Мар’ївка, Запорізький район, Запорізька область
Мар’ївка — село, центр однойменної сільської Ради. Розташована за 25 км від Запоріжжя. До найближчої залізничної станції Канцерівка (електрифікована залізниця Запоріжжя—Кривий Ріг) — 20 км, до дніпровської пристані в с. Біленькому — 10 км. Населення — 1790 чоловік. Сільській Раді підпорядковані населені пункти Гарбузівка, Новосергіївка, Смоляне, Тюльпанівка, Уділенське.
На околицях села розкопано 2 кургани, відомі під назвою «Близнюки». В одному з них виявлено кілька поховань доби бронзи (III—II тисячоліття до н. е.), в іншому — багате скіфське поховання (IV ст. до н. е.), де знайдено золоту бляшку, на якій викарбувано левицю, що годує левеня, і налобник уздечки з зображенням боротьби пішого та кінного воїнів.
Мар’ївку засновано наприкінці 70-х років XVIII ст. Вперше вона згадується в плані генерального межування Олександрівського повіту Катеринославської губернії, датованого 1781 роком. Це був невеликий хутір з кількох дворів, в яких мешкали вихідці з ліквідованої царським урядом Запорізької Січі. У 1783 році Катерина II подарувала Мар’ївку разом з іншими селами та навколишніми землями графу Каменському. На початку XIX ст. ці землі купив царський сановник Міклашевський. Він переселив до Мар’ївки понад півтори сотні кріпаків з села Комишів Гадяцького повіту Полтавської губернії. Поміщик виділив кріпакам усього 62 десятини і з кожним роком збільшував розміри панщини.
Перед реформою 1861 року в Мар’ївці налічувалося 65 дворів, проживало 348 мешканців, в т. ч. 166 чоловіків. Внаслідок скасування кріпацтва селяни стали вільними, але на чоловічу душу одержали по 1,25 десятини, т. зв. дарчі наділи. Більшість цієї землі була непридатною для землеробства, оскільки являла собою урвища, піщані та кам’янисті ділянки, вкриті чагарниками. Всі родючі ниви залишилися за поміщиком. Кращу землю він обробляв за допомогою наймитів, а гіршу здавав маленькими клаптиками в оренду колишнім кріпакам, за що здирав з них половину зібраного ними врожаю.
У 1870 році в Мар’ївці налічувалося 235 мешканців чоловічої статі, які мали 940 десятин посівів. Куркульські господарства засівали по 25 і більше десятин, а бідняцькі родини — по 3—4. Врожайність зернових не перевищувала 30—35 пудів з десятини. Отже, бідняк збирав 90—120 пудів зерна, з яких половину віддавав за оренду панської землі. Більшу частину того, що лишалося у хлібороба, він мусив продати, щоб сплатити податки та найняти тягло і реманент для обробітку грунту. Треба було ще на насіння залишити зерно, от і виходило, що бідняцькій родині хліба вистачало тільки до нового року. Переважна більшість селян ніяк не могла звести кінці з кінцями і ставала поденниками-наймитами у заможних господарів і поміщика.
Класове розшарування селян значно поглибилося в кінці XIX ст. За даними перепису 1897 року, у селі проживало 1326 чоловік, налічувалося 201 приписаний до общини двір і 12 дворів т. зв. стороннього населення. Серед 213 дворів 8 зовсім не мали посівів, 49 засівали по 1—3 десятини, 72 — по 3—5, 66 — по 5—10 десятин. Отже, дев’ять десятих родин були бідняцькими. Середняцьких дворів налічувалося 12, куркульських 6.
Про велику майнову нерівність селян свідчив розподіл тягла та реманенту. Так, у 32 бідняцьких дворів їх зовсім не було, 97 — мали лише по одному коню, тоді як заможні господарства — по 3—5 пар коней та волів, а також достатню кількість жаток, молотарок тощо. Вони наймали 17 батраків.
З 60 селянських родин чоловіки і жінки мусили працювати на сезонних та цілорічних роботах в поміщицькій економії і у куркулів. Члени 6 родин ходили на заробітки до Олександрівська і навіть до Криму. Крім того, мешканці 20 дворів підробляли різними хатніми промислами: вичинювали шкури, столярували, шевцювали тощо. Були в селі майстри, які обковували брички, скрині, виготовляли з дерева та лози меблі. Дівчата вміли добре мережити й гаптувати рушники,, сорочки. Значна частина їх шитва теж йшла на продаж.
