Володарськ-Волинський, Володарсько-Волинський район, Житомирська область
Володарськ-Волинський (до 1912 року — Горошки, до 1921— Кутузове) — селище міського типу, центр району, розташоване на річці Ірші (притока Тетерева), за 54 км від Житомира й за 20 км від залізничної станції Турчинка. Населення — 6,9 тис. чоловік. Селищній Раді підпорядковані села Рудня Шляхова та П’ятирічка.
На території сучасного селища виявлено поховання в кам’яних гробницях доби міді, знайдено кам’яні знаряддя праці доби бронзи, що є свідченням заселення цієї місцевості в давнину.
Перша писемна згадка про населений пункт під назвою Олександрополь датується 1545 роком. Він належав боярам Пронським і входив до Житомирського староства Київського воєводства. Один з них — Олександр назвав поселення своїм ім’ям. Після Люблінської унії 1569 року село підпало під владу шляхетської Польщі. У 1607 році Пронські за вироком Люблінського судового трибуналу передали Олександрополь і всі свої володіння в Грежанській волості магнатам Сапегам. Нові власники населеного пункту перейменували його на Хорошки (згодом Горошки) і перенесли сюди з Грежан свою резиденцію. Згодом селом заволодів Ю. Немирич. Данники й тяглі селяни, приписані до двору, займалися землеробством і платили поміщику великі податки: від 30 до 60 грошів чиншу, від одного до чотирьох відер меду та по дві куниці. Крім того, всі роботи в замку виконувалися дворовими людьми і приписаними до нього селянами. Вони мусили відбувати при поміщицькому дворі повинності: орати поле, сіяти зернові й городні культури, збирати врожай і відправляти його у двір, безплатно ремонтувати й споруджувати будівлі, лагодити шляхи. Справжнім лихом для селян були чвари між феодалами, збройні наїзди на маєток, під час яких ватаги шляхти грабували не лише замок, а й господарства селян, забирали їх до себе у неволю. Один із таких руйнівних наїздів стався 1618 року. Часті розбійницькі наскоки та посилення кріпосницького гніту викликали численні втечі посполитих. 1617 року Горошки згадуються як містечко, а в 1630 році стають одним з центрів торгівлі худобою і зерном у Житомирському повіті.
Під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. населення містечка активно підтримувало селянсько-козацьке військо, очолюване Богданом Хмельницьким. Створений горошківцями загін приєднався до повстанців і разом з козаками зруйнував Горошківський замок.
Після Андрусівського перемир’я 1667 року містечко знову потрапило в кабалу до Немиричів, які ще більш визискували селян та міщан. На посилення антифеодальних настроїв трудящих верств населення значно вплинуло перебування у 1683— 1699 рр. у Горошках козацьких загонів С. Палія та 3. Іскри, які очолили визвольний повстанський рух проти польсько-шляхетських загарбників за возз’єднання Правобережної України з Росією. У 1699 році староста Ф. Немирич, якому належали тоді Горошки, скаржився, що козаки розорили панський маєток, а селяни-кріпаки залишили своїх панів.
Горошки, як і вся Правобережна Україна, 1793 року увійшли до складу Росії, що позитивно позначилося на дальшому розвитку містечка.
За адміністративним поділом того часу вони стали центром волості Житомирського повіту Волинської губернії й були подаровані Катериною ИМ. І. Кутузову. На 1798 рік тут налічувалося 64 двори й 552 чоловіка. У містечку діяла винокурня, два водяні млини, корчма. Селяни займалися землеробством і скотарством, міщани — ремеслами й торгівлею. Вони виробляли гончарний посуд, збрую для коней, ярма, цебра, діжки тощо. Незабаром у Горошках почала прискорено розвиватися промисловість. Цьому деякою мірою сприяло перебування тут М. І. Кутузова у 1802—1805 роках. Було побудовано цегельню, чинбарню, 1803 року на лівому березі Ірші — залізоливарний завод, на базі якого відкрито гамарню, де виливали гармати та ядра з місцевої болотної залізної руди, а також налагоджено виробництво селітри, пороху, поташу, укріплювалася і ремонтувалася фортеця. В цей час набула розвитку торгівля. Щомісяця проводились ярмарки, на яких торгували хлібом, кіньми, великою рогатою худобою, медом, воском, виробами ремесла, одягом та взуттям.
