Каланчак, Каланчацький район, Херсонська область
Каланчак — селище міського типу, центр району, розташоване на річці Каланчаку. Відстань до залізничної станції Каланчак — 25 км, до обласного центру — 104 км. Населення — 7,6 тис. чоловік. Селищній Раді підпорядковані села Новопавлівка, Садове.
Про давнє заселення місцевості навколо сучасного Каланчака свідчать досліджені біля селища кургани доби бронзи. Під час розкопок знайдено унікальну культову споруду з трьома антропоморфними стелами. Виявлено також скіфські, сарматські та кочівницькі (XI—XIII ст.) поховання.
З місцем заснування селища пов’язаний один з Кримських походів російських військ і українських козаків на чолі з В. Голіциним у 1689 році. Під час битви біля мосту через річку Каланчак татари, зазнавши поразки, відступили.
Невдовзі після приєднання Криму і Північної Таврії до Росії у 1783 році неподалік від майбутнього села почали осідати кріпаки-втікачі з північних українських губерній.
1794 року сюди вислано частину учасників відомого Турбаївського повстання на Полтавщині. 17 сімей осіли на Каланчаку. Вони й заснували казенне село Каланчак. У перші роки свого існування село зростало повільно: ще 1799 року тут проживало всього 228 мешканців (164 чоловіки і 64 жінки).
Розвитку населеного пункту в наступні роки сприяв чумацький шлях, що пролягав через Каланчак, а також прибуття сюди нових груп переселенців з Чернігівської та інших губерній України. 1822 року тут у 290 дворах налічувалося 1497 чоловік.
Основним заняттям каланчацьких селян було хліборобство й скотарство. Але нестача тягла і реманенту, низький агротехнічний рівень спричинювали низькі врожаї. Так, 1821 року врожай становив сам — 3.
В перші десятиліття господарювання хлібороби Каланчака мали вдосталь землі — 22489 тис. десятин (у т. ч. 1655 непридатної) на 821 ревізьку душу. Але маючи тільки 453 робочих коней, вони не могли обробити її так, щоб забезпечити собі прожитковий мінімум. За даними 1822 року, в селі налічувалося 3,5 тис. голів великої рогатої худоби і 10,4 тис. овець.
Часті посухи, зосередження основної кількості худоби у заможних селян, численні податки, за несплату яких бідняків позбавляли землі й майна, призводили до того, що більшість селян жила в злиднях.
У роки Кримської війни, що погіршила і без того тяжке економічне становище трудових мас, Каланчак став важливим етапним пунктом, через який проходили російські війська, ополченці. Із Севастополя через село провозили поранених солдатів.
В перші десятиліття існування села освіта перебувала на низькому рівні. Близько 50 років тут не було жодного навчального закладу. Парафіяльну школу відкрито в 1843 році.
Згідно з указом про поземельний устрій державних селян від 18 січня 1866 року, селянам надавалась земля у безстрокове користування. Норма наділу в Дніпровському повіті, в т. ч. в Каланчаку, становила 6,5 десятини.
Внаслідок швидкого зростання населення наділи рік у рік зменшувалися, в 1906 році вони становили в середньому по 4,1 десятини.
З розвитком капіталістичних відносин посилювалось класове розшарування серед селян Каланчака. У 1885 році з 809 господарств 63 не сіяли зовсім. Майже половина дворів не мала орних знарядь, 11 проц.— робочої худоби, 356 дворів обробляли землю супрягою. Через відсутність реманенту й тягла селяни не могли обробити всю орну площу. У 1879 році озимим та ярим хлібом у Каланчаку засіяли тільки 7,6 тис. десятин з 21,3 тис. десятин орної землі. Поряд з хліборобством розвивалось продуктивне скотарство. Розводили переважно велику рогату худобу, овець, свиней. Але розподіл худоби у господарствах був дуже нерівномірним, 4 проц. дворів у 1885 році зовсім її не мали.
Численні грошові податки, що включали не лише викупні, а й казенні платежі, оброчні податі, т. зв. земські, волосні, мирські, в 1885 році досягли 14759,5 крб., вкрай розорювали селянські господарства.
На початку XX ст. в Каланчаку працювало кілька промислових підприємств, що переробляли сільськогосподарську сировину. Протягом 1899—1913 рр. виникло 5 парових млинів, два з яких мали олійниці. В селі діяло 42 вітряки, два цегельно-черепичні заводи. Місцеве населення також жило з гончарства. У селі було близько двох десятків крамниць з річним оборотом до 140 тис. крб. На щорічному ярмарку, який відбувався у Каланчаку з 1873 року, торгували мануфактурою, кожухами, великою рогатою худобою, кіньми, вівцями і сільськогосподарськими продуктами. Починаючи з 1887 року, в селі щонеділі і в святкові дні збиралися базари.
