Бердичів, Бердичівський район, Житомирська область (продовження)
Після відбудовного періоду швидкими темпами проводилася реконструкція підприємств. Лише за два роки першої п’ятирічки у державну промисловість міста вкладено 7470 тис. крб., у т. ч. на реконструкцію заводу ім. Ілліча — 2691 тис. крб. Було введено в дію новий дубильний цех, реконструйовано цехи виробництва хрому, встановлено нові силові установки, розширено складські приміщення. З 1929 року завод «Прогрес» перейшов на випуск хімічного устаткування. У 1932 році тут працювало 857 чоловік. За 1928—1932 рр. виробництво промислової продукції по місту зросло більш як у 10 разів. 1932 року засновано завод «Комсомолець», що виник на базі механо-слюсарної майстерні. Завдяки творчій активності робітників та інженерно-технічних працівників підприємства Бердичева виконали п’ятирічний план за 4 роки, а завод «Прогрес» — за 3,5 року. Значний крок уперед зроблено в другій п’ятирічці. Зростала технічна оснащеність. На трикотажній фабриці повністю оновлено машинний парк, збудовано фарбувальний цех, на рафінадному заводі пущено цех пресованого цукру.
Широкого розмаху в 30-і роки набув стахановський рух. На підприємствах організовувалися стахановські школи, в яких робітники вивчали передовий досвід, робили його надбанням усього колективу. Лише на заводі ім. Ілліча на кінець 1938 року в них навчалося близько 100 виробничників. На початку 1940 року на заводі «Прогрес» було 16 робітників-багатоверстатників, на шкірзаводі ім. Ілліча — 41, на цукровому —6. Напередодні Великої Вітчизняної війни в місті налічувалося уже 39 промислових підприємств, у т. ч. найбільший на Україні шкіряний завод,
2 машинобудівні та 2 цукрові заводи, м’ясокомбінат, трикотажна, взуттєва та швейна фабрики.
Робітничі колективи Бердичева подавали значну допомогу трудівникам села в перебудові сільського господарства на соціалістичний лад. Весною 1930 року під час колективізації надіслано в район 20 бригад для проведення масово-політичної роботи та 10 — для ремонту сільськогосподарського реманенту. В порядку шефства хліборобам передано 6 кінопересувок. На кошти, зароблені у понадурочний час, робітники заводу ім. Ілліча купили трактор і подарували його колгоспу с. Бистрика. Частими гостями у хліборобів району були комсомольці, які допомагали їм в організації культмасової роботи, проведенні різних господарських та політичних кампаній.
У зв’язку зі створенням областей 1932 року Бердичів як центр району входив до Київської області, а з 1937 року — до Житомирської. Напередодні Великої Вітчизняної війни в місті налічувалося 1273 будинки й 75 тис. населення.
Швидкими темпами розвивалася медицина. Працювало 3 лікарні на 795 ліжок, міські поліклініки —для дорослих і дітей, санепідемстанція, протитуберкульозний диспансер, пологовий будинок. На цукрових-, шкіряних, машинобудівних заводах, швейній та трикотажних фабриках діяли медпункти. На 1940 рік у місті налічувалося 47 медичних закладів, 68 лікарів та 176 чоловік середнього медперсоналу.
Підвищувався освітній рівень трудящих, збільшувалася кількість навчальних закладів. У 1940 році в Бердичеві було 22 школи, у т. ч. 10 середніх, 10 семирічних та 2 початкові, де навчалося 9,5 тис. учнів. Крім того, діяло три школи робітничої молоді. 1930 року засновано інститут соціального виховання, який 1933 року реорганізований у педагогічний, а в 1936 — в учительський. Напередодні війни в ньому навчалося 500 студентів на стаціонарному й 2700 — на заочному відділеннях. Діяли також механічний, медичний та педагогічний технікуми, ремісниче училище.