4 липня 1805 року, коли М. І. Кутузова призначено командуючим Подільською армією, він переїхав до Новограда-Волинського, де на той час перебувала його штаб-квартира. Однак і після цього полководець відвідував Горошки в 1806, 1809, 1810 та 1812 рр. Частину свого маєтку в Горошках 1810 року М. І. Кутузов віддав у посаг своїй дочці, що вийшла заміж за князя Трубецького. В середині XIX ст. у містечку було ще кілька землевласників, які нещадно визискували кріпаків. Селяни щотижня мусили відробляти по чотири дні панщини, платили подушне та інші податки.
Життя трудового народу було надзвичайно тяжким. Від злиднів, недоїдання, виснажливої роботи селяни та збіднілі міщани часто хворіли на туберкульоз, тиф, холеру, внаслідок чого багато з них помирало. Особливо велика смертність спостерігалася серед дітей. Медичне обслуговування населення перебувало на дуже низькому рівні. На два населені пункти — Горошки та Пулине — перед реформою 1861 року працював один фельдшер. У добу феодалізму в містечку майже все трудове населення не вміло ні писати, ні читати, оскільки тут не було школи. В листі до своєї дочки М. І. Кутузов 1803 року писав: «У Горошках така нудьга, що я не дивуюся, що багато-хто йде в монахи. Однаково жити, що в монастирі, що тут у містечку».
Реформа 1861 року не виправдала надій селян. На 1863 рік 286 ревізьких душ общиною одержали 545 десятин 974 сажні придатної та 165 десятин 159 сажнів непридатної землі, що становило но 2,4 десятини на ревізьку душу. Община повинна була виплатити за неї 13 650 крб. Такий наділ не міг забезпечити потреб сім’ї, бо земля тут піщана, бідна, не давала більше 20 пудів зерна з десятини. Доводилося знову йти в кабалу до поміщиків, орендувати у них землю з половини або найматися на роботу й працювати від зорі до заходу сонця, а одержувати плати в день по 15— 20 коп. Праця жінок оцінювалася ще нижче.
В 60-х роках XIX ст. в районі Горошок виявлено великі поклади кварцу та лабрадориту. Однак розробка цих родовищ за часів царизму так і не почалася. З промислових підприємств діяли лише шкіряний, винокурний, пивоварний та два цегельні заводи, де заробляла собі на шматок хліба частина селян та міщан. Дехто ходив на роботу за 4 км у сусідню Паліївку на склозавод. Але вже в 70-х роках XIX ст. виробництво скла, поташу, селітри, виплавка залізної руди припинилися. Наприкінці XIX ст. стали до ладу суконна фабрика, паровий млин, смоляний та чавуноливарний заводи. Це були невеличкі підприємства, на яких налічувалося не більше 5—13 чоловік, зокрема на суконній фабриці — 12 робітників, на пивзаводі — 13. Робочий день тривав 12—14 годин на добу, а заробітна плата становила від 25 до 30 коп. на день. На кінець 1913 року в містечку діяли чавуноливарний, цегельний, пивоварний та три шкіряні заводи, суконна фабрика, млин, невеличкий завод для ремонту сільськогосподарських машин та знарядь, слюсарна майстерня.
Напередодні першої світової війни в містечку налічувалося 673 двори й 2750 чоловік. Медичне обслуговування населення залишалося незадовільним. На цей час діяла земська лікарня на 10 ліжок, де хворим подавали допомогу 2 лікарі. Але коштів на її утримання асигнувалося дуже мало. Так, 1912 року дільничний лікар просив у губернському управлінні на придбання обладнання та медикаментів 275 крб. Та прохання його так і не задовольнили. Працювали один приватний лікар-стоматолог та три акушерки. Була також аптека й 3 аптекарські магазини.
Надто повільно розвивалася освіта. Лише 1871 року в містечку відкрито перший навчальний заклад — однокласне народне училище, у якому налічувалося 50 учнів. У червні 1912 року громадськість порушила клопотання перед міністерством освіти про відкриття 4-класного міського училища на 200 учнів. Однак просьбу відхилили, посилаючись на брак коштів. Тільки в 1914 році засновано вище початкове училище на 29 учнів. Учитися тут могли переважно діти заможних. З культурно-освітніх закладів діяли лише 3 невеличкі бібліотеки, з яких дві були приватні.
Коли в 1912 році відзначалось 100-річчя з дня перемоги російського війська над наполеонівськими полчищами, Горошки перейменовано на Кутузове, а в 1913 році Кутузівською стала називатися й Горошківська волость. Тоді ж вирішено спорудити пам’ятник прославленому полководцю. Проте для монумента царський уряд не знайшов коштів.