У роки російської буржуазно-демократичної революції 1905—1907 рр. бідняки Каланчака не стояли осторонь боротьби за свої права. Навесні 1905 року селяни самовільно випасали худобу на поміщицьких землях у маєтку Фальц-Фейна «Дарівка». Для припинення «самочинних» дій до Каланчака було введено кінний військовий ескадрон. Селян, які самовільно користувалися поміщицькими сінокосами, затримав каральний загін. Біля сільського правління зібрався натовп із 300 місцевих жителів. Селяни вимагали звільнення затриманих. Боротьба ще більше загострилася в грудні 1905 року. Селяни Каланчака та сусідніх сіл розгромили і спалили поміщицьку економію. Справник Дніпровського повіту 5 грудня 1905 року повідомляв таврійському губернатору, що «Каланчак — найголовніше вогнище переховування грабіжників, керівників і агітаторів». Боротьба не припинялася і в 1906 році. Так, у вересні сюди надійшла посилка з прокламаціями революційного змісту. Революційні виступи селян було придушено силою зброї.
Із запровадженням столипінської аграрної реформи за рахунок подальшого зубожіння селянства збільшувалися землеволодіння в куркульських господарствах. За даними 1907 року, лише 20 каланчацьким заможним селянам належало 1287 десятин. На початок 1914 року за рахунок зменшення громадських угідь приватновласницькою землею стало ще 3879 десятин. Заволоділи нею головним чином куркулі.
Основна маса селянства злидарювала і була безправною. У 1912 році під час виборів до IV Державної думи сільські громади Каланчацької волості, до якої, крім Каланчака, входили Новокиївка, Миколаївка, Олександрівка й Павлівка, мали обрати двох уповноважених на з’їзд виборців. Таке право одержали тільки 175 заможних селян. Від Каланчака на з’їзд потрапив багатій Чепурко.
В другій половині XIX та на початку XX століть село значно розширилось. Забудовувалося воно вздовж обох берегів ріки Каланчака. Виділялося 6 кутків: Куцівка, Щеребівка, Поштарівка, Закладка або Залива, Горбанівка та Базар. Напередодні першої світової війни в селі налічувалося 1324 двори. Переважали глинобитні хати з двосхилим дахом під солом’яною стріхою. Вікна та підвіконня прикрашалися дерев’яною різьбою. Цеглою та черепицею місцевих цегельно-черепичних заводів користувалася головним чином заможна частина населення — куркулі, лихварі тощо.
На початку XX ст. в селі з’явилися пошта, телеграф, ветеринарна лікарня. Тривалий час селяни не мали чистої питної води. Понад берегом річки вони рили неглибокі копанки і з них брали воду. Тільки 1904 року в селі з’явився перший артезіанський колодязь.
До 1911 року село не мало жодного медичного закладу. Цього року тут відкрилась земська лікарня на 8 ліжок, де працював один лікар. 1903 року відкрилась аптека з одним фармацевтом.
1861 року розпочалися заняття в сільському училищі, яке тривалий час лишалося єдиним навчальним закладом. За даними 1885 року, на 5112 жителів письменних було всього 215 чоловіків та 18 жінок. Стан освіти на початку XX ст. дещо поліпшився, 1907 року в Каланчаку налічувались 2 земські, церковнопарафіяльна та З школи грамоти. В усіх навчальних закладах працювало 8 вчителів, навчалося 399 хлопчиків та 163 дівчинки.
З 1912 року в селі працювала невеличка бібліотека, в якій переважала сільськогосподарська література.
В роки першої світової війни значна частина чоловічого населення Каланчака була мобілізована на фронт. Позбавлені чоловічих рук, селянські господарства дедалі більше занепадали. Збільшились податки. Все це викликало глибоке незадоволення селянських мас. На початку лютого 1917 року херсонське губернське жандармське управління повідомило, що Каланчак є одним з сіл Дніпровського повіту, де можливі «аграрні безпорядки».
Лютнева революція не справдила сподівань селян на припинення війни та одержання землі. Тому по-справжньому радісною була для них звістка про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді. У січні 1918 року в Каланчаку проголошено Радянську владу. Розпочалося наділення безземельних і малоземельних селян землею, але австро-німецька окупація села в квітні 1918 року перешкодила проведенню цих заходів. На знущання і грабунки трудящі Придніпров’я відповіли збройними виступами. З колишніх фронтовиків та сільської бідноти в Каланчаку створилися два невеликі червоногвардійські загони — кавалерійський, очолений С. І. Тараном, та піхотний Ф. С. Харченка. Партизани нападали на німецькі підрозділи, державну варту, вбивали окупантів та їх прихвоснів. У кінці 1918 року австро-німецьких окупантів вигнали з села.