За 1925—1941 рр. досягнуто значних успіхів у роботі культурно-освітніх заклад дів. На гастролі до міста часто приїздили кращі театральні колективи й провідні актори республіки. В драматичному театрі в різний час виступали видатні українські радянські актори й режисери А. М. Бучма, Г. П. Юра, I. С. Паторжинський та інші. Незабутнє враження справив на бердичівців приїзд у 1928 році видатного російського радянського поета В. В. Маяковського, який читав свої твори, зустрічався з робітничими колективами. На 1940 рік у місті працювали кінотеатр, робітничі клуби на заводах «Прогрес», рафінадному, ім. Ілліча, цегельному та ін., де систематично демонструвалися кінофільми, діяли гуртки художньої самодіяльності, проводилися вечори відпочинку, огляди народних талантів, інші цікаві заходи. У міській бібліотеці для дорослих, книжковий фонд якої становив понад 200 тис. томів, влаштовувалися виставки літератури, диспути, конференції, зустрічі з письменниками. Досить значні бібліотеки були при заводських клубах, школах. У 1926 році для дітей відкрито будинок піонерів, дитячу бібліотеку, технічну станцію. Популярним на Україні був Бердичівський державний історичний заповідник, створений 1928 року. Серед численних його експонатів — рідкісні видання XVII— XVIII ст., твори О. Бальзака, Д. Дідро, а також понад 570 унікальних щодо художнього виконання килимів. Значний інтерес у відвідувачів заповідника викликали створені при ньому кімнати Т. Г. Шевченка, О. Бальзака, Шолома-Алейхема. З 25 червня 1925 року виходила міська газета «Радянський шлях».
Величезне трудове й політичне піднесення викликали підготовка й проведення на основі нової Радянської Конституції виборів до Верховної Ради СPCP, що відбулися в 1937 році. Сотні агітаторів, пропагандистів знайомили населення Бердичева з положенням про вибори, виробничі колективи брали підвищені зобов’язання, ставали на стахановську вахту. В день голосування виборці одностайно проголосували за блок комуністів і безпартійних, обравши депутатом до Радянського парламенту робітника рафінадного заводу, орденоносця Q. В. Тонкошкурого. 1938 року в найвищий орган Радянської влади республіки бердичівці обрали першого секретаря міськкому КП(б)У А. Т. Дідура. Під час виборів до місцевих Рад 1939 року у міську Раду обрано 206 депутатів.
Велику роботу щодо комуністичного виховання молоді проводила комсомольська організація, в якій 1940 року налічувалося 6000 членів ВЛКСМ. 1111 з них безпосередньо працювали на виробництві, а 630 — були стахановцями.
Віроломний напад фашистської Німеччини на Країну Рад перервав мирну, творчу працю трудящих. Сотні жителів уже в перший день війни стали на захист Батьківщини. Всі комсомольці заводів «Прогрес» та «Комсомолець» пішли на фронт.
Для боротьби з диверсантами створено винищувальний батальйон з 350 чоловік. Велика кількість жителів працювала на спорудженні бомбосховищ та демонтажу промислового устаткування, яке вивозилося в східні райони країни. 8 липня 1941 року після запеклих боїв місто окупували німецько-фашистські загарбники. Але й після цього ще майже тиждень у районі Бердичева точилися запеклі бої з ворогом. У ті дні героїчний подвиг здійснив екіпаж танка «КВ», яким командував старший лейтенант А. Б. Кожем’ячко. Опинившись в оточенні з підбитою машиною, танкісти дві доби вели нерівний бій і ремонтували ходову частину. За цей час вони знищили 8 фашистських танків, кілька автомашин та велику кількість гітлерівських солдатів. Коли неполадки було усунено, сміливці повернулися в розташування радянських військ і притягли на буксирі німецький танк.
Понад два з половиною роки перебувало місто в руках гітлерівців. За час окупації воно було місцем масового знищення радянських людей. Гестапівці стратили 38 536 чоловік. Крім того, на каторгу до Німеччини вивезли 11,5 тис. жителів. Але ніякі тортури не змогли залякати радянських людей. У місті з серпня 1941 року діяло кілька підпільних організацій. Значну роботу проводила підпільна патріотична група залізничників у складі 50 чоловік, очолювана комуністом А. Р. Яворським. Вона виводила з ладу паровози та вагони, псувала колійне господарство, мала невеличку підпільну друкарню, в якій друкувала антифашистські листівки. Гітлерівці в січні 1942 року провели на станції масові арешти, під час яких схопили й членів групи. А. Р. Яворський зумів дістатися до партизанського з’єднання О. М. Сабурова, в складі якого продовжував боротьбу з ворогом і в одному з боїв поліг смертю героя. Проте підпільники продовжували діяти. Група у складі В. Ю. Завадського, А. Л. Щолкіна, С. Л. Луженецького, Я. А. Нокель проводила диверсійні операції на залізничній станції. В лютому 1943 року гестапівці заарештували їх і розстріляли. Друга підпільна патріотична група діяла на цукерковій фабриці. Вона вкладала вибухівку в пачки цукерок, що виготовлялися для окупантів. Гестапо натрапило на слід патріотів. Заарештовані ним 8 чоловік пропали безвісти.
