Копище, Олевський район, Житомирська область

Підготовлено: Admin. Розділ: Олевський район

Копище — село, центр сільської Ради, розташоване на березі річки Уборті (притока Прип’яті), за 55 км від районного центру та залізничної станції Олевськ. Дворів — 247, населення — 1,1 тис. чоловік. Сільраді підпорядковане село Майдан-Кошнценський. Територія Копища почала заселятися ще в IV тисячолітті до н. е., про що свідчить виявлене тут неолітичне поселення.

Вперше Копище згадується в документах 1598 року як село Овруцького повіту Київського воєводства. Населення займалося лісовими промислами, бортництвом, скотарством та землеробством. На лісосіках вирощували жито, ячмінь, просо, льон. Оскільки земля була неродючою й оброблялася примітивними знаряддями, врожаї збирали дуже низькі. Хліб на убогому селянському столі бував рідко.

Як і на всьому Правобережжі, у Конищі панувала польська шляхта, безкарна сваволя , і надмірні утиски якої важким тягарем лягали на плечі населення. Панщина досягала трьох днів на тиждень. Під час визвольної війни українського народу проти польської шляхти 1648—1654 рр. чимало копищанців у складі Овруцької сотні били ненависних панів, дошкуляли, зокрема, магнату В. Немиричу,. маєток якого не раз громили. 1650 року, скориставшись затишшям після Зборівського договору, В. Немирич розорив село.

Після Андрусівського перемир’я 1667 року село залишилося у складі Польщі. Боротьбу проти своїх поневолювачів селяни не припиняли. Вони активно боролися під час визвольного повстанського руху проти польсько-шляхетських загарбників’ за возз’єднання Правобережної України з Росією під проводом С. Палія у кінці XVII — на початку XVIII століття.

1793 року Правобережна Україна, в т. ч. Копище, була возз’єднана з Росією. З 1797 року село, належало до Овруцького повіту Волинської губернії. У ньому жили селяни-чиншовики, які мусили виконувати низку повинностей: платити панові чинш, виділяти підводи, ремонтувати шляхи, будувати й ремонтувати містки, давати рекрутів до війська.

1831 року Копище перейшло в розряд казенних. Тут жило 245 ревізьких душ, які відбували повинності на користь держави. За копищанцями завжди тяглися великі- недоїмки, що їх селяни не мали ніякої змоги ліквідувати. Вони користувалися примітивним, сільськогосподарським реманентом, в основному дерев’яним, плугом, сохою, ралом. Така «техніка» спричинялася до ще більшого зниження врожаїв.

Щоб якось зберегти свої господарства від повного розорення, селяни вдавалися до підробітків: рибалили, заготовляли гриби, лісові ягоди. Проте прибутки від цього вони одержували дуже незначні, бо продати можна було тільки в найближчому містечку Олевську, розташованому за 55 верст. Подолати ж таку відстань селяни могли лише за кілька днів — будь-яких упорядкованих шляхів до закинутого серед боліт і лісів Копища не існувало. Злидні й матеріальна скрута були постійними супутниками копищанців. Жили вони переважно в курних хатах, що їх будували з обтесаних колод. Ні ззовні, ні зсередини така будівля не обмазувалася глиною і не білилася. Часто не було і стелі. Дим з печей йшов у помешкання. Увечері для освітлення застосовували «посвіт»: до нижнього кінця чотиригранної дерев’яної труби, що зводилася під дах, дротами прикріплювалася металева решітка, на якій палили скалки. В таких хатах важко дихалося, стіни і стелю вкривав товстий шар кіптяви, люди часто хворіли. Але властей це мало турбувало — справа медичного обслуговування повністю перебувала в руках знахарів і баб-шептух. Не було в селі і школи.

Страшних бідувань зазнали селяни Копища в раки першої світової війни. Відчувалася нестача робочих рук, тягла, скоротилися посівні площі, голод і хвороби косили людей.

Звістку про Лютневу буржуазно-демократичну революцію 1917 року в село принесли солдати, які поверталися з фронту. Всі чекали змін у житті, вимагали розподілу земель, але Тимчасовий уряд не поспішав поліпшувати становище трудового народу.

