Житомирська область у роки мирного будівництва (1921 — 1941 рр.)
Після переможного завершення громадянської війни радянський народ під керівництвом Комуністичної партії взявся за відбудову народного господарства і побудови соціалістичного суспільства. Але на своєму шляху він зустрівся з великими труднощами, що обумовлювалися неймовірним занепадом економіки, засухою і голодом. На Житомирщині були паралізовані найважливіші галузі промисловості. Занепало виробництво фар-форо-фаянсових виробів. З 7 текстильних фабрик з невеликим навантаженням працювала лише Коростишівська, а з 12 цукрових заводів незначну кількість продукції давали лише три. Були зруйновані шкірзаводи і вся лісова промисловість.
В особливо тяжкому становищі перебувало сільське господарство. Багато селянських господарств виявилося без робочої худоби і 30 проц. без плугів, борін та іншого сільськогосподарського реманенту. Різко скоротилася посівна площа всіх культур, зокрема цукрових буряків і картоплі. Врожайність становила 50 проц. до рівня 1913 року. На 40 проц. зменшилося поголів’я великої рогатої худоби, свиней, овець, кіз і птиці.
Міське населення одержувало предмети харчування в обмеженій кількості і з великими перебоями. На Волині були такі місця, зазначав В. І. Ленін на X Всеросійській конференції РКП(б), «де за 10 фунтів солі дають пуд хліба». Робітникам і службовцям місяцями не сплачувалася заробітна плата. В містах і селах лютував тиф, кір та інші хвороби. В губернії було 18 тис. безпритульних дітей.
Складність обстановки посилювалася посухою, що охопила 34 губернії країни. За цих умов для трудящих Житомирщини на перше місце висувалося питання своєчасного виконання продподатку й організації допомоги голодуючим. Для виконання цього важливого державного завдання на села було відряджено 30 проц. комуністів Житомира і 80 проц. з повітових центрів. Для подання практичної допомоги на Житомирщину приїжджали М. І. Калінін, Г. І. Петровський, Д. 3. Мануїльський, нарком продовольства УРСР М. К. Владимиров та інші.
Трудящі губернії гаряче відгукнулися на заклик партії допомогти голодуючому населенню. Селяни хутора Чебан Овруцького повіту мали лише по одній десятині землі й звільнялися від продподатку, але вони не скористалися цими пільгами і вивезли частину хліба на зсипні пункти. Так поступили і жителі сіл Жидового, Малашкова, Дубова, Рудні, Тхорина, Щебенного та Усового Словечанської волості. Рішенням президії губвиконкому всі села були нагороджені Червоним Прапором. Волинь одна з перших виконала план продподатку 1921 року і була нагороджена шостим Всеукраїнським з’їздом Рад Червоним Трудовим Прапором.
Виконавши продподаток, трудящі приступили до збирання продуктів для населення районів країни, що потерпіло від засухи. На кінець цієї кампанії в губернії було зібрано близько 1,3 млн. пудів хліба. Вагони з продуктами і посівним насінням надсилалися у Самарську, Саратовську, Оренбурзьку та інші губернії. Це був прояв братерства і співдружності народів. Трудящі губернії взяли на утримання 10 тис. дітей з голодуючих губерній країни.
Ворожі елементи намагалися скористатися з труднощів, що склалися. Буржуазні націоналісти стали на шлях організації антирадянських заколотів. На початку 1921 року діяли банди і на Житомирщині. А 5 листопада 1921 року на південному сході від Олевська з’явилася банда Тютюнника, перекинута з Польщі.
Ліквідація бандитизму стала одним з основних і невідкладних завдань у здійсненні переходу до мирного будівництва. Керівництво цією боротьбою здійснювала оперативна група, до складу якої увійшов командуючий 44-ї дивізії І. Н. Дубовий. В районі Брусилова і Коростишева Радомишльського повіту були ліквідовані банди Богатиренка і Мордалевича. Наприкінці листопада 1921 року біля села Звіздалі (35 км від станції Тетерів) кіннотники Г. І. Котовського оточили й знищили банду Тютюнника. 1922 року в селі Дідковичах Коростенського повіту ліквідовано штаб військово-петлюрівської організації, а потім і всю т. зв. Волинську повстанську армію (ВПА).
