Мирославка, Бердичівський район, Житомирська область
Мирославка (до 1960 року — Голодьки)—село, центр сільської Ради. Розташована на лівому березі річки Гнилоп’ятки (притока Гнилоп’яті), за 8 км на північний захід від районного центру та за 2 км від залізничної станції Демчин. Через село проходить автошлях Бердичів—Шепетівка. Дворів — 415. Населення — 1244 чоловіка. Сільраді підпорядковане с. Демчин.
Територія сучасної Мирославки заселена здавна. На околиці села виявлено залишки поселення пізньотрипільської культури, доби бронзи та скіфського періоду.
Під назвою Голотков село вперше згадується 1593 року в інвентарній книзі маєтку магнатів Тишкевичів-Логойських. Воно входило тоді до складу Речі Посполитої.
Польська шляхта жорстоко поневолювала населення. Соціальне гноблення доповнювалося національно-релігійним гнітом. Шляхта й духовенство нехтували національними традиціями та звичаями українців, силоміць насаджували католицизм. Це викликало рішучий протест трудящих села. Під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. багато голодьківців влилося до повстанських загонів, очолюваних М. Кривоносом, і відважно билося з польсько-шляхетськими загарбниками. В 80—90-х роках XVII ст. вони були активними учасниками визвольного повстанського руху під проводом С. Палія.
1793 року Голодьки в числі інших населених пунктів Правобережної України возз’єднано з Росією. В 1796 році село увійшло до Озадівської волості Житомирського повіту новоутвореної Волинської губернії. 1798 року тут налічувалося 49 селянських дворів, діяли винокурня, млин»
Становище трудового селянства в умовах царського самодержавства лишалося тяжким. Селяни Голодьок жили в злиднях і безправ’ї. Вони обробляли поміщицьку землю, відбуваючи 3 дні панщини на тиждень, працювали на винокурному та цегельному заводах.
Здійснення реформи 1861 року призвело до дальшого обезземелення й розорення селянства. Вже з перших днів вони збагнули її грабіжницький характер. Того ж року в Голодьках та інших селах повіту відбулося заворушення селян. Повсталі вимагали перегляду реформи, поліпшення умов життя. Заворушення тривало близько трьох місяців і лише в травні було придушено з допомогою військових частин. Не маючи змоги викупити землю, селяни наймалися до поміщика або шукали заробітків за межами села. Багато голодьківців працювало в Бердичеві, який на кінець XIX ст. став значним торговельним і промисловим центром Правобережжя. Прокладення в 70-х роках Києво-Брестської залізниці сприяло економічному розвиткові села. У 80-х роках, розширюючи цукрове виробництво, навколишні землі прибрав до своїх рук заводчик Ф. Терещенко. Близько 2 тис. десятин кращих земель він відвів під бурякові плантації. На обробітку їх застосовувалася наймана праця.
Гноблені й позбавлені будь-яких прав, селяни піднімалися на боротьбу проти самодержавно-поміщицького ладу. Під час першої російської революції 1905— 1907 рр. у Голодьках неодноразово відбувалися селянські заворушення. Часто палали панські скирди, горіли комори та інше майно. Селяни вимагали поділу поміщицьких земель, збільшення заробітної плати на обробітку бурякових плантацій.
Столипінська аграрна реформа прискорила процес класового розшарування селянства. В Озадовській волості, у т. ч. і Голодьках, 1910 року 4,8 проц. селянських господарств були безземельними, 70 проц.— мали лише до 1 десятини землі на душу. Після ліквідації общинного землеволодіння з середовища селян виділялися куркулі, які багатіли за рахунок експлуатації чужої праці. Більшість селянських господарств остаточно розорялася й занепадала. Один з чиновників Волинської губернської управи в справах сільського господарства, побувавши влітку 1910 року в Голодьках та інших селах волості, констатував: «Селянські поля мають жалюгідний вигляд. Вони засмічені осотом, куколем та чортополохом».