З радістю зустріли селяни Копища перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. В січні 1918 року в селі встановлено Радянську владу, розпочалися соціалістичні перетворення. Однак у лютому 1918 року село окупували австро-німецькі війська, що хазяйнували в ньому до листопада. Вороги нещадно грабували населення, вивозили народне добро до Німеччини. Після втечі окупантів село захопили петлюрівці. Навесні 1919 року Червона Армія визволила Конище. В селі Юровому, що було тоді волосним центром, створено волосний ревком, до складу якого увійшло троє жителів Конища. Але у серпні петлюрівці знову вдерлися в село. Після їх вигнання наприкінці року відновив роботу ревком, зосередивши головну увагу на розподілі земель, але закінчити цього не встиг. 27 квітня 1920 року село захопили польські інтервенти. Остаточно Червона Армія визволила Конище у липні 1920 року.

Після закінчення громадянської війни додому повернулися Л. С. Скрит, Т. Т. Снігур та інші копищанці, які в лавах Червоної Армії відстоювали завоювання Великого Жовтня. Добре обізнані з подіями в країні, вони роз’яснювали односельцям політику більшовицької партії та Радянського уряду, допомагали впроваджувати в життя ленінський Декрет про землю. 1920 року тут створено комнезам, наступного — обрано сільську Раду в складі 22 чоловік.

Активними борцями за нове життя були копищанські жінки. Так, у постійно діючих комісіях при сільраді їх працювало 4, у комнезамі — 3, у касі взаємодопомоги — 3, у шкільній раді — 3, у правлінні кредитного товариства — 3. На з’їзд жінок Олевського району 1925 року від Конища поїхало 16 жінок.

1927 року в селі Конищі було організовано перше колективне господарство — ТСОЗ, що охопив спершу 12 господарств, а на початку 1928 року — вже 35. Товариство мало всього лише 8 коней, 4 плуги, 4 борони, 2 культиватори та сівалку. В перші місяці його існування держава надала кредити в розмірі 7690 крб. на будівництво господарчих приміщень, придбання робочої худоби, на закладення саду.

Здобувши справжню волю, пізнавши радість вільної праці, копищанці потягнулися до знань і освіти. З 1921 року вперше в історії села почала діяти початкова чотирирічна трудова школа, де навчалося 48 учнів, а 1927 року — 79. Для ліквідації неписьменності серед дорослого населення було відкрито гурток, перший випуск якого відбувся 28 квітня 1928 року.

В селі, де колись розвагою жителів були лише вечорниці, 1925 року відкрився клуб, а при ньому — бібліотека, що налічувала 331 книжку. 1928 року радіофіковано кілька будівель. Це стало справжнім святом. У хатах, де були встановлені радіоточки, щовечора збирався гурт людей, щоб послухати повідомлення про події в Радянській країні та за кордоном. У святкові дні в селі демонструвалися кінофільми.

Піднесенню політичної свідомості мешканців села значною мірою сприяло створення 1928 року партійного осередку. Очолив його колишній наймит С. Л. Приболовець, який у роки громадянської війни бив ворогів Радянської влади у лавах Червоної Армії, а повернувшись у рідне село, працював у комнезамі та сільраді. Всього 10 комуністів налічував сільський партосередок, але глибока віра у справедливість справи, яку вони відстоювали, надавала наснаги у громадській діяльності, сили в боротьбі з куркулями.

Люди вірили комуністам, переконувалися на ділі в перевагах колективної праці. 18 червня 1929 року 32 бідняцькі господарства об’єдналися в артіль «Нова зірка». Хоч матеріальна база артілі була слабкою, працювали дружно. В перший день збирання врожаю вийшли в поле всім колективом, охайно вдягнуті, як на радісне свято. 1934 року в колгоспі налічувалося вже 73 сім’ї. 1936 року копищанський колгосп включено до зони діяльності Олевської МТС. Крім виконання рільничих робіт, машинно-тракторна станція допомагала в будівництві громадських приміщень, у поліпшенні землекористування.

Завдяки сумлінній праці колгоспників господарство «Нова зірка» дедалі міцніло. 1938 року хлібороби успішно справилися з комплексом сільськогосподарських робіт і на трудодень одержали по 1,7 кг зерна, 1,8 кг картоплі та по 60 копійок грішми. У селі виросло чимало сумлінних виробничників. Машиніст молотарки БДО-34 В. К. Шапорда 1939 року обмолотив урожай за 45 днів при плані 70. За високі трудові показники його відзначено премією МТС1. Далеко за межами району стало відоме ім’я свинарки М. Шапорди, яка щороку одержувала від свиноматки по 16—17 ділових поросят. У 1939 році вона стала учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки.

