Чоповичі, Малинський район, Житомирська область
Чоповичі — селище міського типу, центр селищної Ради, розташоване на лівому березі річки Ірші, притоки Тетерева, за 25 км на північний захід від районного центру, за 4,5 км від залізничної станції Чоповичі. Населення — 1296 чоловік. Селищній Раді підпорядковані села Будницьке, Пристанційне, Стримівщина.
Територія, на якій розміщуються Чоповичі, заселялася ще в IV тисячолітті до н. е. Про це свідчить виявлене тут неолітичне поселення.
В історичних документах Чоповичі вперше згадуються 1519 року як село Овруцького замку. Населення належало до т. зв. околичної шляхти, що не мала не лише кріпаків, а часто й земельних наділів. Отже, за способом життя вона не відрізнялася від селян. Як і останні, займалася землеробством, рибальством, мисливством, добуванням смоли, стельмахуванням.
За часів литовського панування, на початку XVI ст., жителі Чоповичів виділилися у категорію земян: повинні були на заклик князя «конно й оружно» давати «две службы земские военные». Інших повинностей вони не мали, проте старости Овруцького замку не раз примушували їх нести замкову службу.
Після Люблінської унії 1569 року Чоновичі потрапили під владу Польщі. Оскільки побут, звичаї, спосіб життя, релігійна віра у околичних шляхтичів були такі самі, як і в селян, вони також прагнули скинути з себе польсько-шляхетське ярмо і під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. виступали в складі Овруцького полку, що діяв на Правобережжі.
Після Андрусівського перемир’я 1667 року Чоповичі залишилися під владою Польщі. Польська шляхта, яка втекла під час визвольної війни, поверталася назад. Але жителі Чоповичів не корилися. Вони зі зброєю в руках зустрічали її, виганяли з маєтків. У селі раз у раз відбувалися сутички між населенням та польськими загонами, що їх викликали пани. 30 червня 1683 року чашник подільський С. Шумлянський на чолі військового загону вчинив напад на Чоповичі. Всіх мешканців було вигнано із села, трьох із них покалічено, трьох дітей затоптано кіньми, двори пограбовано.
Гнів і ненависть до ворогів зростали. І коли наприкінці XVII ст. на Правобережжі розгорнулася народно-визвольна боротьба проти польсько-шляхетських загарбників під проводом С. Палія, жителі Чоповичів разом з козаками громили ворогів. Уродженець села І. Кириченко протягом 1683—1694 рр. був суддею у війську Палія і в «супроводі великого загону забирав майно й землі у поміщиків, панував над шляхтою».
1793 року після возз’єднання Правобережної України з Росією Чоповичі стали селом Радомишльського повіту Київської губернії.
Відбувалося класове розшарування села. Хоч юридично околична шляхта була вільною, багато хто з шляхтичів, не маючи землі або втративши її, потрапляв у кабалу до поміщиків. 1795 року 24 чоповицькі мешканці просили у Київського суду захисту від поміщика Грохольського, який самовільно обернув їх у кріпаків. Але допомоги не надійшло, бо власті не звертали уваги на подібні скарги. 1857 року чоповицькі жителі Ф. Герасимов та І. Скуратов скаржилися Волинському губернському правлінню, що протягом 20 років терпіли утиски поміщика Гижицького, який довів їх до «крайнього розорення».
Землеробство в Чоповичах велося за трипільною системою. Урожаї були дуже низькі7. Щоб якось прогодуватися, чимало жителів цілими родинами плели на продаж брилі, кошики, постоли, дитячі колиски та інше.
Внаслідок тяжкого матеріального становища, частих неврожаїв, багато жителів села, особливо дітей, щороку вмирало. У середині XIX ст. на всі 300 дворів Чоповичів був лише фельдшер. Основна маса населення не знала грамоти. В селі діяла тільки невеличка парафіяльна школа.
