Житомирська область у роки Великої Вітчизняної війни
Великим випробуванням для трудящих Житомирщини, як і всього радянського народу, стала Велика Вітчизняна війна. Міста й села області одні з перших зазнали нападу фашистських розбійників, які ставили за мету захопити Радянський Союз, ліквідувати соціалістичний лад і запровадити капіталістичні порядки, перетворити радянські землі у свою колонію. На світанку 22 червня ворожа авіація піддала обласний центр бомбардуванню.
На заклик Комуністичної партії і Радянського уряду весь народ піднявся на рішучу боротьбу проти ворога. На підприємствах, у колгоспах, навчальних закладах області проходили в ті дні багатолюдні мітинги, на яких радянські люди висловлювали готовність віддавати всі свої сили для перемоги над загарбниками. Так, колектив робітників, інженерно-технічних працівників і службовців Бердичівського заводу «Комсомолець» на мітингу одностайно постановив вважати себе мобілізованими і готовими на перший заклик партії і уряду виступити на захист Батьківщини. Сотні патріотів, не чекаючи призову, просили військові комісаріати зарахувати їх до лав Червоної Армії і направити на фронт. Для боротьби з парашутними десантами і диверсантами в області створювалися винищувальні батальйони і групи сприяння їм.
З наближенням фронту почалася евакуація промислових підприємств, майна радгоспів і колгоспів у східні райони країни. Велося будівництво оборонних споруд. Радянський народ керувався ленінським правилом: «Якщо війна стала неминучою — все для війни. . .».
Трудящі області подавали допомогу радянським воїнам у будівництві аеродромів, протитанкових ровів та ін. укріплень. Неподалік станції Чоповичі споруджувався аеродром, а трохи на захід від нього копався рів. Тут щоденно працювало понад 4 тис. чоловік з навколишніх сіл і міст. Для спорудження оборонних укріплень на території Коростенського, Олевського й Новоград-Волинського районів лише з Вчорайшенського району виїхало близько 2 тис. чоловік.
Червона Армія героїчно боролася з німецько-фашистськими загарбниками, і все ж ворог просувався на схід. На початку липня бої розгорнулися на території Житомирщини. Проти гітлерівських військ діяли частини 5-ї і 6-ї армії під командуванням генералів М. І. Потапова та І. М. Музиченка з військ Південно-Західного фронту, яким командував генерал-полковник М. П. Кирпонос. Війська Новоград-Волинського укріпленого району відбили перші атаки танкової групи фашистських загарбників, яка прорвалася з району Дубни—Броди і затримали її на два-три дні. При цьому гітлерівці зазнали великих втрат.
Перегрупувавши свої сили, фашистські полчища завдали удару по радянських військах південніше Новограда-Волинського і зайняли 7 липня Бердичів, а 9 липня — Житомир. Під ударом опинилася столиця Радянської України — Київ. Починаючи з 9 липня близько тижня йшли жорстокі бої в районі Бердичева. Начальник генерального штабу гітлерівських сухопутних військ генерал Гальдер записав тоді у своєму щоденнику: «Бердичів. Внаслідок сильних атак противника з півдня і сходу 11-а танкова і 60-а моторизована дивізії були змушені перейти до оборони. 16-а танкова і 16-а моторизована дивізії просуваються надто повільно». А через два дні він доповнює свій запис: «11-а танкова дивізія втратила 2000 чоловік». Сорок днів наші війська героїчно обороняли Коростенський укріплений район. Станція Малин чотири рази переходила з рук у руки.
В оборонних боях на Житомирщині особливо відзначилися 9-й і 19-й механізовані корпуси під командуванням генералів К. К. Рокоссовського та М. В. Фекленка, 27-й стрілецький корпус під командуванням генерала П. Д. Артеменка та Бердичівська ударна група під командуванням комдива О. Д. Соколова. Велику допомогу військам 5-ї армії подавали бронепоїзди київських ополченців під командуванням Л. В. Василевського і А. С. Тихохода.