Змінювався загальний вигляд села. Поступово зникали курні хати, а на їх місці виростали добротні будинки з електрикою, радіотрансляційними точками.

1936 року в селі діяли медична амбулаторія, пологовий будинок на 8 ліжок, де, крім лікаря, працювали дві акушерки та дві санітарки. Під час жнив відкривалися дитячі ясла на 120 місць.

1936 року збудовано нове приміщення семирічної школи, де 8 учителів навчали 300 учнів. Добра слава йшла про роботу Копищанського клубу. Тут читалися лекції й доповіді. У залі на 200 місць ставилися концерти силами гуртківців, двічі на місяць демонструвалися кінокартини. Сільська бібліотека мала книжковий фонд 6 тис. примірників. Товарами народного споживання трудящих забезпечували два магазини.

Зростав добробут, рівень освіти і культури. Вже працювали вчителями, агрономами, лікарями ті, кого вивчила і виховала Радянська влада. Та підступний напад фашистської Німеччини на Радянський Союз перервав розвиток економіки та культури села. З перших днів війни 75 копищанців пішли на фронт захищати Батьківщину, а коли ворог наблизився до Конища, всі, хто міг тримати зброю, пішли в ліси, в партизанські загони. В селі не було жодної сім’ї, не зв’язаної з партизанами.

13 липня 1941 року в село (вдерлися фашисти. Настали чорні дні неволі. Гітлерівці грабували населення, забирали хліб, худобу. 70 мирних жителів вивезли на каторжні роботи до Німеччини.

У відповідь розгорнулася боротьба. Копищанці мужньо боролися в партизанських з’єднаннях О. М. Сабурова, С. А. Ковпака, О. Ф. Федорова, С. Ф. Маликова, В. А. Бегми. Конище і навколишні ліси жахали фашистів. Вони вирубували ліс при дорогах, палили його, бомбили з літаків, але дії народних месників ставали дедалі дошкульнішими. Озвірілі гітлерівці вирішили розправитися з копищанцями. 13 липня 1943 року на село налетіли карателі. Вони спалили колгоспні будівлі, школу, клуб, усі 360 будинків. Тільки на дев’ятий день пішли нелюди із спаленого села, забравши з собою награбоване майно, худобу, птицю. Вони вбили, закатували й спалили 2887 жителів., Серед загиблих X. С. Лозко з п’ятьма дітьми, М. І. Гречко—з трьома, В. У. Мартиновець — з сімома. С. Чорнуха під час розправи народила дитину й відповзла в город. Фашисти знайшли і вбили її з дитиною. На трупі жінки було виявлено 25 ран, на трупі дитини — 5 ран. Врятувалися лише кілька чоловік. Одну жінку з чотирирічною дитиною сховав у порожній бочці німецький солдат, сказавши, що він комуніст. Люди, які випадково уникнули звірячої розправи, не мали ні притулку, ні харчів. Вони блукали по лісах, потім робили курені і жили в них до приходу Червоної Армії. Декому, як, наприклад, Василеві Бондарчуку та Іванові Ковальчуку, пощастило дістатися до партизанів.

Копищанці нещадно мстили ворогові. З перших днів війни мужньо бився з гітлерівцями старшина С. О. Лозко. З боями він пройшов шлях від Сталінграда до Берліна. За мужність і відвагу його нагороджено орденами: Слави 3-го ступеня, Вітчизняної війни 1-го ступеня, Червоної Зірки; старший лейтенант І. Я. Скрит нагороджений орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня, двома орденами Червоної Зірки та багатьма медалями; І. М. Лозко у складі з’єднання С. А. Ковпака брав участь у Карпатському рейді. За відвагу у боях він нагороджений орденом Червоної Зірки та медалями. Т. Д. Лозко був ординарцем у командира партизанського з’єднання В. А. Бегми. Він також удостоєний бойових нагород.

Всього у боротьбі з фашистами брали участь 165 жителів Конища. З них 73 віддали своє життя за незалежність Батьківщини, 80 удостоєні бойових орденів і медалей.