Організовуючи маси на розгром й остаточну ліквідацію бандитизму, комуністи Житомирщини розв’язували разом з тим політичні та господарські завдання.
Другий губернський з’їзд Рад (травень 1921 року) пройшов під знаком боротьби за успішне втілення в життя нової економічної політики. Обраний на цьому з’їзді губвиконком через місцеві органи влади здійснив ряд важливих заходів, спрямованих на відбудову народного господарства. Було організовано і проведено масові суботники по впорядкуванню міст і сіл, заготівлі дров, мобілізовано робітників на заготівлю сировини для підприємств тощо.
У процесі радянського будівництва сталися адміністративно-територіальні зміни. 7 березня 1923 року в складі Волинської губернії було створено три округи: Житомирський з 14 районів, Коростенський — з 11 і Шепетівський — з 14. 28 квітня 1924 року розформовано Малинський округ Київської губернії. Коростишівський та Радомишльський райони були передані до Житомирського, Потіївський та Малинський — до Коростенського округів Волинської губернії. Внаслідок цього кількість районів збільшилася з 39 до 43, а сільських Рад з 906 до 1011.
Приєднання до губернії промислових районів створювало умови для більш планомірного розвитку народного господарства. Відроджувалися фабрики і заводи, налагоджувалися транспортні зв’язки. Протягом 1920—1925 рр. здійснено великі роботи щодо вивчення природних багатств.
Завдяки наполегливій роботі трудящих та допомозі всієї країни наприкінці 1925 року основні галузі промислового виробництва були відбудовані. Стали до ладу підприємства фарфоро-фаянсової та склоробної промисловості, які давали 80 проц. всієї валової продукції Всеукраїнського тресту «Фарфор-фаянс-скло». Серед відбудованих підприємств провідне місце посідали Баранівський, Токарівський і Романівський заводи. Відродилися також Андрушівський, Корнинський, Янушпільський та інші цукрові заводи. 1925 року вони виробили 13 236 тис. пудів цукру-піску. Нарощували темпи виробництва паперові фабрики в Малині, Коростишеві, Мирополі і картонна в Чижівці.
У губернії здійснювалися лісорозробки, що мали велике значення для забезпечення лісоматеріалами Донбасу та інших районів країни.
Енергійні заходи вживалися щодо відбудови сільського господарства. Саме в цей час розгорнулися великі землевпорядкувальні роботи. Ленінським декретом про землю та Законом Всеукраїнського ревкому від 5 лютого 1920 року 95,2 проц. всієї землі було передано трудовому селянству, а 4,8 проц.— радгоспам, цукровим заводам і державним установам. Селяни безплатно одержали 3,5 млн. десятин землі, в т. ч. 2 млн. поміщицької, куркульської і казенної. 1921 року лише в куркулів Житомирського повіту вилучено і розподілено між селянськими дворами 35 тис. десятин. Порівняно з дореволюційним часом земельні площі селянських господарств збільшилися на 36 проц. Було остаточно ліквідовано безземелля і майже в 2,5 раза зменшився відсоток малоземельних господарств.
Наділення трудящого селянина землею вирішувалося разом з налагодженням і піднесенням його господарства, з відновленням довоєнного рівня виробництва сільськогосподарської продукції. У розв’язанні цього завдання Комуністична партія і Радянський уряд подавали трудовому селянству Волині велику допомогу кредитами, високосортним насінням, сільськогосподарським реманентом, кваліфікованою агротехнічною пропагандою. В березні 1925 року в рахунок виділеної позики було завезено 2784 пуди сортового насіння. Того ж року організовано 10 показових сільськогосподарських виставок. З жовтня 1924 до червня 1925 року селянам відпущено різних машин на 170 тис. карбованців.