З розвитком капіталістичних відносин у Чоповичах пожвавилося промислове виробництво. Тут діяла фабрика гнутих меблів. 1868 року почали діяти свічковий і миловарний заводи. Це були невеликі підприємства, всього на 4—5 найманих робітників. У 90-х роках XIX ст. почав діяти лісопильний завод, на якому працювало 20 робітників. Працювало 7 вітряків, 4 млини.
Підприємства були відсталими, напівкустарними; на них переважала ручна праця. Намагаючись якнайбільше нажитися, підприємці жорстоко експлуатували робітників. Так, на фабриці гнутих меблів робочий день тривав понад 12 годин, а зароблених грошей трудівникові не вистачало, щоб прогодувати сім’ю. Дуже важкі умови праці були на лісопильному заводі. Тут зовсім не існувала охорона праці, частими були каліцтва, а заробітна плата — вкрай низькою.
Надмірна експлуатація не могла не викликати протесту. Під час революції 1905—1907 рр. чоповицькі робітники піднімалися на страйкову боротьбу. Зокрема, на фабриці гнутих меблів вимогою страйку, що відбувся 1907 року, було скорочення робочого дня від 12 до 9 годин, підвищення заробітної плати. Два дні фабрика не працювала. Власники привезли з Житомира штрейкбрехерів, але робітники вигнали їх.
В період реакції ще більше погіршилося економічне становище трудящих. Столипінська земельна реформа поглибила класове розшарування в селі. Скориставшись законом про відруби, куркульські родини стали виходити на хутори, скуповуючи за безцінок земельні наділи у бідноти. Протягом 1909—1914 рр. з Чоповичів виділилося на хутори 50 сімей.
У період промислового піднесення (1910—1914 рр.) у Чоповичах діяло 15 різних дрібних підприємств. Значних масштабів набули лісозаготівельні роботи.
Основна ж маса населення займалася сільським господарством, рівень якого був дуже низький. Не могло його поліпшити й створення земельною управою 1913 року чоповицької агрономічної дільниці. Значна частина населення, як і раніше, виготовляла плетені предмети із лози, соломи, лика. Цим промислом займалося 250 дворів з 1200.
Занедбаними, непривабливими були в той час Чоповичі. Двори, розкидані один від одного на значній відстані, мали жалюгідний вигляд.
1912 року в Чоповичах відкрито дільничну лікарню на 10 ліжок. Хвороби, як і раніше, були великим злом села. Про це свідчить той факт, що протягом одного тільки 1912 року в лікарні зареєстровано 10 195 відвідувань хворих.
Того ж року почала працювати земська школа, а при ній — народна бібліотека. 1914 року в Чоповичах відкрито приватний кінематограф.
Перша світова війна ще більш погіршила й без того злиденне життя селян і робітників. Різко скоротилася посівна площа, зменшилася кількість худоби. Протягом 1914—1916 рр. в селі було проведено три мобілізації чоловіків і відправлено на фронт понад 1 тис. чоловік. Третина з них загинула, понад 400 повернулися каліками. Не виправдала сподівань трудящих на поліпшення соціально-економічного становища і Лютнева революція 1917 року. Як і за царизму, бідняки землі не отримали, Тимчасовий уряд продовжував ненависну народу війну.
Кінець жорстокій експлуатації трудящих, землю для селянства, мир для народу принесла Велика Жовтнева соціалістична революція. Наприкінці січня 1918 року в Чоповичах встановлено Радянську владу. Але приступити до соціалістичних перетворень жителі села не встигли.
У лютому 1918 року село окупували австро-німецькі війська. Почалися грабунки і переслідування мирного населення. Кількох жителів було жорстоко побито тільки за те, що вони забрали з лісу дрова купця Мороза. Люди ховали хліб, фураж, худобу, коней, тікали від розправи в навколишні ліси. Влітку 1918 року під керівництвом учасника Жовтневого збройного повстання в Петрограді І. О. Чернова та представника Київської більшовицької організації І. І. Драпія був сформований партизанський загін, який успішно діяв у районі Чоповичів.