Тривалий час селяни лишалися неписьменними. Лише 1884 року тут відкрито церковнопарафіяльну школу, в якій навчалося 25 учнів (усього в селі проживало 1018 чоловік населення). В 1910 році з 46 учнів, які відвідували школу, навчальний рік закінчило 5. На утримання школи було асигновано 189 крб. 58 коп., що вистачало тільки на зарплату вчителя. Вкрай незадовільним було медичне обслуговування населення.
Багато лиха трудящим заподіяла перша світова війна, яка погіршила й без того тяжке становище переважної частини селянства. Більшість працездатних чоловіків мобілізували на фронт. Бідняцькі родини, не маючи можливості обробляти свої землі, убожіли. Вже в лютому 1915 року число безкінних господарств становило близько 47 процентів.
Обурення імперіалістичною війною, політикою царизму зростало з кожним днем. Революційні настрої серед селянства поширювали солдати, які поверталися з фронту інвалідами. Після Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 року в селі сталося кілька масових виступів селян. Під час одного з них було вбито управителя економії.
Жителі села радо зустріли звістку про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. Трудове селянство схвалювало ленінські Декрети про мир і землю, заявляло про свою підтримку Радянської влади. Незважаючи на протидію місцевих властей, що підлягали буржуазно-націоналістичній Центральній раді, яка узурпувала владу на Україні, селяни Голодьок у січні 1918 року встановили Радянську владу і приступили до розподілу поміщицької землі. Але завершити почате не вдалося. В кінці лютого село захопили австро-німецькі війська, запровадивши жорстокий окупаційний режим. Чимало голодьківців з перших днів стали на боротьбу проти інтервентів. Особливо широкого розмаху вона набрала наприкінці року, коли в багатьох місцях України відбулися масові повстання проти окупантів та їх прислужників — українських буржуазних націоналістів, які в умовах краху австро-німецької окупації у грудні захопили владу в Києві та інших містах і селах України, створивши контрреволюційний уряд — Директорію. Боротьбу голодьківців проти ворогів Радянської влади очолили А. М. Онишко та А. Д. Кучер. Під їх керівництвом партизани здійснювали напади на ворожі військові гарнізони, вчиняли диверсії на залізничній колії Бердичів—Шепетівка.
29 березня 1919 року частини Червоної Армії, розвиваючи наступ на Шепетівку, визволили Голодьки від військ петлюрівської Директорії. На початку квітня в селі створено ревком і комітет бідноти, які очолили А. М. Онишко та I. X. Василюк. Одним із першочергових завдань їх діяльності була боротьба за хліб, проведення весняної сівби. Актив села вжив рішучих заходів, щоб якнайкраще освоїти посівні Площі. Значна увага приділялася бідняцьким господарствам. Ревком вів нещадну боротьбу з контрреволюцією, яка намагалася будь-що зірвати соціалістичні перетворення на селі.
Наприкінці літа 1919 року, скориставшись просуванням Денікіна на півдні України, петлюрівці почали з заходу наступ на Київ. Радянські війська мужньо стримували їх натиск, але сили були нерівні. 21 серпня петлюрівці вдерлися в село. На початку грудня після шестиденних запеклих боїв частини Червоної Армії визволили Голодьки від ворога.
Завойований у жорстокій боротьбі перепочинок тривав недовго. В кінці квітня 1920 року війська буржуазно-поміщицької Польщі напали на Країну Рад. Село тимчасово опинилося в руках окупантів. 5 червня Перша Кінна армія під командуванням С. М. Бульонного прорвала оборону польського фронту. Частини 14-ї армії визволили Голодьки від загарбників.
Трудящі села приступили до мирної праці. Влітку 1920 року створено комітет незаможних селян. КНС добивався виконання продрозкладки, організовував допомогу Червоній Армії, сім’ям червоноармійців, дітям-сиротам, дбав про забезпечення селян предметами першої потреби, згуртовував трудове селянство навколо органів Радянської влади, організовував боротьбу з куркульськими бандами, керував культурним будівництвом. Важливою подією для Голодьок стали вибори сільської Ради, що відбулися на початку 1921 року. До Ради було обрано 2 комуністів, 3 членів КНС і 5 селян-бідняків, у т. ч. одну жінку. В червні того ж року виник партійний осередок, секретарем якого обрали А. М. Онишка. Надійним помічником комуністів була молодь, яка 1922 року заснувала комсомольську організацію.