В роки здійснення столипінської аграрної реформи посилився процес обезземелення основної маси селянства. Намагаючись знайти вихід із скрутного становища, 68 хліборобів об’єдналися в товариство і в січні 1912 року купили поблизу Дніпра ділянку землі в 306 десятин, за яку мали сплатити 23 670 карбованців. Селяни дали задаток 2367 крб., а решту зобов’язалися виплатити протягом 10 років з доданням 5 проц. річних. Члени товариства залізли в борги, а користі від землі майже не мали, бо вона була заболочена, вкрита чагарниками та лісом, і щоб зробити з неї придатну для хліборобства, потрібні були додаткові витрати, а грошей на це не вистачало.
Трудящі Мар’ївки задихалися від податків та нескінченних поборів. У 1893 році, наприклад, вони сплатили 282 крб. 30 коп. губернського податку, 1253 крб. 62 коп. повітового, 144 крб. земського. Крім того, протягом року мар’ївці мусили здати державі 2,4 тис. ховрашиних шкурок або внести грішми 47 крб. 84 коп. У 1903 році лише казенні й земські збори з селян дорівнювали 760 карбованцям.
Жителі сплачували також багато додаткових податків. Так, протягом 1881 — 1883 рр. населення Хортицької волості, до якої входила і Мар’ївка, мало внести в казну 45 тис. крб. на будівництво 6 казарм. У 1912 році селяни Мар’ївки мусили виплатити казні 5115 крб. для створення хлібних запасів. Волосна управа і сільський староста-багатій брали з жителів все нові і нові побори. Староста і куркулі нав’язали сільському сходу рішення про спорудження церкви коштом громади, причому кожен двір мав внести по 50 крб. Бідняки віддавали на будівництво останні копійки, а у самих не було соломи, щоб залатати прогнилі стріхи на своїх старих хатах-мазанках. З цими жалюгідними домівками контрастували цегляні будинки куркулів. Багатіям належали 3 вітряки, паровий млин, 3 крамниці. Працював тут і шинок. Але ні лікарні, ні навіть фельдшерського пункту в селі не було.
Єдине, на що спромоглося земство, це відкрити 1870 року невеличку однокласну школу, де навчалося 25 дітей. З 2 тис. жителів (у 1913 році) неписьменними були три чверті.
Вчитель Мар’ївської школи Г. М. Поляков, людина твердих революційних переконань, створив 1904 року в селі марксистський гурток. До нього увійшли бідняки П. І. Костюченко, Я. С. Клименко, Г. М. Дорофеев, М. І. Кришталь та ін. Вони не тільки самі набували політичних знань, а й несли їх селянам. Гуртківці розповсюджували революційну літературу, проводили таємні сходки, на яких викривали антинародну політику царизму і закликали бідняцтво до боротьби проти самодержавства. У вересні 1905 року Г. М. Полякова заарештували жандарми, і гурток розпався. Проте він справив великий революціонізуючий вплив на селян. Мар’ївські бідняки, що наймитували в поміщицькій економії, підтримали страйк батраків сусіднього с. Біленького, які вимагали підвищення заробітної плати, поліпшення умов праці та зниження орендної плати за землю. В гарячу пору жнив 1906 року жодний наймит не вийшов на лани економії, і поміщикові довелося задовольнити вимоги селян. Так само рішуче підтримали мар’ївці триденний страйк наймитів с. Біленького, що відбувся в середині квітня 1912 року. Цей страйк мав політичний характер. Його оголошено на знак солідарності з боротьбою робітничого класу і як протест проти кривавого злочину царизму, вчиненого на Ленських золотих копальнях.
Під час першої світової війни серед селян зростав протест проти нескінченних мобілізацій людей, реквізицій тягла та продовольства, що призводило до катастрофічного зубожіння бідняцьких і середняцьких господарств.
Лютнева революція не справдила надій селян на мир та землю, і вони самі взялися за розв’язання земельного питання. При Біленьківській волосній управі було утворено земельну комісію, яка взяла на облік навколишні землі поміщика та німців-колоністів. Спираючись на її підтримку, мар’ївці в серпні 1917 року провели перерозподіл землі, а незабаром захопили лани землевласниці Шишкіної. Жителі Мар’ївки зажадали від земської управи запровадити в школі українську мову.
