли до складу Задніпровської дивізії Червоної Армії під командуванням П. Ю. Дибенка.
Після вигнання німецьких окупантів та розгрому націоналістичної контрреволюції на Запоріжжі почалось відновлення і зміцнення Радянської влади. Так, ще до підходу частин Червоної Армії, наприкінці 1918 — початку 1919 року партизани повалили владу Директорії і в ряді сіл на північ від Мелітополя встановили Радянську владу. Відновилась вона і в волостях Бердянського та Олександрівського повітів, у селах, прилеглих до Оріхова і станції Пологи. Але південні райони захопили білогвардійські загони. В районі Бердянська населення тероризували війська генерала Май-Маєвського, в Мелітополі і на південь від нього — білогвардійського генерала Тілло, а на північ від Мелітополя, Великого Токмака, Оріхова,— петлюрівці.
Розвиваючи наступ, війська Задніпровської дивізії в лютому 1919 року визволили ряд населених пунктів на південь від Олександрівська. Вже на початку березня визволено ряд сіл Мелітопольського і Бердянського повітів, 14 березня — Мелітополь, 15 березня — Бердянськ.
У визволених районах створювались органи Радянської влади — спочатку виникали ревкоми, потім обирались сільські та волосні Ради. Під керівництвом повітових ревкомів провадилась підготовка до весняної посівної кампанії, здійснювалась продрозверстка, збиралось продовольство для бійців Червоної Армії тощо. Так, Бердянський повітовий продовольчий комітет до 10 травня 1919 року заготовив 536 тис., Мелітопольський — 693 тис. пудів зерна. Великотокмацький ревком одержав від Народного комісаріату продовольства РРФСР подяку за допомогу населенню Москви хлібом.
У травні 1919 року після виборів до сільських і волосних Рад відбулися повітові з’їзди Рад. Перший Мелітопольський повітовий з’їзд Рад проходив 7—13 травня 1919 року. Заслухавши й обговоривши доповіді по земельному та продовольчому питаннях, про стан народної освіти, з’їзд прийняв рішення про утворення повітових комітетів продовольчої допомоги трудящим Росії, про організацію дитячих колоній для голодуючих дітей Москви і Петрограда, про поліпшення пропагандистсько-агітаційної роботи та зміцнення органів Радянської влади в повіті.
Діяльністю Рад і громадсько-політичним життям керували більшовицькі організації, які після виходу з підпілля виявились нечисленними. Так, у червні 1919 року Бердянська міська партійна організація налічувала 55 членів і 80 співчуваючих, Мелітопольська — 100 членів і 75 співчуваючих. У Мелітопольському повіті було 40 партійних осередків, в них на обліку — 876 комуністів.
Мирний перепочинок тривав недовго. Наступ денікінських полчищ знову припинив діяльність органів Радянської влади на Запоріжжі. Партійні організації провели масову мобілізацію трудящих до лав Червоної Армії. У травні 1919 року в Олександрівську сформувався полк, у Мелітополі виник комуністичний загін. Селяни Воскресенської волості Олександрівського повіту, дізнавшись, що фронт наблизився, озброїлись, хто чим міг, і вийшли на позиції в напрямі Царекостянтинівки. І це був не поодинокий випадок.