У листопаді під тиском революційних сил німецькі окупанти залишили Чоповичі, але село захопили петлюрівці. 2 квітня 1919 року Червона Армія вигнала їх. У селі було створено ревком, до складу якого ввійшли учасники партизанської боротьби Д. Л. Дідківський та І. Н. Кириченко. Ревком вів боротьбу з контрреволюцією, організовував допомогу Червоній Армії, заготівлю продовольства, здійснював ленінський Декрет про землю. Однак становище більшості селянських господарств було досить складним. Діставши землю, але не маючи тягла, реманенту, насіння, селяни не могли обробити й засіяти її. Тому волосні збори представників ревкомів, які відбулися 26 квітня 1919 року в Чоповичах, вирішили шляхом використання тягла та реманенту нетрудових господарств засіяти всю посівну площу.
В складній обстановці опинилися Чоповичі влітку 1919 року, коли недобиті петлюрівські банди захопили більшу частину Житомирського, Новоград-Волинського та Овруцького повітів. Радянською залишилася тільки невеличка смуга, у межах якої були й Чоповичі. У той період Чоповицький ревком зосередив увагу на допомозі Червоній Армії. Формувалися загони добровольців, провадився збір продовольства, фуражу для коней. На початку 1920 року, коли фронт відкотився на захід, ревком знову приступив до вирішення господарських справ. Нелегко було провести весняну сівбу при відсутності техніки.
Організувати населення на вирішення складних завдань допомогли комуністи. У той час за рішенням ЦК КП(б)У до села прибув П. В. Муратов. Разом з більшовиками А. Н. Шоботенком та І. О. Шпаковичем він створив 1920 року партійний осередок. У своїй роботі комуністи спиралися на комсомольський осередок у кількості 25 чоловік, створений того ж року.
Навесні 1920 року в зв’язку з нападом буржуазно-поміщицької Польщі на Україну над Чоповичами знову нависла небезпека. Фронт швидко наближався, і наприкінці квітня польські інтервенти захопили Чоповичі. Наприкінці червня частини 12-ї армії визволили село. Відступаючи, вороги вчинили криваву розправу над місцевим населенням: убили 38 чоловік, багатьох поранили й покалічили.
В тяжких умовах починався відбудовний період. Після безчинств окупантів село стояло вкрай зруйноване. Епідемії косили людей. Не раз доводилося відбивати напади куркульських банд. Але ніщо не могло похитнути віру трудящих у Радянську владу. Одразу ж після визволення вони зібрали для 7-ї стрілецької дивізії 100 пудів жита, 25 — різних круп, 50 — гречки, 100 — картоплі, 100 — вівса. 18 жовтня 1920 року в Чоповичах створено новий сільський ревком на чолі з В. П. Філоненком та волосний на чолі зі. Н. Кириченком.
Важливу роль у здійсненні соціалістичних перетворень відіграли сільський та волосний комітети незаможних селян, що виникли 26 серпня 1920 року.
Робота партійної, комсомольської організацій і радянських органів по здійсненню соціалістичних перетворень зустріла шалений опір з боку куркулів. Вони убивали сільських активістів, ховали хліб, поширювали чутки серед населення про нову війну з Польщею. Особливо активізувалися куркулі восени 1921 року, коли на Україну з Польщі вдерлася банда Тютюнника. Від рук бандитів загинули завідуючий військовим відділом Ф. О. Шпакович та секретар волвиконкому член РКП(б) з 1917 р. А. Н. Шоботенко.
Але дії бандитів не залишилися безкарними. Невдовзі після розгрому банди Тютюнника була викрита і знешкоджена петлюрівсько-куркульська банда і в Чоповичах. Велике значення в боротьбі з бандитизмом мала та обставина, що в селі тоді розміщувався штаб кавалерійської бригади Г. І. Котовського.
Зміцнювалися селянські господарства. За рахунок державних коштів бідноті надавалися кредити, організовувалася допомога тяглом, насінням, реманентом. Тільки восени 1921 року сільська біднота Чоповичів отримала грошову допомогу в сумі 17 500 крб. У травні 1921 року організовано прокатну станцію. Велика увага приділялася кооперуванню селянства. 1924 року виникли сільське споживче товариство (392 члени) та два ТСОЗи.
