Бердичів, Бердичівський район, Житомирська область
Бердичів — місто обласного підпорядкування, центр району, розташоване на березі річки Гнилоп’яті, притоки Тетерева, за 44 км на південь від Житомира. Значний залізничний вузол, де перетинаються магістралі Ленінград—Одеса та Козятин—Шепетівка. Від Бердичева відходять автомобільні шляхи на Любар, Хмільник, Білу Церкву. Населення — 77 тис. чоловік.
Територія, на якій розміщене місто, заселена ще в II тисячолітті до н. е. Тут виявлено поселення доби бронзи та залишки двох поселень черняхівської культури.
Деякі дослідники історії Бердичева вважають, що назва міста походить від слов’янського слова «бердо» — урвище або ж від власного імені Бердич. У 1430 році великий князь литовський Вітовт віддав цю місцевість путивльському та Звенигородському наміснику Калинику. Його підданий Бердич і заснував тут хутір, який згодом почав називатися Бердичевом. 1483 року кримські татари зруйнували населений пункт1. 1546 року в акті розмежування земель між Литвою і Польщею Бердичів згадується як власність магнатів Тишкевичів.
Після Люблінської унії (1569 рік) Бердичів відійшов до Польщі. Місцеве населення зазнавало багато лиха від постоїв жовнірів. Наприкінці XVI ст. Я. Тишкевич почав споруджувати замок, збудував млин, 1627 року — монастир. З цього часу Бердичів став містечком. У 1630 році власник його подарував замок католицькому ордену босих кармелітів, який поселився тут і перетворив монастир на один з центрів покатоличення українського населення Правобережної України, утримував для свого захисту військовий гарнізон з кількома гарматами.
Коли на Україні почалася визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького, загони повстанців на чолі з Максимом Кривоносом у червні—липні 1648 року завдали польсько-шляхетському війську ряд нищівних ударів і визволили містечко від пригноблювачів, зруйнувавши при цьому замок і монастир. Населений пункт увійшов до Київського полку. Протягом усієї війни в Бердичеві стояв козацький гарнізон. Після возз’єднання України з Росією шляхетська Польща не відмовилася від своїх планів загарбання Правобережжя і не припинила агресивних дій, що в лютому 1654 року призвело до війни між Росією і Польщею, яка тривала з перервами до 60-х років XVII століття. У 1663 році шляхта, ченці-кармеліти знову повернулися до Бердичева. Населення вороже зустріло їх. Побоюючись виступу міщан, кармеліти на певний час залишили містечко. За Андрусівським перемир’ям 1667 року Бердичів відійшов до Польщі в складі Брацлавського воєводства. Відновлення нещадної експлуатації викликало глибоке незадоволення трудящих, які почали групуватися навколо відомих козацьких ватажків, зокрема фастівського полковника С. Палія.
Коли ж у 1702—1704 рр. вибухнуло народне повстання, С. Палій та Самусь 1703 року розбили під Бердичевом польсько-шляхетське військо.
Між нащадками Я. Тишкевича та орденом кармелітів до 1717 року йшла боротьба за замок. Процес виграли ченці, які почали відбудовувати замок, укріпили мури, збільшили кількість гармат. У 1739—1754 рр. вони побудували кафедральний костьол. Бердичів знову став одним з осередків католицької пропаганди на Правобережній Україні. З цією метою при костьолі було відкрито кармелітську школу, а з 1758 року й друкарню. З середини XVIII ст. власником містечка став магнат Радзівілл, який нещадно визискував селян, міщан. Йому належало в Бердичеві майже 8 тис. десятин землі. Посполиті відробляли по два дні на тиждень панщини. Соціальний, національний та релігійний гніт викликав обурення серед бідного населення. Воно поповнювало гайдамацькі загони. 9 червня 1750 року повстанці в кількості 120 чоловік напали на Бердичів і розправилися з шляхтою.