Кожного дня селяни з тривогою чекали, що приїдуть карателі і заберуть у них поміщицьку землю, а їх самих відшмагають різками. Тільки після встановлення в селі на початку січня 1918 року Радянської влади мар’ївські бідняки і середняки полегшено зітхнули. Мар’ївська Рада селянських депутатів, яку очолив місцевий активіст Л. К. Гринь, згідно ленінського Декрету розподілила між ними 1037 десятин землі.
З піднесенням почали готуватися хлібороби до весняної сівби, але на початку квітня 1918 року село захопили австро-німецькі загарбники. Під захистом їхніх багнетів до маєтку повернувся поміщик. Сформований з куркульських синків загін тероризував населення, допомагав окупантам чинити розправу над борцями за Радянську владу, полювати на членів сільради, що пішли у підпілля. На село було накладено контрибуцію, яка перевищувала 40 тис. крб. Селяни чинили опір ворогові, ховали від нього хліб, худобу, майно. Цей опір не міг зламати навіть каральний загін окупантів, що двічі побував у Мар’ївці та інших селах Біленьківської волості.
Нарешті в листопаді 1918 року мар’ївці позбулися австро-німецьких загарбників. Відновила діяльність сільська Рада, яку очолив С. Книш. Проте не встигли трудівники взятися за відбудову, як наприкінці липня 1919 року в село вдерлися денікінці. Знов почалися розправи над радянськими активістами, грабежі мирного населення. Білогвардійці здирали з жителів величезні податки; тільки т. зв. мирських було стягнуто близько 40,7 тис. крб. За кожну десятину посіву хлібороби мусили сплачувати по 5 крб. 40 коп. Крім того, з кожної десятини землі вони здавали по 5 пудів зерна незалежно від врожаю. Грабежі і насильства денікінців викликали запеклий опір населення. Дехто з жителів вступив до партизанських загонів, які діяли поблизу, а багато з тих, що залишалися в селі, допомагали партизанам кіньми, продовольством тощо. Мар’ївські селяни брати А. і С. Хижняки, Т. Соченко, П. Галочка та ін. боролися проти білогвардійців в лавах Червоної Армії.
На початку січня 1920 року червоноармійські частини 1-ї бригади 45-ї стрілецької дивізії 14-ї армії визволили Мар’ївку від білогвардійців. В селі створено ревком у складі І. М. Водяхи (голова), С. І. Гаруса та А. М. Зизкуна. 15 березня ревком передав владу новообраній Раді, головою якої став О. О. Плечун. До складу Ради було обрано 25 депутатів — по одному від кожних 100 жителів. У серпні того ж року в Мар’ївці утворено комітет незаможних селян, який очолив комуніст В. Т. Овсієнко. Та невдовзі радянським органам знов довелося перервати свою роботу.
У другій половині вересня 1920 року село захопили врангелівці. Вони протрималися тут трохи більше як місяць, проте й за цей час встигли до нитки пограбувати населення і вчинити криваву розправу над кількома схопленими ними комнезамівцями.
26 жовтня бійці 8-ї бригади 3-ї дивізії 2-ї Кінної армії остаточно визволили Мар’ївку від білогвардійців. Владу в селі взяв ревком. У січні 1921 року вона перейшла до сільської Ради, головою якої обрали І. К. Коваля. Спираючись на КНС, Рада організувала допомогу сім’ям червоноармійців і бідноті посівним матеріалом і тяглом. З величезними труднощами селяни засіяли свої ділянки, адже в пограбованому інтервентами, білогвардійцями і махновцями селі, якому було завдано збитків на 10 тис. крб. сріблом, майже не лишилося худоби та інвентаря.