1923 року Чоповичі стали селом Радомишльського повіту Малинського округу. 1925 року тут проживало понад 12 тис. чоловік. Близько 20 кустарних підприємств села об’єдналися в промартіль, де працювало близько 200 робітників. Тут виробляли гнуті меблі, що мали широкий попит. Крім того, в селі було 6 млинів та 4 олійниці.
Відкрилася лікарня. Вже 1924 року у Чоповичах діяло чотири школи: дворічна, дві чотирирічні і семирічна, де 17 учителів навчали понад 600 дітей, працювали 12 гуртків ліквідації неписьменності серед дорослих.
Своє дозвілля жителі Чоповичів проводили в сельбуді, де часто відбувалися вистави місцевих аматорів сцени, демонструвалися кінофільми. При сельбуді діяла бібліотека, що мала 892 книги.
Партійний осередок села, в складі якого 1925 року налічувалося 22 члени та кандидати в члени партії, організував для населення читання доповідей про поточний момент, голосні читки газет, бесіди на політичні теми, під час яких роз’яснювалися питання внутрішнього і міжнародного становища країни.
Значну роботу серед молоді проводив комсомол, створивши свій комсомольський клуб, гуртки художньої самодіяльності, спортивні секції. Комсомол очолював ліквідацію неписьменності серед спілкової й неспілкової молоді. Боротьбу з хибами в господарській і громадській роботі вела так звана легка кавалерія. Виявлені недоліки обговорювалися на зборах, висвітлювалися в стінній газеті.
Міцна дружба виникла між селянами Чоповичів та робітниками Київських електромеханічних майстерень. 1923 року група молодих робітників побувала в селі на святкуванні 1-го Травня. Гостей, які приїхали на відремонтованому ними паровозі, на станції зустріла сільська молодь. Після мітингу друзі організували маївку, під час якої відбувся спільний концерт художньої самодіяльності. Восени того ж року, на запрошення київських робітників, представники сільської молоді побували в Києві на святкуванні шостої річниці Великого Жовтня. Вони ознайомилися з роботою підприємства, побували в оперному театрі на урочистому засіданні.
Перший колгосп «Перемога» виник у Чоповичах 1928 року. Він обробляв 250 га землі, мав чотири пари коней, чотири вози, кілька плугів, борони та інший усуспільнений реманент. Очолений комуністом партизаном громадянської війни М. А. Кириченком, колгосп швидко здобув популярність не тільки серед бідняків, а й середняків, які вступали до нього цілими сім’ями. Уже в 1930 році всі бідняцькі й переважна більшість середняцьких господарств Чоповичів об’єднались у тринадцять сільськогосподарських артілей: «Перемога», «8 Березня», «Ленінська перемога», «Нове життя», ім. Петровського, «Прапор соціалізму», ім. Будьонного, «Червоний партизан», «Більшовик Полісся», «За більшовицькі темпи», «Шлях Леніна», «Незаможник» та ім. Ворошилова.
Важливу роль у зміцненні колективних господарств відігравала організована 1932 року Чоповицька МТС. 1935 року вона налічувала 38 тракторів, 3 вантажні автомобілі, 18 двигунів, 17 складних молотарок та іншу сільськогосподарську техніку. Через рік тут було вже 46 тракторів. Застосування техніки на колгоспних полях сприяло підвищенню врожайності сільськогосподарських культур. 1936 року урожай жита досягав 18 цнт, вівса — 20 цнт з гектара. Господарства славились також високими врожаями картоплі та надоями молока.
Із зміцненням економіки колгоспів зростав добробут трудівників села. Колишні батраки, які до Великого Жовтня зазнавали експлуатації й жили в злиднях, тепер одержували на трудодень по 2—3 кілограми хліба. Кожна колгоспна сім’я мала присадибну ділянку, корову.