Після возз’єднання Правобережної України з Росією 1793 року Бердичів увійшов до складу Волинської губернії як містечко Житомирського повіту. У 1798 році в ньому налічувалося 864 будинки й 4820 чоловік. Возз’єднання сприяло розвитку промисловості, тут діяло 2 шовкові фабрики, шкірзавод, цегельня, пивоварня, 2 млини. У 1844 році Бердичів включено до Махнівського повіту Київської губернії, а в 1846 — він став повітовим містом, де жило понад 41 тис. населення, зростанню якого сприяв дальший розвиток промисловості. За даними 1845 року, тут було 8 цегелень, 4 миловарні, пивоварня, 2 свічкових, воскоробний та маслоробний заводи, каретна, кортова, макаронна й 6 капелюшних фабрик.
Широкого розвитку набули ремесла. Ще в середині XVIII ст. кравці, шевці, кушніри, гончарі об’єдналися в цехи. Особливо швидко почали розвиватися ремесла в середині XIX ст. А в 1860 році тут уже налічувалося понад 4 тис. ремісників, у т. ч. 647 кравців. Умови праці робітників були тяжкі. Майстерні, де працювало 8—10 чоловік, містилися в невеличких хатках, наповнених смородом шкіри або чадом від праски. Тут же багатьом доводилося й спати.
Починаючи з другої половини XVIII ст., у Бердичеві швидко розвивалася торгівля. Цьому сприяло вигідне розташування його на перехресті шляхів, що йшли з Західної Європи до Росії, й надане 1765 року право щороку проводити десять ярмарків. Сюди з’їжджалися купці з Галичини, Пруссії, Туреччини, Австрії, Києва, Чернігова й Москви. У 50-х роках XIX ст. роль Бердичева як торговельного центру України трохи зменшилася. Це зумовлювалося зростанням торговельного значення Києва та інших міст, що мали залізничне сполучення з центральною Росією.
З розвитком промисловості, ремесла, торгівлі зростало й саме місто. 1846 року в ньому налічувалося 1893 будинки, з яких лише 69 споруджені з цегли. Місто було невпорядкованим. У ньому налічувалося 11 вулиць, 80 провулків та 4 площі. Оноре де Бальзак, побувавши тут 1850 року, писав про його забудову, що будинки в місті танцюють польку, одні нахилені вправо, інші — вліво, ще інші — наперед.
На низькому рівні перебувало медичне обслуговування. У XVIII ст. тільки при костьолі існували невеличка лікарня й аптека. В середині XIX ст. діяло дві лікарні на 20 і 30 ліжок. Одна з них утримувалася коштом громади. Для перенаселеного міста з антисанітарним станом, великою кількістю бідноти, що часто хворіла на шлункові та інші хвороби, цієї кількості медичних закладів не вистачало. Тому не випадково, коли 1831 року в Бердичеві спалахнула епідемія холери, її жертвами стало чимало людей.
Не кращим було становище і з освітою. У XVIII ст. майже все трудове населення не вміло ні писати, ні читати, оскільки в містечку не існувало ніколи для бідного люду. В кармелітській школі в 90-х роках шість учителів навчало 160 дітей шляхтичів. 1832 року кармелітську школу закрили, а учнів перевели до Житомирської і Немирівської гімназій. 1825 року в місті засновано чотирикласне училище, в якому 8 учителів навчало 182 дітей переважно заможних міщан. З 1829 по 1845 рік працювало парафіяльне духовне училище.
Восени 1846 року в місті побував Т. Г. Шевченко, який зробив тут кілька малюнків історичних пам’ятників та записав кілька народних пісень.
Реформа 1861 року дала поштовх для зростання промисловості і в Бердичеві. Цьому сприяло також будівництво залізниць, що в 1870 році зв’язали місто з Козятином, трохи згодом — з Шепетівкою, а 1896 року — з Житомиром. Уже в 1872 році в Бердичеві налічувалося 25 заводів і фабрик. Це були невеличкі, кустарні підприємства, де переважала ручна праця. Через чотири роки тут засновано один з найбільших на Україні шкіряний завод. У 1877 році в Бердичеві виникло чавуноливарне підприємство, яке виготовляло апаратуру для цукрової промисловості. 1897 року воно стало власністю бельгійського акціонерного товариства й перетворено на машинобудівний завод під назвою «Прогрес». Крім обладнання для цукрової, винокурної й пивоварної промисловості, тут почали випускати нескладні сільськогосподарські машини та парові котли. У 1900—1906 рр. засновано пісочний і рафінадний цукрові заводи. Щоб одержати якнайбільше прибутків, капіталісти експлуатували робітників, непомірно збільшували робочий день, тривалість якого наприкінці XIX — на початку XX ст. становила 12—13 годин.
