Ємільчине, Ємільчинський район, Житомирська область
Ємільчине (до кінця XIX ст.— Межирічка) — селище міського типу, центр району, розташоване на березі річки Уборті, притоки Прип’яті, за 22 км від залізничної станції Яблунець. Дворів 1331, населення — 7,4 тис. чоловік. Селищній Раді підпорядковані села Горбове, Здоровець, Руденька.
Поблизу села Горбового виявлено поселення доби неоліту, на території Ємільчиного — давньоруські кургани (X—XII ст.).
Межирічка вперше згадується в актових Житомирських гродських книгах під 1585 роком як маєтність К. Острозького.
У XVII ст. селом володіли магнати Любомирські, власністю яких було 2300 сіл і містечок. Намагаючись добитися величезних прибутків, вони збільшили панщину, що досягла трьох днів на тиждень. За кожний невихід на роботу кріпаків тяжко карали: жорстоко били, а також штрафували. Важке економічне становище приводило до частих виступів селян. Під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. вони поповнили Звягельський полк і в його складі громили ненависних панів. На території Межирічки неодноразово виникали сутички між селянами та шляхетськими загонами. 1651 року загін польського ротмістра Яхимовича спустошив Межирічку, обібрав населення, вбив багатьох мешканців, а село підпалив. Через рік село вдруге було пограбоване київським каштеляном М. Бжозовським.
Після Андрусівського перемир’я 1667 року Межирічка, як і все Правобережжя, залишилася під владою Польщі. Населення зазнавало тяжких утисків з боку феодалів. Якщо на початку XVIII ст. сума повинностей на Поліссі становила 231 день на рік, то в кінці його — 321. Селяни, крім безпосередньої роботи на панській ниві, повинні були сплачувати грішми т. зв. подорожчину, відробляти по одному дню: за березову кору, опеньки, конвалії, взяті в панському лісі.
Після возз’єднання Правобережної України з Росією Ємільчине з 1796 раку стало містечком Новоград-Волинського повіту Волинської губернії.
Після Вітчизняної війни 1812 року воно перейшло у власність російського поміщика Уварова, володаря 65 тис. десятин землі. Нещадно визискуючи селян, землевласник зовсім не дбав про те, в який спосіб велося їхнє господарство, зокрема землеробство. Здебільшого селяни не мали тягла, свої убогі клаптики землі обробляли дерев’яними плугом та бороною. Урожаї збирали низькі. Праця землеробів була вкрай виснажливою, експлуатація — жорстокою. 1844 року вагітну Марію Лозко управитель побив за те, що вона не хотіла віддати дочку в служниці до поміщика. Пани доводили селян своїми знущаннями до відчаю.
В період розкладу феодально-кріпосницьких і зародження капіталістичних відносин у Межирічці виникають промислові підприємства. В 20-х роках XIX ст. поміщик збудував тут фарфоровий завод, на якому майстри-кріпаки виробляли фарфор «люкс». Діяли два тартаки, кілька млинів. У той час містечко стає одним із центрів торгівлі продуктами сільського господарства та виробами кустарів на Волині. На щотижневих базарах та ярмарках, що відбувалися двічі на рік, продавали хліб, гриби, мед, віск, вовну, ліс, лляне полотно, вироби з дерева та заліза.
Про охорону здоров’я, культуру та освіту населення власті не дбали. Не було тут ні лікарні, ні школи.
На час реформи 1861 року в Межирічці налічувалося 134 двори: піших — 99, городників — 35. За викупним актом селяни мали протягом 49 років щорічно виплачувати по 2525 крб. 85 коп. за 1761 дес. надільної землі. Але внаслідок польського визвольного повстання 1863—64 рр. на Правобережжі викупні платежі було знижено.
Під викуп, як правило, виділялися малопродуктивні землі. Навіть царський чиновник, який обмірював землі, зазначав у акті, що селянські ділянки, розкидані серед поміщицького лісу та боліт, практично не придатні для обробітку.
