Житомир у роки мирного будівництва (1921 — 1941 рр.)
Для трудящих Житомира перехід до мирного будівництва ускладнився тим, що за роки війни від більшості фабрик і заводів залишилися одні руїни. їх майно та устаткування було розграбоване або вивезене окупантами до Німеччини чи панської Польщі. Особливо великих руйнувань і пограбувань зазнало комунальне господарство.
Після закінчення громадянської війни губернська Рада народного господарства взяла на облік усі промислові об’єкти, дрібні і середні майстерні. За офіційними даними на 1 листопада 1921 року, в місті діяло 31 державне підприємство. Багато підприємств працювало з великими перебоями, а лісозавод і шпилько-колодочна фабрика через відсутність сировини і нестачу палива припинили свою роботу. В місті діяло 66 кустарних артілей і водночас налічувалося дві тисячі безробітних.
Під керівництвом партійної організації велику роботу здійснювала міська Рада, до складу якої входило понад 200 депутатів. Вона залучила актив, а через нього широкі маси трудящих до боротьби з розрухою. Лише з березня по липень 1921 року в Житомирі проведено 9 суботників та недільників, в яких взяли участь понад 6,5 тис. чоловік, у т. ч. 2,3 тис. комуністів.
Комуністична партія і Радянський уряд подавали Житомиру повсякденну допомогу, особливо кадрами. 1921 року з Москви, Петрограда, Донбасу та інших місць приїхали на постійну роботу досвідчені партійні і радянські працівники, господарники і спеціалісти.
Для мобілізації трудящих Житомира на відбудову народного господарства велике значення мав приїзд у березні 1922 року голови Всеросійського ЦВК М. І. Калініна та голови ВУЦВК Г. І. Петровського. 16 березня в міському театрі відбулися збори, на яких М. І. Калінін виступив з доповіддю «Про міжнародне становище», а Г. І. Петровський — «Про міжнародне становище і голод». Зміцнення Радянської держави і перші успіхи в господарському будівництві країни піднесли політичну і виробничу активність трудящих. Робітники чавуноливарних майстерень, як і багатьох інших підприємств показували зразки свідомого соціалістичного ставлення до праці, державної власності. їх приклад наслідували трудівники шпилько-колодочної фабрики, електростанції та інших підприємств.
В міру відбудови підприємств відбулось і їх об’єднання, 1921 року на базі колишніх майстерень власників Вайнштейна і Линника, на яких працювало 50 чоловік, створено 1-й Волинський державний чавуноливарний і механічний завод «Сільмаш».
Відбулися зміни і в кустарній промисловості. Кустарі ставали на шлях кооперування. З допомогою держави утворювалися промислові артілі, що спеціалізувалися на виробництві окремих видів товарів широкого вжитку — шкіряних/текстильних виробів, сільськогосподарського реманенту — грабель, лопат, возів, жорен.
Ленінська ідея створення Союзу РСР була палко підтримана робітниками й службовцями. Вони одностайно схвалили рішення 3-го Волинського губернського з’їзду Рад, що відбувся 28 листопада — 1 грудня 1922 року, про встановлення тіснішого зв’язку радянських республік.
Успіхи в господарському, культурному і державному будівництві радували трудящих. Але ця радість була затьмарена смертю В. І. Леніна. На траурних мітингах, які відбулися на підприємствах і в установах, на центральній площі трудящі давали клятву бути вірними заповітам свого вождя. До газети «Волынский пролетарий» надходило багато резолюцій, листів, у яких робітники, червоноармійці, вчителі, учні, студенти висловлювали свій сум з приводу смерті Ілліча і запевняли Комуністичну партію, що вони будуть йти по шляху, який вказав трудовому народу великий Ленін.
У день похорону Ілліча на центральній площі міста, яку потім названо ім. В. І. Леніна, відбулася закладка пам’ятника вождю. 1-го травня 1926 року його урочисто відкрито (перший пам’ятник відкрито 1922 року).