Час визволення для Конища прийшов 31 грудня 1943 року. Бійці частин 1-го Українського фронту, вступивши в село, побачили одні згарища, жодна жива людина їх не зустріла. Лише через кілька днів з лісів почали повертатися ті, хто врятувався від загибелі. Червоноармійці допомогли їм обладнати кілька землянок. Держава надала кредити у розмірі 20 тис. крб., допомогла будівельними матеріалами. Трудящі братньої Білорусії надіслали лісоматеріали, насіння сільськогосподарських культур, техніку для обробітку грунту. Жителі сусідніх білоруських сіл Глушкевичів, Приболовичів, Милашевичів допомогли провести посівну, зібрати перший після визволення урожай. Партійна організація Конища, сільрада, правління колгоспу основну увагу звертали на освоєння довоєнних посівних площ, відновлення поголів’я громадської худоби.

Незважаючи на величезні труднощі, копищанці всі сили віддавали на відродження рідного села. їх самовіддану працю високо оцінив Радянський уряд, нагородивши 20 колгоспників медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.». Стало легше працювати, коли після перемоги над гітлерівською Німеччиною до села почали повертатися демобілізовані чоловіки.

Поступово піднімалося з руїн Конище. Вже через рік після перемоги тут виросла ціла вулиця. Один з будинків пристосували під лікарняний пункт, інший під початкову школу.

Рік у рік міцнішав колгосп, який на честь перемоги над фашистською Німеччиною дістав назву «Перемога». В 50-ті роки розпочато меліоративні роботи. На місці колишньої трясовини зроблено систему осушувальних каналів, розкорчовано чагарники, проведено вапнування грунту. Завдяки вжитим заходам посівні площі колгоспу розширилися до 1 тис. га. На осушених землях заколосилися жито, овес, ячмінь. Збільшилися площі посіву кормових трав, що дало можливість підвищити продуктивність тваринництва.

Основні сільськогосподарські культури у колгоспі — льон, картопля, зернові. Важливу роль у його економіці відіграє тваринництво м’ясо-молочного напряму. На 1 січня 1967 року колгосп мав 685 голів великої рогатої худоби, в т. ч. 275 корів та 199 голів овець. Для їх розміщення споруджено під шифером 5 добротних тваринницьких приміщень. На той час господарство було повністю електрифіковано, мало 9 тракторів, 6 комбайнів, 8 автомашин. Діяла пилорама.

На тваринницьких фермах обладнано автоматичне напування.

Серед копищанських колгоспників є чимало передових виробничників. Високі врожаї льону вирощує ланка члена правління колгоспу М. В. Дубровець. З гектара вона збирає по 3. цнт льононасіння, льоноволокна одержує по 5 цнт.

Механізатор комуніст К. А. Кисіль своїм комбайном СКГ-4 1967 року зібрав зернові на площі 220 га. Його денний виробіток становив 11—12 га при намолоті 15 цнт з гектара при нормі 7,1 цнт. За сумлінну працю К. А. Кисіль неодноразово відзначався преміями. Він обраний депутатом сільської Ради. По 900—800 г приросту за добу домоглися на відгодівлі худоби А. П. Окулич, І.О. Гречко.

Добрими трудовими успіхами зустріли копищанці 100-річчя від дня народження В. І. Леніна, достроково виконавши державні плани закупівлі продуктів тваринництва. За високі виробничі показники у ювілейному соціалістичному змаганні 36 колгоспників відзначено ювілейною Ленінською медаллю «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна».

Значно зміцнів колгосп «Перемога» за роки восьмої п’ятирічки. Площа сільськогосподарських угідь збільшилася до 1,6 тис. га, у т. ч. орних земель — до 623 га. Урожай зернових з гектара зріс на 6 цнт і становив 15,5 цнт, насіння льону — на 1,7 цнт і становив 3,4 цнт. Підвищилася агротехніка вирощування сільськогосподарських культур, майже всі роботи механізовано. Великої рогатої худоби збільшилося на 400 голів. На кожні 100 гектарів вироблено 49 цнт м’яса, 214 цнт молока.

Ще більших успіхів досягнуто в змаганні на честь 50-річчя утворення СРСР. 1972 року колгоспники зібрали пшениці з кожного гектара по 18,2 центнери. Льоноволокна вироблено з гектара 4 центнери. Річний план продажу державі м’яса перевиконано на 290 цнт.