Війська 1-го Українського фронту 5 січня 1944 року, зламавши оборону ворога, оволоділи містом. У боях за Бердичів відзначилися 24-а, 389-а, 395-а Таманська Червонопрапорна та 117-а гвардійська стрілецькі дивізії, 44-а гвардійська Червонопрапорна танкова бригада, 227-а штурмова авіаційна дивізія. За мужність і відвагу, виявлені під час штурму міста, сотні солдатів і офіцерів відзначено орденами й медалями, а командиру 71-ї бригади 9-го механізованого корпусу полковнику В. В. Луппову присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно). Всім з’єднанням та частинам, які відзначилися у боях за Бердичів, присвоєно найменування «Бердичівських», а 395-а Таманська Червонопрапорна стрілецька дивізія і 69-й гвардійський артилерійський Новоросійський Червонопрапорний полк ще й нагороджені орденом Суворова 2-го ступеня. Активну участь у боротьбі проти німецько-фашистських загарбників брали й бердичівці. 7800 з них билися проти ворога на фронтах, у підпіллі та в партизанських загонах. За виявлений героїзм 5646 чоловік нагороджено орденами й медалями, а льотчиці П. В. Гельман та комбату К. А. Томашевському присвоєно звання Героя Радянського Союзу. 4623 уродженці Бердичева загинули смертю хоробрих. У боях за місто поліг вірний син азербайджанського народу Герой Радянського Союзу А. Р. Аширбеков.
Відступаючи, гітлерівці завдали значної шкоди промисловості міста, повністю зруйнували цукровопісочний завод, приміщення залізничної станції, навчальні та культурно-освітні заклади, 449 будинків. За час окупації більш як у 4 рази зменшилася кількість населення й на січень 1944 року становила лише 18 тисяч.
Одразу після визволення відновили діяльність міськком КП(б)У, міськрада, міськком комсомолу, які мобілізували всіх трудящих на відбудову зруйнованого господарства. Протягом 1944 року на підприємствах та в установах відновили діяльність 27 первинних парторганізацій, у яких налічувалося 297 комуністів, і 47 первинних комсомольських організацій. Завдяки самовідданій праці трудящих у середині січня дала перший струм електростанція, став до ладу водогін. Завод «Прогрес» розпочав виготовлення запасних частин для підшефних колгоспів, виконував ряд замовлень для відродження шахт Донбасу. 8 січня дав першу продукцію завод ім. Ілліча. З допомогою держави здійснювалося відродження рафінадного та цегельного заводів, швейної фабрики, млинів № 5 і 19. Велику роботу провели залізничники, які в короткий строк відновили роботу вузла. На кінець 1944 року з 39 підприємств, що існували до війни, діяло 29. Працювати доводилося у надзвичайно складних умовах. 21 березня 1944 року фашистська авіація вивела з ладу залізничний вузол, розбомбила станційні приміщення. Та ціною величезних зусиль працівників транспорту з допомогою трудящих міста через 6 годин рух поїздів відновлено.