На основі нової економічної політики і завдяки величезній допомозі Радянського уряду сільське господарство швидко відбудовувалося. 1924 року посівна площа досягла довоєнного рівня. В губернії відновилися посіви хмелю, льону, цукрових буряків і картоплі. Врожайність зернових наблизилася до рівня 1913 року, а картоплі — перевищила на 20 проц. Було перевершено довоєнний рівень поголів’я худоби.
Своїми успіхами у відбудові і розвитку народного господарства трудящі ділилися з В. І. Леніним у листах і телеграмах, які вони надсилали на його ім’я. В листах вони висловлювали обурення протидій внутрішньої і зовнішньої контрреволюції. 1922 року в зв’язку з п’ятою річницею Жовтневої революції Ф. П. Дідук, колишній батрак з села Великих Гадомців Бердичівського району, в складі делегатів від селян-незаможників Київської, Полтавської, Харківської і Катеринославської губерній був у В. І. Леніна. Ілліч розпитував їх про життя українських селян і розповідав про значення нової економічної політики. На ознаку глибокої відданості вождю світового пролетаріату фарфоровики Баранівського заводу виготовили для нього іменний сервіз, який вручив Іллічу кадровий: робітник О.В.Бродський.
Спільні завдання побудови соціалізму, інтереси оборони викликали в усіх радянських республіках прагнення до об’єднання в єдину союзну державу. Трудящі Житомирщини палко підтримали цей рух. Силу союзу республік Радянських вони відчули в роки захисту завоювань Великого Жовтня, коли конкретно втілювалися принципи воєнно-політичного союзу. На зборах, на повітових з’їздах, а потім на III губернському з’їзді Рад, що відбувся наприкінці 1922 року, делегати висловлювалися за встановлення між республіками більш тісних зв’язків. З’їзд обрав Н. І. Дубового, В. І. Храмова, Я. 3. Пахомова та інших делегатами VII Всеукраїнського з’їзду Рад і доручив їм підтримати ленінську ідею створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік.
Робітники, трудящі маси селянства та інтелігенція вітали рішення VII Всеукраїнського і І Всесоюзного з’їздів Рад про утворення СРСР. Пленум Житомирської міської Ради, що відбувся у вересні 1923 року, закликав робітників і всіх трудящих міста всемірно сприяти швидкому втіленню в життя рішень цих з’їздів. Постанова пленуму закінчувалася словами: «Хай живе Союз Радянських Республік!». До редакції губернської газети «Волынский пролетарий» надходили від трудящих сотні листів з резолюціями і постановами, в яких вони схвалювали утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. «Утворення СРСР було результатом теоретичної і політичної роботи партії, різнобічного досвіду радянських народів і відображало їх сподівання».
У розпалі боротьби за побудову нового соціалістичного суспільства партію, трудящих країни Рад і всього світу спіткало велике горе. 21 січня 1924 року помер В. І. Ленін. На траурних мітингах і зборах робітники, селяни, всі трудящі давали клятву йти по шляху, накресленому Іллічем. Для увічнення пам’яті засновника Комуністичної партії і Радянської держави вони називали його іменем площі й вулиці, промислові підприємства, комуни і сільськогосподарські артілі. Так, селяни села Ставків Радомишльського району перейменували своє село в Леніне, а селяни села Сінгурів Житомирського району організували сільськогосподарську артіль і назвали її «Пам’ять Леніна».
Коростенські залізничники вирішили «побудувати товаришу Леніну живий пам’ятник», відремонтувавши виведений з ладу ще в роки війни паровоз НВ-184 і чотири вагони до нього. На зібрані кошти придбали частину матеріалів, відпрацювали близько 11,5 тис. людино-години і поїзд був готовий до пуску. Першим машиністом паровоза ім. Леніна став учасник громадянської війни О. І. Галактіонов, який 1-го травня 1924 року привів його в Житомир, де відбувся масовий мітинг.
Свою відданість справі великого Леніна трудівники Житомирщини продемонстрували також масовим вступом у ряди партії більшовиків. За час ленінського призову до її лав вступило 509 робітників. 1924 року в складі губернської партійної організації вже налічувалося 54,5 проц. робітників.