Але влітку 1921 року майже всі посіви зернових загинули від посухи. Люди лишилися без хліба. З 1137 сільських дітей голодувало 811, серед дорослих — три чверті. Для організації допомоги бідноті 22 серпня 1921 року Біленьківська волосна Рада створила спеціальний комітет на чолі з місцевим селянином П. М. Чоботою. Комітет реквізував у багатіїв харчі, одяг, гроші і видавав селянам, становище яких було особливо скрутним. У грудні 1921 року в селі зібрано 27 тис. крб. і розподілено між голодуючими. Сільбудинок також передав у цей фонд 13,2 тис. крб., зібраних за вистави. Велику допомогу населенню подала Радянська держава: у селі було відкрито їдальню, де харчувалося 100 дітей, для бідняків виділено продовольчий та насіннєвий фонди. Тільки зерна мар’ївці одержали від держави 1172 пуди. Зусиллями Ради і комнезаму в селі створено касу взаємної допомоги. Тільки з січня по травень 1923 року вона видала гроші та продовольство 61 найбіднішій родині. В свою чергу КНС дав по пуду кукурудзи 21 родині, а 33 — допоміг організувати супрягу для обробітку землі.
У 1923 році в селі було засіяно три чверті посівних площ, а наступного року освоєно всі посівні площі і відновлено довоєнний рівень поголів’я худоби та птиці. Селянські господарства поступово набиралися сил.
Сільрада і КНС не обмежувалися розв’язанням лише господарських питань і боротьбою з голодом, а займалися також культурним будівництвом, налагодженням медичного обслуговування населення. Уже 1921 року в Мар’ївці було відкрито фельдшерський пункт, хату-читальню, наступного року — сільський будинок культури, де збиралися сходи, селяни слухали лекції, дивилися вистави сільських аматорів. У 1923 році трудящі з великим піднесенням відзначили шосту річницю Великого Жовтня, а через рік — День Конституції. Гуртківці підготували й поставили у святкові дні п’єси: «Жовтневі хвилі», «Листопад», «За волю народу» та інші.
Члени сільради подбали про розширення школи. В її двох приміщеннях 1923 року навчалося 210 дітей і працювало 5 вчителів. Організаторами нової, радянської школи в Мар’ївці були вчителі О. А. Василенко та М. М. Строменко. Багато старань доклали вони для ліквідації неписьменності серед дорослих. У 1924 році в селі відкрили школу лікнепу, де навчалися десятки селян, при сільбуді організували курси української мови та літератури. Працювала і хата-читальня.
Вчителі разом з членами сільської Ради і комнезаму провадили політико-виховну роботу серед трудящих, прищеплювали їм почуття патріотизму та інтернаціоналізму. Із створенням в Мар’ївці на початку 1922 року кандидатської групи, а потім і партосередку, керівником якого став коваль В. Т. Овсієнко, робота ця пожвавилася. За ініціативою вчителів комуністів М. М. Строменко, М. А. Ревенка та селянки комуністки Ф. Кошарної весною 1923 року мар’ївці збирали гроші у фонд допомоги страйкуючим робітникам Руру, а в 1924 році передали 3930 крб., 26 пудів жита та 14 пудів ячменю в фонд Червоного Повітряного Флоту.
Комуністам допомагали комсомольці, які наприкінці 1925 року створили свій осередок. Його очолив сільський активіст І. А. Федосенко, що пізніше в лавах Червоної Армії пройшов славний шлях від рядового бійця до генерал-лейтенанта.
Мар’ївським комуністам і комсомольцям доводилося працювати в складних умовах гострої класової боротьби. У середині двадцятих років більше як половина селян Мар’ївки були бідняками. Багато з них не мали власного тягла і мусили позичати його у куркулів, потрапляючи до них у залежність. Скориставшись з цього, вороги Радянської влади намагалися всіма засобами перешкодити згуртуванню бідняцтва навколо партосередку та комнезаму. Так, 1925 року церковники включили до складу 2 правлінь релігійних общин і бідняків з тим, щоб їх було позбавлено виборчих прав. Куркулі чинили запеклий опір організації в селі колективних господарств.
Перші колгоспи — «Боротьба» і «Незаможник» виникли в Мар’ївці влітку 1923 року. Через 2 роки на їх базі було створено машинно-тракторне товариство, що об’єднувало 15 бідняцьких родин. Його очолював комуніст К. П. Чобота, який набув досвіду організаційної роботи в КНС. Нелегко господарювалося членам товариства «Мар’ївське». їхня земля (149 га) була розкидана невеличкими ділянками у 25 місцях, що значно ускладнювало роботу трактора. До того ж куркулі кілька разів виводили його з ладу, а лагодити «Фордзон» селяни не вміли. Товаристо ніяк не могло розрахуватися із Запорізькою кредитною спілкою за трактор, і влітку 1928 року розпалося.