1929 року в селищі виникла швейна артіль «Пролетарій», що через десять років переросла у фабрику, де працювало 70 робітників. На фабриці гнутих меблів працювало 67 робітників. Стільці, що тут виготовлялися, йшли далеко за межі району.
За роки першої та другої п’ятирічок значно виріс культурний рівень села. Зокрема, 1935 року в колгоспі «Перемога» збудовано колбуд, обладнано комсомольську та піонерську кімнати. Тут діяли політшкола, драматичний, співочий та військово-фізкультурний гуртки.
Ще 1929 року було організовано підвезення дітей з віддалених бригад до ново-збудованої на станції Чоповичі школи. 1930 року держава асигнувала кошти на будівництво лікарні.
Більш інтенсивно почали розвиватися Чоповичі з 1935 року, коли вони стали центром району і селищем міського типу. Якщо 1935 року тут було дві семирічні та чотирічна школи, то 1939 року — чотири семирічні та одна середня, в яких навчалося близько тисячі учнів. Вчителька В. Г. Скрижакова була удостоєна ордена Трудового Червоного Прапора. Було ліквідовано неписьменність. Діяли будинок культури, районна бібліотека, регулярно (5—6 разів на місяць) демонструвалися кінофільми.
Значно зросла громадська активність і політична свідомість громадян. Про це свідчить велике піднесення, з яким трудящі зустріли проект нової Конституції СРСР. Ланкова Н. П. Мельниченко зі своєю ланкою виростила по 5—6 цнт льоноволокна з гектара. Подібні трудові подарунки підготували й інші колгоспники. А в день виборів до Верховної Ради СРСР 1937 року усі трудящі Чоповичів проголосували за блок комуністів і безпартійних.
Чоповичі росли і набиралися снаги. Перед ними вимальовувалися світлі перспективи. Але мирне життя перервав віроломний напад фашистської Німеччини на Радянський Союз. Коли фронт почав наближатися, трудящі селища під керівництвом райкому партії та райвиконкому евакуювали на схід усі трактори МТС та колгоспну худобу. Понад 7 тис. жителів у ті дні працювали на будівництві оборонних споруд Коростенського укріпленого району. Винищувальний батальйон у складі 200 чоловік виставляв цілодобові пости, виловлював фашистських диверсантів.
24 липня 1941 року після запеклих танкових боїв радянські війська змушені були залишити Чоповичі. Захопивши селище, фашисти встановили в ньому жорстокий окупаційний режим. Невдовзі вони відправили на каторгу до Німеччини понад 100 молодих жителів Чоповичів. Почалися переслідування мирних жителів. Біля Шершнівського лісництва, в урочищі Бараках, гітлерівці зігнали 85 чоловік мирних жителів, зв’язали їм руки колючим дротом, повиколювали очі і втопили в болоті.
Чесні радянські люди не могли миритися з тим, що ворог топче рідну землю. В квітні 1942 року в Чоповичах оформилась і встановила зв’язок з Житомирським підпільним обкомом партії підпільна організація під керівництвом офіцера Червоної Армії О. X. Іщенка, який потрапив в оточення. Члени організації вели агітацію проти фашистських загарбників, розповсюджували листівки, в яких закликали населення не коритися загарбникам, ховати від них хліб та інші продукти, уникати відправки до Німеччини. З листівок жителі Чоповичів дізнавалися про справжнє становище на фронтах Великої Вітчизняної війни.
В лютому 1943 року на слід організації натрапили гестапівці і схопили 5 чоловік.
О. X. Іщенку та В. І. Бовсунівському вдалося врятуватися, Я. Сущенка, М. Кисельчука, І. Мирутенка було розстріляно. Смерть товаришів не злякала патріотів. Члени організації продовжували вести боротьбу з фашистами. 15 вересня 1943 року з числа жителів селища, які воювали в складі з’єднання М. І. Наумова, був виділений у самостійну одиницю Чоповицький партизанський загін, що розгорнув діяльність на території Чоповицького і сусідніх з ним Потіївського та Володарсько-Волинського районів. Багато жителів Чоповичів воювало в складі загонів народних месників. За героїзм, проявлений у боротьбі з ворогом, С. Д. Бокарєва, командира партизанського підрозділу з’єднання С. А. Ковпака, нагороджено орденом Леніна.