В ході соціалістичного будівництва серед активістів села виявилося чимало здібних організаторів. Багато з них у 1922 році висунуто на керівні посади волосних організацій. Так, волосний партійний комітет очолив А. М. Онишко, волосний земельний відділ — Д. А. Павшук, секретарем волвиконкому обрано І. В. Войтка.
В зв’язку зі змінами в адміністративно-територіальному поділі 1923 року Голодьки в складі Озадівської волості віднесено до новоутвореного Янушпільського району. В селі тоді налічувалося 279 дворів і проживало 1310 чоловік населення.
Організаторами й активними учасниками соціалістичних перетворень були комуністи. Вони вели широку роз’яснювальну роботу серед бідноти, переконували її в то-
му, що шлях до піднесення сільськогосподарського виробництва, до заможного життя відкриває здійснення ленінського кооперативного плану. 23 грудня 1922 року на зборах осередку комуністи ухвалили організувати в Голодьках перше колективне господарство — комуну. В ній об’єдналося 12 господарств, переважно родин колишніх червоноармійців, тому й комуну назвали «Червоноармійкою». Головою її обрали Я. М. Лисюка.
Дбаючи про господарське будівництво, члени сільської Ради, комуністи й комсомольці чимало уваги приділяли піднесенню культурно-освітнього рівня населення і насамперед ліквідації неписьменності. В селі 1923 року створено два гуртки ліквідації неписьменності, де вечорами, після роботи, при світлі гасових каганців дорослі навчалися грамоти. В жовтні того ж року робітники Бердичева подарували селу динамомашину. В приміщенні, де відбувалися заняття, засяяла електрика. З перших днів існування Радянська влада піклувалася про освіту дітей. 1920 року відкрито семирічну школу. 1925 року в Голодьках здійснено загальне обов’язкове початкове навчання.
В сельбуді, відкритому 1923 року силами ентузіастів, організовувалися голосні читки газет, концерти, ставилися спектаклі. Шефську допомогу подавали робітники Коровинецького цукрового заводу. Вони виготовляли декорації для вистав, виїжджали до села з концертами художньої самодіяльності.
Поступово зміцнювалися селянські господарства, поліпшувалося матеріальне становище селян. В авангарді колгоспного руху йшли комуністи. Вони вели широку роз’яснювальну роботу серед селян, які дедалі більше переконувалися в перевагах колективного господарювання. 28 жовтня 1927 року на базі комуни створено першу в селі сільськогосподарську артіль, за якою зберегли назву «Червоноармійка». Артіль об’єднувала 96 селянських господарств, у користуванні їх було близько 300 десятин землі, Завдяки допомозі окрземвідділу машинами, посівним матеріалом і кредитами артільне господарство швидко міцніло й розвивалося. Велику допомогу артілі подавали шефи — кавалеристи Бердичівського військового гарнізону.
Голодьківський партійний осередок чимало зробив, щоб втілити в життя рішення XV з’їзду ВКП(б) про широке розгортання колективізації сільського господарства. 1928 року в селі відкрито прокатний пункт сільськогосподарських машин. У вересні наступного року, після обговорення на засіданні сільради питання про хід колективізації, у Голодьках створено другу сільськогосподарську артіль «Бідняцька правда», а через деякий час третю — «Тсоавіахім».
Колективізація відбувалася в умовах гострої класової боротьби. Куркулі чинили запеклий опір заходам партії і Радянської влади, зривали хлібозаготівлі, вдавалися до терору. Проте спроби контрреволюційних елементів зірвати соціалістичну перебудову було ліквідовано. В 1931 році за пропозицією колгоспників три голодьківських колгоспи об’єдналися в одне господарство ім. Т. Г. Шевченка. До новоствореного колгоспу увійшло 265 селянських дворів (1271 чоловік). Він мав близька тисячі гектарів земельних угідь, 200 голів великої рогатої худоби та 77 пар коней. Важливу роль у дальшому розвитку господарства відіграла Скраглівська МТСГ створена 1931 року. Одна з тракторних бригад МТС обслуговувала голодьківський колгосп.
