Історичний Житомир
Житомир — адміністративний, економічний і культурний центр Житомирської області та однойменного району. Стоїть на скелястих берегах річки Тетерева та його притоки Кам’янки. Вузол залізничних та автомобільних шляхів. Відстань до Києва — 135 км. Населення — 200 тис. чоловік. Територія, на якій розташоване сучасне місто, була заселена в II тисячолітті до н. е. Про це свідчать виявлені поселення та кургани доби бронзи (Соколова Гора, Крошня, Смолянка), кургани часів раннього заліза, курганні могильники VIII ст. (Мальованка) і залишки давньоруського городища X—XIII ст. (Соколова Гора) та курганного могильника (Мальованка, Крошня).
Перша літописна згадка про Житомир належить до 1305 року.
1320 року литовське військо захопило Житомир та інші міста Київського князівства, але скоро було вигнане місцевим населенням. Проте, 1362 року Житомир разом з усією Київщиною був захоплений Литовським великим князівством. Містом володіли по черзі литовські князі Володимир Ольгердович, Вітовт, Свидригайло та інші.
Після перетворення 1471 року Київського князівства на воєводство, Житомир став у його складі повітовим містом. До нього було приписано села Романове, Ловков (нині Левків), Крошня, Котельня, Рудники, Звиняче, Іванкове. З 1544 року містом управляли старости — намісники литовського великого князя. Для зміцнення свого панування на Україні литовські великі князі в другій половині XIV ст. розгорнули будівництво оборонних споруд. У цей час укріплюється Житомирський замок, збудований у попередні часи як опорний пункт проти татарських нападів. Але і в наступні часи городянам не раз доводилося вступати у двобій з нападниками. 1399 року хан Едигей, переслідуючи литовського князя Вітовта після поразки на річці Ворсклі, напав на місто і пограбував його. Надзвичайно спустошливим був набіг кримських татар 1469 року, коли, за словами літописця, вони «без меры много зла сотвориша около Житомира». Нових великих руйнувань зазнало місто 1482 року під час нападу загонів кримського хана Менглі-Гірея. В 1606 році багато жителів міста потрапило в полон.
1444 року Житомир дістав магдебурзьке право, за яким частково звільнявся від юрисдикції великокнязівської адміністрації, в ньому створювалися органи самоврядування.
За люстрацією Київської землі близько 1471 року, Житомирський замок охоронявся 4 гарматами і 5 тараницями. 1474 року через Житомир проїжджав венеціанський посол Амброджо Контаріні. У своїх нотатках він відзначив, що це досить укріплене місто з дерев’яними будинками.
1522 року місто спіткало велике лихо — пожежа знищила значну кількість будинків. Залишилося тільки 49 будинків осілих міщан та 11 будинків воїнів і замкових слуг.
Найбільшою спорудою міста в XVI—XVII ст. був замок-фортеця, що займав близько 3,5 десятини. У 40-х роках XVI ст. його заново відбудував місцевий зодчий Семен Бабинський. Стіни замку, складені кліттю з трьох колод у товщу, закінчувалися зверху захисним валом з колод, каміння і кілків. Він мав 45 городень і 6 соснових веж. На озброєнні замку в 1552 році була одна гармата, три серпантини, 56 гаківниць.
Житомирський замок був не лише фортецею, але й чималим феодальним господарством. На замок працювала значна частина чоловічого населення міста й приписаних до нього сіл. Замкові слуги охороняли його, інші — забезпечували продовольством.
Обабіч замку розбудовувалося саме місто. 1572 року в ньому було 142 двори, а 1609 року — 246 дворів міщанських і 16 дворів шляхетських. Населення міста жило з хліборобства, мисливства, ремесел і торгівлі. В XVI ст. тут налічувалося чимало ковалів, слюсарів, гончарів, що об’єднувалися в цехи. Найпоширенішим було виробництво та обробка заліза й дерева. Житомир підтримував торговельні зв’язки з багатьма містами, в т. ч. з Києвом і Гданськом. 1596 року місто одержало право на влаштування двох ярмарків на рік по два тижні кожний.