Переборюючи труднощі, партійні та радянські організації посилено розгортали товарооборот між містом і селом, зміцнювали позиції державно-кооперативної торгівлі, яка поступово витісняла з цієї галузі приватника. Лише за 1923/24 господарський рік порівняно з попереднім роком товарооборот збільшився вдвічі.
Поступово розгорталися і будівельні роботи. 1920 року створено Житомирський меблевий комбінат, 1922 — Бердичівську швейну фабрику № 1, 1927 — Коростенський завод шляхових машин «Жовтнева кузня». В містах і селах з’явилися нові громадські споруди (клуби, хати-читальні), зводилися господарські будівлі, дитячі ясла, пологові будинки, кінотеатри, музеї, а також житлові будинки. Так, на Биківському склоробному заводі для робітників було побудовано 13 нових і капітально відремонтовано 10 житлових будинків і споруджено клуб. Поліпшувався й добробут робітників, селян і трудової інтелігенції.
У 1921—1925 рр. були цілком відбудовані й розширені лікувальні заклади. Якщо до революції їх налічувалося 86, то у 1925 році— 147, лікарів з 80 чоловік збільшилося до 145, ліжок з 999 у 1913 році до 1520 в 1925 році. Тепер у кожному районі була лікарня й одна-три медичних амбулаторії, одна або дві міжрайонних лікарні на 30—40 ліжок з двома-трьома спеціалістами, в кожному окружному центрі — окружна лікарня, а в Житомирі — губернська фізіотерапевтична лікарня. На березі річки Тетерева відкрито будинок відпочинку ім. Цюрупи.
Розгорталася наполеглива боротьба за втілення в життя ленінської програми культурної революції. В містах і селах працювали лікнепи, де до 1925 року навчалися грамоти понад 60 тис. чоловік. Створювалася єдина трудова школа з викладанням рідною мовою. 1925 року вже діяло 1369 шкіл, на 122 школи більше, ніж у 1919 році. В них навчалося 103,5 тис. учнів, тобто на 15,8 тис. чоловік більше, ніж до революції. Тут працювало 2300 вчителів.
В Житомирі працював інститут народної освіти (ІНО), у Житомирі та Новограді-Волинському були організовані трирічні вищі педагогічні курси, що відіграли значну роль у підготовці вчителів для 1—4 класів трудової школи. На основі цих курсів 1923 року відкрито педагогічні технікуми, які до 1931 року були вищими навчальними закладами. Діяли педагогічні технікуми також у Коростені й Коростишеві. Значного розвитку в 1921—1925 рр. набула середня спеціальна професійно-технічна освіта. У Верхівні створюється агрошкола, у Новій Чорториї — агрономічний, а в Житомирі — індустріальний, землевпорядкувальний та інші технікуми. 1922 року агрономічний технікум здобув право готувати спеціалістів з вищою освітою. Цим було покладено початок Житомирському сільськогосподарському інституту. 1922 року в 36 спеціальних навчальних закладах губернії навчалося 3058 чоловік. 1922 року в Житомирі створюється вечірній робітничий факультет (робітфак) ім. Жовтневої революції, який готував робітничу й селянську молодь до вступу в інститут народної освіти чи індустріальний технікум ім. В. І. Леніна. В 1924 році тут здобували освіту 344 чоловіка.
На початку 20-х років розгорнули свою діяльність багато культурно-освітніх закладів, клубів, селянських будинків, хат-читалень, бібліотек, музеїв тощо.
В січні 1925 року в губернії діяло 62 клуби, 77 сельбудів, 459 хат-читалень, 2 кінотеатри і 2 музеї.
Навколо культурно-освітніх закладів згуртовувався актив, виникло багато гуртків художньої самодіяльності — драматичні, хорові, танцювальні. Фольклорист М. П. Гайдай записав на Житомирщині кілька сот народних пісень, керував хором Волинської наросвіти, в якому брала участь його дочка талановита співачка 3. М. Гайдай (згодом народна артистка Союзу РСР). Велику збирацьку роботу в галузі фольклору здійснював колектив Волинського краєзнавчого музею.