Завдяки самовідданій праці колгоспників та механізаторів з кожним роком зростала врожайність сільськогосподарських культур. 1935 року колгосп зібрав середній урожай цукрових буряків 360 цнт, а зернових культур близько 20 цнт з га. Це дало можливість достроково виконати план хлібозаготівлі, засипати насіннєвий та фуражний фонди і видати на трудодень по 4 кг зерна. За досягнуті успіхи колгоспу вручено перехідний червоний прапор райвиконкому та райкому партії, а голову його правління А. Д. Нехворовського обрали делегатом 2-го Всесоюзного з’їзду колгоспників-ударників.
23 липня 1936 року село відвідав радянський державний і партійний діяч голова ВУЦВК Г. І. Петровський, який зустрівся з колгоспниками, радився з ними про зміцнення колективних форм господарювання.
Успіхи колективного господарювання запалювали трудівників села на подвиги. В довоєнні роки за почином ініціатора масового руху п’ятисотенниць М. С. Демченко в колгоспі розгорнулося соціалістичне змагання. Багато трудівників перевиконували свої виробничі завдання. Серед голодьківських дівчат було чимало послідовників новатора сільськогосподарського виробництва П. М. Ангеліної. Одними з перших сіли за кермо трактора комсомолки О. А. Лисюк та Я. С. Мазур.
Рік у рік міцнів колгосп. У 1939 році врожай зернових культур становив 18 цнт, цукрових буряків — 250 цнт з га. Господарство мало свиноферму, вівцеферму та ферму великої рогатої худоби. Гордістю колгоспу була конеферма, яка виростила для Червоної Армії багато коней. 1940 року за високі виробничі показники 12 колгоспників здобули право брати участь у Всесоюзній сільськогосподарській виставці.
Докорінні зміни відбулися і в соціально-культурному житті. 1928 року відкрито медичний пункт. Усі діти шкільного віку навчалися в семирічній школі, приміщення якої збудовано того ж року. Повністю було ліквідовано серед дорослого населення неписьменність. У Голодьках діяли клуб, бібліотека. Тричі на місяць приїздила до села кінопересувка.
Підступний напад фашистської Німеччини на Радянський Союз перервав мирне життя. В перші ж дні війни захищати Батьківщину пішло близько 200 жителів села.
На початку липня 1941 року, прорвавши оборону радянських військ на стику 5-ї і 6-ї армій, німецько-фашистські загарбники вийшли в район Житомира й Бердичева. Фронт, вигнувшись дугою, своїм південним крилом сягнув залізничної лінії Бердичів—Шепетівка. Кілька днів точилися запеклі бої між частинами 6-ї армії і гітлерівськими військами, що рвалися на схід. В ході боїв майже повністю була розгромлена 11-а танкова дивізія ворога і знищений її польовий штаб. У той час, коли під Бердичевом радянські війська вели успішні бої з окупантами, в районі Попільні гітлерівцям удалося прорватися вперед і захопити Сквиру. Щоб уникнути оточення зі сходу, радянське командування 15 липня вирішило негайно відвести свої війська через Козятин і Ружин на південний схід. Голодьки опинилися в руках окупантів.
Гнівом і ненавистю зустріло населення села німецько-фашистських загарбників. Його жителі саботували розпорядження окупаційних властей, вчиняли диверсійні акти. За допомогою голодьківців партизани, які діяли в районі Великих Коровинців та Бердичева влітку 1942 року, висадили в повітря водокачку на залізничній станції Демчин, розміщеній на околиці Голодьок, міст через річку Гнилоп’ятку та пустили під укіс фашистський військовий ешелон.