З початком першої світової війни становище трудящих містечка різко погіршало. Серед селянських господарств майже 34 проц. не мали землі та робочої худоби. Половину чоловіків мобілізували до армії. Перебуваючи в прифронтовій смузі, населення Кутузівської волості, в т. ч. й містечка, повинно було поставляти для армії продовольство, фураж і коней. Тільки з 20 вересня по 2 жовтня 1915 року для потреб армії забрано 2759 голів худоби.
Перемога Лютневої революції викликала у населення надії на поліпшення життя. Та трудящі маси швидко зрозуміли, що тимчасовий уряд не захищатиме їх інтересів. Вони відмовилися посилати своїх представників на селянський з’їзд у Житомир, а також складати списки виборців і брати будь-яку участь у виборах до Установчих зборів.
З великою радістю зустріли трудящі Кутузового звістку про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді. З допомогою солдатів 129-го Бессарабського полку вони почали втілювати в життя ленінський Декрет про землю. Вже в грудні 1917 року тут встановлено Радянську владу, яка до кінця січня 1918 року поширилася на всю волость. У містечку діяв ревком, який наділяв землею селян, займався організацією роботи лікарні, школи, хати-читальні. На перешкоді дальших соціалістичних перетворень стала окупація України кайзерівськими військами, які скористались запроданством контрреволюційної Центральної ради.
Захопивши містечко наприкінці лютого, окупанти грабували населення, вивозили до Німеччини хліб, худобу тощо. Навіть помічник повітового старости, в травні побувавши в Кутузовому й волості, констатував в офіційному донесенні: «Селяни живуть у землянках і під відкритим небом, не мають не тільки худоби і сільськогосподарських продуктів, а й, навіть, хліба для харчування. їдять зілля, що збирають на полях». Трудящі піднімалися на боротьбу проти загарбників. Вони йшли в ліси, створювали партизанські загони, били ненависного ворога. Наприкінці грудня 1918 року кайзерівці втекли з містечка, але влада перейшла до ставлеників буржуазно-націоналістичної Директорії.
В березні 1919 року Червона Армія визволила Кутузове від петлюрівців. Створено ревком, який докладав усіх зусиль для зміцнення Радянської влади, захисту її від різних банд. Селяни знову одержали землю. В серпні Кутузове опинилося в смузі запеклих боїв за Коростенський вузол, що точилися між підрозділами прославленої 44-ї дивізії й петлюрівцями. 4 вересня ворог захопив містечко, але ненадовго. В другій половині вересня радянські війська вибили його.
Одразу після визволення створені містечковий та волосний ревкоми продовжили роботу щодо здійснення соціалістичних перетворень. Наприкінці грудня 1919 року обрано комітет бідноти. 1 лютого 1920 року створено партійний осередок, до якого входило 9 комуністів. Вони проводили значну роботу щодо згуртування сільської бідноти. 28 лютого відбувся волосний з’їзд сільських комбідів, що обговорив питання про розподіл землі, відібраної у нетрудових елементів, якою насамперед наділятимуться безземельні та малоземельні селяни. Волревком інформував з’їзд про те, що відділ соціального забезпечення відкрив у містечку 2 їдальні для голодуючого населення та дитбудинок для дітей-сиріт. Організовано також волосну надзвичайну комісію для боротьби з епідемією тифу. Губревком виділив на ці потреби 100 тис. крб. Було відкрито два ізолятори, дезкамеру, розпочато ремонт лазні, пральні. У першій половині квітня відбулися вибори містечкової Ради та волвиконкому.
Наприкінці квітня 1920 року Кутузове окупували війська буржуазно-поміщицької Польщі. На захопленій землі загарбники запровадили жорстокий режим. Але недовго довелося «господарювати» ворогові. 8 червня, прорвавши польський фронт, Перша Кінна армія перейшла в рішучий контрнаступ. 20 червня 4-а кавалерійська дивізія під командуванням О. Я. Пархоменка визволила Кутузове від інтервентів.
Після закінчення громадянської війни містечко було напівзруйноване, а економіка його підірвана. В липні створено ревком та комітет незаможних селян. Відновив свою діяльність партійний осередок, в якому налічувалося 6 комуністів. Вони мобілізовували трудящих на відбудову зруйнованого господарства. Велика увага насамперед приділялася виконанню продрозкладки, водночас велася боротьба з бандитизмом. 18 липня оголошено трудову мобілізацію для ремонту й відбудови шляхів, мостів через Іршу. У 1921 році, в третю річницю загибелі активного учасника боротьби за владу Рад В. Володарського, містечко було перейменоване на Володарськ. На цей час у ньому налічувався 971 двір. Містечковий KHС виявляв у куркулів лишки землі, зерна, продуктів харчування, збирав гроші для подання допомоги вдовам, сиротам, родинам червоноармійців, організовував шефство над військовими частинами. За новим адміністративно-територіальним поділом 1923 року Володарськ став селищем, центром однойменного району Коростенського округу. Під керівництвом створених партійних, радянських і комсомольських органів трудящі ще з більшим ентузіазмом відроджували його економіку. Рік у рік міцніли селянські господарства. На кінець 1925 року більшість їх стала середняцькими.