Повнокровним стало духовне життя трудящих Житомирщини, які завдяки Радянській владі одержали можливість широко прилучатися до мистецтва. Вже в лютому 1919 року при Волинському губвиконкомі працювала музична студія, де навчали червоноармійців сольного і хорового співу. При губвиконкомі і губернській профраді існували аматорські симфонічні оркестри.
В перші роки Радянської влади було відкрито музичне училище, згодом перетворене на музичний технікум. Під керівництвом композитора С. В. Косенка в 1919— 1928 рр. діяло інструментальне тріо, яке часто виступало в клубах, сельбудах, школах, військових частинах.
За Радянської влади розквітло й театральне життя. Крім численних аматорських місцевих труп, почали діяти театри в Житомирі та Бердичеві.
Ще в буремні роки громадянської війни на Житомирщині виникає радянська преса. 1921 року всі газети були реорганізовані і з 5 липня стали виходити газети губкому КП(б)У і губпрофради «Волынский пролетарий» та губвиконкому «Вісті», з 1 серпня 1924 року «Волынский пролетарий» видається під назвою «Радянська Волинь» (1924—1937).
Серед пам’ятників, встановлених у 20 роках, слід відзначити монумент В. І. Леніну (скульптор І. Й. Кавалерідзе), встановлений у Бердичеві після смерті вождя.
1925 року губернії, а 1930 — округи були ліквідовані, і райони підпорядковані безпосередньо центру. 1932 року утворено Київську область, до складу якої увійшла майже вся територія сучасної Житомирщини. 22 вересня 1937 року з 29 районів Київської і 5 районів Вінницької областей утворюється Житомирська область з населенням близько 1,7 млн. чоловік.
Після завершення відбудови народного господарства в усій країні, в т. ч. й на Житомирщині, розгортається напружена боротьба за втілення в життя ленінської політики соціалістичної індустріалізації, накресленої XIV з’їздом ВКП(б).
У роки першої п’ятирічки реконструюються і розширюються підприємства фарфорової і склоробної промисловості. Всесоюзного значення набуває нерудна промисловість. Граніт і лабрадорит йшли на спорудження мавзолею В. І. Леніна, пам’ятника Т. Г. Шевченку в Києві, на оформлення каналу Москва-Волга, Московського метро та інші споруди. Турчинський лабрадорит здобув першу премію на виставці будівельних матеріалів, що відбулася 1927 року в Нью-Йорку. Розширюють виробництво промислової продукції Житомирський і Новоград-Волинський мотороремонтні заводи, заводи будівельних матеріалів, зокрема цегли. Споруджується шліфувально-гранувальний і лакофарбовий заводи. Розширює своє виробництво Малинська меблева фабрика, будуються музична і панчішна фабрики в Житомирі. На кінець 1937 року в області вже діяло 392 промислові підприємства, на яких працювало понад 54 тис. робітників. В містах і містечках виникає система підприємств промкооперації для виготовлення та ремонту одягу, взуття, предметів домашнього вжитку.
Стахановський рух, що розгорнувся в країні, охопив і Житомирщину. 1937 року на підприємствах Житомира, Бердичева, Новограда-Волинського, Коростеня та інших міст і районних центрів налічувалося 50—70 проц. робітників-стахановців.
Так, слюсар депо станції Коростень П. Соловей виконував виробничі завдання на 300 проц., робітниця Токарівського фарфорового заводу К. Хохлюк — на 200— 250 процентів.
Успішне виконання довоєнних п’ятирічок дало можливість збільшити в 1937 році обсяг валової продукції промисловості порівняно з дореволюційним часом у 4,6 раза. Металообробна і фарфоро-фаянсова промисловість зросла за цей час в 13 разів, деревообробна — в 23, будівельних матеріалів — в 190 разів. Підприємства були оснащені передовою технікою, що сприяло дальшому підвищенню продуктивності праці.