14 листопада 1943 року частини 4-го гвардійського Кантемирівського танкового корпусу та 13-ї армії визволили Чоповичі. У боях особливо відзначились Герой Радянського Союзу комуніст майор П. Ф. Захарченко та комсомолець молодший лейтенант В. 3. Вайсер. П. Ф. Захарченко, уродженець Краснодарського краю, перебував у діючій армії з перших днів Великої Вітчизняної війни, за героїзм, виявлений при форсуванні Дніпра, удостоєний звання Героя Радянського Союзу. На чолі свого підрозділу він першим увірвався в Чоповичі. В бою відважний офіцер загинув. Визволяючи Чоповичі, загинув і уродженець Ростовської області старший лейтенант артилерії комуніст О; Н. Єгоров, якому посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
В. 3. Вайсер командував танком Т-34. Коли розпочався бій, його танк першим підбив одну з фашистських «пантер», що проривались до залізничної станції Чоповичі. Але від попадання ворожого снаряда танк Вайсера спалахнув. Під вогнем противника командир разом з механіком-водієм погасили пожежу, і екіпаж продовжував виконувати бойове завдання. Через деякий час був знищений ще один ворожий танк і бронетранспортер. В ході бою танк Вайсера знову загорівся. До того ж були тяжко поранені механік-водій і радист-кулеметник. Шинелями й снігом командир танка і баштовий стрілець знову погасили пожежу. Та машина вже не могла рухатися. Незважаючи на це, екіпаж продовжував вести вогонь. Влучними пострілами були підбиті ще два ворожі танки. Тоді ворог зосередив вогонь на нерухомому радянському танку. Від ворожих снарядів машина запалала. Разом з танком згорів і його хоробрий командир. За героїзм, виявлений у бою за визволення Чоповичів, Вайсеру посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
У мальовничому сквері над могилами героїв стоїть танк, як символ вічної вдячності жителів селища своїм визволителям. На фронтах Великої Вітчизняної війни та в партизанських загонах воювали 446 жителів Чоповичів, з них урядовими нагородами відзначено 178 чоловік, 183 загинули смертю хоробрих. На їх честь споруджено меморіальний пам’ятник.
Гітлерівська окупація тяжко позначилася на господарстві й культурі селища. Колгоспи, багато громадських і житлових будинків були зруйновані.
З небувалим завзяттям з перших днів після визволення трудящі селища приступили до заліковування тяжких ран, заподіяних ворогом. Очолили цю роботу районні комітети партії та комсомолу, районні і селищні органи Радянської влади. В селищі почали утворюватися первинні парторганізації. На кінець 1944 року вони об’єднували 20 членів і 2 кандидати в члени ВКП(б). Під їх керівництвом розпочалася відбудова промисловості й сільського господарства. Було відновлено довоєнну промартіль «Паризька комуна», де в січні 1944 року працювало 17 робітників. Згодом вона перетворилася на багатогалузеву артіль і забезпечувала побутове обслуговування колгоспів селища і району, всього населення. На цей же час було відбудовано машиннотракторну станцію.
У відбудові зруйнованого господарства величезну роль відіграла допомога Радянського уряду і братніх народів СPСP. Лише протягом 1944 року колгоспи Поповичів одержали зі східних районів СPСP понад 150 голів худоби.
В зоні Чоповицької селищної Ради було відновлено колгоспи «Перемога», «Нове життя» та ім. Ворошилова. З надзвичайно бідною матеріально-технічною базою приступили вони до першої після визволення весняної сівби. Орали коровами, копали вручну, сіяли зібраним серед колгоспників насінням. Сільськогосподарські роботи проводились успішно завдяки трудовому героїзмові людей похилого віку, жінок і підлітків. Колгоспи «Нове життя» та «Перемога» в числі перших у районі впоралися з сівбою, вели перед і в догляді за посівами. Городня бригада одержала урожай капусти по 200 цнт з гектара.