На 1924 рік в основному завершено відбудову промислових підприємств. Працювали шкіряний завод, суконна фабрика, пивзавод, два парових та один водяний млини. З ініціативи комсомольського осередку, створеного в червні 1922 року, дрібні ремісники об ’єдналися в 5 промартілей та 2 майстерні пошиття одягу.
Будівництво нового життя в січні 1924 року було затьмарене величезним горем — передчасною смертю В. І. Леніна. Повсюдно робітники й селяни, трудова інтелігенція на траурних зборах і мітингах висловлювали свою любов до вождя, скорботу, давали клятву ще тісніше згуртуватися навколо Комуністичної партії, виконати його заповіти. В телеграмі на адресу ЦК РКП(б) від 24 лютого 1924 року делегати Володарської селянської безпартійної конференції писали: «…боляче усвідомлювати, що нема з нами творця союзу робітників і селян. Висловлюємо впевненість, що Комуністична партія заповіти Ілліча виконає і справу трудящих і революції поведе по шляху, вказаному Іллічем, до переможного кінця».
Партійна організація, в якій на початок лютого налічувалося 16 комуністів, селищна Рада водночас з відбудовою сільського господарства, промисловості значну увагу приділяли охороні здоров’я трудящих. На кінець 1925 року у Володарській районній лікарні працювало 3 лікарі і 7 працівників середнього медперсоналу, діяла аптека, провадилася профілактична робота серед населення, організовувалися санітарні пости. Для дітей у 1920 році відкрито дитясла й дитсадок на 50 місць.
Розвивалася освіта. Після закінчення громадянської війни відновила роботу школа. У вересні 1923 року створено семирічку, де 12 учителів навчало 420 учнів. Крім того, діяло ще дві початкові школи, у яких було 279 школярів. 1921 року відкрито технікум молочної промисловості. Багато уваги приділялося ліквідації неписьменності серед дорослого населення, яке навчалося у двох школах лікнепу. 1924 року їх закінчило 476 чоловік.
Центром культурно-масової роботи з 1923 року став райсельбуд. Громадська рада в кількості 136 чоловік планувала його діяльність, створила драматичний, хоровий, струнний гуртки. Активну участь у роботі ради брали комуністи й комсомольці. З 1924 року тут почали демонструвати кінофільми. 1923 року відкрито районну бібліотеку, хату-читальню.
Під керівництвом райкому партії, партосередку, Ради трудящі селища, яке в 1927 році перейменовано на Володарськ-Волинський, добилися дальших успіхів у соціалістичному будівництві. Після великої роз’яснювальної й організаторської роботи 1930 року засновано сільгоспартіль «Краща доля». В господарстві вирощували зернові культури, льон. З допомогою МТС, яка з 1934 року переведена з с. Кропивні до Володарська-Волинського й мала 20 тракторів, колгосп рік у рік міцнів, підвищував урожайність усіх культур. У 30-х роках в артілі розгорнувся рух передовиків, які за прикладом О. Стаханова включилися в змагання за високі досягненняв сільському господарстві. Серед тих, хто йшов в авангарді цього патріотичного починання в Володарську-Волинському, були комсомолки Т. С. Сергієнко, М. П. Чижевська, О. К. Кузьменко, які одержували з кожного гектара по 8 цнт льоноволокна.
Напередодні Великої Вітчизняної війни колгосп мав у своєму користуванні 340 га сільгоспугідь, у т. ч. 297 га орної землі. Тут з кожного гектара збирали по 98 цнт картоплі, одержано по 8 цнт льоноволокна. За високі виробничі досягнення 13 хліборобів були учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки 1939— 1940 рр., серед них конюх Я. М. Гаврилюк, тракторист МТС Ф. В. Клямар, бригадир тракторної бригади М. А. Стельмашук, агроном-хмеляр Є. Т. Данилова та ін. Високопродуктивна праця добре оплачувалася. В останні роки перед війною колгоспники одержували на трудодень по 1,5 кг зерна, 2 кг картоплі, гроші та фураж. Значно розширилася МТС. Напередодні війни у ній налічувалося 72 трактори, 70 сівалок, багато іншої сільськогосподарської техніки, зокрема молотарок, льонозбиральних машин.