Проте через кілька місяців біднота знову вирішила створити колективне господарство. В січні 1929 року 17 родин об’єдналися у ТСОЗ «Українець». Його знову очолив К. П. Чобота. Члени товариства мали 166 десятин землі. На допомогу їм прийшла держава, надавши 5 тис. крб. кредиту на трактор. Наслідки першого року господарювання були непоганими, і в 1930 році в ТСОЗ вступило ще 45 селян. Більшість з них належала до бідноти, але в товариство пролізло і кілька підкуркульників, які спробували розвалити ТСОЗ. Один з них намагався вивести з ладу двигуни та молотарку, інші розкрадали і псували зерно, щоб не здавати державі. Через їх шкідництво в жовтні 1930 року ТСОЗ здав державі тільки чверть запланованого хліба. Знахабнілі вороги вчинили кілька збройних нападів на сільських активістів. 26 листопада 1930 року на лаву підсудних сіли 17 куркулів, з яких 11 засуджена до позбавлення волі, а решту вислано з села.
Проте куркульство у Мар’ївці ще не було ліквідоване. Деякі глитаї замаскувалися під середняка і боролися й далі проти суцільної колективізації. Підступні дії куркулів викривав на шпальтах газети «Червоне Запоріжжя» сількор-незаможник Д. Л. Гринь. Влітку 1933 року Д. Л. Гриня, який очолював тоді рільничу; бригаду, по-звірячому вбили куркульські прихвостні. Ламаючи опір класових ворогів, долаючи численні труднощі, селянство впевнено ставало на шлях соціалістичної перебудови сільського господарства.
У грудні 1930 року мар’ївський ТСОЗ було перетворено на сільськогосподарську артіль «Колективіст», що об’єднала 213 господарств і мала 1920 га землі та 95 коней. Через кілька місяців артіль перейменували в колгосп «Українець». У 1931 році до нього вступила більшість хліборобів Мар’ївки. Наступного року 8 виробничих бригад артілі засіяли 1,7 тис. га. На збиранні врожаю перед вела друга бригада на чолі з 1.1. Макаренком, якій присуджено перехідний Червоний прапор райвиконкому. 20 липня мар’ївці першими в районі почали здавати хліб державі; і успішно завершили хлібоздачу.
Застосування тракторів та інших машин дало можливість піднести продуктивність праці в рільництві. Електрифікація села допомогла колгоспові прискорити розвиток і інших галузей виробництва. У 1936 році на молочній фермі було запроваджено електродоїння, для худоби обладнано автопоїлки.
До 1940 року колгосп «Українець» став великим міцним господарством. Воно об’єднувало 500 родин (1,5 тис. працездатних), мало 6,4 тис. га землі, кілька вантажних автомашин. На фермах налічувалося 280 робочих волів і коней, 480 голів великої рогатої худоби, 800 овець. Врожай зернових з га протягом передвоєнних років зріс до 22 цнт. У колгоспі був кращий у районі сад, що займав площу в 150 га. Крім двох існуючих, споруджено ще два ставки з водним дзеркалом 6 га. У ставках за рік виловлювали близько 16 цнт риби. Розвивалося і бджільництво. Артільна пасіка давала значний прибуток. В цілому ж доходи артілі перевищили 1 млн. карбованців1.
Мар’ївський колгосп — неодноразовий учасник ВСГВ. 1939 року за високі урожаї зернових артілі присуджено диплом другого ступеня. Голову колгоспу І. П. Гречку нагороджено двома срібними медалями виставки. А невдовзі Радянський уряд відзначив його працю орденом Трудового Червоного Прапора.
З успішним розвитком колгоспної економіки змінилося все життя мар’ївців. Село набуло нового вигляду. Було капітально відремонтовано весь житловий фонд, прокладено нові красиві вулиці, забудовані добротними будинками й обсаджені деревами. У 1935 році село і колгосп одержали електроенергію від Дніпрогесу. Спочатку лампочки Ілліча засяяли в громадських установах, а потім і в хатах. Достаток прийшов у кожну селянську родину. Колгоспники одержували на трудодень по 2—6 кг зерна і 2—3 крб. грішми.