Водночас бердичівці подавали всебічну допомогу фронту. Колективи заводів «Прогрес», «Комсомолець», електростанції ремонтували танки, гармати, автомашини, шкірзаводу й міськпромкомбінату — лагодили обмундирування, взуття. У місті розміщалося 12 воєнних госпіталів, яким передано 4260 ліжок, 650 матраців, 130 подушок. 1-го Травня 1944 року поранені воїни одержали від населення 5580 подарунків. З серпня розпочали свою діяльність курси медсестер, випускники яких направлялися на роботу в госпіталі. На побудову танкової колони «Патріот Батьківщини» жителі міста внесли 2114 тис. крб., за що одержали подяку від Верховного головнокомандуючого. Передплачено також на 2245 тис. крб. 3-ї Державної воєнної позики та на 809 тис. крб. 4-ї грошово-речової лотереї. В центрі уваги партійних та радянських органів була допомога родинам військовослужбовців, інвалідам, сиротам. У 1944 році 1287 сімей фронтовиків одержували грошову допомогу, їм завезено 1950 тонн палива. З 15 жовтня по 15 листопада проходив місячник допомоги сім’ям військовослужбовців. У фонд допомоги сиротам зібрано 20 тис. крб.
Жителі міста подали значну шефську допомогу колгоспам району у проведенні першої після визволення весняної сівби, підприємства виділяли вугілля, залізо, влітку трудящі Бердичева провели два масові недільники на збиранні врожаю зернових культур.
Під керівництвом міськкому партії, міськвиконкому розгорнулася робота щодо впорядкування міста. З цією метою організовувалися недільники, в яких тільки 1944 року взяло участь близько 20 тис. чоловік. На кінець року в місті працювали 23 медичні заклади, в т. ч. міська лікарня, поліклініка, пологовий будинок, які обслуговували 25 лікарів, 95 медичних працівників з середньою освітою. Тоді ж відновили роботу 8 шкіл, в яких навчалося понад 3500 дітей, працювало 110 учителів, а також учительський інститут, механічний технікум, медичне, педагогічне та ремісниче училища, школа ФЗН.
Перемога над фашистською Німеччиною сприяла ще більшому піднесенню творчої активності мас. У робітничі колективи прийшло з армії нове поповнення. Радянська держава змогла більше виділити коштів на відновлення й дальший розвиток промислових підприємств, значну допомогу в цьому подавали братні республіки, які надсилали устаткування, матеріали. Ставали до ладу нові цехи, фабрики, що рік у рік нарощували потужності. На кінець 1950 року діяло понад 30 підприємств, на яких працювало 9280 робітників, 424 з них виконали за п’ятирічку від 6 до 24 річних норм. Лише в 1950 році впроваджено у виробництво 220 раціоналізаторських пропозицій з економічним ефектом 2,2 млн. карбованців.
За роки четвертої п’ятирічки багато зроблено щодо впорядкування міста. На ці потреби в 1945—1947 рр. витрачено 1,5 млн. крб. Крім того, силами громадськості виконано робіт на суму близько 740 тис. крб. Було впорядковано парк ім. Шевченка, бульвар, обладнано пляж, водну станцію, посаджено 30 тис. дерев та кущів. На кінець 1950 року діяло 70 магазинів, 60 ларків, 11 їдалень, 3 чайні, 38 буфетів.
У 14 школах міста навчалося понад 6 тис. учнів; учительський інститут, механічний технікум, медична та педагогічна школи випустили протягом 1945—1950 рр. понад 1200 спеціалістів.
У наступні роки реконструювалися старі підприємства, будувалися нові. Валова продукція заводу «Прогрес» уже 1955 року перевищувала довоєнний рівень у 10 разів. За 1958—1965 рр. збудовано головний виробничий корпус площею понад 300 тис. кв. метрів, одержано першокласне устаткування. Підприємство почало випускати автоматичні преси, вакуум-фільтри, сушильні барабани, холодильне устаткування для хімічної промисловості. Його продукція стала відома далеко за межами республіки, не раз експонувалася на Лейпцігському ярмарку, міжнародних виставках хімічної промисловості у чехословацькому місті Брно. За самовіддану працю 1966 року 23 робітники нагороджено орденами й медалями, в т. ч. орденом Леніна — формувальника П. І. Ляшенка, електрозварницю Л. І. Горбаченко, орденом Трудового Червоного Прапора — слюсаря Г. І. Васькова, електрика А. О. Ніколаєва, головного інженера заводу П. П. Ягодіна. Трудовим будням заводу Київська студія науково-популярних фільмів 1963 року присвятила хронікально-документальний фільм.