За роки перших п’ятирічок партійні й радянські органи розгорнули значну роботу щодо реконструкції існуючих і підготовки до будівництва нових підприємств. Було розширено суконну фабрику, цегельний завод, хлібопекарню, електростанцію. З 1932 року почала працювати Волинська промислово-розвідувальна група Ленінградського тресту «Російські самоцвіти». Спочатку розвідувальні роботи проводились з метою добування топазу, а з 1933 року — п’єзокварцу. В 1937 році засновано Волинську експедицію, яка почала розробку родовища. 1939 року сюди приїжджав відомий радянський учений-мінералог академік АН СРСР О. Є. Ферсман, який на основі досліджень написав книгу «Пегматити».
У процесі соціалістичної перебудови й дальшого розвитку промисловості швидкими темпами в селищі зростала кількість робітників. У 1940 році вона становила 437. Серед них ширилося соціалістичне змагання за успішне перевиконання планів, підвищення якості продукції. Напередодні Великої Вітчизняної війни на підприємствах працювало 197 стахановців.
Поряд з зростанням економіки селища значно поліпшилося медичне обслуговування населення. У районній лікарні на 50 ліжок, для якої 1938 року збудовано нове приміщення, працювало 3 лікарі та 18 медпрацівників з середньою спеціальною освітою. Крім того, діяли поліклініка, на суконній фабриці, цегельному заводі — медпункти, а також санепідемстанція, аптека, дитячі ясла.
Нових досягнень здобуто в галузі освіти. В 1936 році відкрито середню школу, для якої через три роки збудовано двоповерхове приміщення. В останньому передвоєнному навчальному році у ній здобувало середню освіту 1300 учнів і працювало 50 учителів. Діяли також початкова школа, до 1935 року — технікум молочної промисловості. 1938 року споруджено будинок піонерів, де школярі у вільний час проводили своє дозвілля. Тоді ж збудовано районний будинок культури на 300 місць, у якому був кінозал, працювала районна бібліотека з книжковим фондом 3 тис. томів. Тут влаштовувалися виставки літератури, проводилися зустрічі з письменниками, огляди, диспути по нових книгах. З 1932 року почала виходити районна газета «За більшовицькі темпи». У життя трудящих широко увійшло радіо. З 1937 року селище радіофіковано.
Усіх цих досягнень здобуто під безпосереднім керівництвом райкому КП(б)У, первинних партійних організацій селища, в яких 1940 року налічувалося 48 комуністів. Активними помічниками їх були комсомольці, загін яких на цей час становив 57 чоловік. З великим політичним і трудовим піднесенням трудящі Володарська-Волинського зустріли вибори до Верховної Ради СРСР (1937 р.); Верховної Ради УРСР (1938 р.) та місцевих Рад депутатів трудящих (1939 р.), що відбувалися на основі нової Радянської Конституції. Вони одностайно проголосували за блок комуністів і безпартійних, обравши кращих своїх синів і дочок. Так, до селищної Ради обрано 25 депутатів, серед яких 13 комуністів, 10 жінок. Вони не шкодували ні сил, ні праці, щоб квітло життя трудящих Країни Рад. Та мирну працю радянського народу перервав віроломний напад фашистської Німеччини.
12 серпня 1941 року Володарськ-Волинський захопили гітлерівці. Вони одразу почали нещадно грабувати населення: забирали худобу, хліб, обкладали його непосильними податками. Фашистські кати розстріляли й замучили 350 жителів та насильно вивезли на каторжні роботи до Німеччини 35 юнаків і дівчат.
^ Радянські люди йшли в партизанські загони. 19 серпня 1941 року народні месники напали у Володарську-Волинському на ворожий гарнізон й розгромили його. Тієї ж ночі партизанський загін поповнився 300 чоловіками. Наприкінці 1942 року на території Володарсько-Волинського району активно діяли партизанські загони з’єднання С. Ф. Маликова. Населення всіляко допомагало їм, постачало продовольство, одяг, передавало важливі відомості про ворога.
Розпочавши наступ за визволення Правобережної України, Червона Армія, зокрема воїни 4-го гвардійського Кантемирівського танкового корпусу під командуванням генерал-лейтенанта П. П. Полубоярова, 30 грудня 1943 року вигнали гітлерівців з селища. В боях за Володарськ-Волинський віддали своє життя 60 бійців і офіцерів різних національностей. Серед них росіяни А. Г. Панфілов, С. М. Смирнов, українці М. К. Кравченко, В. Ю. Стрельченко, туркмен С. Алтабаєв, узбек Л. Халівов, казах Куратдінов та ін. їх поховано в двох братських могилах, на яких в 1945 році споруджено обеліски. Свій вклад у боротьбу проти німецько-фашистських загарбників внесли й жителі селища. 553 з них хоробро билися на фронтах Великої Вітчизняної війни та в партизанських загонах. За мужність і героїзм, виявлені в боях, 492 чоловіка нагороджено орденами й медалями, в т. ч. орденом Червоного Прапора — Г. Ф. Богданова.