Незадоволення грабіжницьким характером реформи наростало. Виникали масові заворушення. 20 жовтня 1866 року поміщиця Уварова повідомляла генерал-губернатора, що під час «безпорядків» селяни хазяйнували в маєтку, як у своєму власному, і не відбували ніяких повинностей.
Невдовзі вона знову писала губернаторові«… селяни, кимсь підбурювані, дедалі наполегливіше заявляють про своє право на мої власні землі».
Зубожіння селян змушувало їх за мізерну плату продавати робочу силу на промислових підприємствах, кількість яких у післяреформений період збільшувалася рік у рік. Вже 1888 року в Ємільчиному діяли суконна фабрика, смолокурний, винокурний та найбільший на Волині чавуноливарний заводи. Руду доставляли з розташованого неподалік урочища Рудище. На околиці містечка добували мергель, виготовляли поташ та різні вироби з дерева. Поташ продавали у Бресті й Гданську. Значне місце у вивозі займав ліс.
Збагачення підприємців ішло за рахунок грабіжницького використання природних ресурсів та експлуатації робітників, яким доводилося працювати в жахливих умовах, по 10—12 годин на добу. Коли терпець у людей урвався, вони вирішили поскаржитися царю. Дід Максим Дем’янчук з письмовою скаргою дістався аж до Петербурга. Біля Зимового палацу діда схопили жандарми і кинули в тюрму.
Шукаючи кращої долі, ємільчинці залишали рідний край, переселялися до Сибіру. Якщо 1899 року в містечку було 560 дворів і 2743 мешканці, то 1906 року стало відповідно 306 і 1835.
Різке загострення класових суперечностей у містечку наприкінці XIX — на початку XX ст. викликало піднесення класової боротьби. Влітку 1905 року відбувся масовий виступ селян. Біднота захоплювала поміщицьку землю, худобу, реманент. Хоч виступ було придушено, боротьба не припинялась і в наступні роки. 1907 року 75 селянських родин зробили спробу добитися поліпшення свого становища. В листі до Новоград-волинської повітової землевпорядкувальної комісії вони писали: «Селянська громада містечка Ємільчиного терпить від безземелля. Наділи не перевищують клаптиків, розташованих на значній віддалі один від одного. Не маючи ніяких інших засобів існування, просимо комісію порушити перед поміщицею Уваровою клопотання про розширення селянського землеволодіння». Та сподівання виявились марними. Не добившись правди мирним шляхом, селяни 1912 року піднялися на боротьбу. Для розправи з непокірними прибув загін з 200 кінних стражників, і. Медичне обслуговування здійснювала дільнична лікарня на 10 ліжок, відкрита у 80-х роках XIX ст., де працювали лікар та акушерка. Ліки виготовляла невеличка приватна аптека.
З 1873 року діяло двокласне сільське училище, в якому вчилося 80 дітей. Про «піклування» властей за народну освіту говорить хоча б те, що вчителеві призначали мізерну зарплату.
Злидні й нові страждання принесла ємільчинцям світова війна. Населення містечка багато терпіло від податків та повинностей. У жителів забирали тягло, їх змушували будувати шляхи воєнного призначення, оборонні укріплення.
Про повалення самодержавства і перемогу Лютневої революції 1917 року тут стало відомо після опублікування маніфесту про зречення царя від престолу. Але сподівання на краще життя скоро розвіялися, бо тимчасовий уряд не бажав дати селянам землю, покінчити з ганебною війною.
Справжнє розкріпачення трудовому люду дала Велика Жовтнева соціалістична революція. У січні 1918 року в Ємільчиному встановлено Радянську владу. Ревком обліковував поміщицьке майно, розпочав розподіл поміщицької землі, худоби, реманенту. Але повністю здійснити ці заходи не вдалося.
Наприкінці лютого 1918 року Ємільчине потрапило під окупацію кайзерівських військ. Почалися арешти й грабежі населення. Управитель поміщицького маєтку вимагав повернення реманенту й худоби. Ліс, вирубаний з дозволу земельного комітету, було відібрано у селян. Керівників комітету Яценка і Козака вислано з містечка.