В розпалі боротьби з білогвардійщиною зрадницький удар в спину Радянській владі завдав Махно. Махновщина виникла влітку 1918 року в Олександрівському повіті і згодом поширилась на всю Північну Таврію. Навесні 1919 року під керівництвом куркульського «батька» Махна та його анархістського і лівоесерівського оточення цей рух перетворився на анархо-куркульський і контрреволюційний. Соціальний склад махновців був дуже неоднорідним. До Махна пішли заможні, середні та бідні селяни, люмпен-пролетарі і просто злочинці. Але основою махновських банд були куркулі, що становили у приазовській степній смузі понад 20 проц. селянських господарств. Загальнополітична та воєнна обстановка на Україні не давала змоги негайно ліквідувати цей антирадянський гнійник. На необхідність гнучкої тактики у стосунках з Махном вказував В. І. Ленін у телеграмі до С. С. Каменева 7 травня 1919 року: «З військами Махна тимчасово, поки не взято Ростов, треба бути дипломатичним, пославши туди Антонова особисто і поклавши на Антонова особисто відповідальність за війська Махна». Безчинства, розгул і зрада махновців ще більше посилювались у період, коли погіршувалось становище Червоної Армії на фронтах громадянської війни. Так, у травні 1919 року, коли махновські загони, сформовані в третю бригаду Червоної Армії, діяли у складі радянських військ донецького напряму, махновці в критичний момент боїв проти Денікіна по-зрадницькому залишили фронт і відкрили денікінцям шлях у тил радянських військ. Сам Махно разом із своїми прибічниками втік з Гуляйполя, де перебував його штаб, і переправився на правий берег Дніпра. У червні денікінці захопили всю територію сучасної Запорізької області. Вони відновили дореволюційні порядки, чинили криваву розправу над комуністами, нещадно катували робітників і селян. Не було села, де б каральні загони не застосовували репресій до селянської бідноти.
Боротьбу проти кривавого білогвардійського терору очолили більшовики. В містах діяли підпільні партійні комітети. На допомогу їм ЦК КП(б)У направив 59 досвідчених партійних працівників. Партійні організації створювали партизанські загони. На побережжі Азовського моря — в районі Бердянська та Ногайська діяв партизанський загін на чолі з Г. 3. Голиком (комісар О. Д. Леванісов). На північ від Мелітополя оперували партизани під керівництвом Шульженка. Олександрівська партизанська бригада під командуванням Зубенка (вона входила до групи партизансько-повстанських військ Лозово-Синельниківського району) контролювала частину Південної залізниці, особливо дільницю Олександрівськ— Мелітополь. Відбувались значні операції на лініях Нікополь—Кічкас та Пологи— Чаплине. Партійним організаціям і червоним партизанам у період боротьби з Денікіним нерідко доводилось стикатися з махновцями, які своїми зрадницькими діями сприяли успіхові Денікіна. Восени 1919 року махновські загони налічували близько 35 тис. чоловік, з них щонайменше 10 тис. були хворі на тиф. На початку жовтня махновці зайняли Олександрівськ, певний час вони тримали Маріуполь, Бердянськ, Мелітополь, Нікополь, Катеринослав. У захоплених ними містах і селах панували анархія, беззаконня і сваволя. Грабежі махновців підривали і без того зруйноване господарство. Провадячи епізодичні воєнні дії проти Денікіна, Махно і його оточення залишались ідейними противниками Радянської влади. Пропагуючи гасло: «Ради без комуністів», цілком заперечуючи керівну роль Комуністичної партії, вони стояли на позиціях дрібнобуржуазного анархізму.
Оскільки в загонах Махна було чимало політично малосвідомого трудового селянства, більшовицькі комітети ставили своїм завданням відірвати його від махновщини і залучити на бік Радянської влади. Практично розв’язувати це складне питання довелось Олександрівському більшовицькому комітетові, що перебував у самому центрі контрольованої махновцями території. Олександрівська партійна організація посилала комуністів до загонів Махна. Особливо велику роботу по розкладу махновських банд провели комуністи М. Полонський, Н. Новицький та інші. Внаслідок проведеної роботи багато махновців почало переходити на бік Червоної Армії. Так, 15-й махновський полк повністю приєднався до радянських військ. З Махном залишалися тільки запеклі контрреволюціонери, куркулі і декласовані елементи — грабіжники. Махновщина набула характеру відвертого контрреволюційного бандитизму.
У січні 1920 року територія сучасної Запорізької області була визволена від білогвардійців. Але Мелітопольський та Бердянський повіти лишалися прифронтовими. Це завдавало селянам безліч турбот: постачання підводами, розміщення військових частин, поранених тощо. В Олександрівському повіті продовжували оперувати махновські банди. Всюди у містах і селах лютував висипний тиф, від якого вмирало багато людей. Отже, нормальних умов для відбудови народного господарства не було.
