Житомир в XVIII і XIX столітті
Житомир поступово ріс і розвивався. Місто оточували численні хутори. В першій половині XIX ст. вулиці міста, зокрема Замкова, Рибна, Гостинна, частково Велика Бердичівська та Київська, починають забудовуватися мурованими спорудами. В місті набули чіткого окреслення вісім площ, з’явилися нові вулиці. В 50-х роках з’являється центральний бульвар (сучасна вулиця ім. 50-річчя Великого Жовтня).
Наприкінці XVIII ст. в місті діяло два шпиталі — при монастирі та військовий (заснований 1795 року). Міську лікарню на 60 місць відкрито лише 1857 року.
1861 року було три приватних аптеки. Всього в місті працювало 10 лікарів. Хоч і повільно, розвивалася освіта. 1809 року тут відкрилося чотирикласне повітове училище, 1833 року — чоловіча гімназія, а 1843 — пансіонат шляхетних дівчат, де вчилися діти дворян і чиновників. 1859 року, завдяки М. І. Пирогову, попечителю Київського та Одеського навчальних округів, у Житомирі почала діяти недільна школа, але через три роки царський уряд закрив її. Всіляко обмежуючи освіту широких народних мас, царський уряд у міському бюджеті на освіту відводив лише 0,004 процента.
Незважаючи на важкий економічний гніт, трудящі Житомира творили свою культуру, мистецтво. В місті користувалися популярністю народний ляльковий театр, а також т. зв. троїста музика. На початку XIX ст. тут виступав кріпацький театр. Тоді ж споруджено спеціальне приміщення для театру, хоч у місті й не було своєї театральної трупи. В цьому театрі виступали не лише артисти місцевої напіваматорської трупи, але й артисти провідних тогочасних театрів (М. Щепкін і К. Соленик). У 30-х роках XIX ст. засновано публічну бібліотеку, при якій 1837 року відкрито постійно діючу виставку зразків природних багатств.
1862 року в ній налічувалося 2734 книги.
Протягом 1802—1809 рр. у Житомирі не раз бував великий російський полководець М. І. Кутузов. З вересня 1811 по лютий 1812 року в місті жив відомий російський генерал, герой Вітчизняної війни 1812 р. П. І. Багратіон. Він командував Подільською (згодом другою Західною) армією, штаб якої містився тоді в Житомирі. Подорожуючи по Волині й Поділлю, восени 1846 року місто відвідав Т. Г. Шевченко. Житомир — батьківщина Я. Домбровського, відомого революціонера, командуючого збройними силами Паризької Комуни. З Житомиром зв’язане життя і діяльність національного героя Польщі Сигізмунда Сераковського — друга Т. Г. Шевченка і М. Г. Чернишевського. С. Сераковський у 1838—1843 рр. навчався в Житомирській гімназії.
Після скасування кріпосного права в 1861 році, в умовах розвитку капіталізму, Житомир поступово перетворювався на промислово-торговельний центр Волині. З кожним роком у місті зростала кількість робітників і ремісників. З 1861 до 1898 року число промислових підприємств збільшилося з 33 до 46, на яких працювало 763 робітники, загальний обсяг промислової продукції за цей час виріс у 4,1 раза. Найбільшим підприємством міста був свічковий завод. Значна питома вага серед підприємств міста належала пивному заводу. Наприкінці XIX ст. виникли чавуноливарний і механічний заводи, що виготовляли нескладні сільськогосподарські машини та устаткування для цукрової промисловості. Водночас місто й далі залишалося зосередженням ремісничо-кустарних промислів. 1884 року тут налічувалося 4232 ремісники, в т. ч. 1389 майстрів, 2025 підмайстрів і 818 учнів. Найбільше було шевців (1534), кравців (592), мебельників (222).
Вигідне географічне положення міста сприяло розвитку оптової торгівлі. Для розвитку економіки в кінці XIX —на початку XX ст. мало позитивне значення спорудження вузькоколійної залізниці Житомир—Бердичів (1896 р.), що зв’язала місто з мережею Південно-Західних залізниць. Сполучення з іншими містами в цей час здійснювалося кінним транспортом. Між Житомиром і Києвом регулярно курсували диліжанси. 1914 року почалося спорудження ширококолійної залізниці Бердичів—Житомир—Коростень. Нова залізниця стала до ладу під час першої світової війни.
