Бараші, Ємільчинський район, Житомирська область
Бараші — село, центр сільської Ради, розташоване на річці Ужі, за 30 км на південний схід від районного центру, за 10 км від залізничної станції Яблунець. Дворів — 961. Населення — 2,7 тис. чоловік.
Територія Барашів заселялася ще за часів Київської Русі. Про це свідчать залишки давньоруського городища X—XI століть.
Перша згадка про село припадає на 1566 рік. У той час воно, як і все Київське воєводство, до якого належало, входило до складу Литовського великого князівства. Власником Барашів був К. Острозький — один з найбагатших магнатів Правобережжя. Розширюючи свої володіння, він зменшував селянське землекористування, ще дужче закріпачував селян. Крім відробітку панщини по два дні на тиждень, барашівці давали натуральний оброк хлібом, медом, птицею, яйцями.
1569 року після укладення Люблінської унії, село опинилося під владою шляхетської Польщі. Гноблення посилилося. Панщина сягала трьох днів на тиждень. Жителі не мали права виїжджати за межі села без дозволу поміщика.
Шляхта безкарно чинила кривди й насильства над селянами. Так, 11 червня 1605 року за наказом пана Миховського мешканців Барашів було пограбовано й побито.
Селяни неодноразово виступали проти жорстокого гніту. А в роки визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. боролися із шляхтою у складі Звягельського козацького полку, що діяв на Правобережжі.
За Андрусівським перемир’ям 1667 року Бараші залишились у складі шляхетської Польщі. Але населення не припиняло боротьбу проти загарбників, відмовлялося коритися панам. 1682 року власник Барашівського маєтку Ян «Пінський, боючися збройного виступу, навіть попередив свого урядника, щоб той краще поводився з селянами, не вимагав від них шкір лосів, рисі, а також меду більше, ніж встановлено. Чимало землі мав тоді у Барашах піп Шишацький, яку селяни орендували з третьої копи.
Коли наприкінці XVII ст. на Правобережній Україні розгорнувся повстанський рух під проводом С. Палія проти польсько-шляхетських загарбників за возз’єднання Правобережної України з Росією, барашівці поповнювали його загони і разом з козаками громили загарбників.
1793 року правобережні землі України були возз’єднані з Росією. З 1796 року Бараші стали волосним центром Житомирського повіту Волинської губернії. На той час тут налічувалося 133 двори. Возз’єднання з Росією позитивно вплинуло на розвиток села. Ставши волосним центром, воно швидко зростало. Але в умовах самодержавного ладу становище селян лишалося тяжким. Землею в Барашах володіли четверо поміщиків. Найбагатшим був Грушецький, що мав 227 кріпаків. Панщина збільшилася до 5 днів на тиждень. Рік у рік зростали норми урочних робіт. 1847 року за день селянин мусив виорати сохою чверть десятини землі. Збільшено було навіть розмір снопа на чверть аршина.
Жили селяни в злиднях і нестатках. Медичне обслуговування здійснював фельдшер. Освіту діти бідняків здобували у парафіяльній школі.
Бараші лишалися глухим поліським селом. До поштової станції було 40 верст.
Не принесла селянам економічного полегшення і селянська реформа 1861 року. 483 дес. кращої землі залишилося за чотирма місцевими поміщиками. 133 селянським дворам за високий викуп було наділено заболочених 2398 десятин.
Злидні змушували барашівців йти у найми, багато хто постійно працював на фарфоровому заводі, заснованому 1864 року. 1887 року тут налічувалося 106 робітників. Широко застосовувалася жіноча й дитяча праця. Підприємство виготовляло чашки, тарілки та інший столовий посуд, що надходив до Києва, Житомира, Кременчука та інших міст. Робочий день тривав 14 годин. Заробітної плати не вистачало для утримання сім’ї. 1904 року завод згорів. Незабаром його відбудували, але лише частково. Працювало тут тільки 48 чоловік. Через кілька років підприємство зовсім занепало.
На початку XX ст. у 400 дворах Барашів мешкало понад 2 тис. жителів, серед яких дедалі більше позначалося класове розшарування. Найбільше це виявилося під час столипінської реформи, коли село обросло куркульськими хуторами — від Барашів виділилося 85 господарств, які захопили більшість землі. Біднота, не маючи тягла й реманенту для обробітку землі, змушена була найматися до куркулів. Частина селян продавала землю, переселяючись у Сибір або на Далекий Схід.
На початку XX ст. в Барашах розвивалися різноманітні кустарні промисли, особливо ткацький та вишивальний. У 1914 році ними займалося 35 проц. населення. Торгували в селі 18 крамничок.