Широко застосовувалася праця жінок і дітей. Так, на тютюновій фабриці 1901 року із 108 робітників 38 становили підлітки. Це було вигідно капіталістам. оскільки чорноробу-чоловіку платили в день 60 коп., жінці — 40 коп., підлітку — ще менше. Великим лихом для трудящих стало безробіття. Наприкінці 80-х років XIX ст. під час економічного застою багато підприємств було закрито. 1500 робітників залишилося зовсім без роботи, було закрито ряд фабрик, заводів, 6 тис. ремісників не мали сталого заробітку. Навіть губернська газета «Волынь» у 1904 році змушена була визнати: «Населення Бердичева перебуває в надзвичайно тяжкому економічному становищі. Безробіття охопило більшу його частину».
Жорстока експлуатація, безробіття були причиною частих робітничих виступів. 19 січня 1887 року в місті відбулася велика демонстрація трудящих під лозунгом «Хліба й роботи!». Поліція розігнала її. 1898 року два тижні страйкували робітники цегельних заводів, які вимагали підвищення заробітної плати й добилися часткової перемоги. Часто відбувалися робітничі страйки в 1901 й в наступні роки.
Організованішою стала боротьба трудящих мас після створення 1902 року соціал-демократичної групи, яка мала підпільну друкарню. 8—11 серпня 1903 року поліція виявила видану нею прокламацію «До всіх бердичівських робітників». Листівка закликала пролетарів приєднатися 12 серпня до загального страйку робітників Півдня Росії. Під керівництвом групи в місті застрайкувало 1500 чоловік. Революційний рух у Бердичеві тривав і далі.
В ніч проти 15 березня 1904 року поліції вдалося виявити друкарню. Було забрано понад два пуди шрифту, близько 2000 примірників різних видань, у т. ч. «Главнейшие резолюции, принятые II съездом РСДРП».
Особливої гостроти набула боротьба під час першої російської революції. Соціал-демократи Бердичева 11 січня 1905 року організували демонстрацію протесту проти кривавої розправи в Петербурзі, майже 200 робітників міста вийшли на вулиці з революційними піснями й гаслами «Геть самодержавство!», «Геть російсько-японську війну!», «8-годинний робочий день!». 17 січня припинили роботу робітники шкірзаводу Бурка. На другий день у місті страйкувало 2 тис. чоловік. Вранці почалися антиурядові демонстрації, під час яких розповсюджувалися листівки. Поліції вдалося розігнати демонстрантів і заарештувати 50 чоловік. Для наведення «порядку» на прохання місцевих властей у Бердичів послано додаткові війська. В липні 1905 року застрайкували робітники заводу «Прогрес». Вони вимагали 8-годинного робочого дня, підвищення заробітку на 25—30 проц., скасування надурочних робіт, подвоєння плати за роботу у святкові дні та поліпшення медичного обслуговування. Страйк тривав близько двох тижнів. Адміністрація заводу погодилася задовольнити частину вимог робітників, скоротити робочий день до 10 годин, поліпшити медичну допомогу.
Пролетаріат Бердичева активно відгукнувся і на Жовтневий всеросійський політичний страйк. Протягом двох днів страйкували робітники шкіряних і цукрових заводів, заводу «Прогрес» та будівельники. Як тільки стало відомо про царський маніфест 17 жовтня, в місті відбулася двотисячна демонстрація під гаслом: «Геть самодержавство!». Частина демонстрантів вирушила до в’язниці, щоб визволити політичних в’язнів, але драгуни розігнали їх. Були вбиті й поранені. Власті оголосили місто в стані облоги. З 12 по 14 грудня робітники знову оголосили страйк на знак солідарності з Грудневим збройним повстанням у Москві. Місцева організація соціал-демократів випустила спеціальну листівку-звернення «До всіх солдатів м. Бердичева», в якій закликала їх у дні вирішальної сутички з самодержавством не стріляти в робітників, а переходити на бік трудового народу. 18 вересня 1907 року поліція конфіскувала в місті багаж з літературою, надісланий з Петербурга, в т. ч. брошуру «Про бойкот третьої Думи», в якій надруковано ленінську статтю «Проти бойкоту».