У листопаді 1918 року Ємільчине захопили ставленики буржуазно-націоналістичної Директорії, які «господарювали» тут до середини квітня 1919 року. Після їх вигнання з’їзд представників сіл Ємільчинської волості створив волосний ревком. 18 травня 1919 року організовано комітет бідноти. Провадився розподіл землі, вживалися заходи, щоб уся земля була засіяна, розподілено сінокоси, оголошено нещадну війну спекулянтам. В середині серпня петлюрівці знову захопили Ємільчине, почали відновлювати старі порядки, але цього разу втрималися недовго. У вересні 1919 року радянські війська визволили містечко. Розгорнули діяльність ревком, комітет бідноти. Важко було здійснювати соціалістичні перетворення в умовах боротьби проти контрреволюції. В квітні 1920 року Ємільчине захопили польські інтервенти. Обнесли його окопами та дротяними загородами і зробили своїм опорним пунктом на правому березі Случі. Однак це їм не допомогло. 22 червня Червона Армія підійшла до Ємільчиного. Бої за містечко розпочалися на світанку 24 червня, а надвечір населення радо вітало 4-у кавалерійську дивізію Першої Кінної армії.
В складній обстановці, коли навкруги точилися бої, розгорнули роботу сільський та волосний ревкоми. У липні 1920 року організовано волосний відділ міліції, комнезам. Основна увага органів Радянської влади зосереджувалася на допомозі Червоній Армії, сім’ям червоноармійців, на виконанні планів продрозкладки. 55 родин червоноармійців одержували грошову допомогу, а 17 — ще й продовольчий пайок. Бралися на облік весь наявний сільськогосподарський реманент, а також худоба з метою їх використання під час весняної сівби. Водночас вирішувалися й інші питання. Зокрема, в лютому 1921 року для робітників Донбасу було зібрано 110 комплектів білизни, 233 рушники та кілька сувоїв лляного полотна.
З 1921 року відбудову народного господарства в Ємільчиному очолив партійний осередок, що складався тоді з 6 членів та 2 кандидатів у члени партії.
Велику роботу виконував актив містечка у боротьбі з голодом. За рішенням партосередку в травні 1922 року спеціальні уповноважені при сприянні бідноти виявляли захований куркулями хліб і конфісковували його.
18 березня 1924 року в Ємільчиному створено ТСОЗ імені Карла Маркса, до якого записалися 10 родин (25 працездатних). Вони мали 62 дес. землі, 3 пари коней, З плуги, 4 борони. В серпні 1924 року товариство, яке згодом переросло в колгосп, очолив А. М. Кушнірський і керував ним понад 30 років.
Поступово налагоджувалося життя в містечку. З серпня 1920 року діяла лікарня на 15 ліжок, де працювало три лікарі і три фельдшери. Наприкінці року відкрилася школа. Хоч не вистачало парт, шкільних дошок, підручників, зошитів, діти охоче відвідували уроки. Щоб навчити грамоти дорослих, учителі створили дві групи лікнепу. Активну участь у ліквідації неписьменності брав завідуючий волосним відділом народної освіти Л. Г. Сокирко, згодом кандидат філологічних наук, професор.
У 1921 році організовано хату-читальню, у 1923 році — райсельбуд, де після трудового дня влаштовувалися голосні читки газет, лекції та концерти самодіяльних гуртків. З 1924 року почалося демонстрування кінокартин. Усі комуністи й комсомольці у ті роки включилися в антирелігійну пропаганду. Очолював цю роботу агітколектив з 13 чоловік.
З 7 березня 1923 року Ємільчине стало адміністративним центром одного з найбільших поліських районів — Ємільчинського.
Трудящі завжди відгукувалися на всі події в країні та за її межами, були вірні ідеям інтернаціоналізму й пролетарської солідарності. Влітку 1926 року вони зібрали кошти для допомоги страйкуючим гірникам Англії.