Командири і політпрацівники всіх рангів особистим прикладом надихали радянських бійців на військові подвиги. Так, коли в районі Малина один з полків почав відходити, командир дивізії генерал-майор К. С. Москаленко (згодом Маршал Радянського Союзу) в повній генеральській формі пішов у бойові порядки, і становище було відновлено.
Наші воїни героїчно захищали кожну п’ядь радянської землі і вкрили себе немеркнучою славою. Коли гітлерівці захопили Бердичів, там залишилося 70 вагонів з боєприпасами. Батальйон радянських воїнів під командуванням майора А. І. Копитіна з боєм пробився на станцію, висадив у повітря боєприпаси і через вісім днів з’єднався з своєю частиною, при цьому вивів з ворожого оточення понад дві роти бійців іншого військового з’єднання.
У середині липня, коли німецькі танки прорвалися з Житомира до Києва, рота 144-го полку 28-ї гірськострілецької дивізії на чолі з молодшим лейтенантом Д. І. Шепеленком у районі села Ставища прорвалася на шосе й закріпилась. Проти роти ворог кинув значні сили мотопіхоти і півтора десятка танків. Дві доби тривала нерівна боротьба. Д. І. Шепеленко і його друзі загинули, але не відступили, знищивши тут багато фашистських солдатів і техніки.
Коростенський укріплений район радянські війська тримали в своїх руках до 22—25 серпня і лише за наказом Ставки Верховного Головнокомандування відійшли на рубіж Дніпра. На кінець серпня вся Житомирщина опинилася в руках ворога. На окупованій території загарбники встановили нечуваний режим терору, насильства й грабежу.
Але радянські люди не схилили голови перед гітлерівцями. Вони піднімалися на боротьбу проти загарбників. Для керівництва цією боротьбою на території області за вказівкою ЦК КП(б)У залишено понад 860 комуністів, 16 секретарів райкомів партії. Були затверджені керівники основного і запасного підпільних обкомів. Першим секретарем основного підпільного обкому партії призначено секретаря Коростишівського райкому партії Г. І. Шелушкова, секретарем запасного обкому — голову Червоноармійського райвиконкому Т. Л. Гришана.
Незабаром після того, як фашисти вдерлися в обласний центр, Г. І. Шелушков влаштувався в Житомирі двірником. Його квартира стала місцем зустрічей підпільників. Шелушков старанно вивчав обстановку в області, налагоджував зв’язки з підпільними групами та організаціями. В кінці 1941 року з ініціативи Шелушкова склад підпільного обкому поповнено. Його членами стали П. І. Шиманський та М. В. Шклярук. У січні 1942 року до складу підпільного обкому введено П. І. Кондратюка. Навесні 1942 року членами обкому стали І. П. Музика, а згодом Г. М. Буржимський та Г. С. Протасевич. Пізніше до складу підпільного обкому КП(б)У введено О. Д. Бородія, який також став секретарем підпільного обкому партії.
За завданням підпільного обкому КП(б)У для зв’язку 8 підпільними комітетами й організаціями виїжджали в села П. І. Кондратюк,. Г. С. Протасевич, С. Й. Першин та інші. Серед партійного підпілля, що діяло на території області, найчисленнішим було Житомирське, Коростишівське і Малинське. Велику антифашистську роботу вели Новоград-Волинський, Ємільчинський та Чуднівський підпільні райкоми партії, секретарями яких були М. І. Лянгус, К. Г. Лавринчук та Ю. С. Рещиков.
Поруч з комуністами і під їх керівництвом розгорнули підпільну діяльність комсомольці. Ім’я 19-річної комсомолки, керівника Малинського підпілля Ніни Сосніної знає вся країна. Активно діяла Ярунська районна організація, до якої входило 54 комсомольці. Юних патріотів очолювала. Марія Сокирко. Сміливо боролася з ворогом комсомольська організація Житомирського району (секретар підпільного райкому ЛКСМУ В. П. Плотницький).