За період окупації гітлерівці завдали Володарську-Волинському великої шкоди. Вони спалили й зруйнували промислові підприємства, комунальне господарство, 75 будинків, лікарню, пограбували школи, бібліотеки. Загальна сума збитків становить 14 602 337 крб. Ще тривала війна, а трудящі селища відбудовували зруйноване гітлерівцями господарство. Після визволення одразу відновили роботу райком партії, райвиконком, райком ЛКСМУ та селищна Рада. Вони разом з первинними парторганізаціями Володарська-Волинського, в яких на той час налічувалося 47 комуністів, спрямовували жителів на якнайшвидше відродження промислових підприємств, колгоспів. З допомогою держави уже в січні 1944 року стали до ладу хлібозавод, цегельний завод, харчовий та промисловий комбінати, артіль «Промкооп», що ремонтувала і шила одяг та взуття. На кінець 1944 року введено в дію близько 40 проц. довоєнних виробничих потужностей. Тоді ж почала працювати МТС, якій 1944 року надіслано з РРФСР 10 тракторів. Почала розробку мінералів Волинська промислово-розвідувальна експедиція.
Багато труднощів довелося подолати колгоспникам, працею яких на початку 1944 року відроджувалися шість сільгоспартілей. Основний тягар ліг на плечі жінок, підлітків та стариків. Значну допомогу подавала держава, яка надала колгоспам довгострокові кредити, забезпечила насінням. Хлібороби успішно провели сівбу ярих. Працюючи під лозунгом «Усе для фронту, усе для перемоги!», трудящі селища не лише здавали у фонд Червоної Армії зерно, картоплю та інші продукти, а й вносили гроші на будівництво танкової колони, трьох літаків «Колгоспник Володарщини». За самовіддану працю в роки війни 85 колгоспників та робітників Володарська-Волинського нагороджено медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.».
Коли відгримів салют на честь перемоги над фашистською Німеччиною і почали повертатися додому демобілізовані воїни, значне трудове поповнення надійшло й до Володарська-Волинського. Створилися кращі умови для відродження й дальшого розвитку промисловості. Особливо швидко велися пошукові роботи Волинською експедицією. 1946 року нею знайдено великі поклади кварцу. Поряд з молочно-білим та сірим виявлено чистий димчасто-чорний кварц (моріон), фіолетовий аметист, гірський кришталь, опал, агат, кальцедон, а також унікальний кристал топазу. В короткий строк налагоджено їх добування. 1949 року експедицію перетворено на Рудник-Волинський. На 1950 рік тут працювало близько тисячі робітників. Збільшували випуск продукції та розширювали її асортимент інші підприємства.
З допомогою держави, яка виділяла кредити, лісобудматеріали, споруджувалися нові будинки, виникали цілі вулиці. Протягом 1945—1950 рр. за рахунок бюджету селищної Ради відбудовано 12 комунальних житлових будинків, 230 нових жител звели індивідуальні забудовники. За цей час замощено 15 км вулиць і тротуарів, силами громадськості висаджено 17 тис. декоративних дерев. Налагоджено роботу 3-х їдалень. Розширювалася торговельна мережа. Якщо в 1946 році працювало 6 магазинів і ларків, то в 1950 році кількість їх зросла до 23. Відновили роботу медичні заклади. 1944 року відбудовано зруйноване гітлерівцями приміщення районної лікарні на 50 ліжок. На 1950 рік працювали поліклініка, 5 медпунктів на підприємствах, аптеки. Населення обслуговувало 15 лікарів та 65 працівників середнього медперсоналу.
Багато уваги приділялося питанням освіти. Народним методом відбудовано приміщення середньої та початкової шкіл, виготовлено 270 парт, столів, класних дошок. У 1950 році в десятирічці навчалося 796 учнів, працювало 38 учителів, серед яких 13 комуністів. Через три місяці після визволення відбудовано й почали діяти районний будинок культури, 2 робітничі клуби. В серпні 1944 року в будинку культури встановлено кіноустановку. Працювали гуртки художньої самодіяльності. Відновили роботу районні бібліотеки для дорослих і дітей, книжковий фонд яких на 1950 рік становив 10 тис. томів. До селища приїжджали на гастролі митці Житомирського обласного драматичного театру, артисти з театрів Києва та інших міст. З 1945 року працював радіовузол, з березня 1944 року видавалася районна газета «Колгоспна праця».