У передвоєнні роки успішно розвивалася легка й харчова промисловість. Збільшилося виробництво панчішно-шкарпеткових виробів і шкіряного взуття, масла, м’яса, кондитерських виробів тощо. На початку 1941 року в області налічувалося 250 артілей промислової кооперації і кооперації інвалідів, які мали понад 1200 філіалів, де вироблялися предмети широкого вжитку.
На основі розвитку промисловості відбувається соціалістична перебудова й сільського господарства. Від дрібного одноосібного і малопродуктивного господарства селяни переходили на шлях колективного господарювання, який їм вказав В. І. Ленін. Ще у відбудовний період на націоналізованих поміщицьких землях були створені радгоспи «Райгородок», «Черемошне», «Молочки», «Рея» та інші. Водночас засновувалися й комуни. Серед них особливою популярністю користувалася комуна ім. 5-ї річниці Жовтня села Ксаверівки Житомирського повіту.
Після XV з’їзду ВКП(б) 1927 року, який взяв курс на колективізацію сільського господарства, партійні організації Житомирщини наполегливо здійснювали його рішення. Так, 1928 року лише у Волинському окрузі було 98 колгоспів. Важливу роль у поданні виробничо-технічної та організаційної допомоги колгоспам відіграли машинно-тракторні станції. Через МТС провадилася політико-виховна робота серед селян. Перша МТС на Житомирщині виникла 1929 року на базі тракторної колони Титусівського радгоспу Бердичівського округу.
1929 рік став роком великого перелому в колективізації сільського господарства і на Житомирщині. Почався масовий перехід селян на шлях колгоспів. У березні 1930 року у Волинському окрузі вже налічувалося 490 колгоспів, Коростенському — 546 і Бердичівському — 498.
Колгоспам величезну допомогу подавали Комуністична партія і Радянський уряд. їм було виділено лише сільськогосподарських машин на 3,5 млн. крб. Колективи промислових підприємств брали шефство над молодими колгоспами і надсилали сюди своїх працівників. Тільки в січні 1930 року в колгоспи Житомирщини було направлено 244 робітники-двадцятип’ятитисячники.
Кооперування трудового селянства відбувалося в жорстокій класовій боротьбі. Так, куркульські елементи поширювали провокаційні чутки, закликали селян розбирати з колгоспів худобу, зривати державні плани хлібозаготівель, не виходити на роботу, нищити колгоспне майно- Та незважаючи на це, селяни твердо стали на ленінський кооперативний шлях. Напередодні Великої Вітчизняної війни в Житомирській області налічувався 1941 колгосп, 16 радгоспів, 59 МТС.
Комуністична партія і Радянський уряд допомагали колгоспам технікою, сільськогосподарським реманентом, сортовим насінням, кадрами. 1940 року на соціалістичних ланах працювало близько 4 тис. тракторів, 1849 вантажних автомашин, 850 комбайнів та багато іншої складної техніки. З кожним роком збільшувалося число спеціалістів з вищою і середньою спеціальною освітою. Напередодні Великої Вітчизняної війни в області працювало близько 900 агрономів, зоотехніків та ветлікарів.
Набагато розширилися посівні площі. 1940 року вони становили 1227,8 тис. га, у т. ч. під картоплею — 137,5 тис., під цукровими буряками — 36,4 тис. і під льоном-довгунцем — 58,7 тис. гектарів.
1940 року середня врожайність на поліських землях склала озимої пшениці 12,5 і ячменю 10,9 цнт. Порівняно з 1913 роком збільшилось і поголів’я худоби: великої рогатої на 178,7 тис. голів, свиней — на 229,6 і коней — на 16 тис. голів.