Становище робітників та ремісників було дуже важким. їх нещадно експлуатували фабриканти й заводчики, купці й банкіри, лихварі та інші. Робочий день на більшості підприємств міста тривав 11 —13 годин на добу. Заробітна плата не перевищувала 6—8 крб. на місяць, а жінкам платили ще менше. Газета «Волынь» 1901 року з цього приводу писала: «Ніде, здається, жіноча праця не ціниться так дешево, як у Житомирі. Жінка ніколи не може розраховувати на таку ж оплату, як чоловік. Вчителька з гімназичною освітою одержує щонайбільше 10 крб. у місяць. Аптечні учениці про зарплату й мріяти не можуть». Жили і працювали робітники в жахливих побутових умовах. Навіть фабрична інспекція змушена була констатувати неправильне нарахування і зниження заробітку робітників, незаконні відрахування і штрафи, порушення умов найму, відсутність охорони праці.
Переважна більшість ремісників, заробляючи не більше 1—3 крб. на місяць, ледве животіла. Багато городян змушені були шукати заробітку поза містом. Близько 5 тис. жителів не мали постійних джерел існування. Робітники протестували проти нерівної оплати жінкам і чоловікам за однакову роботу, несвоєчасної виплати заробітної плати, важких умов праці, поганого харчування, систематичних штрафів тощо. Найпоширенішою формою протесту в другій половині XIX ст. було самовільне залишення роботи.
В цей час у місті починають поширюватися прогресивні видання. Так, серед учнівської молоді та солдатів місцевого гарнізону нелегально розповсюджувалася прогресивно настроєною інтелігенцією перша російська революційна газета «Колокол», яку видавали О. І. Герцен та М. П. Огарьов. Розгортанню суспільно-політичного руху сприяло також польське визвольне повстання 1863—1864 рр.
1876 року в місті виникло два гуртки народників. До гуртка терористів входили М. С. Абрамович, К. Ф. Багряновський, Г. Бистрицький, В. Г. Виленц, О. Більчанський та інші. Останній під час арешту в березні 1879 року вчинив збройний опір. У червні того ж року він був страчений у Києві. 1878 року в Житомирі діяла група народників, яка входила до складу Київського гуртка І. Басова. В їх числі були робітники С. Чуйков, І. Кречетович, К. Багряновський, С. Строганов, офіцери К. Козакевич та Р. Зундштрем.
На утиски й знущання підприємців робітники відповідали посиленням боротьби за свої права, яка часто переростала в страйки. Першими у вересні 1902 року застрайкували робітники тютюнової фабрики. Вони вимагали підвищення заробітної плати і поліпшення умов праці. Після трьох днів страйку господар підприємства змушений був підвищити заробітну плату чоловікам з 6 до 8 крб. на місяць, а жінкам — з 1 до 2. Страйк охопив також інші тютюнові та гільзові фабрики міста. В результаті страйку робітники добилися підвищення заробітної плати в середньому на 20 процентів.
У листопаді того ж року застрайкували робітники друкарень. Друкарі теж зажадали підвищення зарплати. Підприємці, намагаючись зламати опір страйкуючих, звернулися до власників київських друкарень з проханням прислати їм робітників. Однак на заклик Київського комітету РСДРП робітники київських друкарень підтримали страйкарів Житомира. Солідарність київських робітників з друкарями Житомира допомогла останнім добитися від підприємців задоволення економічних вимог. Робітники міста в 1903 році дружно включилися в страйковий рух на півдні України. У зведенні департаменту поліції за 1903 рік вказувалося на зв’язок страйкового руху в Баку, Одесі і Києві з страйковим рухом у Житомирі. Характерною особливістю цього виступу було зростання організованості й згуртованості робітників, організація страйкових комітетів та кас взаємодопомоги. Друкарям подали грошову допомогу робітники паперової фабрики.
Велике значення для розгортання революційної боротьби на початку XX ст. мало створення за допомогою представників Київської організації РСДРП міської групи соціал-демократів. Житомирська соціал-демократична група в цей час розповсюджувала політичну літературу. В грудні 1902 року поліція виявила в Житомирі до двох тисяч заборонених видань, у т. ч. брошури «Завдання російських соціал-демократів» і прокламацію «Початок демонстрацій», написані В. І. Леніним. За поширення забороненої літератури багатьох членів соціал-демократичної групи було заарештовано.
Проте арешти не змогли перешкодити діяльності соціал-демократичної групи. Розповсюдження політичної літератури тривало й далі. В останніх числах грудня 1903 року в Житомирі з’явилася прокламація під назвою «Повідомлення про черговий з’їзд Російської соціал-демократичної робітничої партії», де в стислій формі викладався зміст роботи з’їзду.