Райком партії та райвиконком залучали до громадської діяльності жінок. У січні 1927 року відбувся районний з’їзд жінок, який обговорив питання: «Про участь жінок у роботі Рад», «Про роботу споживчої кооперації», «Про вибори делегаток на Всеукраїнський з’їзд жінок». Активістками тих років були Д. Шомко, яка була кіннотницею в Першій Кінній армії, а потім працювала на відповідальній партійній роботі, Т. Кузько — член ВУЦВК. Жінки створили районну організацію «Друг інваліда», що вивчала матеріальне становище сімей інвалідів і подавала їм всебічну допомогу; дитячу комісію, що діяла при райвиконкомі.
Трудящі Ємільчиного, як і всієї країни, рухалися вперед по шляху соціалістичного будівництва. В ході колективізації селянські господарства райцентру об’єдналися в колгосп ім. К. Маркса, ім. Орджонікідзе, ім. XVII партз’їзду, «Шлях до соціалізму». В усіх артілях велика увага приділялася піднесенню громадського тваринництва.
У зміцненні економіки колективних господарств важливу роль відіграла організована восени 1931 року MTG, що вже через рік мала 29 тракторів та велику кількість різного реманенту. 1933 року політвідділ MTG очолив В. М. Буяновський, згодом секретар Ємільчинського райкому партії.
Значну кількість техніки придбали колгоспи. Зокрема, колгосп ім. К. Маркса мав 2 вантажні автомашини, молотарку, кінні косарки, самоскидки, снопов’язалки. Колгоспи споруджували корівники, свинарники, телятники, пташники.
Усвідомлення того, що від успіхів колгоспу залежить добробут кожного, підносило трудову активність трударів. Доярки Ф. Д. Сокирко та У. А. Филоненко щороку надоювали по 2—2,5 тис. літрів молока від корови. Ланки О. О. Баранівської, Г. М. Денешко та К. Ф. Кузьменко одержували по 7—10 цнт льоноволокна. 1939 року депутат Верховної Ради УРСР 1-го скликання О. О. Баранівська та Г. М. Денешко нагороджені орденом Леніна. Наступного року агроном райземвідділу комуніст Є. А. Пікуль відзначений Малою золотою медаллю Всесоюзної сільськогосподарської виставки.
Поліпшилося медичне обслуговування. Тут діяла лікарня, де працювало 6 лікарів та 34 чоловіка медперсоналу.
Всі діти шкільного віку навчались у середній школі на 350 місць. Будувалося і типове шкільне приміщення.
Діяв будинок культури на 450 місць. Районна бібліотека мала книжковий фонд понад 7 тис. примірників.
Упорядковувалось, кращало Ємільчине. Вздовж вулиць, що вкривалися бруківкою, виростали нові будинки. У житла прийшла електрика, радіо. У довоєнні часи тут були сільмаг, продмаг, дві крамниці. Народним методом трудящі проклали шосе, що зв’язало селище з залізничною станцією Яблунець. Про життя села розповідала газета «Колективіст Ємільчинщини».
Напад фашистської Німеччини на Радянський Союз перервав мирну творчу працю. 2 липня гітлерівці окупували Ємільчине. Почалися масові переслідування, арешти, вбивства мирних радянських людей. Фашисти грабували худобу, хліб, майно, знищували громадські будівлі.
Для боротьби з загарбниками в грудні 1941 року в Ємільчиному виникла підпільна група з одинадцяти чоловік, очолена К. Г. Лавренчуком. Підпільники поширювали серед населення відомості про події на фронтах, героїчну боротьбу радянського народу з ворогом, звірства фашистів на окупованій території. За два місяці група майже подвоїлась. Для керівництва нею було обрано комітет у складі К. Г. Лавренчука (голова), Д. І. Коваленка, Я. Г. Дмитренка. Пізніше додатково обрано Б. Ф. Рудківського, Ф. Л. Онопченка та І. С. Журбу. З часом підпільна організація налічувала 87 чоловік.