Та вже на початку 1919 року трудящим Каланчака довелося боротися проти білогвардійців і англо-франко-грецьких інтервентів. Визначну роль у боях проти них відіграли партизани на чолі з уродженцем Каланчака П. І. Тараном, який у грудні 1918 року, повернувшись у рідне-село, об’єднав розрізнені місцеві загони Каланчака, Хорлів, Чалбас, Бугаївки, Карги у єдиний загін, штаб якого базувався в Каланчаку. Сміливими діями партизани тривалий час стримували натиск білогвардійських частин та іноземних інтервентів з портів Скадовська та Хорлів. Неодноразово партизани загону П. І. Тарана перетинали шлях карним ворожим експедиціям. Так, 13 лютого 1919 року вони розгромили білогвардійську групу в 9 верстах від Перекопу, а 12 березня загін денікінців під селом Максимівною (Бугаївкою).
Партизани під командуванням П. І. Тарана своїми діями перешкоджали білогвардійцям з’єднатися з інтервентами в районі Каховки—Херсона. В середині червня партизанський загін переправився до Херсона, де був переформований у Перший Радянський Дніпровський селянський полк. В липні —серпні 1919 року цей полк, у складі якого налічувалось багато жителів Каланчака, брав участь в обороні Херсона від денікінців.
У липні 1919 року Каланчак захопили денікінці, які грабували населення, по-звірячому розправлялися з прихильниками Радянської влади та сім’ями червоноармійців. Білогвардійці розстрілювали селян лише за переховування зброї або за підозру у наданні допомоги партизанам.
В січні 1920 року частини 14-ї дивізії та місцеві партизани визволили село від денікінців.
Але влітку 1920 року на півдні країни почали наступальну операцію війська Врангеля. їм протистояли частини 13-ї армії, сили якої були меншими, ніж у білогвардійців, приблизно в два з лишком раза. 7 червня два ворожі корпуси, підтримані танками, бронепоїздами та кіннотою вийшли з Криму в перекопському і поштарському напрямках. Невдовзі врангелівці в числі інших населених пунктів захопили Каланчак. Влітку і на початку осені між військами Південного фронту і вран-гелівцями у Північній Таврії точилися запеклі бої. 30 жовтня 1920 року Каланчак було визволено. Почався штурм Перекопу. Жителі Каланчака активно допомагали Червоній Армії кіньми, фуражем, продовольством. Багато з них у червоноармійських лавах громили інтервентів на території Криму. Уродженця Каланчака П. Ф. Ковтуна за участь у форсуванні Сиваша нагороджено грамотою Реввійськради республіки.
Трудящі Каланчака під керівництвом новоутворених органів Радянської влади приступили до відбудови господарства села. У травні 1920 року організувався комуністичний осередок, який на той час налічував 30 членів партії. Наприкінці року в селі було створено волревкрм, а згодом сільревком. У грудні 1920 року в Каланчаку виник комсомольський осередок. З 23 по 25 серпня 1921 року в селі проходила волосна комсомольська конференція, в роботі якої взяли участь 22 делегати.
Каланчацький волревком та партійний осередок здійснили ряд заходів, спрямованих на зміцнення Радянської влади в селі та поліпшення становища трудящих. Колишні маєтки з інвентарем та майном, приватні крамниці, прокатні станції сільськогосподарських машин, племінну худобу волості було взято на облік, організовано їх охорону. Волосний ревком вживав рішучих заходів для боротьби з розрухою, бандитизмом, займався підготовкою до весняно-польових робіт. У багатіїв вилучалися лишки хліба та роздавались бідняцьким сім’ям.
Важливу роль у зміцненні Радянської влади в Каланчаку відіграв комітет незаможних селян, обраний 8 грудня 1920 року на волосному з’їзді незаможників.
Волкомнезам провів велику роботу щодо організації артілей, ТСОЗів та прокатних станцій. На території Каланчацької волості в 1921 році виникли сільськогосподарські об’єднання. Першими каланчацькими артілями були «Вільний шлях» та «Рівноправ’я» (городницька).
Значно поліпшив економічне становище бідняцьких господарств перерозподіл землі за кількістю їдців, проведений під керівництвом сільради, комуністичного осередку та КИС з 15 квітня 1923 по 11 лютого 1924 року. Майже 29 тис. десятин землі було розподілено між 7667 їдцями. Цей захід зміцнив економічні позиції бідняцької частини населення. 1924 року в Каланчаку з 1744 дворів було 1010 незаможних, 708 середняцьких і лише 26 куркульських.
Відбувались зрушення і в свідомості селян. Поступово збільшувалася кількість селян, які виявляли бажання стати на шлях колективного господарювання. 1924 року на території Каланчацької сільради працювали вже 3 колективні господарства і радгосп «Жовтнева революція». Але основна маса землі (понад 25 тис. десятин з 28 тис.) перебувала в користуванні індивідуальних господарств.