На кінець 1942 року на Житомирщині було 12 райкомів партії та 75 інших підпільних організацій і груп, що об’єднували майже 2,5 тис. чоловік. За неповними даними, підпільники мали 28 радіоприймачів та сім друкарень. Вони розповсюджували серед населення зведення Радянського Інформбюро, антифашистські листівки та відозви, які закликали радянських людей до нещадної боротьби з ворогами, вселяли впевненість у перемогу над гітлерівською Німеччиною.
Водночас підпільники організовували диверсії та саботаж, відбирали людей для поповнення партизанських загонів, добували зброю, продовольство та розвідувальні дані для партизанів. Партизанські загони в Овруцькому, Коростенському, Олевському, Базарському, Словечанському, Народицькому, Потіївському та інших районах розпочали бойові дії майже з перших днів окупації області. За визнанням самих гітлерівців, вони вже 5—31 серпня 1941 року були змушені провести велику каральну операцію проти житомирських партизанів.
Розгортанню партизанської боротьби і діяльності партійно-комсомольського підпілля на Житомирщині велику увагу приділяли ЦК ВКП(б), ЦК КП(б)У, Центральний та Український штаби партизанського руху.
Влітку і восени 1942 року Український штаб партизанського руху та військове командування створили на Житомирщині спеціальні диверсійні й організаторські групи на чолі з І. А. Петровим, І. Ф. Потуржанським, G. Ф. Набокою та іншими. З їх допомогою та під їх керівництвом на базі груп народних месників, що діяли в Словечанському і Луганському районах, у вересні сформовано великий партизанський загін «За перемогу» під командуванням І. Ф. Потуржанського.
У середині листопада 1942 року на територію Олевського району за рішенням ЦК КП(б)У перекинуто оперативну групу Українського штабу партизанського руху на чолі з С. Ф. Малиновим. Незабаром після приземлення група встановила зв’язок із загоном І. Ф. Потуржанського, який став базою для створення великого партизанського з’єднання. Командиром цього з’єднання був С. Ф. Маликов, комісаром — Л. Г. Бугаєнко. Згідно з наказом Головного командування партизанським рухом 26 листопада 1942 року в район Селезівки Словечанського району з Брянських лісів передислокувалося партизанське з’єднання О. М. Сабурова. Одночасно з брянських лісів у район Олевська — Сарни прибуло партизанське з’єднання С. А. Ковпака. На території Житомирської області також діяли партизанські з’єднання О. Ф. Федорова, М. І. Наумова, І. І. Шитова, А. М. Грабчака та ін. прославлених партизанських командирів. Тисячі житомирян влилися до лав народних месників для боротьби з ненависним ворогом.
На початку 1943 року почали діяти партизанські загони О. Г. Єгорушкіна, С. Ф. Лісниківського та Є. І. Мірковського. Тоді ж на території області сформувався польський партизанський загін під командуванням Р. Я. Сатановського та чехословацький партизанський загін під командуванням Яна Налєпки, колишнього начальника штабу 101-го словацького полку. Налєпка з групою офіцерів і солдатів перейшов на бік радянських партизанів з’єднання О. М. Сабурова. Всього в партизанських з’єднаннях, загонах і диверсійних групах, що діяли на Житомирщині, налічувалося до 30 тис. чоловік, у т. ч. близько 20 тис. житомирян.
Цементуючою силою партизанських з’єднань і загонів були комуністи та комсомольці. Лише в з’єднанні С. Ф. Маликова в грудні 1943 року було 638 членів та кандидатів у члени партії, понад 1100 комсомольців. 1600 комуністів діяло в партизанських лавах.