Власті мало турбувалися про медичне обслуговування селян. На всю волость у Барашах працювала невелика лікарня, а в ній — один лікар. Була в селі аптека.
1905 року однокласне сільське училище, що існувало з 1872 року, стало двокласним. В ньому 5 учителів навчали 196 дітей. Серед дорослого населення грамотність становила 4 проценти.
Багато горя завдала населенню перша світова війна. Скоротилися площі посіву, зменшились і без того низькі врожаї. Десятки сімей позбулися своїх годувальників, десятки чоловіків поверталися в село каліками.
Дізнавшись про повалення самодержавства в лютому 1917 року, барашівці вимагали розподілу поміщицьких і церковних земель. Але власті не поспішали робити той розподіл.
З радістю трудящі вітали перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. Звістку про неї приніс уродженець села комуніст Т. І. Волощук. Він розповів землякам про перші ленінські декрети, про те, що відбувалося в Петрограді та інших містах країни. В січні 1918 року на сільському сході було встановлено Радянську владу. Але здійснити ленінські декрети не судилося: в лютому 1918 року до села вдерлися австро-німецькі війська.
Барашівці не схилили голови. Вони включилися в боротьбу проти окупантів, що розгорнулася на території волості. Активними учасниками партизанського руху були М. П. Козак, І. І. Жовтянський, Т. А. Миронець, Н. Н. Давидюк, К. Г. Цуман, В. С. Боровицький та багато інших. Н. І. Канюка очолив один із загонів. Партизани нападали на ворожі гарнізони, знищували прихвоснів німецьких окупантів, вели агітацію за Радянську владу. В листопаді окупанти залишили село. Але його захопили петлюрівці. В середині квітня 1919 року Червона Армія вигнала ворогів. У Барашах відновилась Радянська влада. Боротьбу трудящих за її зміцнення очолили волосний та сільський ревкоми.
Здійснювати соціалістичні перетворення перешкоджали націоналістичні банди. Вони вбивали радянських активістів, вдавалися до контрреволюційної пропаганди, грабували населення. Для боротьби з бандитами створювалися добровільні озброєні загони.
Водночас сільський ревком дбав про поповнення для Червоної Армії, збір одягу, взуття, хліба для військових частин. Влітку 1919 року виник комітет бідноти.
В липні 1919 року над селом знову нависла небезпека. Скориставшись просуванням Денікіна на півдні України, з заходу полізло недобите петлюрівське військо. В середині серпня воно захопило Бараші. Але ворог не зміг закріпитися на захопленій території. В кінці грудня Червона Армія визволила Бараші.
Щоб допомогти радянським військам громити ворога, 1 січня 1920 року ревком закликав усіх здатних тримати зброю вступати до лав Червоної Армії. У відповідь десятки юнаків стали червоними бійцями й пішли боронити молоду Країну Рад.
Великих труднощів зазнавало тоді село. Неодноразово робили наскоки загони польських інтервентів. Весною 1920 року десятки людей загинули від епідемії тифу. Але і в такий важкий час ревком у квітні 1920 року розпочав ділити землю, допомагав бідноті налагоджувати господарство. Та 26 квітня село захопили польські загарбники. Члени сільського й волосного ревкомів змушені були піти в підпілля. Куркулі виказали інтервентам комісара волревкому В. І. Боячука. Вороги оточили його будинок і запропонували здатися. У відповідь Боячук відкрив вогонь. До останнього патрона відстрелювався відважний комісар, а коли набоїв не стало, підірвав себе гранатою.
Два місяці безчинствували інтервенти в Барашах. 20 червня на світанку 12-а кавалерійська дивізія під командуванням Ф. Н. Морозова, що входила до складу Першої Кінної армії, визволила село. Але ворог не складав зброї. Того ж дня він атакував частини Морозова в Барашах, проте був відбитий. За годину інтервенти повторили атаку й увірвались на південно-західну околицю села. П’ять годин точився бій за кожен дім, за кожен клапоть землі. Але сили були нерівні, і ввечері село знову опинилося в руках ворога. 23 червня частини 6-ї та 11-ї дивізій остаточно визволили Бараші.
Відновили роботу сільський і волосний ревкоми, було створено сільський та волосний комітети незаможних селян. 1920 року виник Барашівський волосний партійний осередок. На його перших організаційних зборах було присутніх 5 членів і 2 кандидати в члени партії. Комуністи згуртовували трудове селянство. Того ж року створено комсомольський осередок у складі 12 чоловік. Комсомольці допомагали влаштовувати платні вистави сільських аматорів сцени, а на зібрані гроші купували хліб для голодуючих. Тільки з 1 січня по 1 вересня 1921 року було закуплено 567 пудів хліба. Голодуючим Поволжя того року надіслано 156 підвід із хлібом.