Після завершення відбудови господарства райком партії, виконкоми районної і селищної Рад зосередили увагу трудящих на дальшому вдосконаленні промислового виробництва. Новим устаткуванням та механізмами поповнився Рудник-Волинський. Рік у рік збільшувалася кількість добутої продукції. 1969 року Рудник-Волинський передано Іршанському гірничозбагачувальному комбінату.
Зростали інші підприємства. 1958 року реконструйовано цегельний завод, завдяки чому потужність його досягла 2,5 млн. штук цегли на рік, хлібозавод, що збільшив добову випічку продукції до 20 тонн. Цього ж року на базі МТС створено ремонтно-технічну станцію. Через рік тут споруджено нове приміщення площею 2252 кв. метрів. З Москви, Ленінграда та інших міст РРФСР надійшли нові токарні верстати, обладнання. 1961 року PTC була перетворена в районне об’єднання «Сільгосптехніки». Нині — це одне з найбільших підприємств селища, де працює 345 робітників. Тут налічується 78 автомашин, 23 трактори, 7 бульдозерів та багато іншої техніки. 1964 року докорінно переоснащено побуткомбінат, харчокомбінат. На останньому повністю встановлено нове обладнання в крохмальному цеху. Через два роки на базі цегельного заводу виникло нове підприємство «Міжколгоспбуд», який споруджує в колгоспах району тваринницькі ферми, приміщення для шкіл, будинків культури, лікарень тощо. Згодом тут налагоджено виробництво цегли, залізобетонних конструкцій, дерев’яних буддеталей. На допомогу будівельникам прийшла потужна техніка: на 1970 рік налічувалося 25 автомашин, бульдозерів, автокранів. Вона сприяла зростанню обсягу будівельних робіт. Якщо в ювілейному 1967 році їх виконано на 340 тис. крб., то в 1970 році ця сума подвоїлася.
На підприємствах широкого розмаху набрало змагання на честь 50-річчя Радянської влади. 1967 року промисловість селища виконала свій план на 120 проц. і дала понад завдання виробів на 771 тис. крб. Особливо високих показників добилися робітники об’єднання «Сільгосптехніки», які річний план здійснили за 11 місяців. Велике трудове піднесення викликало у трудівників підприємств змагання на честь 100-річчя з дня народження В. І. Леніна. Чудовим проявом їх трудової активності, комуністичного ставлення до праці були суботники та недільники. Так, у ювілейному всесоюзному суботнику, який відбувся 12 квітня 1970 року, брало участь 3956 чоловік. За високі трудові показники та участь у громадсько-політичній діяльності 82 трудівники удостоєні медалі «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна».
Промисловість селища достроково виконала план восьмої п’ятирічки. Приріст валової продукції за п’ятирічку становив 46 проц. Країні дано виробів на суму 77 026 тис. крб. Виконуючи рішення XXIV з’їзду КПРС, володарськ-волинці успішно долають рубежі дев’ятої п’ятирічки. Широко розгорнувши змагання на честь 50-річчя утворення СРСР, усі підприємства добре справилися з виробничими планами 1971 й 1972 рр.
Сталися істотні зміни і в розвитку сільського господарства селища. У 1950 і 1959 рр. колгоспи селища об’єдналися в одну артіль ім. М. І. Кутузова, що спеціалізується на відгодівлі свиней. За нею закріплено 2494 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 1885 га орної землі. Поступово всі процеси виробництва були повністю механізовані, зокрема, подача води, роздача кормів. Колгосп придбав 14 автомашин, 17 тракторів, 13 комбайнів та іншу техніку. Багато робіт електрифіковано. На фермах, на току працює 45 електромоторів. Завдяки цим заходам господарство щороку відгодовує близько 1000 голів свиней. 1970 року взимку застосовано калориферне обігрівання тварин, що сприяло одержанню 400—500 грамів добового приросту кожної голови. Господарство виробило на 100 гектарів сільськогосподарських угідь 70 цнт м’яса. На кожну корову надоєно 2015 кг молока.
За високопродуктивну працю в роки восьмої п’ятирічки доярку Л. Р. Добош нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора, а всього по селищу орденів і медалей удостоєний 91 чоловік. Розгорнувши змагання на честь 50-річчя утворення CPСP, колгоспники 1972 року одержали з кожного гектара по 14,7 цнт пшениці, 138 цнт картоплі. Щорічно підвищується оплата праці колгоспників. Якщо в 1970 році механізатори одержували в місяць 87 крб., доярки — 99 крб., то в 1972 році ця сума зросла відповідно до 108, 120 крб. Оплата праці свинарок становить 90 крб. у місяць.