Стахановський рух, що виник у промисловості, поширився і на сільське господарство. Завдяки цьому підвищувалася продуктивність праці, зростали врожаї. 1936 року колгоспниця артілі «Червона зірка» Народицького району Т. В. Дубок одержала по 10 цнт льоноволокна з гектара. Бригадир колгоспу ім. XVIII парт-з’їзду Житомирського району М. А. Нестерчук зібрала по 5,3 цнт хмелю з гектара в перший рік його посадки. Ударниця колгоспного виробництва Дзержинського району М. А. Марцун виростила по 730 цнт цукрових буряків. Рекордні врожаї сільськогосподарських культур збирали також ланкові Є. А.Саух з колгоспу ім. Петровського, О. О. Баранівська з колгоспу ім. Тельмана Ємільчинського району, Н. Г. Заглада з колгоспу ім. 1-го травня Черняхівського району, М. С. Худолій з колгоспу ім. Петровського Радомишльського району.
Змагаючись з трудівниками колгоспних ланів Київської і Чернігівської областей, Житомирщина дала в 1940 році близько 9 тис. учасників Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Передовики колгоспів і радгоспів бували в льонарів Калінінської області, запозичували їх досвід роботи і передавали їм свої методи вирощування високих врожаїв цієї культури.
Трудові подвиги хліборобів Житомирщини високо оцінили Комуністична партія і Радянський уряд. Колектив радгоспу «Вертокиївка» був нагороджений орденом Леніна, Попільнянська MTС — орденом Трудового Червоного Прапора, колгосп «Комунар» Чуднівського району — орденом «Знак Пошани», М. Худолій, М. Бовсунівська, М. Котвицька та багато інших новаторів удостоєні високих урядових нагород.
За роки передвоєнних п’ятирічок в області велося інтенсивне будівництво. Зокрема, було споруджено 20 значних підприємств, серед них Новоград-Волинський, машинобудівний завод, Коростенська електростанція, Коростишівська бавовняна фабрика, Житомирський механічний завод та інші. У містах і селах було побудовано 38 шкіл на 10 720 місць, багато клубів, бібліотек та інших культурно-освітніх закладів.
Підвищувалися добробут і культурний рівень трудящих. Збільшувалася заробітна плата робітників і службовців, яких у цей час на Житомирщині було 170,5 тис., та оплата праці колгоспників. Хлібороби одержували на трудодень по 1,6 кг хліба, 2,3 кг картоплі та інших продуктів. Ряд сільськогосподарських артілей підніс рівень оплати одного трудодня до 5 кг зерна, 10 кг картоплі та інших продуктів і до 10 крб. грішми (в обчисленні тих років)3.
Свою щасливу долю народ оспівував у нових піснях, зразком яких є пісня «Ой, чого ти, земле, молодіти стала», записана в селі Вишеві Базарського району.
Змінився і зовнішній вигляд населених пунктів. Центральне місце в них стали займати школи, клуби, будинки культури, бібліотеки та ін. громадські будівлі.
Нове село Лісова Колона, що виникло 1935 року на базі одного з хуторів, мало дві паралельні вулиці, між якими було розбито сад-бульвар, інші вулиці прилягали до головних. У центрі села було збудовано школу, дитячі ясла та медичну амбулаторію. Для колгоспників зводилися двоповерхові будинки.
Мережа лікувальних закладів зросла до 76 лікарень на 5047 ліжок, 239 амбулаторій, поліклінік і лікарняних пунктів, де працювало 723 лікарі і 3614 середніх медичних працівників.
На Житомирщині, як і в інших областях нашої країни, успішно розвивалася освіта, збільшувалася кількість спеціалістів з вищою і середньою спеціальною освітою.
За переписом 1939 року, письменних в області віком від 9 до 49 років було 87,1 процента. Важливу роль у підготовці вчителів відіграв Житомирський педагогічний інститут ім. Ів. Франка, створений 1936 року на базі Волинського ІНО, який до 1940 року випустив понад 5 тис. висококваліфікованих вчителів. 1930 року на базі педтехнікуму відкрився Бердичівський учительський інститут з природничо-географічним і фізико-математичним факультетами. Це дало змогу в основному розв’язати проблему підготовки кадрів для народної освіти. В 1940/41 навчальному році працювало 12 298 вчителів, на 9956 чоловік більше, ніж у 1914—15 роках в усій Волинській губернії.