У травні 1942 року в місцевій друкарні було таємно надруковано і розповсюджено першу листівку, що закликала населення до боротьби з загарбниками. Посилили роботу підпільники-агітатори, внаслідок чого з числа місцевого населення й радянських військовополонених довкола Ємільчиного було створено 9 підпільних груп, що встановили зв’язок із з’єднанням С. Ф. Маликова. Партизанську боротьбу вели вже 243 патріоти.
Під керівництвом підпільного комітету діяла підпільна комсомольська організація. Її члени Ю. Примак, Г. Дідусь, Н. Лавренчук, Є. Дідусь, В. Миколайчук розповсюджували листівки серед населення, добували зброю, медикаменти, боєприпаси та розвіддані для партизанів.
Гестапівці скаженіли. Не в змозі натрапити на слід підпільників, вони в лютій злобі посилювали репресії. В одній невеличкій хатині фашисти замкнули 68 чоловік, наглухо забили вікна і двері, в результаті чого всі загинули від задухи.
Звірства загарбників не залишились непокараними. Народні месники наприкінці квітня 1943 року висадили в повітря приміщення, де розквартирувалася рота гітлерівців, фашистську комендатуру, два склади боєприпасів.
Підпільники врятували від фашистської каторги понад 150 чоловік, добули партизанам 10 кулеметів, 20 тис. патронів, 300 гранат, 30 кг друкарського шрифту, медикаменти, медичні інструменти тощо.
У травні 1943 року окупанти разом з поліцією почали масові арешти всіх «підозрілих». За рішенням комітету підпільної організації всіх підпільників було виведено до партизанських загонів, на місці залишився тільки К. Г. Лавренчук.
Фашисти оточили Ємільчине колючим дротом, дзотами, посилили патрульну службу. Але це не врятувало їх. 13 листопада 1943 року кавалерійське партизанське з’єднання М. І. Наумова очистило село від гітлерівців. Партизанам дісталися пекарня, продовольчі склади, багато гвинтівок і патронів. Відбулись багатолюдні збори, на яких йшлося про дальше розгортання боротьби з німецько-фашистськими загарбниками, про посилення допомоги наступаючій Червоній Армії. Закінчився вечір концертом силами партизанів. 22 доби перебувало Ємільчине в руках народних месників.
За цей час у з’єднання М. І. Наумова влилося понад 500 чоловік. Партизани полагодили млин та електростанцію.
В ніч на 5 грудня за наказом Українського штабу партизанського руху з’єднання М. І. Наумова вирушило далі на захід руйнувати фашистські тили. В селище вдерлися гітлерівці, але не надовго. З січня 1944 року війська 1-го Українського фронту остаточно визволили Ємільчине, взявши в полон дві роти гітлерівських солдатів.
Серед відважних воїнів Червоної Армії було чимало ємільчинців. На фронтах Великої Вітчизняної війни та в партизанських загонах проти гітлерівців воювало 638 ємільчинців. З них 376 удостоєно бойових нагород. За мужність, виявлену у боях, двома орденами Червоного Прапора, орденом Олександра Невського нагороджений О. І. Романов, двох орденів Червоного Прапора, двох орденів Вітчизняної війни та багатьох медалей удостоєний учасник оборони Москви П. К. Николайчик. 262 чоловіка полягли смертю хоробрих. В пам’ять про них та радянських воїнів, представників братніх народів СРСР, які полягли в боях за визволення Ємільчиного від німецько-фашистських загарбників, встановлено обеліск Слави.
Великих збитків завдали фашисти Ємільчиному, повністю знищивши колгоспні будівлі, пограбувавши устаткування МТС, зруйнувавши всі культурно-освітні заклади. Одразу ж після визволення відновили роботу райком партії, райвиконком, сільська Рада, під керівництвом яких ємільчинці за короткий строк повернули до життя більшість зруйнованих об’єктів. Вже через два місяці після визволення відновили роботу електростанція, радіовузол, МТС, райпромкомбінат. Прийняла перших 300 учнів середня школа, відкрилися дитячі ясла.