У значне верстатобудівне підприємство перетворився завод «Комсомолець», який з 1959 року спеціалізується на випуску токарно-револьверних верстатів. За сумлінну працю 1966 року 11 працівників нагороджені орденами й медалями, в т. ч. орденом Леніна — фрезерувальник Ф. Н. Пилипець, орденом Трудового Червоного Прапора — директор заводу І. Б. Пржеорський.
Значної реконструкції зазнав шкірзавод ім. Ілліча. Він перетворився в одне з найбільших підприємств республіки. Тут з 1961 року діє перша в Радянському Союзі напівавтоматична лінія виробництва хрому, завдяки чому рівень механізації перевищує 90 проц. Порівняно з 1913 роком випуск твердих шкір-товарів збільшився в 1965 році у 5 разів, хрому — в 50. Свій досвід в освоєнні нової технології підприємство багато разів демонструвало на Всесоюзній виставці досягнень народного господарства, за що у 1967 році його відзначено дипломами 1-го, 2-го та 3-го ступенів і Золотою медаллю Виставному. За багаторічну сумлінну працю та високі виробничі показники 1966 року 31 робітника нагороджено орденами й медалями, в т. ч. бригадира шкірзаводу Б. М. Луференка та робітницю О. П. Федорову — орденом Леніна, механіка М. М. Мазуренка, майстра П. М. Шевченка та робітника О. С. Ашихміна — орденом Трудового Червоного Прапора.
Добрих успіхів домоглися також колективи швейної фабрики, залізничної станції, рафінадного заводу, м’ясокомбінату та інших підприємств. 128 працівників виробничих колективів відзначено орденами й медалями. Серед них орденом Леніна нагороджено котельника електростанції Л. І. Тельнова, орденом Трудового Червоного Прапора — слюсарів рафінадного заводу І. 3. Галяса та О. Ф. Степовика, фасувальницю цього ж підприємства Л. Ф. Попель, шофера міського автогосподарства Б. Г. Стасенка, робітницю заводу продтоварів (заснований 1964 р.) В. Я. Прищепу, швачок швейних фабрик № 1 і № 2 С. К. Морозовську, М. І. Заруцьку та майстра О. П. Ткачук.
Міська партійна та комсомольська організації багато уваги приділяли поширенню руху за комуністичну працю, який виник у жовтні — листопаді 1958 року. Першими у місті звання колективів комуністичної праці здобули на заводі «Прогрес» бригади Р. С. Томашевського й Н. Ф. Сивобородька та ливарний цех, очолюваний комуністом В. А. Козловським. У 1965 році це звання присвоєно 10 колективам підприємств. 5948 робітників і службовців стали ударниками комуністичної праці.
Успішно розвивалася промисловість міста в роки восьмої п’ятирічки. Збудовано й пущено дві черги ливарного комплексу заводу «Прогрес», друкоофсетну фабрику, нові цехи на заводах «Комсомолець», ім. Ілліча та рафінадному, розширилися швейні фабрики, цегельний завод та шкіряновзуттєвий комбінат, створений 1965 року.
Високих показників добилися виробничі колективи в 1967 ювілейному році. Промисловість міста виконала свій план достроково, до 24 грудня. За успіхи, досягнуті в змаганні на честь 50-річчя Великого Жовтня, Пам’ятним Червоним прапором ЦК КП України, Президії Верховної Ради УРСР, Ради Міністрів УРСР та Укрпрофради відзначено завод «Прогрес», Пам’ятним Прапором Південно-Західної залізниці — колектив станції Бердичів, Цегельному заводу вручено перехідний Червоний прапор Ради Міністрів УРСР та Укрпрофради. Завод «Комсомолець» відзначений Пам’ятним прапором обкому партії, облвиконкому та облпрофради. Високі темпи праці тривали й в наступні роки. Включившись у соціалістичне змагання на честь 100-річчя з дня народження В. І. Леніна й за гідну зустріч XXIV з’їзду КПРС, робітники заводів, фабрик підготували славні трудові подарунки. Вони не лише успішно виконали план 1970 року, а й достроково, до 12 листопада, завершили завдання восьмої п’ятирічки; підприємства легкої промисловості — 1 жовтня. Понад тисячу чоловік наприкінці ювілейного року працювали в рахунок 1972, а 300 — в рахунок 1973 років. Трудова активність бердичівців відзначена Ленінською ювілейною медаллю, яку одержало 3541 чоловік. Три цехи, шість дільниць, 54 бригади завоювали право називатися колективами ім. XXIV з’їзду КПРС.