Після Люблінської унії 1569 року посилилось соціальне та національне гноблення. В Житомирі, як і в інших містах, у привілейованому становищі були купці та ремісники-католики.
За користування землею з 66 міщанських господарств 1622 року старостою стягувалось по 2 злотих, мірці вівса, мірці жита, 120 господарств вносили по 1 злотому і 12 грошей, по півмірки вівса і жита, а 20 господарств — по одному злотому. Крім того, всі господарства щороку платили по 2 гроші «коляди» та відбували інші повинності (косили сіно, ремонтували греблю). З міщан, які займалися бджільництвом, стягувалася «медова данина».
З часом податки й повинності зростали. Старости не лише пильнували за виконанням податків у королівську скарбницю, але й вводили додаткові платежі та побори. Дошкуляли городянам і чвари між шляхтою, які супроводжувалися нападами на місто й пограбуванням його жителів. Так, 1617 року на Житомир напав овруцький староста. Він пограбував населення і спалив частину міста. 1646 року аналогічний напад вчинили загони сандомирського воєводи та київського скарбника Ю. Воронина.
Соціальний гніт доповнювався національно-релігійними утисками. Для покатоличення місцевого населення, в 1634—1636 рр. житомирський староста Януш Тишкевич заснував у Житомирі монастир кармелітів. На утиски старост і католицької церкви житомиряни відповідали виступами. Вони взяли участь у антифеодальних рухах кінця XVI—XVIII ст. В 1594—1596 рр. жителі міста билися в складі селянсько-козацьких загонів під керівництвом Северина Наливайка та Григорія Лободи, а 1618 року — знову взяли участь у народному повстанні, що охопило Київщину. В середині 40-х років XVII ст. почалося нове піднесення визвольного руху народних мас, яке переросло 1648 року у визвольну війну українського народу під проводом Б. Хмельницького проти польсько-шляхетського панування, за возз’єднання України з Росією. Трудовий люд Житомира теж піднявся на боротьбу. Влітку 1648 року повстання спалахнуло в місті та його околицях. Кількасот житомирських міщан на початку липня 1648 року напали на маєток шляхтича Воронича. Житомиряни разом з козацькими полками М. Кривоноса під стінами Житомирського замку билися з загоном Я. Вишневецького. З 1649 року Житомир — місто Київського полку.
Проголошення возз’єднання України з Росією Переяславською радою в січні 1654 року було виявом споконвічних прагнень і сподівань українського народу. Після Переяславської ради шляхетська Польща розпочала агресивну війну. Тривала війна Росії з Польщею (1654—1667) закінчилася Андрусівським перемир’ям, за яким Житомир відійшов до Польщі. 1668 року він став головним містом Київського воєводства, залишаючись водночас центром Житомирського повіту.
Польські магнати, намагаючись посилити вплив католицької церкви, 1720 року заснували в Житомирі колегію єзуїтів, а 1724 року — єзуїтський монастир, 1737 року збудували костьол і 1761 року — бернардинський монастир, 1766 року— жіночий монастир сестер-жалібниць ордена святого Вікентія.
Проводячи політику насильницького ополячення і покатоличення, польські магнати і шляхта сподівалися розірвати політичні, економічні та культурні зв’язки українського народу з російським народом.
Власники міста графи Ільїнські нещадно визискували трудящих. За люстра-цією 1765 року, їх річний прибуток сягав 40 тис. злотих. Цей доход давали місто, два фільварки, села Гадзинка, Станишівка, Псищі, Вереси, Вацків, а також млини, винокурні, корчми в межах Житомирського староства. Крім того, жителі міста платили податки.
Важкі умови життя викликали посилення боротьби за соціальне й національне визволення. 1723 року житомирські міщани напали на бердичівських монахів-кармелітів й побили їх. Ця боротьба в своїй основі була боротьбою проти соціально-економічного гніту. «Всяка боротьба проти феодалізму, — писав Ф. Енгельс,— повинна була тоді набирати релігійної форми, спрямовуватися в першу чергу проти церкви». 1754 року в районі Житомира відбулося велике повстання селян проти визискувачів. Житомиряни взяли участь і в Коліївщині 1768 року.