У січні, травні і листопаді 1904 року в Житомирі відбулися масові виступи учнів гімназій, які вимагали припинення поліцейських репресій. У прокламації «До суспільства» та інших листівках, що розповсюджувалися серед гімназистів, був заклик до боротьби з існуючим ладом.
У Житомирі виникли також організації різних буржуазних і дрібнобуржуазних партій (українських есерів, Бунду, сіоністів, анархістів), які намагалися поширити свій вплив на трудящі маси. Однак робітничий рух проходив під лозунгами революційних соціал-демократів, що особливо яскраво проявилося в період першої російської революції 1905—1907 років.
Політичні страйки і демонстрації на знак протесту проти розстрілу робітників у Петербурзі 9 січня 1905 року охопили й Житомир. 15 січня виступ групи робітників переріс у масову демонстрацію протесту проти кривавих подій у Петербурзі. Мітинг закінчився вигуками «Геть самодержавство і царя!», «Хай живе героїчний петербурзький пролетаріат!». Демонстрантів розігнала поліція.
19—20 січня відбулася таємна сходка представників від робітничих колективів міста, на якій було вирішено провести 25 січня страйк. У той же день і розпочався страйк робітників житомирських підприємств. 26 січня в місті відбулася демонстрація робітників та учнівської молоді, яку розігнала поліція. 80 чоловік власті заарештували й кинули до в’язниці. В сутичці було поранено члена Житомирської соціал-демократичної організації майбутню професіональну революціонерку В. М. Лобову. Страйк тривав до 28 січня.
З січня по травень 1905 року в Житомирі жив уже тоді відомий учасник масового руху в Бессарабії 24-річний Г. І. Котовський. Він був заарештований у Балті і направлений сюди для відбування військової служби в 19-му Костромському піхотному полку. 24 травня 1905 року Г. І. Котовський втік з лазарету, де перебував на лікуванні, і продовжував організовувати збройні загони з селян для боротьби з поміщиками. Страйкова боротьба тривала весною і літом 1905 року. З—14 березня страйкували залізничники, робітники тютюнових фабрик та шкірзаводу, в квітні — столяри.
Жандармське управління з метою придушення революційних виступів, проводило повальні обшуки і масові арешти, намагалося розпалити національну ворожнечу серед робітників.
Але ні жорстокі репресії, ні організований поліцією з допомогою чорносотенців у квітні єврейський погром — ніщо не могло припинити виступів трудящих проти царизму. В травні революційний рух з новою силою охопив місто. 1 травня відбулася загальна першотравнева демонстрація, під час якої в місті було розповсюджено 1200 революційних прокламацій. З—5 травня страйкували друкарі, а 30-го травня — робітники гільзових і тютюнових фабрик. Робітники вимагали встановлення 8-годин-ного робочого дня, скасування відрядної оплати і заміни її місячною. В результаті страйку робітники домоглися скорочення робочого дня до 9 годин і заміни відрядної оплати на місячну. Страйковий рух продовжувався і в наступному місяці. Кілька страйків відбулося в червні—серпні. Страйкували робітники чавуноливарного і механічного заводів, тютюнових фабрик, електростанції, паркетної фабрики та друкарні.
Під час Жовтневого всеросійського політичного страйку 1905 року в страйкову боротьбу також включилися робітники і службовці станції Житомир. 16 жовтня страйкували меблевики, металісти, робітники тютюнових фабрик, пралень, друкарень, шевці. Наступного дня до них приєдналися робітники трамваю, електростанції і водокачки. Всі магазини і торговельні заклади теж не працювали. Страйкуючі вимагали восьмигодинного робочого дня і демократичної республіки.
З кожним днем революційний рух набирав все більшого й більшого розмаху. Але в міському комітеті РСДРП в цей момент взяли верх меншовицькі елементи. 18 жовтня (на третій день жовтневого страйку в Житомирі) комітет ухвалив припинити загальний страйк. Це було явною зрадою інтересів революції. Але всупереч меншовикам у місті й далі тривали мітинги, політичні демонстрації.
Під впливом Грудневого збройного повстання в Москві 12 грудня знову почався загальний страйк робітників Житомира. Разом з робітниками вийшли на вулиці учні гімназій, щоб продемонструвати свою єдність з московським пролетаріатом і пролетарями інших міст.