Робітники і службовці заводу «Сільмаш» у своїй резолюції, опублікованій на сторінках «Волынского пролетария», писали: «Тепер, після смерті Леніна, ми ще більше згуртуємось навколо Комуністичної партії. На злість ворогам ми подесятеримо нашу роботу по відбудові господарства». За ленінським закликом до партії пішли найкращі робітники від верстатів, що зміцнило міську парторганізацію. Після доповіді секретаря губкому М. Н. Демченка на зборах колективу 1-ї державної друкарні до лав Комуністичної партії було прийнято 16 поліграфістів.
Колективи підприємств та установ, у перших рядах яких ішли комуністи, успішно розв’язували завдання господарського і культурного будівництва. Завдяки цьому до кінця 1925 року основні галузі промисловості були відбудовані. На фабриках і заводах зростала кількість робітників, підвищувалась їх продуктивність праці.
Відбудовуючи фабрики й заводи, робітники Житомира, який до 1925 року був губернським центром, а з 1925 року — окружним, подавали допомогу селу. Колективи підприємств, зокрема друкарі і залізничники, успішно здійснювали шефську роботу в Сінгурах, Млинищах та інших селах Житомирського району.
Водночас з відбудовою економіки у місті здійснювалися культурні перетворення. Першим і найголовнішим завданням культурної революції, як і скрізь, була ліквідація неписьменності. До 1925 року школами ліквідації неписьменності було охоплено 4,5 тис. чоловік. Були організовані школи дорослих, де тричі на тиждень читалися лекції на політичні і науково-популярні теми, влаштовувалися бесіди, голосні читання газет і книг.
Поряд з цим широко розгорталося будівництво нової школи, заснованої на принципах, розроблених ще у 1919 році VIII з’їздом і викладених у Програмі РКП(б). 1920 року розпочали роботу кілька шкіл, а в 1925/26 навчальному році вже налічувалась 21 школа, де 281 учитель навчав 6353 учні. 1921 року в Житомирі створено трирічні вищі губернські педагогічні курси, які в 1923 році закінчило 125 чоловік, у т. ч. 25 комуністів.
З будівництвом загальноосвітньої школи створювалась і мережа середніх спеціальних навчальних закладів. Ще 1919 року виникла механічна школа, 1920 року— Волинський індустріальний технікум ім. В. І. Леніна. 1922 року засновано землевпорядний технікум, 1924 року — індустріальну школу та вечірній робітничий факультет ім. Жовтневої революції. У 1926 році створюється денний робітфак при Житомирському інституті народної освіти. Великою подією в культурному житті Житомира було відкриття 16 жовтня 1919 року першого в історії Волині вищого навчального закладу — інституту народної освіти (згодом педінститут ім. І. Я. Франка).
Розгортали свою діяльність культурно-освітні установи. Всього в місті працювало 30 клубів, 20 бібліотек і один селянський будинок. Навколо цих закладів згуртовувався актив, формувалися політичні, технічні, літературні, драматичні, співочі та інші гуртки художньої самодіяльності.
1919 року в Житомирі виник перший радянський театр, де починають працювати В. Золотарьов, Л. Людвигов (згодом заслужені артисти РРФСР). Художнім керівником театру в цей час працював С. Бондарчук.
До Житомира приїздили також на гастролі і колективи акторів Москви, Ленінграда, Києва, Одеси та інших міст. Лише у 1924—1925 рр. відбулося 155 вистав.
У липні 1920 року Волинський губернський ревком націоналізував кінотеатри «Люкс» і «Рим», що були у приватному володінні і передав їх губернському відділу народної освіти. 1925 року в місті вже працювали три кінотеатри, розпочав роботу історико-краєзнавчий музей.
За роки соціалістичної індустріалізації, курс якої схвалив XIV з’їзд ВКП(б) 1925 року, в економіці міста сталися важливі зміни. Протягом першої і другої п’ятирічок будуються нові і реконструюються діючі підприємства. В 1928—1930 рр. споруджується потужна електростанція. Чавуноливарний і механічний завод «Сільмаш» перетворено на машинобудівний, а в 1933 році — на мотороремонтний завод. Від ремонту нескладного сільськогосподарського інвентаря колектив заводу перейшов до виготовлення соломорізок, культиваторів, віялок і молотарок, а пізніше — до ремонту тракторів та автомашин.