Радісними виявилися підсумки восьмої п’ятирічки. Випуск промислової продукції зріс на 40 проц., а загальна сума прибутків — у 2,2 раза. За високі показники в роботі 172 трудівники нагороджено орденами й медалями. Формувальник ливарного цеху заводу «Прогрес» К. К. Ворона удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці, 4 чоловіка відзначені орденом Леніна, 11 — орденом Жовтневої Революції. Парторганізація міста, інженерно-технічні працівники та робітники багато зробили для прискорення науково-технічного прогресу, піднесення продуктивності праці та ефективності виробництва на підприємствах. Тут систематично, один раз на квартал, проводяться науково-технічні та техніко-економічні конференції, на яких обговорюються питання впровадження найновіших досягнень науки і техніки у виробництво та актуальні питання економічної реформи, виступають провідні вчені Києва, спеціалісти міських підприємств. У травні 1967 року на заводі «Прогрес» відбулася всесоюзна науково-технічна конференція з питань фільтробудування.
Конструкторські бюро наполегливо працювали над створенням нових зразків високопродуктивної техніки. Так, конструктори заводу «Прогрес» у співробітництві із спеціалістами Харківського науково-дослідного інституту «Укрхіммаш», створили фільтропрес для очистки сточних вод, який експонувався на міжнародних виставках у Парижі, Лондоні, Загребі й дістав високу оцінку спеціалістів. Фірми Японії, ФРН закупили ліцензію на право його виробництва, фільтропрес запатентований у США, Англії, Франції.
Конструктори заводу «Комсомолець» працювали над створенням нових зразків токарно-револьверних верстатів й добилися успіху. Їх модель 1А340Ц підвищила продуктивність праці робітників у 4—5 разів. На заводі ім. Ілліча удосконалено апарати для фарбування шкіри та ін. Свій вклад у справу технічного прогресу внесли й раціоналізатори. У 1967 році було впроваджено у виробництво 928 пропозицій з економічним ефектом 1281 тис. крб. 1970 року в місті налічувалося 1250 раціоналізаторів, які внесли 1049 пропозицій, що дало умовної економії 1100 тис. крб. Працівникам заводу «Прогрес» І. А. Мудруку та Ю. Г. Смолянському присвоєно звання заслуженого раціоналізатора УРСР.
Величні накреслення визначені перед промисловістю міста у дев’ятій п’ятирічці. Загальний обсяг промислової продукції має зрости майже на 40 проц. Буде продовжене будівництво ливарного комплексу заводу «Прогрес», завершено спорудження солодового заводу, розширено заводи «Комсомолець» та металевих виробів, рукавичну фабрику. Стануть до ладу комбікормовий завод, меблевий комбінат, молокозавод, взуттєва фабрика та ін. Втілюючи в життя рішення XXIV з’їзду КПРС, трудящі успішно долають нові рубежі. Вони за почином москвичів і ленінградців широко розгорнули соціалістичне змагання на честь 50-річчя утворення СРСР. Трудящі міста зобов’язалися план другого року п’ятирічки виконати достроково, до 26 грудня, й додатково реалізувати виробів на 3,5 млн. крб. Свого слова вони дотримали. У дні ювілейного змагання колективи бригад заводу «Прогрес», очолювані комуністами Героєм Соціалістичної Праці К. К. Вороною, делегатом XXIV з’їзду КП України В. Д. Апатовим та А. М. Грищуком, виступили з закликом «П’ятирічку — за чотири роки!». їх ініціатива знайшла гарячий відгук серед усіх робітників міста.
Запорукою успіху трудящих у виконанні накреслень дев’ятої п’ятирічки є міцна дружба й співробітництво виробничих колективів Бердичева й багатьох міст нашої багатонаціональної країни.