В листопаді 1921 року контрреволюція активізувала свої дії, тому знову було створено ревком, під керівництвом якого трудящі повели боротьбу з бандитизмом.
1923 року Бараші стали адміністративним центром Барашівського району. У селі на той час було 600 дворів, в яких мешкало 3353 чоловіка. Все громадське та господарське життя спрямовував партосередок райцентру, що складався з 17 комуністів, під керівництвом яких трудящі села поступово долали розруху. В 1925 році тут працював державний млин, водяний млин, два вітряки, олійня й крупорушка.
Сталися зрушення в сільському господарстві, що за обсягом виробництва майже сягало довоєнного рівня, але через обмеженість матеріальної бази, брак сільгосптехніки урожайність лишалася низькою.
Поліпшувалася навчально-виховна робота. 1924 року єдину трудову школу 1-го ступеня реорганізовано в семирічну. Для ліквідації неписьменності серед дорослих створено 2 гуртки.
1923 року працював райсельбуд, де культосвітню роботу вели 10 комуністів і 10 комсомольців. Діяла бібліотека, політичний, драматичний та інші гуртки.
В серпні 1929 року дев’ять бідняцьких сімей об’єдналися в колгосп «Червоний партизан» (згодом ім. Крупської). 1931 року колективізацію завершено повністю. Утворилося ще три господарства: «Червона гора» (згодом ім. Калініна), «Більшовик», «Сталінський шлях».
Зміцненню колективних господарств сприяла створена влітку 1931 року Яблунецька МТС, що вже восени виділила для оранки полів барашівських колгоспів два трактори.
1936 року стала до ладу Барашівська МТС. При ній діяли курси підготовки бригадирів рільничих бригад та завідуючих фермами.
Рік у рік міцніли господарства. В колективній праці люди навчилися вирощувати стійкі врожаї. Колгоспи збирали 1937 року з одного гектара пересічно по 8 цнт пшениці, 8,5 цнт жита, 7,6 цнт ячменю, 7 цнт гречки, 140 цнт картоплі, від кожної фуражної корови надоювали по 1300—1350 кг молока. Це дало можливість видати в середньому на трудодень по 3 кг хліба і 2 крб. грішми. Наприклад, ланковий І. Чабан (колгосп «Червоний партизан») отримав 106 пудів хліба на 602 вироблені трудодні, колгоспник П. Зінченко (артіль «Більшовик») заробив 1120 крб.
1939 року колгосп ім. Крупської виробив з гектара понад 4,2 цнт льоноволокна, а ланкові М. Радчук і Г. Марченко натіпували по 28—33 кг у день. Того ж року колгосп одержав 27 тис. крб. прибутку від реалізації виробів гончарного цеху.
У 1939 і 1940 рр. великі групи трудівників Варантів були учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Я. С. Ковальчук у 1938 році від 18 конематок виростив 18 лошат, у 1939 році від 13 конематок — 13 лошат. Постановою Головного комітету Виставки від 7 березня 1940 року він нагороджений Малою срібною медаллю. До Книги пошани Виставки занесено імена кращих барашівських трудівників. Зекономивши сотні літрів пального і обробивши при цьому великі площі полів, 11 трактористів і комбайнерів Барашівської МТС також здобули право брати участь у Всесоюзній сільськогосподарській виставці 1940 року.
Змінився загальний вигляд села. Ще 1931 року дала струм Барашівська електростанція. Вулиці села, що доти з настанням вечора поринали в темряву, тепер освітлювалися електричними ліхтарями. Трудящі проклали дерев’яні тротуари, впорядкували центральну площу, де спорудили пам’ятник В. І. Леніну.
В райцентрі діяла лікарня на 50 ліжок, де працювало 20 медпрацівників з вищою та середньою спеціальною освітою.
1935 року відкрилася середня школа. В ній здобували знання 600 учнів. Того ж року зведено будинок культури на 300 місць, де працювали гуртки: драматичний, хоровий, танцювальний. Був у Барашах кінотеатр.
Щастя й радість прийшли в кожну домівку колись глухого занедбаного села.