Багато лиха зазнало село за тимчасової німецько-фашистської окупації. На каторжні роботи до Німеччини було вивезено 72 жителів села. Гітлерівці знищили 37 чоловік, у т. ч. комуністів О. Є. Задворного, Ф. Т. Лисюка, П. М. Матвійчука, А. А. Павшука, Д. А. Павшука, К. Є. Самотеса та С. П. Самотеса.
Але голодьківці не скорилися ворогові. Н. Д. Войтко, П. Л. Братусь, М. М. Строев, А. Г. Мельничук та І. Ф. Лисюк вступили до підпільної організації. Патріоти вели агітаційну роботу серед місцевого населення, підтримували зв’язок з партизанами з’єднань під командуванням В. А. Андреева, І. І. Шитова та М. І. Шукаєва, яким передавали зброю, боєприпаси, медикаменти, розвідувальні дані, а також підбирали і направляли перевірених людей до загонів народних месників.
7 січня 1944 року частини 1-го Українського фронту в ході успішного здійснення Житомирсько-Бердичівської наступальної операції визволили Голодьки від окупантів. У боях за визволення села від гітлерівців брали участь сини багатьох національностей нашої країни — росіяни Євгеній Алякринський і Олексій Шинкарьов, узбеки Мухамед Бобоходжаєв і Ахмед Наджаєв, вірмени Салах Наханізян і Уніт Талян, азербайджанець Алі Бакієв, грузин Ваша Байчадзе та інші.
З перших днів після визволення відновила роботу сільрада, населення гаряче взялося відроджувати село й колгосп. Ціною великих зусиль вони провели весняну сівбу 1944 року. Колгоспники у винятково тяжких умовах посіяли на 276 га зернові культури і на 45 га — цукрові буряки. У польових роботах взяло участь усе працездатне населення. З великим патріотичним піднесенням трудящі села, як і всі радянські люди, віддавали свої заощадження на побудову танкової колони та іншої бойової техніки.
Хоробро билися з фашистськими загарбниками голодьківці. Лише одна родина А. М. Марущака втратила трьох синів: Павла, Петра та Івана. Загинули П. С. Борейко — в боях під Москвою, А. П. Лисюк, захищаючи Мінськ, Н. Ф. Лисюк — під час героїчної оборони Севастополя. 121 уродженець села поліг за свободу й незалежність Батьківщини. їхні імена викарбовано на пам’ятнику, спорудженому 1960 року в центрі села. За мужність і відвагу, виявлені у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками, 96 громадян села удостоєно урядових нагород. Серед них орденом Леніна, трьома орденами Червоного Прапора, орденами Вітчизняної війни 1-го та 2-го ступенів і п’ятьма медалями нагороджений комуніст О. М. Базилєєв, який брав участь у визволенні Варшави, штурмі Берліна. Двома орденами Червоної Зірки та трьома медалями відзначено учасника оборони Ленінграда К. С. Гусара.
Перемога над фашистською Німеччиною ще більше піднесла трудовий ентузіазм селян. їх роботу на відбудові зруйнованого господарства очолила сільська Рада. В травні 1946 року створено сільську партійну організацію. Увага комуністів була зосереджена на розгортанні соціалістичного змагання, успішному здійсненні сільськогосподарських кампаній, виконанні державних планів виробництва й заготівлі хліба та продуктів тваринництва.
За роки четвертої п’ятирічки трудящі села повністю відродили колгосп, освоїли довоєнні посівні площі, відновили довоєнне поголів’я худоби. На кінець 1950 року колгосп виконав 3-річний план розвитку тваринництва, збудував гідроелектростанцію. Після реорганізації МТС 1958 року колгосп закупив потрібну для господарства техніку. На основі раціонального використання техніки й піднесення культури землеробства уже в перші роки семирічки він став рентабельним господарством. За пропозицією громадян села в 1960 році Голодьки перейменовано на Мирославку (від слів «мир славити»).