Невпізнанним стало селище. Лише за роки восьмої п’ятирічки здано в експлуатацію нове двоповерхове приміщення комбінату побутового обслуговування, де розміщено швейну, шевську та годинникову майстерні, ательє ремонту телевізорів та інші служби побуту, готель на 50 місць, 11 житлових комунальних будинків загальною площею 2500 кв. метрів. 157 жител спорудили індивідуальні забудовники. У кожному з них — нові меблі і телевізори, радіоприймачі і газобалонні установки тощо. До послуг населення — 23 магазини й ларки, в т. ч. двоповерховий універмаг, спеціалізовані магазини: готового одягу, господарчих товарів, посуду, книжковий, гастроном, 8 магазинів продовольчих товарів. 1969 року відкрито двоповерховий ресторан. Є також кафе, 4 їдальні.
Значного розвитку набула охорона здоров’я трудящих. Постійно зростають асигнування на її потреби. Так, якщо в 1966 році було виділено 396 тис. крб., то в 1973 р.— 960 тис. крб. 1965 року збудовано двоповерхове приміщення лікарні, в якій нині налічується 200 ліжок. Тут же розміщені амбулаторія, фізіотерапевтичний та рентгенографічний кабінети. 1965 року здано в експлуатацію нову поліклініку, пологовий будинок. Працюють санепідемстанція, п’ять медпунктів на підприємствах. Багато уваги приділяється охороні здоров’я наймолодшого покоління. В селищі діють дитяча консультація, 4 дитясел-садків. Населення обслуговують 28 лікарів і 129 працівників середнього медперсоналу.
Радують досягнення, здобуті в галузі освіти. 1966 року у середній школі добудовано ще 12 класних кімнат. Почали діяти новий фізкабінет, спортзал, краєзнавчий музей. Кількість учнів 1973 року у порівнянні з 1950 зросла майже втричі й становить нині 1026. Працюють 43 вчителі. Крім того, є восьмирічна та середня заочна школи. У дев’ятій п’ятирічці буде побудовано нове приміщення середньої школи та дитячий комбінат.
Центром культурно-освітньої роботи є районний будинок культури. Понад 200 чоловік беруть участь у його гуртках художньої самодіяльності, 150 чоловік навчаються в університеті культури. Діють також кінотеатр, два робітничі клуби на підприємствах, районні бібліотеки для дітей та дорослих з книжковим фондом 48 тис. томів. 1963 року відкрито дитячу музичну школу. До 100-річчя з дня народження В. І. Леніна в селищі створено мінералогічний музей, де представлено понад 100 видів унікальних мінералів, що добуваються в районі. 1959 року споруджено пам’ятник М. І. Кутузову.
Володарсько-Волинський райком партії скеровує трудящих селища на успішне виконання накреслень дев’ятої п’ятирічки.
426 комуністів, які об’єднані в 21 первинній організації, розгорнули соціалістичне змагання за дострокове здійснення виробничого плану 1973 року. їм у цьому допомагають 787 комсомольців. Багато зусиль для дальшого розквіту Володарська-Волинського докладає селищна Рада. У її складі налічується 90 депутатів, у т. ч. 38 робітників, 32 колгоспники, 27 комуністів, 13 комсомольців, 46 жінок. Працює вісім комісій. Однією з кращих є культосвітня. Вона досконало вивчає роботу шкіл, культурно-освітніх закладів, виявляє їх недоліки, ставить питання на засіданнях комісії, сесіях Ради. В результаті діяльності комісії у школах завжди вчасно проводиться ремонт, добре налагоджено громадське харчування учнів. Рік у рік зростають асигнування Ради на соціально-культурні потреби. Якщо в 1966 році вони становили 67 тис. крб., то в 1973 році їх сума зросла до 144 тис. карбованців.
Володарськ-Волинський — батьківщина А. М. Папа — доктора мінералогічних наук, В. Б. Пінчука — відомого скульптора, члена-кореспондента Академії мистецтв СРСР, народного художника РРФСР, С. Я. Матківського — заслуженого лікаря УРСР, кавалера ордена Леніна, О. М. Голяченка — кандидата медичних наук, О. П. Коса — генерал-майора.
Жителі селища докладають усіх зусиль, щоб виконати накреслення партії, досягти нових успіхів у комуністичному будівництві.
Я. Д. ВАЩЕНКО, С. Ю. ВИЖАК, О. М. ШВИДАК