Під час підготовки до весняної сівби розгорнувся збір насіння, виготовлення та ремонт сільськогосподарського реманенту. Вирішили засіяти всю посівну площу. Люди в клуночках зносили до колгоспів свої скудні запаси насіння. Через брак техніки, тягла, робочих рук обробляти землю доводилося коровами. Внаслідок ретельної підготовки, допомоги держави, військових частин було виконано план сівби на 106 проц. і зібрано добрий урожай зернових, льону та картоплі.
На кінець 1945 року ємільчинці освоїли 2314 га орних земель, збільшили поголів’я худоби до 2194 голів. Для показу досягнень кращих колгоспів, бригад, ланок 25 жовтня 1945 року в Ємільчиному відкрилася, районна сільськогосподарська виставка.
Запорукою успіху в справі відбудови зруйнованого окупантами господарства була допомога Радянської держави. Із східних районів СРСР надійшло 9 тракторів. Від Сільгоспбанку і Держбанку на початок 1947 року Ємільчине отримало на відновлення господарства 815,9 тис. карбованців різних кредитів. Крім того, держава надіслала гостродефіцитні на той час будівельні матеріали (скло, цвяхи і т. ін.), 50 тис. куб. м будівельного лісу. Держава виділила 6 млн. крб. для відбудови зруйнованого гітлерівцями льонозаводу, зводився крохмальний завод, ставали до ладу райпромкомбінат, райхарчокомбінат, промартілі.
Не стояли ємільчинці осторонь громадського життя. Під час збору коштів на будівництво танкової колони «Радянська Житомирщина» жителі села віддавали у фонд оборони свої заощадження.
9 травня 1945 року в День Перемоги над фашистською Німеччиною дітям-сиротам, батьки яких загинули на фронті, було роздано взуття, сукна та готового одягу на 35 тис. карбованців.
Відбудовуючи своє господарство, ємільчинці брали водночас участь у відродженні Донбасу. Весною 1945 року вони відправили шахтарям 15 тис. куб. м кріпильного лісу.
Вже через рік після визволення повністю відновили роботу підприємства місцевої промисловості, МТС, колгоспи, магазини, школа, клуб, лікарня. Із землянок переселилися в будинки 216 сімей.
Новий великий крок по шляху зростання було зроблено в 1950—1971 рр.
1955 року в Ємільчиному з чотирьох колгоспів (ім. К. Маркса, ім. Орджонікідзе, ім. XVII партз’їзду, «Шлях до комунізму») створено одне велике господарство — ім. Котовського. Це дало можливість скоротити адміністративний персонал, підвищити культуру землеробства, а на цій основі — врожайність сільськогосподарських культур. Порівняно з попереднім роком стали більше збирати зернових, картоплі, льону. Це дало змогу створити достатню кормову базу для громадського тваринництва, достроково розрахуватися з державою по обов’язкових поставках сільськогосподарських продуктів, збільшити натуральну та подвоїти грошову оплату колгоспників. Випуск валової продукції місцевої промисловості зріс на 830,5 тис. крб. В ті роки до Ємільчинського колгоспу було направлено працювати 15 фахівців з вищою та середньою освітою, в т. ч. 9 спеціалістів сільського господарства, 5 посланців робітничого класу — тридцятитисячників.
В 1960 році трудящі Ємільчиного спрямували зусилля на дальшу інтенсифікацію виробництва, осушення боліт, освоєння нових земельних масивів. При комплексній механізації робіт запроваджувалися нові культури, зокрема, пшениця Миронівська — 808, що давала по 25—30 цнт з га. Ланка Г. М. Денешко одержувала по 6—7 цнт льоноволокна з гектара.
Колгосп ім. Котовського став багатогалузевим господарством.