Значно поліпшилося медичне обслуговування трудящих, відкрився фельдшерсько-акушерський пункт.
Ще 1930 року в селі було запроваджено семирічне навчання дітей. До 1937 року ліквідовано неписьменність серед дорослих. Замість колишньої хати-читальні відкрито сільську бібліотеку, що мала близько 2 тис. книг. У сільбуді щотижня демонструвалися кінофільми. Тут же, при сільбуді, працювали драматичний і хоровий самодіяльні гуртки. В життя селян широко увійшли газети й журнали. Якщо в 1929 році на село надходило 40 примірників газет, то в 1940 році газети й журнали передплачувала кожна родина.
Мар’ївська сільрада і колгоспна парторганізація, яка в 1940 році налічувала 23 комуністи, велике значення надавали оборонній роботі, військовій підготовці допризовників. При сільраді працювало кілька оборонних гуртків, де навчалися колгоспна молодь і школярі. їх успіхи в набутті військових знань висвітлювались & щотижневій стінній газеті «Допризовник». У 1940 році 30 молодих колгоспників та понад 100 учнів старших класів одержали значки ГПО та ГСО3.
З початком Великої Вітчизняної війни значна частина чоловіків стала до лав Червоної Армії. У важких умовах воєнного часу колгоспники докладали всіх зусиль, щоб швидше зібрати врожай. Не вистачало робочих рук, техніки, тому що більшість тракторів та автомашин було передано військовим частинам або евакуйовано. До пізньої ночі працювали жінки, старі, підлітки на колгоспних ланах. Поспішали здати хліб державі, бо фронт наближався. За завданням райкому партії в селі створено винищувальний загін на чолі з директором школи О. А. Василенком.
Після того як 19 серпня 1941 року в Мар’ївку вдерлися фашистські загарбники, кілька жителів, і зокрема М. К. Пазинич, пішли в партизани і брали участь в боротьбі проти ворога у дніпровських плавнях, а дехто навіть у лісах Білорусії.
Окупанти запровадили в селі рабську працю. Вони примушували селян працювати у т. зв. общинному господарстві, створеному для постачання продовольства німецькій армії. Головою цього господарства та сільської управи гітлерівці призначили німця-колоніста Оленбурга, що допомагав їм грабувати і переслідувати радянських людей.
Напередодні відступу з Мар’ївки вороги зігнали всіх її мешканців, а також селян з інших сіл і примусили споруджувати оборонні укріплення. За ухиляння від робіт фашисти розстріляли і закатували 37 чоловік. Так, за невихід на риття окопів гітлерівський офіцер жорстоко побив М. Воловченко, а потім у лютий мороз разом з хворими дітьми замкнув її в сараї. Всі вони замерзли.
Відступаючи, ворог лютував. Гітлерівці вщент зруйнували понад 60 житлових будинків колгоспників, розграбували артільне господарство, а будівлі знищили. Загальна сума збитків, заподіяних селу окупантами, становила 27,3 млн. крб. Ще раніше гітлерівці вивезли на каторжні роботи до Німеччини 72 юнаків і дівчат, 12 з яких там і загинули.
Мар’ївка була визволена від фашистських загарбників частинами 333-ї стрілецької дивізії 3-го Українського фронту 30 грудня 1943 року. В боях за село смертю хоробрих загинуло чимало бійців Червоної Армії, серед них Герой Радянського Союзу сержант М. Г. Макуха. На братській могилі загиблих воїнів-визволителів споруджено пам’ятник.
У лавах Червоної Армії громили ворога 342 уродженці Мар’ївки. За мужність і відвагу більше як половина з них нагороджена орденами і медалями.
Після визволення села мар’ївці, не гаючи часу, почали відбудову господарства. Механізатори із старих, зібраних частин змонтували два трактори, радянські воїни передали артілі 14 коней, і цією тягловою силою колгоспники обробляли артільні лани. Комсомолки-трактористки Т. З. Паталах та Л. П. Книш посіли перші місця серед механізаторів Біленьківської МТС.
Справжній трудовий героїзм проявили мар’ївці під час збирання врожаю 1944 року. Вони завершили його за 12 діб і зібрали пересічно по 12,5 цнт зернових з га. Обмолочували зерно цілодобово, використовуючи, крім молотарки, ціпи та котки. Це дало можливість колгоспові вийти переможцем у районному змаганні по хлібозаготівлі. У битві за врожай брали участь всі — від старих до підлітків. Так, піонери місцевої школи виробили понад 6,1 тис. трудоднів. Прикладом для них були передові колгоспниці Н. А. Водяха, М. А. Тимошенко, Г. Д. Гребенюк.