На весну 1943 року біля білоруського села Дуброви Лельчицького району, неподалік Житомирщини, з’єднання О. М. Сабурова підготувало майданчик для посадки літаків. Користуючись ним, Центральний та Український штаби партизанського руху обслуговували потреби партизанів, які діяли на північному заході України. З 1 березня до 26 червня 1943 року тут приземлилося 65 літаків зі зброєю, боєприпасами, медикаментами, газетами та іншим вантажем. Звідси вивезено в радянський тил багато поранених і хворих партизанів. Крім того, в район посадочного майданчика скинуто вантажі для народних месників з 64 радянських літаків. Зв’язок між партизанами і «Великою землею» здійснював 101-й авіаційний полк, яким командувала відома льотчиця Герой Радянського Союзу полковник В. С. Гризодубова.
Народні месники завдавали ворогові дошкульних ударів. Вони тримали під постійним контролем залізниці Сарни—Коростень, Коростень—Тетерів, Житомир— Фастів, Бердичів—Шепетівка, Козятин—Фастів. Тут пущено під укіс десятки військових ешелонів, висаджено в повітря велику кількість мостів та інших залізничних об’єктів. У бойових операціях, здійснених у тилу ворога, лише два партизанські з’єднання О. М. Сабурова та С. ф. Маликова, що діяли головним чином на Житомирщині, знищили близько 53 тис. фашистських солдатів, офіцерів і чиновників окупаційного апарату, понад 1,5 тис. чоловік взяли в полон, висадили в повітря 63 залізничні мости і 750 ешелонів ворога з живою силою, бойовою технікою, пальним, продовольством.
Посилювалася підпільна партійно-комсомольська робота. В березні 1943 року нелегальний ЦК КП(б)У на подання С. Ф. Маликова затвердив секретарем Коростенського підпільного райкому І. М. Ющенка, Народицького — П. С. Лозовика, Ємільчинського — А. К. Волинчука, Барашівського — Д.А. Гарбарчука. Житомирський підпільний обком ЛКСМУ (секретар В. Я. Голик) організував підпільні райкоми комсомолу і десятки комсомольських організацій та груп у Лугинському, Овруцькому, Олевському, Ярун-ському та інших районах області.
23 травня 1943 року ЦК КП(б)У затвердив склад підпільного обласного комітету КП(б)У на базі двох Житомирських партизанських з’єднань. До його складу увійшли С. Ф. Маликов (секретар), О. М. Сабуров, Л. Г. Бугаєнко, 3. А. Богатир, Я. Я. Довгань (члени бюро). Пізніше членами бюро були затверджені О. В. Прокопенко, С. Ф. Набока, Є. К. Матюхевичта В. Я. Голик. Новий склад Житомирського обкому партії успішно здійснював керівництво партійним підпіллям області. Було утворено кілька нових підпільних організацій і груп. Своїм впливом обком КП(б)У охоплював 21 район області, де вели підпільну роботу 1173 комуністи. Під керівництвом обкому партії працювали також підпільний обком ЛКСМУ, 8 райкомів комсомолу, понад 130 комсомольських організацій і груп.
Весною — літом 1943 року в розташуванні партизанських з’єднань, що діяли на території Житомирської області, значний час перебували з групою партійних та комсомольських працівників секретар ЦК КП(б)У Д. С. Коротченко та начальник Українського штабу партизанського руху Т. А. Строкач. У кінці травня в селі Картеничі відбулася дводенна нарада членів вузького нелегального ЦК КП(б)У і командно-політичного складу дев’яти найбільших партизанських з’єднань України. Нарадою керував Д. С. Коротченко. Тут було обговорено підсумки бойової і політичної діяльності українських партизанів і накреслено практичні заходи виконання весняно-літнього плану, розробленого Українським Штабом партизанського руху, виходячи з вказівок Ставки Верховного Головнокомандування.
У боротьбі з загарбниками зазнали втрат і радянські патріоти. Відстоюючи честь і свободу Батьківщини, смертю героїв у роки окупації області загинули секретарі і члени Житомирського підпільного обкому партії Г. І. Шелушков, О. Д. Бородій, Т. Л. Гришан, Г. М. Буржимський, Г. С. Протасевич, П. І. Шиманський, П. П. Вихованець, М. В. Шклярук, секретарі підпільних райкомів партії: Малинського — П. А. Тараскін, Потіївського — І. Ф. Бугайченко, Любарського — В. С. Марушко, керівник підпільної організації Малинського району Н. І. Сосніна та багато інших полум’яних патріотів.