Уявлення про Житомир XVIII ст. дає карта міста 1771 року. Територія міста, що дорівнювала 110 десятинам, знаходилася в межах теперішніх вулиць Пархоменка, Московської, Пушкінської і Короленка. Вона була досить щільно забудована одноповерховими цегляними і дерев’яними житловими будинками. Серед них подекуди траплялися дрібні приватні крамниці, яких налічувалося 60. Майже в центрі міста було два великі озера.
Якщо 1765 року в Житомирі налічувалося 144 будинки, то через 15 років — вдвоє більше. Ремісники селилися здебільшого в районі Подолу, а купці і торговці — при дорогах, що вели на Київ та Бердичів. У центрі міста височіли будівлі чотирьох монастирів, двох духовних семінарій, кафедральний костьол, споруджений у стилі пізнього ренесансу та елементів барокко.
1793 року Житомир у складі Правобережної України возз’єднано з Росією. Це сприяло дальшому зростанню продуктивних сил, розвиткові капіталістичних відносин, посиленню економічних та культурних зв’язків з російським народом. 1796 року царський уряд викупив у Ільїнських житомирські землі і спочатку тимчасово, а в 1804 році остаточно затвердив Житомир адміністративним центром Волинської губернії. Органом міського управління деякий час залишався магістрат, але 1837 року замість нього створено міську думу та управу.
Пожвавилося й господарське життя, зростало населення. Якщо 1798 року в місті мешкало 5419 жителів, то в 1840 році їх стало 16,7 тис., а в 1863 році — 38,4 тис. У першій чверті XIX ст. Житомир втягується в загальноросійський ринок і перетворюється на один з значних економічних центрів українського Полісся. 1808 року в місті діяло 4 цегельні і 2 шкіряні заводи, 7 млинів, 50 винокурень і пивоварень. Дальшим розвитком промисловості позначена середина XIX ст. Якщо 1839 року в місті діяло 14 промислових підприємств, то в 1861 році їх стало вже 33. Найбільшими були миловарне та свічкове підприємства. Кількість ремісників зросла до 2730 чоловік. Серед них було 606 кравців та 402 шевці.
Розвивалася й торгівля. До споживача товари доходили через дрібних торговців, які повністю залежали від купців-оптовиків. Нещадними визискувачами трудового люду були шинкарі, які, мов ті павуки, обплутували його. Газета «Северная пчела» за 1850 рік писала, що вулиця Вільська в Житомирі складалася з суцільного ряду корчем. У Житомирі з’явилися й іноземні капіталісти. Вони відкрили тут склад сільськогосподарських машин.
Але промисловий розвиток гальмувався кріпосницькими відносинами. Поміщики навколишніх сіл, використовуючи дарову працю кріпаків, засновували майстерні, вироби яких конкурували з продукцією ремісників. Це спричинилося до загострення боротьби міщан проти землевласників.
Під час Вітчизняної війни 1812 року проти французьких загарбників багато-жителів міста билося з ворогом у лавах російської армії. Лише наприкінці липня 1812 року з Житомира до діючої армії пішло 163 чоловіка. В листопаді 1812 року в місті були на постої піші й кінні ратники земського ополчення.
З початку XIX ст. Житомир став одним з центрів суспільного руху на Волині. В 1823—1825 рр. в місті діяли члени Товариства об’єднаних слов’ян і Південного товариства декабристів. З містом, зокрема, пов’язана діяльність декабристів П. І. Пестеля, С. І. Муравйова-Апостола, П. Дунцова-Вигодовського, А. І. Борисова, П. І. Борисова та І. І. Іванова. 1824 року С. І. Муравйов-Апостол зустрічався в Житомирі з розжалуваними солдатами Семенівського полку, а в грудні 1825 року — з представником польського патріотичного товариства Мощинським. 30 грудня 1825 року в будинку Уварових відбулася нарада членів Південного товариства, на якій обговорювався план повстання. Декабристи планували захопити в Житомирі штаб-квартиру 3-го піхотного корпусу, в якому служив секретар Товариства об’єднаних слов’ян І. Іванов, заарештувати командира корпусу, підняти солдатів та офіцерів і рушити на Київ. Проте повстання декабристів, яке розпочалося в Петербурзі, зазнало поразки.