Розгортаючи боротьбу за хліб, трудящі Мар’ївки водночас відроджували й інші галузі артільного господарства. Для поповнення поголів’я худоби було закуплено близько 300 телят. Колгоспники очистили усі ставки, створили риборозплідник, що забезпечував мальками рибні господарства району. Артіль збудувала великий пташник.
Після закінчення Великої Вітчизняної війни до Мар’ївки повернулося понад 200 воїнів, які негайно включились у відбудову рідного села та колгоспу. Завдяки трудовому героїзмові механізаторів, тваринників, усіх колгоспників, артіль швидко міцніла і до 1949 року відновила довоєнний рівень виробництва. На грудях 35 передовиків засяяли ордени та медалі. За вирощення високого урожаю озимої пшениці — по 30 цнт з га — ланковій 3. М. Гречці присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Орден Леніна одержала ланкова Є. І. Книш, шість чоловік — орден Трудового Червоного Прапора.
Окрилені високою оцінкою їхньої праці, мар’ївці розгорнули соціалістичне змагання за дальше піднесення рільництва і тваринництва. Керувала змаганням колгоспна партійна організація. Комуністи провадили велику організаторську і масово-політичну роботу. У кожній бригаді було відкрито добре обладнані червоні кутки. Вечорами сюди збиралися колгоспники послухати лекції та бесіди, почитати газети і журнали. Вся агітаційно-масова робота була спрямована на дальше зміцнення економіки колгоспу.
Артільне господарство розвивалося успішно. 1955 року колгоспники зібрали високий урожай зернових — по 20,6 цнт з га. Зросли надої молока. Проте тваринництво все ще лишалося малорентабельним, і саме воно стало головною турботою партійної організації. Керівниками ферм було призначено комуністів. Для тваринників організували курси з зоотехмінімуму. Правління артілі, парторганізація, всі колгоспники вишукували резерви для розширення кормової бази, дбали про поліпшення догляду за худобою, збільшення виходу готової продукції. І поступово справи у цій важливій галузі пішли краще. В 1960 році було збережено 92 проц. молодняка.
У наступні роки колгосп «Росія» (перейменований 1962 р.) став одним з передових господарств району. Він має зерново-м’ясо-молочний напрям. Загальна площа земельних угідь перевищує 8 тис. га, з яких близько 5 тис. га зайнято під посівами пшениці і кукурудзи. Врожаї зернових становлять близько 25 цнт з га. Колгосп сіє рицину, горох, ячмінь, просо, висаджує овочі, має великий сад і виноградник.
Успішно розвивається тваринництво. Поголів’я великої рогатої худоби за останнє десятиріччя збільшилося в 4 рази. У четвертому році п’ятирічки на 100 га угідь було вироблено 468 цнт молока, 44 цнт м’яса; на 100 га зернових — 23,5 тис. штук яєць. Нещодавно не було, мабуть, в колгоспі важчої роботи, ніж у доярок, свинарок, пташниць. А нині більшу її частину перекладено на машини і механізми. Ферми обладнано підвісними дорогами, електродоїльними агрегатами, автопоїлками, кормороздавачами. Тепер вже молодь не відмовляється від роботи у тваринництві. Працювати стало легше і приємніше, та й заробітки добрі — пересічно 130 крб. на місяць.
В колгоспі розуміють, що тільки за допомогою раціонального використання машин можна зробити господарство високоприбутковим, що треба поступово переходити до індустріальних методів виробництва сільськогосподарських продуктів. Саме тому тут щороку збільшують машинний парк. Протягом 1959—1969 рр. кількість тракторів зросла втроє, комбайнів — удвоє, автомашин — у 3 рази. Потужна техніка в руках 126 механізаторів колгоспу є величезною силою.
Рік у рік поповнюється новими спеціалістами загін сільської інтелігенції. 1969 року він налічував близько 60 чоловік — агрономів, зоотехніків, вчителів, медпрацівників, культосвітніх працівників тощо.