Після розгрому фашистських військ під Сталінградом і на Курській дузі Червона Армія почала швидко просуватися на захід. У вересні війська 1-го Українського фронту під командуванням генерала армії М. Ф. Ватутіна вийшли до Дніпра, форсували його і 6 листопада визволили Київ. Продовжуючи наступ, радянські війська незабаром очистили від фашистських загарбників майже половину території Житомирської області. 10 листопада вони вступили в Радомишль, 12-го — в Житомир, 17-го — в Коростень. Цього ж дня партизанське з’єднання О.М. Сабурова разом з військовими частинами 13-ї армії 1-го Українського фронту визволило Овруч. Це мало велике значення для дальших дій Радянських Збройних Сил. Залізницю Ленінград—Одеса, що зв’язувала всі групи фашистських армій на радянському фронті, було блоковано.
Гітлерівське командування почало спішно готувати контрудар по наступаючих радянських військах. Для цього в район Житомира і Корнина воно стягнуло 17 дивізій, серед них 8 танкових і моторизованих, близько тисячі танків і тисячі літаків. 15 листопада гітлерівські війська перейшли в контрнаступ. Протягом тринадцяти днів на Житомирському напряму точилися запеклі бої. Ціною великих втрат ворогові вдалося знову захопити Житомир, Коростень і просунутися на 40 км у напрямку Києва. Дальше просування фашистських військ було припинене героїчними зусиллями радянських військ. В грудні гітлерівське командування зробило спробу перейти в контрнаступ у районі Коростеня, але й тут воно не змогло добитися успіху. А тим часом 1-й Український фронт був зміцнений резервами Ставки Верховного Головнокомандування. 24 грудня радянські війська знову перейшли в наступ.
В результаті успішного здійснення Житомирсько-Бердичівської операції радянські війська 31 грудня визволили Житомир, 3 січня 1944 року — Новоград-Волинський, 5 січня — Бердичів. До середини січня, коли війська 1-го Українського фронту завершили Житомирсько-Бердичівську операцію, територія області була повністю очищена від ворога. В містах і селах відновили діяльність партійні і радянські органи.
У визволенні Житомирської області від німецько-фашистських загарбників брали участь 13-а армія під командуванням генерал-майора М. П. Пухова, 60-а армія під командуванням генерал-лейтенанта І. Д. Черняховського, 1-а гвардійська армія під командуванням генерал-полковника А. А. Гречка, 18-а армія під командуванням генерал-полковника К. М. Леселідзе, 38-а армія під командуванням генерал-полковника К. С. Москаленка, 40-а армія під командуванням генерал-лейтенанта П. Ф. Жмаченка, 1-а танкова армія під командуванням генерал-лейтенанта М. Ю. Катукова, 3-я гвардійська танкова армія під командуванням генерал-лейтенанта П. С. Рибалки, 25-й танковий корпус під командуванням генерал-майора Ф. Г. Анікушина, 4-й гвардійський танковий корпус під командуванням генерал-лейтенанта П. П. Полубоярова і 5-й гвардійський танковий корпус під командуванням генерал-лейтенанта А. Г. Кравченка. Сухопутні війська з повітря прикривала 2-а повітряна армія під командуванням генерал-лейтенанта авіації С. Я. Красовського.
В боях на Житомирщині в складі 40-ї армії брала участь 1-а Чехословацька бригада під командуванням генерала Л. Свободи.