Волинському губернському жандармському управлінню було наказано негайно вжити заходів для придушення революційних виступів. 10 грудня в місті почалися арешти. Заарештованих було так багато, що жандармське управління не встигало розглядати справи.
Незважаючи на репресії, страйкова боротьба трудящих Житомира не припинилася. У березні 1906 року відбувся тижневий страйк друкарів Житомира. Страйки мали місце на тютюнових та гільзових фабриках.
Нова хвиля страйків прокотилася на початку 1907 року. Робітники фабрики рукавичок страйкували 51 день, вони домоглися підвищення зарплати. У травні відбувся страйк на шкірзаводі та на інших підприємствах міста.
Виступи в Житомирі протягом 1905—1907 рр. були складовою частиною революційного робітничого руху в країні проти царизму. Щоб покінчити з робітничими виступами, у другій половині 1907 року поліція посилила репресії. їй вдалося розгромити міську соціал-демократичну організацію. В наступні два-три роки в Житомирі діяли невеликі партійні групи та окремі члени партії.
В роки столипінської реакції в Житомирі активізували діяльність чорносотенні організації. Житомирський і волинський архієпіскоп Антоній, якого В. І. Ленін називав «владикою» чорносотенних бузувірів, доповідав синоду, що духівництво активно втручається в політичне життя, відкриває відділення чорносотенної монархічної організації «Союзу руського народу», вживає всіх заходів до того, щоб перешкодити поширенню революційної агітації і розповсюдженню прокламацій. Таку ж контрреволюційну діяльність вели й служителі інших релігій.
На початку 1914 року в місті діяло 63 підприємства. Найбільшими з них були тютюнова фабрика і фабрика дерев’яних шевських цвяхів та копилів. На всіх підприємствах міста працювало 906 робітників, у ремісничих майстернях — 11 300 ремісників, у т. ч. 5088 майстрів, 3810 підмайстрів, 2402 учні. На той час у Житомирі було 86,4 тис. чол., на 20,5 тис. більше, ніж у 1897 році.
Коли почалося нове революційне піднесення, в Житомирі активізувався соціал-демократичний і робітничий рух. 1911 року місцеві соціал-демократи в своїх першотравневих листівках закликали робітників широко відзначити міжнародне пролетарське свято. Напередодні святкування в Житомирі було одержано першотравневу прокламацію, видану центральним органом партії — газетою «Социал-демократ». Соціал-демократи міста розповсюдили її серед трудящих. Під впливом агітації відбулася першотравнева демонстрація, що набрала масового характеру, а в травні 1912 року та в червні 1913 року — страйки робітників.
Протягом другої половини XIX — початку XX ст. місто помітно зросло. Якщо в 1848 році в ньому було 1242 будинки (з них мурованих 46), то в 1904 році стало 10 030 (мурованих 2110)11. У цей час тривало спорудження кам’яних будинків на Київській і Бердичівській вулицях. Тут містилися кращі готелі, будинок губернатора, великі магазини та муровані житлові будинки, в яких мешкали багатії. Особняками міської аристократії забудовувалася Вільська вулиця.
На Великій Чуднівській, Рибній і Кафедральній вулицях містилися ремісничі майстерні, крамниці. На околицях міста тулилися халупи міської бідноти. Ось свідчення сучасника про життя житомирської бідноти за часів царизму: «У 50 темних, сирих приміщеннях живе понад 350 душ. В одній кімнаті мешкає в середньому 7 чоловік, а то й більше. Тижневий заробіток всіх цих сімей становить 157 крб., на одну душу припадає приблизно по 45 коп. . . Кімната править за спальню, їдальню, кухню і комору. В кутку стоїть ліжко, на якому жужмом лежить брудне шмаття. Багато з цих конур більше нагадують підземні нори, чим людське житло».
У 1866—1874 рр. споруджено Преображенський кафедральний собор. В його архітектурі поєднуються риси давньоруського і візантійського зодчества IX—XII ст. Внутрішній розпис собору виконано відомим художником академіком Ф. О. Васильєвим. Ця пам’ятка архітектури нині охороняється державою.
У серпні 1899 року споруджено першу трамвайну лінію, яка пройшла по Київській вулиці і сполучила центр міста з вокзалом. За часом пуску це був третій в Росії трамвай. 1897 року місто одержало водогін.
Деякі зміни сталися і в організації охорони здоров’я. Якщо на початку XX ст. діяло 5 лікарень на 490 місць і 6 аптек, то в 1913 році відповідно 16 і 8. Користування послугами медичних закладів було платне.