Мирну творчу працю трудящих перервав віроломний напад фашистської Німеччини на СРСР. Почалася мобілізація до лав Червоної Армії, райком партії організував евакуацію населення, а водночас і колгоспних господарств до східних районів країни. 12 липня 1941 року німецько-фашистські загарбники окупували село. Гнівом і ненавистю зустріло населення гітлерівців. Уже у вересні 1941 року В. Сич, С. Степура, О. Чащин, Т. Тищук та В. Олійник створили в Барашах підпільну організацію, до складу якої ввійшли підпільні групи сіл Бобриці та Антонівки. Підпільники вели антифашистську агітацію, розповсюджували серед населення листівки, зведення Радянського Інформбюро, добували зброю для партизанських загонів, допомагали поповнювати їх новими людьми, видавали фіктивні довідки про хворобу тим, кого мали відправити на каторжні роботи до Німеччини.
В листопаді 1941 року в Барашах був створений підпільний райком КП(б)У, який керував підпільними організаціями в селах: Білки, Сушки, Баскаки, Зелениці, Ришавка, Рясне, Бобриця, Антонівка. На початку 1943 року підпільники налагодили зв’язок з партизанським з’єднанням С. Ф. Маликова і за його дорученням неодноразово виконували відповідальні завдання, а в лютому—березні 1943 року сформували партизанський загін ім. Боженка, що влився до складу з’єднання. Командиром загону був призначений М. Л. Пархоменко, комісаром — Д. А. Гарбарчук. На кінець 1943 року загін налічував близько 450 бійців. Він за весну—літо того року пустив під укіс близько 40 ворожих ешелонів з живою силою і технікою, розгромив кілька поліцейських гарнізонів, знищив сотні гітлерівських вояк.
1 січня 1944 року війська 1-го Українського фронту визволили Бараші від німецько-фашистських загарбників. Серед визволителів-синів багатонаціонального радянського народу були й барашівці. Честь і незалежність Батьківщини в роки Великої Вітчизняної війни захищали 820 жителів села, з них 309 удостоєні нагород, 192 полягли смертю хоробрих. На їх честь земляки спорудили пам’ятник.
Багато лиха зазнало село за роки фашистської окупації. Повністю було знищено господарство колгоспів, зруйновано приміщення лікарні, будинку культури, спалено десятки житлових будинків. Фашисти стратили понад 300 громадян села.
На всі чотири колгоспи лишилося тільки 34 пари коней, 23 — воли, 34 плуги, 34 борони і 32 вози.
Після визволення в Барашах відновили роботу райком партії, райвиконком, сільська Рада, які очолили відбудову народного господарства. Велику допомогу подали тоді братні республіки. Зокрема, з Російської Федерації надійшло 32 цнт посівного насіння. Чималі труднощі першої після визволення весни лягли на плечі жінок. Використовуючи як тягло корів, вони вивезли на поля 2955 тонн добрив, вручну засіяли 80 проц. довоєнних площ. Хоч урожай виростили невеликий, проте колгоспи достроково виконали план хлібозаготівель, продали державі понад план близько 2 тис. пудів хліба.
Багато зроблено в ті роки і для відбудови культурно-побутових та медичних закладів. 1945 року в районі відбувся масовий недільник, під час якого трудящі відремонтували приміщення всіх наявних лікувальних закладів. ЦК КП(б)У та Рада Міністрів УРСР схвалили ініціативу барашівців. За їх почином такі ж недільники пройшли в інших областях республіки.
На кінець відбудовного періоду трудящі Барашів повністю відродили зруйноване під час війни господарство й досягли довоєнного рівня виробництва продукції. 24 вересня 1950 року на районній сільськогосподарській виставці вони продемонстрували здобутки післявоєнних років. Так, експонувалися овочі ланкової М. І. Осадчук, яка зібрала урожай капусти по 140 цнт з гектара.
Того ж року чотири барашівські колгоспи об’єдналися в одне господарство — ім. Калініна, після чого в господарстві стало близько 4 тис. земельних угідь, у т. ч. 1,9 тис. га орної землі. Тут налічувалося 603 голови великої рогатої худоби, 250 свиней, 430 овець.
Значно зміцнів колгосп у наступні роки. Було зведено нові корівники, зерносховище, два льонотіпальні пункти, вівчарня, телятник, майстерні для ремонту сільськогосподарської техніки. Господарство було повністю електрифіковано, всі трудомісткі процеси на тваринницьких фермах механізовані. Обробляти землі допомагала Барашівська МТС, в розпорядженні якої було 42 трактори, 43 автомашини та багато іншої техніки. З 1958 року в колгоспі стало 14 тракторів, 6 автомашин, 6 комбайнів.
1957 року в Барашах створено «Міжколгоспбуд». Одна автомашина та кілька пар коней—такою була матеріальна база цієї організації на початку її заснування. А через десять років тут налічувалося 12 автомашин, 2 трактори, працювали 2 цегельні заводи, 2 лісопильні, столярний, черепичний та бетонний цехи, 3 гранітні кар’єри.