Зростає виробнича кваліфікація сільських трудівників, збільшуються ряди передовиків колгоспного виробництва. В роки семирічки 12 кращих з них одержали урядові нагороди, а’ І. Ф. Ревенко — бригадир рільничої бригади, яка вирощує по 30 цнт пшениці на кожному га посіву, удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці. Люди є золотим фондом колгоспу. Вони — творці його багатства, яке постійно примножується. Загальні прибутки господарства за останнє десятиріччя зросли в шість разів і 1969 року становили 2,6 млн. карбованців.
Давно минули ті часи, коли колгоспники одержували на трудодень копійки. Нині їхній середньомісячний заробіток дорівнює 80 крб. На продукти харчування витрачають небагато, бо мають і корів, і свиней, птицю, городину. Тому не дивно, що у мар’ївців є чималі заощадження (понад 800 тис. крб.), що в магазинах сільського споживчого товариства вони щороку купують товарів більше ніж на пів-мільйона карбованців. 90 сімей придбали мотоцикли, 12 — легкові автомашини, майже в кожному домі є велосипед, радіоприймач, пральна машина. Невпинно зростає попит населення на красиві сучасні меблі, телевізори, холодильники кращих марок. За останні п’ятнадцять років близько 200 жителів спорудили будинки.
Велике капітальне будівництво проводять колгосп, сільрада. У центрі села споруджено будинок культури, нові приміщення середньої школи, контори правління колгоспу тощо. Красивішає, впорядковується Мар’ївка. Її центр забруковано, всі вулиці освітлено, прокладаються тротуари. Жителі висаджують на вулицях і подвір’ях дерева, кущі, квіти.
1958 року в селі відкрито дільничну лікарню на 15 ліжок, амбулаторію. Для свинарок і доярок на тваринницьких фермах обладнано профілакторій. У кожній комплексній бригаді працюють дитячі ясла і садки. їх утримує колгосп.
Народне прислів’я твердить: «Не хлібом єдиним сита людина». Достаток породжує нові запити, посилює потяг до освіти, культури, мистецтва. В селі створено всі умови, щоб молодь могла дістати середню освіту. 1964 року відкрилися двері нової школи-десятирічки. Світлі, просторі класні кімнати заповнили 400 учнів. В школі обладнано кабінети, виробничу майстерню, спортивний зал. Є їдальня. Відкрито інтернат на 35 місць. Досвідчені вчителі, з яких трьом присвоєно звання відмінника народної освіти, дають своїм вихованцям грунтовні знання, які відкривають їм шлях до вузів. Проте дедалі менше випускників залишає село. Вони розуміють, що їхні молоді руки, їхні знання вкрай потрібні колгоспові, що праця хлібороба, тваринника, механізатора не менш почесна, ніж праця шахтаря, металурга, вчителя. Отже наполеглива виховна робота партійної і комсомольської організацій школи, всього загону сільських комуністів, який налічує 80 чоловік, дає відчутні результати.
Сільська Рада, правління колгоспу не шкодують коштів на задоволення культурних потреб населення. Річні відрахування до культфонду значно перевищують 100 тис. крб. Новий будинок культури із залом на 450 місць, просторим фойє, кімнатами для гурткової роботи може позмагатися з будь-яким районним будинком і навіть палацом культури. Тут відкрито ленінську кімнату, краєзнавчий музей, що працює на громадських засадах. Понад 100 юнаків і дівчат, які мають здібності і потяг до музики, танцювального і драматичного мистецтва, беруть участь у роботі самодіяльних гуртків і колективів. Мар’ївські аматори не раз завойовували перші місця на районних і обласних оглядах художньої самодіяльності, а духовий оркестр у березні 1964 року виступив з великим успіхом на республіканському огляді.
В селі люблять і шанують книгу. Понад 1 тис. чоловік є читачами 3 бібліотек — сільської, колгоспної, шкільної,— що мають понад 15 тис. книг. Нема такої родини, яка б не передплачувала газет, журналів. Людей цікавить не тільки стан справ у своєму селі. Вони живуть інтересами всієї країни, всього світу. І це ще одне, досить переконливе свідчення духовного збагачення радянського селянина, що відбувається завдяки піклуванню Радянської влади, ленінської партії про розквіт економіки і культури колгоспного села.
В. В. ЯРОШЕНКО