Розвиток капіталізму дав певний поштовх розвиткові освіти й культури. В 1875 році почала діяти фельдшерська школа. Відкрита 1877 року чоловіча прогімназія в 1897 році реорганізована в другу чоловічу гімназію. 1907 року розпочалися заняття в комерційному, а в 1912 — в землевпорядному училищі. 1913 року діяло 2 чоловічі й 4 жіночі гімназії, за навчання в яких треба було платити 50— 75 крб. на рік, 7 парафіяльних шкіл. У гімназіях навчалися переважно діти дворян, купців і духовенства. Так, 1914 року в перших класах другої чоловічої гімназії на 101 учня вихідців із селян було лише 4.
Початкові школи, де навчалися переважно діти робітників і селян, були в занедбаному стані. 1914 року після відвідання однієї з народних шкіл єпархіальний наглядач зазначив, що її приміщення зовсім непридатне для навчання. На кінець XIX ст. (1897 р.) в Житомирі письменних було 45 процентів.
Такий стан обумовлювався мізерністю асигнувань на потреби народної освіти. На утримання поліції витрачалося майже в 2,5 раза більше коштів, ніж на народну освіту.
1866 року в місті споруджено нове приміщення публічної бібліотеки. 1913 року в ній налічувалося 8809 томів. Користування книгами тривалий час було платним. Лише 1896 року відкрилася безплатна читальня-бібліотека £ книжковим фондом 3509 томів, яка містилася і 4-х невеличких кімнатах. 1913 року налічувалося 10 невеликих бібліотек, у т. ч. половиш приватних.
1900 року в Житомирі створено Волинський центральний музей. Спочатку його експозиція складалася переважно з природничих, археологічних та етнографічних колекцій. Ініціатори створення музею — місцеві краєзнавці етнограф В. Г. Кравченко, метеоролог С. А. Бржозовський, історик О. О. Фотинський.
У Житомирі народився російський письменник В. Г. Короленко (1853—1920). З 1909 року деякий час жив російський письменник О. І. Купрін. Він надрукував у газеті «Волынь» свої твори «Мільйонер», «Брегет», «Собаче щастя», «Вперед, марш», «Лісова глушина», «Срібний вовк» та повість «Олеся». Тут деякий час працювали М. М. Коцюбинський, Г. О. Мачтет. У Житомирі народився, жив і працював у 1897— 1899 рр. Л. Я. Штернберг (1861 — 1927), праці якого позитивно оцінив Ф. Енгельс у статті «Нововідкритий приклад групового шлюбу».
Житомир — батьківщина вітчизняного метеоролога, члена-кореспондента Петербурзької академії наук О. В. Клосовського (1846—1917); фізіолога-ботаніка К. А. Пурієвича (1866—1916); радянського вченого ботаніка-фізіолога В. Н. Арциховського (1876—1931). Тут народився український оператор хронікально-документальних фільмів А. К. Федецький (1857—1902); український композитор, віолончеліст і диригент С. В. Заремба (1861 —1913); російський режисер і театральний діяч Л. А. Сулержицький (1873—1916); польський композитор і музикант Юліуш Зарембський (1854— 1885). Майже все життя провів у Житомирі художник О. Г. Канцеров, картини якого «Місячна ніч» та «Після дощу» здобули високу оцінку жюрі виставки в Петербурзі 1898 року.
До 100-річчя від дня народження великого російського поета О. С. Пушкіна 1899 року зусиллями прогресивної інтелігенції та учнівської молоді в місті урочисто відкрито йому пам’ятник (скульптор Г. Олішкевич). Це був перший пам’ятник у Житомирі.
У другій половині XIX ст. діяв міський театр. На його сцені в 1897—1898 рр. приїжджими акторами поставлені опери: «Пікова дама», «Ріголетто», «Князь Ігор», «Євгеній Онєгін» та інші. На сцені театру виступали видатні українські, російські й зарубіжні актори. У 1883 році тут гастролювала українська трупа М. Л. Кропивницького і М. П. Старицького, згодом — І. К. Карпенко-Карий, М. К. Садовський, М. К. Заньковецька. На сцені Житомирського театру демонстрували своє мистецтво великі російські майстри сцени М. С. Щепкін, Г. М. Федотова, В. М. Давидов, Ф. І. Шаляпін, Л. В. Собінов, А. Г. Рубінштейн, актор-трагік Айра Олдрідж і співачка Поліна Віардо.