Величезною була післявоєнна розруха. Відступаючи під ударами Червоної Армії і партизанських загонів, денікінці грабували села, вивозили хліб і худобу; лише в Мелітопольському повіті вони забрали у селян 60 проц. коней і возів, у зв’язку з чим у ряді сіл посівна площа зменшилася на 30 проц., а урожай не перевищував 20 пудів зерна з десятини. Майже всі промислові підприємства не працювали.
Відбудова народного господарства вимагала передусім відродження партійних організацій, посилення їх діяльності. У квітні 1920 року в межах сучасної Запорізької області діяло 62 комуністичні осередки, в яких перебувало на обліку 743 члени і кандидати в члени партії.
Після розгрому Денікіна в повітах, містах, волостях і селах за допомогою політвідділів червоноармійських частин були створені ревкоми, які приступили до розв’язання завдань мирного будівництва, охорони революційного порядку і подання допомоги Червоній Армії.
Одним з важливих засобів залучення широких мас до соціалістичного будівництва стало проведення безпартійних конференцій, на яких з роз’ясненням політики Комуністичної партії виступали керівні партійні і радянські працівники. На повітових конференціях в Олександрівську (9—10 березня), Бердянську (12— 14 березня), Мелітополі (початок квітня 1920 року) обговорювалися питання проведення в життя ленінського земельного закону, створення в поміщицьких маєтках колективних і державних господарств, організації системи народної освіти, поліпшення медичного обслуговування населення, допомоги фронту, боротьби з бандитами тощо. Багато уваги приділяли партійні осередки продовольчому питанню, що, як вказував В. І. Ленін, було рівнозначним «питанню про долю всієї соціалістичної революції в Росії». Тому продовольча справа була в центрі уваги і на повітових безпартійних конференціях селян. Так, 4 квітня 1920 року конференція селян Мелітопольщини ухвалила в найкоротший строк виконати хлібну розверстку в розмірі 12 млн. пудів зерна. Вітаючи безпартійну конференцію селян Олександрівського повіту, Президія ВУЦВКу закликала ще активніше допомагати Червоній Армії «нагодувати голодуючого робітника і йти по шляху відбудови господарства України».
Активну роботу серед молоді розгорнула Олександрівська повітова організація КОМУ, яка на початку серпня 1920 року налічувала понад 250 чоловік. У містах, на заводах і фабриках, на залізничних вузлах проводилися комуністичні суботники. Особливо активну участь взяли комуністи, комсомольці і безпартійні трудящі у Всеросійському суботнику 1 травня 1920 року.
Але й на цей раз мирний перепочинок тривав недовго. На початку червня з Криму почали наступ війська «чорного барона» Врангеля. Через те, що спочатку діяли проти врангелівців незначні сили Червоної Армії, білогвардійцям вдалося до кінця вересня 1920 року захопити майже всю територію Олександрівської губернії. Мирні переговори з урядом панської Польщі дали можливість ЦК РКП(б) і Раднаркому зосередити головну увагу на Південному фронті. Сюди були перекинуті із заходу Перша кінна армія та інші військові частини, очолені талановитими воєначальниками і політичними керівниками: І. П. Уборевичем, К. Є. Ворошиловим, С. М. Будьонним, С. І. Гусєвим, Бела Куном та іншими. Командуючим фронтом було призначено видатного радянського полководця М. В. Фрунзе.
2 жовтня 1920 року В. І. Ленін звернувся до незаможних селян України з закликом посилити боротьбу проти Врангеля: «Хай же всі і кожен стане грудьми на захист проти Врангеля! Хай усі комітети незаможних селян напружать, як тільки можна, свої сили, допоможуть Червоній Армії добити Врангеля!». Серед незаможників розгорнувся масовий рух за створення кавалерійських з’єднань під лозунгом: «Незаможнику, на куркульського коня — проти Врангеля!». Олександрійський губком партії та губвиконком провадили велику роботу щодо забезпечення Червоної Армії продовольством і підводами, допомагали госпіталям тощо. Розпочавши вирішальний наступ проти Врангеля, війська Південного фронту наприкінці жовтня 1920 року визволили усю територію Олександрівської губернії. В середині листопада після визволення Криму в основному закінчився тут період громадянської війни та іноземної інтервенції.