Велику допомогу військам 1-го Українського фронту подавали партизани. 7 листопада 1943 року партизани з’єднання С. Ф. Маликова оволоділи районним центром Довбишем і тримали його в своїх руках 54 дні, аж до приходу сюди частин Червоної Армії. Партизанське з’єднання під командуванням М. І. Наумова з серпня 1943 року здійснювало рейди на території Коростенського, Чоповицького, Малинського, Потіївського, Радомишльського, Базарського районів Житомирської області і ряду північно-західних районів Київщини. На шляху слідування партизани громили ворожі гарнізони, чинили диверсії, влаштовували засади. 13 листопада вони оволоділи районним центром вмільчиним і перебували там 22 дні.
В жовтні 1943 року з рейду до Карпат повернулося в район Олевська з’єднання С. А. Ковпака. Воно взяло під контроль залізницю Коростень—Сарни, В ніч на 15 листопада ковпаківці разом з місцевим партизанським загоном вчинили напад на станцію Олевськ, де стояло понад 300 вагонів з бойовою технікою, боєприпасами, пальним, військово-інженерним майном і документами. Все це разом з шляховим господарством було висаджено в повітря.
У боях за визволення Житомирщини билися представники багатьох національностей. Під час здійснення Житомирсько-Бердичівської операції смертю героїв загинули росіяни — командир взводу самохідного артилерійського полку П. І. Фомичов, водій танка Т-34 М. К. Іванов, командир протитанкової артилерійської батареї О. П. Єгоров, командир ланки літаків-винищувачів І. М. Поляков; українці — командир протитанкової артилерійської батареї І. С. Саєнко, командир танка Т-34 І. П. Голуб, кулеметник О. П. Павлюченко; вірменин — командир танкової бригади Л. X. Дарбинян; казах — сапер А. Усенов; татарин — зв’язківець А. Р. Аширбеков та багато інших. У бою за визволення Овруча ворожа куля обірвала життя славного сина словацького народу комуніста Яна Налєпки. За героїзм, проявлений під час визволення Житомирщини всі вони та ще 39 бійців удостоєні звання Героя Радянського Союзу.
У партизанських з’єднаннях О. М. Сабурова і С. Ф. Маликова з загальної кількості партизанів на кінець 1943 року було 60,2 проц. українців, 19,6 проц. росіян, 10,7 проц. білорусів і 9,5 проц. представників інших національностей.
У партизанському з’єднанні А. М. Грабчака були представники 24 національностей, в т. ч. українців — 880, росіян — 195, білорусів — 96, поляків — 65, узбеків — 44, казахів — 41, киргизів — 17, таджиків — 4, вірменів — 4 тощо. На Житомирщині успішно діяли 1-е і 2-е молдавські партизанські з’єднання, якими командували В. А. Андреев та Я. П. Шкрябач. У складі з’єднання М. І. Наумова бився з ворогом вірменський партизанський загін ім. А. І. Мікояна. Водночас у з’єднаннях і загонах білоруських партизанів громили ворога понад 10 тис. українців. Серед них було й чимало житомирян.
За героїзм, проявлений у роки війни, 83 житомирянам присвоєно звання Героя Радянського Союзу, тисячі були нагороджені орденами і медалями, 24 чоловіка в ході війни стали повними кавалерами ордена Слави.
Вдячні трудящі Житомирщини свято шанують пам’ять про тих, хто загинув за Радянську Вітчизну. На території області на їх честь встановлено 485 скульптурних пам’ятників, 276 гранітних обелісків, 267 кам’яно-бетонних пам’ятників, 1041 могильна плита. Тут — 1364 братні та одиночні могили, в яких поховано 1615 генералів та офіцерів і близько 28 тис. сержантів, солдатів, партизанів і підпільників, серед них 50 Героїв Радянського Союзу. На будинку Житомирського міськвиконкому встановлено дві мармурові дошки, на яких золотими літерами записані військові частини, що визволяли місто від німецько-фашистських загарбників. Безприкладні подвиги радянських воїнів, партизанів і партійно-комсомольських підпільників відображені у великих експозиціях обласного краєзнавчого музею, в Словечанському музеї партизанської слави, в численних народних музеях. Герої війни оспівані в художній літературі й музичних творах. Про них написані наукові праці й спогади.