1961 року колгоспи сіл Мирославки, Демчина та Малосілки об’єдналися в одне господарство ім. Богдана Хмельницького, за яким закріплено 4140 га сільськогосподарських угідь, у т.. ч. 3950 га орної землі. Центральною садибою новоствореного колгоспу стала Мирославка. Зросла партійна організація колгоспу. 1962 року в ній налічувалося 52 комуністи. Лави комуністів поповнювалися за рахунок кращих людей колгоспу, переважна більшість яких працювала безпосередньо на виробництві: на фермах, у тракторній бригаді.
Колгосп ім. Богдана Хмельницького— багатогалузеве господарство, його провідними галузями є виробництво зерна та м’ясо-молочне тваринництво. Господарство має добру енергетичну і технічну базу. Його підключено до державної електромережі. У розпорядженні колгоспу — 19 тракторів, 7 комбайнів, 14 вантажних автомашин, 76 електромоторів та багато іншої сільськогосподарської техніки. Всі трудомісткі роботи в рільництві й тваринництві механізовано.
Завдяки заходам, накресленим партією та урядом щодо піднесення сільського господарства, а також роботі, проведеній парторганізацією і правлінням колгоспу в справі поліпшення організації праці економіка господарства з кожним роком міцніла й розвивалася. За роки семирічки прибутки колгоспу зросли більш, як у два рази, що дало можливість збудувати 4 типові корівники, 3 свинарники, гараж, зерносховище, ремонтну майстерню, склад мінеральних добрив.
З великим трудовим і політичним піднесенням зустріли трудівники Мирославки 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції та 100-річчя з дня народження В. І. Леніна. Вони успішно виконали взяті соціалістичні зобов’язання — збільшити виробництво й продаж державі зерна та продуктів тваринництва. Грошові прибутки колгоспу протягом 1965—1970 рр. зросли в два рази порівняно з попереднім п’ятиріччям.
Успішно справилися колгоспники з планом 1971 року. Вони одержали по 20,3 цнт зернових, по 237 цнт цукрових буряків, по 167 цнт картоплі з гектара. Не відстали й тваринники. Надій на кожну фуражну корову становив по 2869 кг молока при зобов’язанні 2600 кг, а доярки Т. Б. Лисюк, Г. Т. Поліщук, М. О. Каверзнева, В. А. Сапожник, Н. О. Самотес, Л. О. Тригубець одержали по 3 тис. і більше кг молока від кожної корови. Продано державі понад план 1573 цнт молока і 959 цнт м’яса. Колгосп найбільше виробив й продав державі продуктів тваринництва і здобув у 1971 році перше місце в районі. Господарство мало 1 млн. крб. прибутків.
Включившись у всенародне соціалістичне змагання за гідну зустріч 50-річчя утворення Союзу РСР, трудівники колгоспу, незважаючи на несприятливі погодні умови 1972 року, виконали взяті зобов’язання. Вони виробили на 100 га сільськогосподарських угідь по 120 цнт м’яса та по 354 цнт молока, зібрали добрий урожай зернових культур і цукрових буряків.
Нині колгоспники спрямовують свої зусилля на дострокове виконання виробничого плану третього вирішального року п’ятирічки — зібрати по 22 цнт зернових культур і по 340 цнт цукрових буряків з га, виробити на 100 га сільгоспугідь по 120 цнт м’яса та по 393 цнт молока.
За трудові досягнення й високі виробничі показники орденами й медалями відзначено 25 передовиків праці, серед них орденом Леніна — ланкову В. А. Гусар, орденом Жовтневої Революції — завідуючого фермою М. Є. Кирилюк і голову сільради О. П. Лисюк, орденом Трудового Червоного Прапора — бригадира тракторної бригади (нині голова колгоспу) С. Є. Гарячого і телятницю А. А. П’яти-братову. 71 трудівника нагороджено ювілейною медаллю «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна».
На базі зміцнення економіки колгоспу з кожним роком зростає матеріальний добробут його трудівників. Свідченням цього є житлове будівництво.
Щороку в Мирославці зводять 10—15 добротних цегляних будинків під черепицею та шифером. Зростає товарообіг. 1972 року в порівнянні з 1965-м продаж меблів зріс майже у 8 разів, електро- та радіотоварів — у 12, одягу і взуття — у 3 рази.