На базі деревообробної фабрики, що виготовляла наочне та лабораторне приладдя для шкіл, 1933 року створено музичну фабрику. 7 листопада 1935 року на основі колишньої шпилько-колодочної фабрики відкрито панчішну. В 1936 році стали до ладу шліфувально-гранувальний завод, лакофарбова фабрика, промислова артіль «Культпобут» та інші. Мотороремонтний завод почав виробляти апарати для підживлення посівів, музична фабрика — баяни, меблевий комбінат освоїв виробництво художніх виробів. Внаслідок реконструкції збільшили виробничі потужності цегельні заводи, кондитерська і макаронна фабрики, м’ясокомбінат і пивозавод.
1940 року вже діяло 62 підприємства. Порівняно з 1913 роком загальний обсяг продукції збільшився в 10 разів.
У боротьбі за виконання планів першої п’ятирічки, за розвиток і дальше піднесення промисловості міста розгорнувся рух ударників. На початку 1931 року лише на дев’яти провідних підприємствах їх налічувалося 1217 чоловік, або близько 70 проц. всіх робітників. Так, на початок квітня 1930 року на заводі «Сільмаш» ударництвом було охоплено 54 проц. всіх робітників, а в січні 1931 року — 97 процентів. Наприкінці квітня 1931 року в Житомирі відбулася конференція ударників. Вона констатувала, що соціалістичні зобов’язання, взяті робітниками міста Житомира, успішно виконуються. Стахановський рух, який виник у 1935 році, поширився і в Житомирі. В 1936 році ним було охоплено понад 40 проц. робітників міста. Сотні стахановців виконували по дві, три і більше виробничих норм.
З відбудовою і розвитком промисловості поліпшувалися і транспортні зв’язки, відновилося регулярне залізничне сполучення Житомир—Коростень, Житомир— Бердичів; 1935 року закінчено будівництво залізниці Житомир—Фастів і відкрито прямий залізничний зв’язок з столицею Радянської України Києвом; побудовано залізницю, що сполучила місто з Новоградом-Волинським, споруджено цивільний аеропорт; заасфальтовано шосейну дорогу Київ—Житомир—Новоград-Волинський і встановлено між ними регулярне автобусне сполучення.
1936 року Житомир знову став центром округу (до того з 1930 року районний центр) Київської області, а з 22 вересня 1937 року — обласним центром. Тоді ж міськрада затвердила план, здійснюючи який трудящі міста лише в 1939 році забрукували 7700 кв. метрів та озеленили 17,2 га. Напередодні Великої Вітчизняної війни на брукування вулиць і тротуарів, упорядкування парків, скверів і бульварів щорічно витрачалося понад 1 млн. крб., що виділялися державою.
У місті виросли нові будинки, в т. ч. приміщення Головпоштамту, гуртожиток для студентів Державного педагогічного інституту ім. Ів. Франка і ряд шкіл. На 1931 рік у Житомирі, як і в інших містах країни, було ліквідовано безробіття, робітничий клас збільшився на 3 тис. чоловік, переведено більшу частину підприємств на 7-годинний робочий день.
Приватну торгівлю було витіснено. Дальшого розвитку набула державна торгівля. В місті йшла жвава торгівля на колгоспних ринках: Житньому, Сінному і Кафедральному.
Докорінно поліпшилась охорона здоров’я. 1940 року в місті було 28 медичних закладів, де працювало 129 лікарів, серед них І. О. Сидоренко, згодом заслужений лікар УРСР. На березі річки Тетерева було споруджено будинок відпочинку ім. Цюрупи.
Помітних успіхів досягнуто в культурному будівництві. Напередодні Великої Вітчизняної війни налічувалася 31 школа, де здобували освіту 13,3 тис. учнів, працював 561 учитель. Учителька Г. С. Максимович була удостоєна почесного звання заслуженої вчительки республіки.
Поряд з загальноосвітньою школою зростала мережа середніх і вищих спеціальних навчальних закладів. У місті налічувалося 12 технікумів і училищ, у т. ч. індустріальний технікум, музичне училище, механічна школа. Крім педагогічного та учительського інститутів, у жовтні 1929 року почав працювати агрономічний технікум, перебазований з Нової Чорториї.