Напередодні першої світової війни в Бердичеві налічувалося 27 промислових підприємств. Найбільшими з них були заводи «Прогрес», пісочно-рафінадний, шкіряний, дві ткацькі фабрики, збудовані в 90-х роках, миловарний (1886 рік), пивоварний, медоварний, два цегельні та маслоробний заводи, тютюнова, три кондитерські фабрики. Діяло також 4 млини й 14 друкарень і літографій, електростанція. Умови праці робітників залишалися тяжкими. Завойовані економічні поступки під час столипінської реакції були втрачені. Збільшувалася тривалість робочого дня, зростали ціни на продукти харчування, а плата за працю залишалася тією ж.
Тому в роки нового революційного піднесення трудящі Бердичева знову активно включилися в боротьбу. 1 травня 1910 року робітники провели збори, присвячені Міжнародному дню пролетарської солідарності. У травні 1913 року страйкували металісти, шкіряники та швейники.
Зростала кількість населення, розширювалося й саме місто. Напередодні першої світової війни в Бердичеві налічувалося 5815 будинків і 77 тис. чоловік. Місцеві власті мало турбувалися про впорядкування міста. Більшість вулиць не була забрукованою і восени потопала в грязюці. Вечорами темрява огортала місто, бо ліхтарі горіли тільки в центрі. У місті не було каналізації. Відходи виробництва, сміття, нечистоти скидалися в річку Гнилоп’ять, у якій до того ж вимочували шкіри. Не дивно, що вона перетворилася на джерело інфекційних захворювань. У центрі Бердичева, крім майстерень, розміщалися склади сирих шкір, вовни, риби, миловарні. Влітку повітря до краю наповнювалося смородом.
Вкрай незадовільно розвивалася медицина. На 1910 рік у місті було лише дві лікарні на 168 ліжок та 30 лікарів, переважна більшість яких займалася тоді приватною практикою. Отже лікуватися мала можливість лише заможна частина бердичівців. Внаслідок цього часто виникали епідемії, високою була смертність серед трудового люду. На низькому рівні перебувала освіта трудящих. У 1869 році відкрили народне училище, у 90-х роках — ще дві парафіяльні школи. Але витрати на їх утримання становили мізерну суму. Так, за кошторисом 1896 року, місцеві власті асигнували на освіту 5230 крб., а на поліцію — 10 848 крб. 1904 року навчалося лише 1,8 проц. населення.
З культурно-освітніх закладів на 1910 рік працювало три невеличкі приватні кінотеатри, тимчасовий театр, 4 бібліотеки та читальня.
Під час імперіалістичної війни життя трудового населення стало ще тяжчим. Оскільки Бердичів знаходився в прифронтовій смузі, тут дислокувалися військові частини, лазарети, штаби. В перенаселеному до краю місті ще більш погіршали квартирні умови, подорожчали продукти харчування.
На підприємствах, більшість яких почала випускати воєнну продукцію, посилилася експлуатація робітників. Робочий день тривав 12 і більше годин, а заробітна плата залишалася на тому ж рівні.
Коли до Бердичева дійшла звістка про повалення самодержавства, повсюдно відбувалися мітинги, збори. Люди поздоровляли один одного, зривали вивіски з царським гербом, зруйнували пам’ятник Олександру II. Але влада перейшла до рук т. зв. громадського комітету — органу Тимчасового уряду. 9 березня 1917 року в місті проведено демонстрацію з участю військ гарнізону. Того ж дня створено також Раду робітничих і солдатських депутатів. У березні почали відновлюватися розігнані у роки реакції профспілкові організації, зокрема спілки металістів (на заводі «Прогрес»), шкіряників, друкарів, будівельників, у травні — цукровиків. Наприкінці квітня 1917 року відбулися збори більшовиків, у них взяло участь понад 50 робітників та солдатів. Вони обрали партійний комітет, який спрямовував боротьбу трудящих за економічні і політичні права. Працювати доводилося в дуже складних умовах. Серед населення переважали дрібнобуржуазні елементи, кустарі, ремісники, торговці. Діяли також дрібнобуржуазні та буржуазно-націоналістичні організації: меншовиків, есерів, бундівців, сіоністів, польських та українських націоналістів. Гострою виявилася боротьба у Раді. Меншовики, есери та бундівці намагалися витіснити з неї більшовиків, зменшити їх вплив на маси. Вони зробили спробу виключити голову більшовицької фракції із складу Ради, але їм це не вдалося. Під натиском робітників проведено перевибори, в результаті яких позиції більшовиків ще більш зміцніли.