Майже всі підприємства Бердичева змагаються з спорідненими заводами й фабриками Російської Федерації, Білорусії, Грузії та інших республік. Завод «Прогрес», наприклад,— з підмосковним заводом «Комсомолец», Уральським—хімічного машинобудування та Оршанським—«Красный боец». Вони систематично обмінюються досвідом, подають один одному допомогу в організації виробництва. В цехах бердичівських машинобудівників вивішені заклики: «Замовленням братніх республік — зелену вулицю!». Так, у 1971 році в рахунок 1972 — робітники відправили устаткування в Нарву, Актюбінськ, до тресту «Чіатурмарганець» Грузинської PGP. Колектив заводу ім. Ілліча на прохання Ленінградського взуттєвого об’єднання «Скороход» та Фрунзенського шкірзаводу достроково поставив 2 млн. кв. дециметрів хрому та 500 тис. кв. дециметрів твердих шкіртоварів. На заводи й фабрики міста з РРФСР, Грузії, Вірменії, Естонії, Латвії та інших республік надходять верстати, електродвигуни, прокат, литво та інші матеріали. В усі союзні республіки йде продукція з бердичівських підприємств.
Водночас з розвитком промисловості зростало й впорядковувалося місто. Всі центральні вулиці реконструйовано й заасфальтовано. Обабіч їх посаджені дерева, чагарники. Велика увага приділялася житловому будівництву, яке особливо швидких темпів набрало в 1959—1965 рр. За цей час було здано в експлуатацію 137 тис. кв. метрів житлової площі. Понад 20 тис. жителів переїхало в нові квартири. За роки восьмої п’ятирічки ще 3550 сімей справили новосілля. З підключенням Бердичева в 1950 році до газопроводу Дашава—Київ розпочалася газифікація. 1972 року в місті користувалося природним газом 85 проц. жителів. Тільки за 1965—1970 рр. введено в дію автоматичну телефонну станцію на 2200 номерів, готель на 190 місць, ательє пошиття одягу, новий універмаг та інші побутові об’єкти. Лише 1972 року на благоустрій Бердичева витрачено 617 тис. крб., а в цілому за дев’яту п’ятирічку обсяг побутових послуг населенню зросте на 75 проц. На житлове будівництво буде асигновано 17 млн. крб. що дасть змогу спорудити ще 4,5 тис. квартир. Поліпшилося обслуговування населення транспортом. На 1972 рік автобусний парк налічував 96 машин, працювало 22 легкові таксі. Місто має автобусне сполучення з усіма селами району та 15 містами. Розширилася торговельна мережа. У Бердичеві діє 76 магазинів. Це спеціалізовані, добре обладнані торговельні підприємства з холодильними та іншими установками, складськими приміщеннями, товарооборот яких у 1972 році становив 531 млн. крб. У місті працює також 14 підприємств громадського харчування.
Поліпшується охорона здоров’я трудящих. У медичних закладах міста, зокрема, в лікарні, поліклініці, санепідемстанції, протитуберкульозному й онкологічному диспансерах, пологовому будинку та ін. працює 167 лікарів, 76 фармацевтів та 665 медпрацівників з середньою спеціальною освітою. За багаторічну сумлінну працю завідуючого отолярингологічним відділенням лікарні А. М. Мутила у 1961 році нагороджено орденом Леніна, а лікаря А. Ф. Царенко — орденом «Знак Пошани». Великою турботою оточені наймолодші жителі міста. До їх послуг на 1972 рік — 25 дитячих садків і ясел.
Значних успіхів досягнуто в галузі народної освіти. Зараз у місті є 23 школи в т. ч. 12 середніх, 6 восьмирічних та 5 вечірніх середніх шкіл робітничої молоді, в яких навчається понад 11 тис. учнів і працює близько 800 учителів. За успіхи в навчанні та вихованні підростаючого покоління . вчительку школи № 6 М. Д. Сатинсон та директора дитбудинку П. П. Іванюка нагороджено орденом Леніна, а вчителя школи № З В. Т. Матушевича — орденом Трудового Червоного Прапора. У трьох професійно-технічних училищах (відкритих 1958, 1961 й 1972 рр.) навчається 1385 юнаків і дівчат.
1954 року учительський інститут перетворено в педагогічний. 1971 року його розформовано, а факультети переведено до Житомира й Умані. Продовжують діяти три середні спеціальні навчальні заклади — машинобудівельний технікум, педагогічне та медичне училища, в яких здобувають освіту понад дві тисячі чоловік.