За ним закріплено 5,9 тис. га землі, в т. ч. 2,8 тис. га орної, вирощуються зернові, картопля, льон, хміль.
Змінилися умови праці за роки восьмої п’ятирічки. На ланах стало працювати 20 тракторів, 6 комбайнів, 13 автомашин. Всі основні роботи механізовано. Колгосп повністю електрифіковано. На тваринницьких фермах діє понад 50 електромоторів.
Трудовими здобутками зустріли жителі селшца 50-річчя утворення СРСР. За високі показники в праці 391 трудівника Ємільчиного відзначено урядовими нагородами.
Багато зроблено в галузі охорони здоров’я. У Ємільчиному діє лікарня на 200 ліжок, де працює 24 лікарі та 112 чоловік середнього медперсоналу, поліклініка, дві аптеки.
1972 року у двох середніх, початковій та школі робітничої і сільської молоді 150 учителів навчали близько двох тисяч учнів. Директора школи робітничої і сільської молоді Г. І. Новодерьожкина нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора.
Для розвитку музичних здібностей дітей відкрито музичну школу-семирічку, де набувають знання 130 учнів.
Тільки за роки восьмої п’ятирічки середню освіту в селищі здобуло 1003 чоловіка. 180 ємільчинців стали вчителями, 35 — лікарями, 68 — агрономами, 49 — інженерами.
Улюбленим місцем відпочинку трудящих став будинок культури на 450 місць, де працює 10 самодіяльних гуртків. Особливу популярність здобув танцювальний колектив. У будинку культури періодично влаштовуються виставки картин місцевих самодіяльних митців. На одній з останніх було представлено 150 творів.
Завжди багато відвідувачів у бібліотеках — районній та дитячій, загальний книжковий фонд яких близько 55 тис. примірників.
Змінився загальний вигляд Ємільчиного, що з квітня 1957 року віднесене до категорії селищ міського типу. Центральні вулиці і тротуари заасфальтовані. Окрасою селища є добре впорядкований парк. Тут встановлено пам’ятник В. І. Леніну. Останнім часом збудовано кінотеатр на 325 місць, універмаг «Полісся», автоматичну телефонну станцію, дитячі ясла-садок на 295 місць, десятки житлових будинків. Достаток прийшов у кожну трудову родину селища. Робітник бондарного цеху І. Ю. Онопченко та його дружина санітарка райлікарні О. К. Онопченко виростили й виховали трьох дочок, одна з яких має вищу освіту, дві — середню спеціальну. Всі вони працюють на підприємствах Ємільчиного, мають свої сім’ї, мешкають у добротних будинках. У їх особистому користуванні — телевізори, пральні та швейні машини, холодильники та інші сучасні речі домашнього вжитку.
Усі нові радянські свята та обряди — свято проводів зими, зустріч весни, свято праці, новорічні щедрівки, проводи до Радянської Армії, свято повноліття, комсомольські весілля, урочисті реєстрації новонароджених — міцно увійшли в побут ємільчинців.
Успіхи в колгоспному й промисловому виробництві є наслідком роботи, що її ведуть серед трудящих 529 комуністів, об’єднаних у 31 партійну організацію. Вірними помічниками комуністів є 453 комсомольці, що стоять на обліку у 22 первинних організаціях.
Питаннями господарства, культури, освіти повсякденно займається селищна Рада депутатів трудящих, у складі якої працює 119 депутатів. їм допомагають громадські організації, постійно діючі комісії при райвиконкомі, народний контроль, жіноча рада, товариський суд, штаб народної дружини, вуличні комітети і т. д. Бюджет Ради на 1973 рік становить 493 тис. крб., переважну більшість яких виділено на поліпшення медичного обслуговування та культурно-освітньої роботи.
Уродженцем селища є український радянський письменник Н. М. Тихий.
Під сонцем Великого Жовтня виросло і розквітло Ємільчине, перетворилося на сучасне селище щасливих радянських трудівників.
Л. П. БЄЛОВ, В. М. ДЕМИДЕНКО.