Його об’єднано з землевпорядним і на цій основі створено Волинський сільськогосподарський політехнікум, що прирівнювався до вищого навчального закладу.
Педагогічний інститут ім. Ів. Франка тільки за перші десять років свого існування (1919—1929) дав країні 300 спеціалістів вищої кваліфікації, з-поміж них: В. Г. Бондарчук, згодом академік АН УРСР, Л. С. Тишкевич, згодом професор Поволзького лісотехнічного інституту, М. М. Стаховський, учений-філолог, П. Д. Харченко, доктор біологічних наук, професор Київського університету. До війни в інституті працювало понад сто висококваліфікованих науковців, серед них завідуючий кафедрою нової історії О. К. Касименко, згодом доктор історичних наук, професор.
У роки довоєнних п’ятирічок розгортали свою діяльність культурно-освітні заклади, зростало театральне мистецтво. Велику братерську допомогу в цьому подавали митці Москви, Ленінграда та інших міст, які часто бували в Житомирі. 1928 року протягом декади гастролював тут Олександрівський театр (тепер Ленінградський академічний театр драми ім. О. С. Пушкіна). Того ж року перед глядачами міста виступав великий російський співак і актор Л. В. Собінов. 1931 року виник пересувний театр «Червоний шлях», 1932 — театр юного глядача, а в 1934 році створено театр імені М. О. Щорса. Його очолив В. Г. Магар, пізніше народний артист СРСР.
У цей же час відкриваються будинок народної творчості, філармонія, кінотеатри, нові клуби та інші культурно-освітні заклади. 1937 року було три кінотеатри, 4 клуби, палац піонерів та жовтенят. Розширив свою діяльність і обласний науково-дослідний музей. У 1940 році він мав 80 тис. експонатів. Бібліотека музею налічувала 75 тис. томів.
У березні 1928 року до Житомира приїздив В. Маяковський. В приміщенні театру він читав уривки з поеми «Добре!» і нові вірші. Перед робітниками та інтелігенцією міста виступали поет-житомирянин О. Безименський і драматург І. Кочерга, який з 1928 року почав працювати в газеті «Радянська Волинь». У Житомирі зріс як композитор В. С. Косенко. Саме тут він написав пісні «Першотравнева», «На майдані», «Бойовий шлях 44-ї Щорсівської дивізії» тощо. Композитор-житомирянин Б. М. Лятошинський написав оперу «Щорс».
Український етнограф і письменник В. Г. Кравченко, керуючи етнографічним відділом музею, зібрав багато зразків народної поетичної творчості, які зберігаються тепер у фондах Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР.
Враховуючи прикордонне розташування області, партійні, радянські, комсомольські і профспілкові організації приділяли велику увагу оборонній роботі і спорту. Колективи підприємств, установ та навчальних закладів були тісно зв’язані з військовими частинами, здійснювали над ними шефство, пропагандисти виступали перед бійцями з лекціями з питань міжнародної і внутрішньої політики партії та уряду, художні колективи — з виставами, організовували для них збирання книг, разом з радянськими воїнами-прикордонниками створювали у військових частинах бібліотеки, червоні кутки. У 1934 році в місті працювало 40 осередків Тсоавіахіму, 26 стрілецьких гуртків і 10 тирів. Водночас розгорталася масово-спортивна робота. В довоєнний час у Житомирі споруджені стадіони: «Спартак», «Динамо» і спортивний зал. Товариства «Динамо», «Спартак», «Буревісник», «Медик», «Локомотив» та інші об’єднували близько 20 тис. чоловік.
Винятково важливу роль у комуністичному вихованні і мобілізації трудящих мас на боротьбу за втілення в життя рішень партії та уряду відіграла партійна і радянська преса. На сторінках газет широко висвітлювалися стахановський рух, господарське і культурне будівництво в місті.
Докорінно змінилося обличчя міста. Виросли економіка і культура, нові люди, готувалися кадри масових професій. Під керівництвом партійної організації трудящі успішно розв’язували великі господарські і політичні завдання, що їх ставили Комуністична партія і Радянський уряд.