Великий вплив на трудящих міста мали революційно настроєні солдати. Активізації революційної боротьби сприяв також тісний зв’язок міської солдатської більшовицької організації з ЦК РСДРП(б), який спрямовував її діяльність. 18 червня в Бердичеві проведено масову антивоєнну демонстрацію під гаслами: «Геть імперіалістичну війну!», «Мир без анексій і контрибуцій!». Начальник штабу Південно-Західного фронту повідомляв головнокомандуючого про антивоєнні настрої солдатів бердичівського гарнізону, зокрема 2-го гвардійського корпусу, який під впливом більшовицьких агітаторів, прибулих з Петрограда, все настійніше вимагав припинення війни. Після невдачі червневого наступу російських військ у липні 1917 року в Бердичеві перебував штаб Південно-Західного фронту. Командуючий фронтом генерал Денікін, знаючи, що генерал Корнілов готує заколот, телеграфував йому про свою відданість, а наприкінці серпня видав наказ про арешт членів військової Ради, які не хотіли підтримати Корнілова. Солдати бердичівського гарнізону, дізнавшись про заколот, заявили свій протест. Під їх натиском було заарештовано Денікіна та його однодумців.
Розгром корніловщини сприяв зростанню авторитету більшовиків, дальшій активізації трудящих. Вони побачили, хто є справжнім захисником їх інтересів. 10 вересня у Бердичеві почала роботу перша конференція більшовиків Південно-Західного фронту, яка затаврувала політику меншовиків, підкреслила загарбницький характер війни, висловилася за перехід влади до рук Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів, вказала на необхідність передачі поміщицьких земель селянам, надання неросійським національностям права на самовизначення. Конференція обговорила також питання про посилення партійної роботи на фронті та обрала бюро військових організацій Південно-Західного фронту.
З великою радістю зустріли робітники й солдати Бердичева звістку про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді, 2-й Всеросійський з’їзд Рад та ленінські декрети про мир і землю. На підприємствах, у військових частинах виникали мітинги, на яких трудящі й солдати палко вітали робітників Петрограда й заявляли про свою солідарність з ними. 18 листопада в місті розпочав роботу Надзвичайний з’їзд представників Південно-Західного фронту, на якому, крім 267 більшовиків, були есери, меншовики та інші представники дрібнобуржуазних та націоналістичних партій. Тому робота його проходила в обстановці гострих політичних сутичок. Одним з основних було питання про вихід країни з війни і підписання миру. 20 листопада ухвалили рішення про те, щоб главком Південно-Західного фронту негайно почав переговори з німецьким командуванням про мир. 24 листопада делегати прийняли рішення про створення військово-революційного комітету Південно-Західного фронту, який проголошувався вищою владою на фронті та підпорядковувався Раді Народних Комісарів і Верховному головнокомандуючому М. В. Криленку. Однак поряд з військревкомом, створеним на з’їзді, залишався існувати й штаб фронту, що не визнавав Радянської влади. Під час проведення з’їзду він почав стягувати у місто контрреволюційні частини. В Бердичеві на той час перебувала також Верховна фронтова рада (орган буржуазно-націоналістичної Центральної ради), яка теж збирала контрреволюційні сили.
ВРК Південно-Західного фронту 26 листопада видав наказ, згідно з яким вищою владою визнавалася Рада Народних Комісарів. Без дозволу військово-революційного комітету заборонялося передислоковувати військові частини. Замість есерівсько-меншовицької газети «Голос фронта» почала виходити більшовицька газета «Известия». Цього ж дня проголошено Радянську владу.