1914 року, коли почалася перша світова війна, багато робітників і ремісників мобілізували в армію. На кінець 1915 року кількість робітників на підприємствах міста зменшилася. Ціни на продукти й товари першої потреби в 1916 році зросли проти цін мирного часу на 339 проц. Незадоволення війною, політикою самодержавства наростало з кожним днем.
Хоч царські чиновники намагалися приховати від населення звістку про Лютневу революцію, вона швидко дійшла до житомирян. 4 березня в місті відбулася маніфестація робітників і солдатів. У ті березневі дні представники від робітничих колективів електростанції, механічного заводу і механічних майстерень, фабрики тютюнових виробів, залізничного депо взялися за організацію в Житомирі Ради робітничих і солдатських депутатів. 9 березня 1917 року відбулися організаційні збори, на яких було обрано виконавчий комітет. Водночас з Радою в Житомирі, як і в інших містах України, виник т. зв. громадський комітет — орган буржуазного Тимчасового уряду.
Рада, очолювана меншовиком-оборонцем Вороніциним, перетворилася на придаток буржуазного комітету. Виконавчий комітет Ради, в якому засіли головним чином меншовики й бундівці, фактично підтримував дії міської буржуазії та чиновництва. Вони вітали Тимчасовий уряд і закликали маси підтримувати його дії.
Але незважаючи на це, більшовицькі ідеї поступово здобували дедалі більше прихильників. Як писав Ілляшевич, слюсар чавуноливарного заводу, згодом активний член Житомирського комітету більшовиків, «як не ховали від робітників меншовики більшовицьку газету «Правда», робітники її читали, і вона завойовувала симпатії робітників. Ставало все більше і більше співчуваючих більшовикам».
У березні 1917 року відновлено діяльність профспілок, зокрема профспілки друкарів, кравців, пекарів, меблевиків та металістів.
У квітні—червні 1917 року розгорнувся робітничий рух за встановлення восьмигодинного робочого дня.
Відзначаючи 1 Травня, трудящі міста на урочистому мітингу біля міського театру ухвалили резолюцію, в якій рішуче вимагали від Тимчасового уряду встановлення 8-годинного робочого дня. Виконання цієї вимоги домоглися робітники тютюнової фабрики, ремонтної майстерні, металісти та ряд інших робітничих колективів.
Меншовики і бундівці всіляко прагнули заволодіти профспілками, відвернути їх від революційної боротьби. Та більшовики, незважаючи на свою нечисельність, уже в перші місяці після Лютневої революції розгорнули роботу щодо перетворення профспілок у бойові революційні організації робітничого класу.
Особливу увагу більшовики звернули на спілку металістів, яка налічувала до 200 робітників. «За останній час різко визначилось,— писала газета «Волынь» 1 липня 1917 р.,— що в спілці склався більшовицький осередок».
Величезне значення для згуртування революційних сил мало створення самостійної більшовицької організації, що оформилася в червні 1917 року. Ще в травні 1917 року відбулися збори більшовиків міста, які схвалили Квітневі тези В. І. Леніна. 29 червня загальні збори металістів ухвалили більшовицьку резолюцію про передачу всієї влади Радам робітничих, селянських і солдатських депутатів.
Наприкінці липня більшовицька організація міста налічувала 25 комуністів. 10 з них працювало в спілці металістів, решта — в гарнізоні. Організація мала безпосередній зв’язок з Центральним Комітетом РСДРП(б).
У відповідь на лист більшовиків міста в ЦК РСДРП(б) з проханням надіслати до Житомира політичну літературу Я. М. Свердлов, що керував зв’язками ЦК РСДРП(б) з місцевими організаціями, доручив О. Д. Стасовій терміново вислати в Житомир необхідну літературу і просив житомирських більшовиків інформувати ЦК про становище і роботу на місці.
Житомирська більшовицька організація була тісно зв’язана з Київським комітетом РСДРП(б). Члени Київського комітету В. П. Затонський та І. Ю. Кулик часто бували в Житомирі, допомагали більшовикам міста в організації роботи.
Більшовики Житомира передплачували і розповсюджували серед робітників і солдатів газету «Рабочий путь». Вживалися заходи щодо налагодження видання місцевої більшовицької газети. Викриваючи соціал-угодовців та їх зрадницьку політику, більшовики посилювали свій вплив на робітничі маси. Під час перевиборів Ради робітничих і солдатських депутатів, що відбулися в серпні 1917 року, до її складу обрано 7 більшовиків, у т. ч. до виконкому Ради два більшовики. В Раді утворилася більшовицька фракція.