З великим трудовим і політичним піднесенням відзначили трудящі 100-річчя від дня народження В. L Леніна. 87 громадян удостоєні ювілейної медалі «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна».
Колгосп ім. Калініна завершив восьмий п’ятирічний план розвитку сільського господарства за 4 роки і 10 місяців. За цей час основні його виробничі фонди зросли з 415,9 тис. до 769,4 тис. крб. Майже подвоїлась оплата праці колгоспників. Трудівники села успішно виконали плани продажу державі продуктів сільського господарства. Працю барашівців високо оцінив Радянський уряд, нагородивши п’ятьох орденом Трудового Червоного Прапора, а начальника «Міжколгоспбуду» І. Є. Лещенка — орденом Жовтневої Революції.
Новими трудовими звершеннями зустріли трудящі Барашів 50-річчя утворення СРСР. 1972 року зібрано в середньому з гектара по 16,3 цнт зернових. Льону вирощено майже вдвоє більше, ніж було передбачено. Перед веде ланка Т. Марченко, яка здала державі 403 цнт замість запланованих 203. Колектив «Міжколгоспбуду», що складається з 238 робітників, спорудив тваринницькі ферми для великої рогатої худоби, пташник, зерносховище, кормоцех, клуб на 150 місць, два двоповерхові житлові будинки на 24 квартири.
Включившись у Всесоюзне змагання за успішне виконання завдань третього, вирішального року дев’ятої п’ятирічки, барашівці планують зібрати з кожного гектара: зернових — по 18, льоноволокна —по 6,5 цнт, виробити на кожні 100 га 320 цнт молока та 53 цнт м’яса.
В авангарді боротьби трудящих села за нове комуністичне життя йдуть 130 комуністів, що об’єднані в 7 первинних парторганізацій. Велику громадсько-політичну й господарську роботу проводять 36 депутатів Барашівської сільської Ради. Значну частину свого бюджету Рада спрямовує на благоустрій села та культурно-освітню роботу.
До послуг населення 5 магазинів, 2 їдальні, відділення зв’язку, майстерні побутового обслуговування. Зростає добробут трудящих. Так, річна заробітна плата тракториста О. С. Тищука та його дружини доярки — 3196 крб. Подружжя мешкає в чотирикімнатному цегляному будинку, має телевізор, пральну машину, мотоцикл.
Бараші мають чудові шляхи. Брукований автошлях сполучає село з залізничною станцією Яблунець на магістралі Коростень—Новоград-Волинський. Регулярним є автобусне сполучення з Ємільчином, Олевськом та Житомиром. З цими ж пунктами село зв’язує авіалінія Житомир—Олевськ, на якій курсують літаки АН-2.
В 1950—1952 рр. тут збудували дільничну лікарню на 140 місць та поліклініку. У кабінетах, обладнаних новітньою апаратурою, медичну допомогу подають 16 лікарів та 65 медпрацівників із середньою спеціальною освітою.
За 1945—1970 рр. Барашівську середню школу закінчило 855 чоловік. 70 випускників стали вчителями, 48 — інженерами, 18 — лікарями. Нині в середній та заочній школах навчається понад 600 чоловік. У селі працює 39 учителів. За багаторічну сумлінну працю вчитель Ф. Т. Литвинчук нагороджений орденом «Знак Пошани».
В Барашах діють будинок культури на 350 місць, широкоекранний кінотеатр «Полісся» на 320 місць, будинок піонерів. Майже 150 юнаків і дівчат беруть участь у гуртках художньої самодіяльності. Районна бібліотека має книжковий фонд 39 тис. примірників. Кожна сім’я передплачує дві-три газети, журнал.
Ввійшли в традицію нові радянські обряди — свято врожаю, урочиста реєстрація в будинку культури комсомольсько-молодіжних весіль, запис новонароджених громадян, вшанування пам’яті борців за Радянську владу, проводи до Радянської Армії. Щиро приймає громадськість села рідних і близьких радянських воїнів, уродженців різних областей Країни Рад, які загинули, визволяючи Бараші від німецько-фашистських загарбників.
Уродженцями села є: письменник В. А. Шевчук, кандидат філологічних наук М. Л. Гончарук, доцент Г. І. Скиба.
Невпізнанно змінилося старе поліське село Бараші за роки Радянської влади. Під зорею Великого Жовтня воно розквітло, помолоділо. Постійна турбота Комуністичної партії про розвиток господарства, культури і поліпшення добробуту трудящих запалюють жителів Барашів на нові трудові звершення.
А. Л. ЗАПОРОЖЧЕНКО, Ф. М. ДЕРЕВ’ЯНКО