Закінчується будівництво чотирирядного механізованого корівника на 200 голів, споруджується майстерня для ремонту сільськогосподарських машин, після проведення меліорації та викорчовування 1973 року колгосп матиме 150 га додаткового пасовища.

Гордістю села є його люди, які на місці згарищ самовідданою працею створили нове колективне господарство. 56 колгоспників удостоєні орденів і медалей. Оплата праці в колгоспі зросла за післявоєнний період майже в п’ять разів. Зараз тваринники заробляють по 90—120 крб. на місяць. 217 ветеранів колгоспу одержують пенсію.

Протягом 1962—1972 рр. продаж тканин збільшився у 6 раз, взуття — у 20, електротоварів — у 10. У двох сільських крамницях завжди є необхідний вибір товарів.

Люди в селі вже давно забули про курні хати. Докорінно змінився їх побут. Узяти хоча б сім’ю колгоспника П. Г. Невойта. Сам господар працює на пилорамі, дружина його — на різних роботах. Син Григорій закінчив 10 класів і навчається в Житомирському культосвітньому училищі, дочка Олена — у восьмому класі. Сім’я спорудила новий будинок на три кімнати. Має радіоприймач, телевізор. На роботу Петро Григорович їздить на власному мотоциклі. І це не поодинокий приклад. Заможно живуть тепер усі копищанці. Село повністю електрифіковане. Швидкими темпами ведеться житлове будівництво. Тільки за роки восьмої п’ятирічки тут зведено 43 добротні сучасні будинки, кожен з яких має по 2—3 кімнати, допоміжні приміщення, просторі подвір’я.

За післявоєнні роки поліпшилися зв’язки Копища з сусідніми селами та з районним центром. В селі з’явився телефон. Від Олевська до Копища прокладено бруківку, якою регулярно курсують автобуси.

Поліпшується медичне обслуговування. В селі є медпункт, пологовий будинок. Тут працюють два медпрацівники.

За роки Радянської влади в селі ліквідовано неписьменність. У середній школі, розміщеній у новому, типовому приміщенні, 25 учителів навчають 350 учнів. При школі є консультаційний пункт Олевської заочної середньої школи. По-новому організовується відпочинок і дозвілля копищанців. Після трудового дня вони поспішають до будинку культури із залом для глядачів на 200 місць. Тут можна послухати цікаву лекцію, подивитися кінофільм, концерт художньої самодіяльності. Люблять копищанці свій хор, що складається з 70 чоловік. Бібліотека має книжковий фонд 3 тис. примірників. Село, яке до Великого Жовтня живилося випадковими чутками, тепер повністю радіофіковане, сюди щодня доставляють півтори тисячі примірників газет і журналів.

Традицією стало проведення вечорів дружби із сусідніми білоруськими селами. Створено об’єднаний хор із числа співаків Копища, Глушкевичів, Милашевичів. Колективу присвоєно звання народного хору Білоруської РСР, на республіканському конкурсі-оґляді художньої самодіяльності Білорусії нагороджено Золотою медаллю. Щороку в липні у Копищі відбувається зустріч трудівників трьох сіл. Передовикам колгоспного виробництва доручається запалити вогнище дружби. Підводяться підсумки виконання взятих трудових зобов’язань, потім відбувається великий концерт. Кращому колективу художньої самодіяльності вручається вимпел дружби.

Копищанці справжні господарі своєї долі. 35 чоловік обрано депутатами сільської Ради, серед яких 15 жінок, 11 чоловік — членами правління колгоспу. В постійно діючих комісіях працює близько 100 чоловік. Бюджет Ради на 1973 рік становить 39 964 крб., переважна більшість цієї суми буде використана на поліпшення охорони здоров’я, на піднесення культурно-освітньої роботи.

Господарське та культурне життя села спрямовує партійна організація, в складі якої 33 комуністи. їх вірними помічниками є 34 комсомольці.

Колоситься врожаями копищанська земля, полита кров’ю її жителів.

Ніколи не в’януть квіти біля підніжжя пам’ятника 2887 жертвам, які віддали життя за прекрасне сьогодення.

У дружній радянській сім’ї знайшло своє щастя поліське село Копище, і його трудівники роблять усе, щоб завтрашній день був ще кращим, щоб внести свій вклад у будівництво комунізму.

І. М. МИКОЛАЙЧУК, О. П. РЕМЕЗОВ