Війська буржуазно-націоналістичної Центральної ради, скориставшись дезорганізаторською діяльністю меншовиків та есерів, у ніч з 2 на 3 грудня вчинили у місті контрреволюційний переворот, заарештували частину членів фронтового ревкому, захопили владу й закрили більшовицьку газету. У лютому 1918 року, скориставшись запроданством Центральної ради, на Україну рушили австро-німецькі окупанти. Героїчний опір ворогові вчинив у районі Бердичева червоногвардійський загін В. С. Кіквідзе, в складі якого налічувалося 1500 бійців. 22 лютого кайзерівці втратили тут близько 100 чоловік убитими й пораненими, 14 кулеметів, багато іншої зброї. «Бої під Бердичевом,— писала 12 березня газета «Вестник Украинской Народной Республики»,— залишаться надовго пам’ятником героїчної боротьби кількісно невеликих, але сильних революційним духом червоних загонів України».
Хоч ворог і захопив місто, трудящі не припинили боротьби. В середині червня 1918 року застрайкували шкіряники заводу Шленкера. їх підтримали робітники ін. підприємств. В серпні Київський губком партії відрядив до Бердичева на підпільну роботу групу товаришів, завдяки чому створено підпільний ревком, друкарню, де набиралися листівки та відозви, що викривали зрадницькі дії українських буржуазних націоналістів, роз’яснювали політику більшовицької партії та Радянської держави. Наприкінці серпня відбувся страйк робітників заводу «Прогрес». Його підтримали трудівники інших підприємств.
У листопаді 1918 року німецькі війська втекли з Бердичева. Однак владу у ньому захопили ставленики буржуазно-націоналістичної Директорії, які блокувалися з іншими ворогами Радянської влади, зокрема з сіоністами. Більшовики розгорнули серед населення широку роз’яснювальну роботу, викривали зрадницьку політику нового «уряду». Безсилі справитися з наростаючим народним рухом, петлюрівці почали застосовувати репресії. 1 січня 1919 року вони організували криваві погроми. Тільки в ніч на 5 січня вбили 94 чоловіка, багатьох покалічили. Але боротьба не припинялася. 24 лютого 1919 року повсталі робітники й селяни, поваливши владу Директорії, створили Раду робітничих та селянських депутатів.
Наприкінці лютого — на початку березня 1919 року петлюрівці почали стягувати під Бердичів значні сили й 7 березня захопили його. 9 березня в район міста прибув начальник 1-ї Української радянської дивізії М. О. Щорс, якому доручили ліквідувати загрозливе становище. Внаслідок запеклих боїв, у яких разом з щорсівцями взяли участь Іваново-Вознесенський полк та два бронепоїзди з Луганська, 19 березня петлюрівці були розбиті й відкинуті до Новограда-Волинського. У Бердичеві відновлено Радянську владу, створено ревком, який спрямував свою діяльність на зміцнення Радянської влади, боротьбу з контрреволюційними елементами, з саботажем, спекуляцією. В червні почалася націоналізація підприємств, зокрема шкірзаводу. Тоді ж на цьому підприємстві створено першу в місті комсомольську організацію. З її ініціативи відкрито читальню, вечірню школу грамоти робітничої молоді. На початку серпня націоналізовано друкарню, ряд заводів і фабрик. Однак дальші соціалістичні перетворення були перервані новим наступом петлюрівців. 21 серпня після запеклого бою Бердичів знову опинився в руках ворога. Понад два місяці «господарювали» петлюрівці в Бердичеві, чимало завдали лиха його жителям.
Розвиваючи наступ, 28 жовтня 1919 року частини Червоної Армії визволили місто. Відновив свою діяльність ревком. Проте обстановка в цьому районі до кінця року залишалася напруженою. З ініціативи профспілок на початку 1920 року проводилися масові суботники та недільники, під час яких ремонтували підприємства, житлові будинки. У квітні в Бердичеві відбулася 1-а червоноармійська конференція 44-ї дивізії, на яку прибуло понад 200 делегатів, у т. ч. 30 проц. членів партії. Вона обговорила питання про завдання Червоної Армії, соціалістичне будівництво та земельні справи, а також обрала делегатів на 4-й Всеукраїнський з’їзд Рад.
Та мирне життя порушив напад на Країну Рад військ буржуазно-поміщицької Польщі. 27 квітня інтервенти окупували місто. У червні, здійснивши прорив, Перша Кінна армія на чолі з С. М. Будьонним та К. Є. Ворошиловим почала визволення Правобережної України. В ніч на 8 червня після запеклого бою 11-а кавалерійська дивізія під командуванням Ф. М. Морозова оволоділа Бердичевом3.