За 1950—1972 рр. зросла мережа культурно-освітніх закладів. 1959 року було відкрито міський будинок культури.
Тут працюють 4 гуртки художньої самодіяльності. Серед них особливою популярністю користуються драматичний, танцювальний колектив «Юність» та естрадний оркестр, яким присвоєно звання народних. 1950 року при рафінадному заводі відкрито будинок культури на 400 місць. Крім того, працює п’ять профспілкових клубів, де діє 12 самодіяльних колективів. При будинках культури, заводських клубах створено десять народних університетів. Жителів Бердичева обслуговують три широкоекранні кінотеатри, дві міські бібліотеки — для дорослих і дітей та 43 бібліотеки на підприємствах, у навчальних закладах з книжковим фондом 767 тис. томів. Школярі своє дозвілля проводять у будинку піонерів, на технічній станції, де працюють гуртки: художньої самодіяльності, авіамодельний, кораблебудівного моделізму, умілі руки та інші. У місті є також музична школа, де навчається 290 дітей. 1954 року відкрито юнацьку спортивну школу. Тут працює заслужений тренер GPCP В. М. Лонський, який виховав 13 майстрів спорту, багатьох постійних учасників олімпійських ігор.
Значні успіхи в економічному й соціально-культурному житті досягнуті трудящими Бердичева під керівництвом партійної організації, яка на 1972 рік налічувала в своїх рядах 4222 комуністи. Найбільші первинні парторганізації (а їх усього 117), які мають славні революційні, бойові й трудові традиції, на заводах «Прогрес» (823 комуністи), ім. Ілліча (310 комуністів) та рафінадному (153 комуністи). Вони завжди виступають ініціаторами всіх починань не лише в своїх колективах, а й у місті. В Бердичеві — численний загін комсомольців, що на 1972 рік налічував у своїх лавах 10 216 членів ВЛКСМ, об’єднаних у 85 первинних організаціях. 4225 з них передовики виробництва, які безпосередньо працюють на заводах і фабриках. Наприкінці 50-х років комсомольська організація заводу «Прогрес» взяла під свій контроль виготовлення підприємством обладнання для новобудов хімії, внесла сама у цю справу значний вклад. У четвертому кварталі 1960 року вона визнана переможцем у всесоюзному соцзмаганні молодіжних колективів хімічного машинобудування й одержала перехідний вимпел ЦК ВЛКСМ та грошову премію. У ювілейному, 1967 році, міська комсомольська організація удостоєна Пам’ятного Прапора ЦК ЛКСМУ.
Важливу роль відіграє міська Рада депутатів трудящих. У її складі 238 депутатів, серед яких 166 робітників, 120 комуністів, 33 комсомольці, 103 жінки. Понад тисячу трудящих бере активну участь у роботі 12 її комісій. Електрозварювальниця заводу «Прогрес» Л. І. Горбаченко обрана депутатом Верховної Ради СРСР, колишній директор заводу «Комсомолець», комуніст І. Б. Пржеорський— депутатом Верховної Ради УРСР.
Історія Бердичева пов’язана з життям і діяльністю багатьох діячів науки й культури. Тут народилися член-кореспондент АН УРСР М. Д. Жудін, доктор історичних наук Л. Б. Кадишев, російський радянський письменник В. С. Гроссман (1905—1964 рр.), народний артист УРСР П. Г. Міхневич, заслужений діяч мистецтв УРСР А. Ю. Сонц.
Бердичівці свято шанують пам’ять про засновника Комуністичної партії й першої Радянської держави В. І. Леніна, якому в 1948 році споруджено пам’ятник.
1960 року відкрито пам’ятник Т. Г. Шевченку, 1969 — Г. І. Котовському, а також обеліски: на честь радянських воїнів, які загинули смертю героїв, визволяючи Бердичів від гітлерівців (1965 р.), та комсомольців-підпільників, які віддали життя за Батьківщину в боротьбі проти німецько-фашистських загарбників (1967 р.).
За роки Радянської влади місто перетворилося у важливий адміністративний, економічний та культурний центр Житомирщини. Його трудящі разом з усім радянським народом наполегливо працюють над здійсненням планів комуністичного будівництва.
І. Є. ГРОМЕНКО, О. О. ПАВЛОВ