Зважаючи на відсутність достатньої кількості техніки, керівництво й парторганізація МТС взяли курс на її найбільш раціональне використання. Бригада MTС, яку очолював В. А. Іваненко, виконала річний план тракторних робіт 1944 року на 132 проц., а трактористка Г. Дученко — на 201 процент.
Поступово артілі набирали сили. 1950 року на території Поповичів було два колгоспи — «Перемога» та ім. Ворошилова (до останнього приєднався колгосп «Нове життя»). У господарстві «Перемоги» на 1 січня 1951 року вже було 472 голови великої рогатої худоби, 330 свиней, 160 овець, 2 тис. голів птиці.
Водночас відновлювали роботу лікувальні заклади, школи, клуби. У червні 1945 року відбувся масовий недільник по відбудові районної лікарні, на який вийшло понад 300 чоловік. 115 підвід підвозили будівельні матеріали. Було постелено дах, вставлено двері, вікна, зроблено огорожу. Силами громадськості відбудовувалися школи та культурно-побутові заклади. У 1944 році встановлено 73 радіоточки.
Після успішної відбудови господарство Поповичів розвивалося далі. В результаті реконструкції фабрика гнутих меблів «Паризька комуна» перетворилася у велике високомеханізоване підприємство. 1972 року вона налічувала 205 робітників. У порівнянні з довоєнним часом випуск меблів збільшився майже в два з половиною рази. Значно розширився асортимент виробів. План восьмої п’ятирічки колектив виконав достроково — 15 травня 1970 року, підвищивши продуктивність праці на 24 проц. Ядром трудового колективу є первинна партійна організація, що налічує 26 членів КПРС. За успішне виконання п’ятирічного плану та активну участь у громадському житті 45 робітникам присвоєно звання ударників комуністичної праці. На честь 100-річчя з дня народження В. І. Леніна 15 чоловік удостоєні ювілейних медалей. За систематичне виконання виробничих планів на 140 проц. робітник В. К. Бабійчук нагороджений орденом «Знак Пошани».
Розширено і реконструйовано швейну фабрику. Протягом восьмої п’ятирічки побудовано двоповерхове приміщення, де розмістилися цехи. Зросла технічна оснащеність. Так, якщо 1965 року було 68 швейних машин, то 1970—92. На підприємстві працює 282 робітники, з них 68 — ударники комуністичної праці. Комуністи — майстер зміни О. В. Дученко та швачка-мотористка В. О. Журавська нагороджені орденами «Знак Пошани».
1957 року в Чоповичах збудовано льонозавод, який щорічно випускає близько 1800 тонн волокна. Реконструкція підприємства дала можливість подвоїти продуктивність праці. 1972 року тут вперше серед споріднених підприємств області введено автоматизований цех костроплит, продукція якого знаходить широке застосування у меблевому виробництві.
Великим підприємством є Чоповицьке відділення «Сільгосптехніки», що спеціалізується на ремонті зернових комбайнів. Відділення обслуговує колгоспи Малинського та Коростенського районів.
На території Чоповицької селищної Ради — одне з найбільших в області Чоповицьке лісництво, у розпорядженні якого 5257 га лісу. Бригадира лісозаготівельної бригади цього лісництва В. П. Мойсеєнка 1966 року нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора.