Після вигнання інтервентів влада перейшла до рук ревкому. Відновили свою діяльність партійна організація, профспілки, комсомольські осередки. Під їх керівництвом і з допомогою всієї країни трудящі міста розпочали відбудову господарства. Були зруйновані майже всі підприємства. Не вистачало коштів, матеріалів, робочих рук, оскільки за роки війни кількість населення зменшилася з 76 до 43 тис. чоловік. Становище ускладнювалося ще й нападами численних націоналістичних банд. Та, Незважаючи на це, справи поступово налагоджувалися. З ініціативи комсомолу молодь протягом місяця працювала на заготівлі дров для електростанції, підприємств та установ. За чотири місяці 1921 року проведено 17 суботників. 9 червня 1921 року відбулося перше засідання обраної міськради. До її складу увійшло 80 депутатів, у т. ч. 45 комуністів, 15 співчуваючих. У 1923 році Бердичів став центром однойменного району та округу. Партійні та радянські органи докладали всіх зусиль, щоб швидше відновити роботу підприємств. 8 листопада 1920 року до міста прибув агітпоїзд на чолі з Г. І. Петровським, який виступив з доповіддю на Надзвичайному з’їзді Рад повіту та зустрівся з робітниками машинобудівного заводу «Прогрес». 7 вересня 1921 року місто відвідали В. П. Затонський та М. В. Фрунзе, який виступив у міському театрі на засіданні міськради з доповіддю про поточний момент. У 1922 році приїздили Г. І. Петровський та М. І. Калінін.
До 5-ї річниці Жовтня робітники шкірзаводу повністю досягли довоєнного рівня випуску продукції. Зібравшись на урочисті збори, вони послали В. І. Леніну телеграму, в якій рапортували про своє досягнення, вітали з видужанням й ухвалили назвати завод його іменем.
Значна увага приділялася охороні здоров’я трудящих. По закінченні громадянської війни одразу почали працювати три лікарні. На 1925 рік було також 6 поліклінік та амбулаторій, водолікарня; налічувалося 57 лікарів, 15 стоматологів та 34 працівники середнього медперсоналу. Діяло також 8 аптек.
З кожним роком усе більшого розвитку набирало культурне будівництво. Уже в 1922 році в Бердичеві працювало 14 шкіл, де 128 учителів навчало 4035 учнів. На кінець відбудовного періоду кількість їх зросла до 4752, а вчителів — до 167. Один за одним виникали спеціальні навчальні заклади. 1920 року відкрито механічний технікум і при ньому профтехшколу. 1923 року прийняв перших слухачів педагогічний технікум. На цукровому заводі (1922 р.) та ім. Ілліча (1923 р.) створено школи ФЗУ, на швейній фабриці (1923 р.) — чотирирічну профшколу. Особливо велика робота проводилася щодо ліквідації неписьменності та малописьменності серед дорослого населення. Першу школу лікнепу відкрито 1920 року на заводі «Прогрес», згодом — на інших підприємствах. На 1921 рік у них здобували грамоту близько 500 чоловік, на 1925 рік налічувалося 12 шкіл лікнепу, де 22 вчителі навчали 551 чоловіка. За відбудовний період багато зроблено в створенні культурно-освітніх закладів. З 1920 року почав працювати драматичний театр, на шкірзаводі, цукровому, заводі «Прогрес» та ін.— робітничі клуби (всього 11). У них широкого розвитку набула художня самодіяльність. На 1925 рік у Бердичеві діяли кінотеатр, 10 бібліотек, музей. З 1919 по червень 1925 року в різний час виходила газета під назвами «Известия», «Вісті», «Голос труда», «Голос праці».
Великим горем для трудящих міста, як і для всієї країни, була смерть вождя. Серед траурних вінків, покладених у підніжжя Мавзолею, був вінок і від робітників шкірзаводу ім. Ілліча, що брали участь у похоронах вождя. Свою палку любов до В. І. Леніна бердичівці переконливо продемонстрували під час ленінського призову. В ті дні про вступ до партії було подано 500 заяв. До квітня 1924 року окружком КП(б)У прийняв у партію 80 кращих робітників Бердичева.