Рік у рік поліпшуються побутові умови жителів Мирославки. Їх обслуговують продовольчий та промтоварний магазини, відділення зв’язку, майстерні районного побуткомбінату. Залізницею та автобусним шляхом село зв’язане з районним і обласним центрами та іншими населеними пунктами. 1973 року в селі обладнано посадочну залізничну платформу для електропоїзда.
За роки Радянської влади багато зроблено в галузі охорони здоров’я трудящих. У селі є дільнична лікарня, пологовий будинок, аптека. Медичні заклади, де працює 25 чоловік з вищою та середньою спеціальною освітою, обладнані найновішим вітчизняним устаткуванням. Медпрацівники ведуть серед населення профілактичну роботу. Малята виховуються в дитячому садку.
В Мирославці працює середня школа, де 27 учителів навчають 303 учнів. Лише за післявоєнні роки з села вийшло 25 учителів, 10 інженерів, 7 лікарів, 9 агрономів і зоотехніків. Вихованці школи Ф. А. Гусарець — заслужений шахтар УРСР, О. І. Нехворовський — кандидат медичних наук. У селі проживає чимало сімей, з яких вийшло по 3 й більше спеціалістів різних галузей народного господарства. Типовою щодо цього є сім’я Я. М. Шумила, життя якого трагічно обірвалося 5 травня 1945 року під час визволення Праги. П’ятеро його дітей здобули освіту, спеціальність, працюють на відповідальних і почесних ділянках: син Микола — юрист, дочка Віра — вчителька, дочка Галина — робітниця Бердичівської швейної фабрики, дочка Людмила — лікар, син Петро — інженер на Коростенському заводі «Жовтнева кузня».
Трудівники села вміють не тільки творчо працювати, але й культурно відпочивати. Своє дозвілля населення проводить у клубі, при якому працює 3 гуртки художньої самодіяльності. Любителі книги користуються 2 бібліотеками з фондом понад 13 тис. томів. У бібліотеках завжди людно. Тут систематично відбуваються читацькі конференції, присвячені пропаганді книги. У Мирославці є стаціонарна кіноустановка.
Жителі села свято шанують пам’ять свого земляка — партизана громадянської війни, організатора Радянської влади в Мирославці комуніста А. М. Онишка. На громадські кошти в 1930 році патріотові споруджено пам’ятник. Під час тимчасової окупації гітлерівці розшукували пам’ятник, щоб знищити його. Але комуністи розібрали і сховали пам’ятник. Після визволення села від німецько-фашистських загарбників пам’ятник знову встановлено. Мирославці зберігають пам’ять і про тих, хто в грізні роки Великої Вітчизняної війни віддав своє життя, визволяючи село від ворога. На братській могилі радянських воїнів, які полягли смертю хоробрих, споруджено обеліск вічної Слави.
У розквіті радянської Мирославки велика заслуга сільської Ради, до складу якої входить 26 кращих обранців народу, серед них — 9 комуністів, 3 комсомольці, 13 жінок. У своїй діяльності вона спирається на 60 чоловік активу, об’єднаного в 6 постійних комісіях. Багато уваги Рада приділяє закладам освіти, культури, охорони здоров’я та благоустрою Мирославки. З 31 572 крб. бюджету на 1973 рік лише на соціально-культурні потреби села асигновано 27 437 карбованців.
Душею всієї господарської, політичної й організаторської роботи є 41 комуніст партійної організації села. Під їх керівництвом активну участь у трудовому й громадсько-політичному житті беруть 64 члени ВЛКСМ, які входять до 2 первинних комсомольських організацій.
Натхненною працею жителі Мирославки втілюють у життя рішення XXIV з’їзду КПРС, спрямовують свої зусилля й енергію на всебічний розвиток виробництва, на підвищення його ефективності, щоб здійснити головне завдання дев’ятої п’ятирічки— забезпечити дальше зростання матеріального й культурного рівня трудящих.
Г. І. ДЕНИСЕНКО, О. І. ОНИШКО