Значних успіхів досягнуто в сільському господарстві. 1958 року всі чоповицькі колгоспи об’єдналися в один, що дістав назву «Перемога». 10 травня 1972 року його реорганізовано в радгосп «Чоповицький» — насінницького напряму по городніх культурах. В його користуванні понад 5 тис. га земельних угідь, у т. ч. 2630 га орної землі. В господарстві 1270 голів великої рогатої худоби. На тваринницьких фермах повністю механізовано процес водопостачання. Радгосп створив міцну енергетичну й технічну базу. Лише протягом восьмої п’ятирічки він придбав 12 тракторів, 18 автомобілів, 3 комбайни. Славиться радгосп своїми працьовитими людьми. Багатьох відзначено урядовими нагородами. Серед них — свинарка Г. І. Шереметенко, ланкова В.Л. Прокопенко, які нагороджені орденом Трудового Червоного Прапора, свинарка М. С. Фещенко, удостоєна ордена «Знак Пошани».
Перевиконанням трудових зобов’язань зустріли трудові колективи Чоповичів 50-річчя утворення СРСР. Зокрема, фабрика гнутих меблів до 1 грудня 1972 року виконала річний план й дала додатково продукції на 182 тис. крб. Радгосп «Чоповицький» одержав надпланових прибутків на суму понад 25 тис. крб.
Вдвоє, порівняно з 1971 роком, зросла продуктивність праці в тваринництві. Всі доярки надоїли понад 2 тис. кг молока від корови, а В. С. Кацалап, М. А. Філоненко — по 3,5 тис. кілограм. Успішно закінчивши сільськогосподарські роботи в своєму радгоспі, загін механізаторів 1972 року збирав урожай на цілинних землях, а також брав участь у вивезенні цукрових буряків у південних районах Житомирщини.
242 громадян Чоповичів відзначені урядовими нагородами, з них четверо — орденом Трудового Червоного Прапора.
За післявоєнні роки невпізнанно змінився загальний вигляд селища. Вздовж упорядкованих вулиць стоять електричні ліхтарі. Тут виросли чудові будинки громадських установ. Кожна сім’я переселилася в новозбудований будинок, до якого проведено електричне освітлення, радіо. Всередині будинків затишно і привітно. Всюди добротні сучасні меблі, підлоги застелені килимами; багато хто придбав мотоцикли чи моторолери.
До послуг трудящих — 9 магазинів. Лише за роки восьмої п’ятирічки вони придбали 1560 телевізорів, 300 холодильників, 1500 пральних машин, 2 тис. мотоциклів, 431 швейну машину. Товарообіг Чоповицького ССТ за цей час досяг 4,5 млн. крб. проти 3,1 у 1966 році.
Поліпшується медичне обслуговування. В селищі — дві лікарні на 160 ліжок, де медичну допомогу подають 8 лікарів і 47 працівників із середньою спеціальною освітою.
В Чоповичах є середня та восьмирічна школи, в яких 48 учителів навчають і виховують 638 учнів.
У будинку культури на 250 місць систематично читаються лекції, проводяться бесіди за круглим столом, усні журнали, вечори запитань і відповідей. Охоче відвідують трудящі гуртки: співочий, танцювальний, драматичний. Завжди людно у трьох бібліотеках, книжковий фонд яких понад 53 тис. примірників.
Уродженцями Чоповичів є письменниця Л. М. Письменна, заслужений діяч мистецтв УРСР художник С. А. Кириченко, доктор філософських наук М. В. Дученко, чотири уродженці селища стали кандидатами наук.
Громадсько-політичне життя селища спрямовується партійними організаціями. Нині їх у селищі — 11, вони об’єднують 206 комуністів. Вірними помічниками комуністів є 436 членів ВЛКСМ, що стоять на обліку у 10 комсомольських організаціях.
Селищна Рада, спираючись на широкий актив, багато робить щодо втілення в життя плану розвитку селища в дев’ятій п’ятирічці. У складі Ради 55 депутатів, з них 24 робітники промислових підприємств і 11 — радгоспу, 20 службовців. При розподілі бюджету Ради основна увага звертається на культуру, освіту, охорону здоров’я, благоустрій.
Радянська влада принесла трудівникам Чоповичів добробут і щастя. Щиро вдячні Комуністичній партії, вони самовіддано працюють на благо соціалістичної Вітчизни.
Й. М. ВЛАСЮК, М. І. ЛАВРИНОВИЧ