Водночас приділялася увага розвиткові професійно-технічної освіти, створенню технікумів, профшкіл, училищ та інших спеціальних навчальних закладів, що готували кадри для народного господарства. Якщо в 1913 році спеціальних технічних навчальних закладів було два, то в 1940/41 навчальному році їх стало 25, де навчалося понад 9 тис. учнів.
Дальшого розвитку в 1926—41 рр. набула мережа культурно-освітніх закладів. 1940 року на Житомирщині діяло 1558 клубних закладів, 1024 бібліотеки, 171 кіноустановка, 3 музеї, 35 радіовузлів і 33 тис. радіоточок.
Створення широкої мережі культурно-освітніх закладів сприяло розгортанню художньої самодіяльності. В 30-х роках виникло багато творчих колективів, серед них Городницька капела бандуристів, хор у селі Лугинках Луганського району, хор у селі Старосільцях Коростишівського району.
Важливу роль у господарському й культурному будівництві відіграла більшовицька преса, зокрема, обласна газета, яка з 7 листопада 1937 року стала виходити під назвою «Червоне Полісся». 1941 року на Житомирщині вже видавалося 37 газетну т. ч. дві обласні і дві міські. Трудящі передплачували сотні тисяч центральних і республіканських газет та журналів.
Неухильне зростання культурного рівня радянських людей підвищувало їх виробничу і політичну активність. Дедалі більше коло трудівників міста й села втягувалося в державне будівництво. З перемогою соціалізму робітники, селяни та інтелігенція брали ще активнішу участь у роботі вищих і місцевих органів Радянської влади. Під час виборів до Верховної Ради СРСР 12 грудня 1937 року, що проводилися на основі нової Конституції, 99,7 проц. виборців області голосували за кандидатів блоку комуністів і безпартійних. Вони одностайно обрали своїми депутатами піонерів стахановського руху в області ланкову колгоспу «Червона зірка» Народицького району Т. В. Дубок і робітника Бердичівського цукрового заводу О. В. Тонкошкурова, 1938 року виборці Житомирщини обрали депутатами Верховної Ради УРСР Голову Ради Народних Комісарів УРСР Д. С. Коротченка, вчительку середньої школи міста Радомишля О. М. Мельничук, бригадира тракторної бригади Любарської МТС Л. Т. Жука, вівчара Баранівського району А. Д. Драгана та інших. У 1939 році до місцевих Рад області було обрано 16 073 депутати, в т. ч. 4 тис. комуністів, 10 990 чоловіків і 5083 жінки.
Партійна організація, яка з 1937 до 1940 року зросла з 8 до 16,5 тис. комуністів, спиралася на радянський, профспілковий і комсомольський актив. Вона багато уваги приділяла ідейно-політичній роботі і вихованню кадрів. Було створено широку мережу гуртків і політшкіл. В усіх районах діяли вечірні школи партійного та радянського активу.
Трудящі прикордонної Житомирщини гостро реагували на політичні події у світі, на імперіалістичні зазіхання паліїв війни. В містах і селах проводилося масове збирання коштів у фонд оборони СРСР. Пройняті духом пролетарського інтернаціоналізму, житомиряни подавали братерську допомогу пролетаріату, що вів боротьбу проти своїх гнобителів. Рух масового протесту в трудящих Житомирської області викликала судова розправа американського «правосуддя» над робітниками-революціонерами Н. Сакко і Б. Ванцетті. Житомиряни, які перебували в лавах Червоної Армії, зі зброєю в руках охороняли кордони Країни Рад. За мужність і відвагу, виявлені під час радянсько-фінської війни 1939—1940 років уродженців Житомирської області Ю. М. Гарбка, Є. А. Кривого, А. П. Крисюка, Б. Л. Кузнецова, П. У. Перегуду, С. І. Полянського, О. В. Трипольського, Н. С. Федорчука, А. О. Чепуренка удостоено високого звання Героя Радянського Союзу.