Помітну допомогу подавала населенню сільськогосподарська кооперація. Для трудового селянства відкрився товарообмінний пункт, через який населення одержувало промислові вироби. 1924 року в селі виникло сільське споживче товариство «Хлібороб», яке спочатку налічувало 64, а наступного року — 274 чоловіка. У травні 1921 року з допомогою комнезаму населення Каланчака одержало 600 метрів тканин, сірники та інші товари.
У відбудовний період партійний осередок, сільрада і КНС вжили заходи до відродження кустарної промисловості, яка задовольняла потреби місцевого населення. На початку 1924 року тут вже працювали 4 парові млини, 16 вітряків, 6 олієнь, черепичний завод, 6 кузень, 5 чоботарських майстерень.
Разом з відродженням господарства в Каланчаку відбувалися відчутні зміни в галузі охорони здоров’я трудящих, народної освіти і культури. Працювали лікарня, амбулаторія, аптека, відкрилась юридична консультація, дитячі ясла, садок та дитячий будинок. Наприкінці 1920 року в селі працювали три загальноосвітні школи, які відвідувало 370 учнів.
Одним з важливих питань, що постало перед каланчацьким партійно-комсомольським активом та сільською інтелігенцією на початку 20-х років, була боротьба з неписьменністю. 1920 року тут налічувалося 1709 неписьменних. Сільрада створила надзвичайну комісію ліквідації неписьменності. Для неписьменних були організовані вечірні зміни в школах, гуртки лікнепу тощо. Комуністи та радянські активісти у волості провадили велику політико-масову роботу. Партійний осередок Каланчака організовував для селян мітинги, лекції, диспути. 1920 року в Каланчаку відкрилося 3 хати-читальні, розгорнув роботу самодіяльний театр, який влаштовував спектаклі, концерти, вистави тощо. Протягом двох місяців культармійці та культпрацівники військових частин, розміщених у Каланчаку, організували для населення 15 концертів мітингів та спектаклів.
Жителі Каланчака охоче відвідували сельбуд, при. якому працювали драматичний гурток і бібліотека. Комсомольці та працівники сельбуду провели «Двотижневик лікнепу», «Ленінський тиждень», на якому читались лекції на теми: «Ленін і кооперація», «Ленін і селянство», «Ленін і молодь».
Роз’яснювальна робота комуністів, членів КНС та комсомольців про переваги колективного господарювання над індивідуальним дала позитивні наслідки. З кінця 1928 року в Каланчаку широко розгорнувся рух за створення колективних господарств. 1928 року створено ТСОЗи «П’ятикрила зірка», ім. Шевченка, а 1929 року — «Шлях до комунізму», «Червоний партизан», «Червоний хлібороб». ТСОЗ «П’ятикрила зірка» налічував 43 члени та 187 їдців, мав 644 десятини землі та 2 трактори, 27 голів худоби.
В 30-і роки на базі колишніх ТСОЗів в Каланчаку виникли 9 колгоспів (XVII партз’їзду, ім. 1 Травня, «Серп і Молот», «Партизан» та інші), які об’єднали понад 1 тис. господарств, мали більше як 16 тис. га сільськогосподарських угідь, понад 1,8 тис. голів великої рогатої худоби, 960 свиней та понад 6,9 тис. овець6.
Велика роль в економічному й організаційному зміцненні колгоспів належала Каланчацькій МТС, організованій 1929 року. В 1939 році вона мала 96 тракторів та інших сільськогосподарських машин. За високі показники в роботі бригадири тракторних бригад А. Ф. Жицький, І. П. Княгницький, П. Ф. Чепурко, П. Д. Кривенко і тракторист А. Д. Рудницький були висунуті кандидатами на Всесоюзну сільськогосподарську виставку 1939 року. В 1940 році MTС вийшла в число передових. Вона одержала перехідний Червоний прапор Миколаївського облвиконкому і обкому КП(б) України.
З промислових підприємств Каланчака працювали маслозавод та паровий млин.
Великі зміни стались у культурному житті населення. В селі працювали бібліотека, клуб. З 1939 року в Каланчаку, який з цього часу став центром однойменного району, виходила районна газета «Червоний перекоп».
Але творчу працю трудівників Каланчака, як і всієї Країни Рад, порушила війна, розпочата німецько-фашистськими загарбниками. В час грізної небезпеки виявилися кращі риси нащадків турбаївців. Більшість чоловіків призовного віку у перші дні Великої Вітчизняної війни пішли на фронт, їх місце зайняли жінки. Країні потрібен був хліб, і люди вчасно зібрали його та здали державі. Для боротьби проти диверсантів був сформований винищувальний загін; споруджувалися оборонні укріплення.
Вороги окупували Каланчак 11 вересня 1941 року. Окупаційний режим супроводився повальними арештами,- катуваннями та розстрілами радянських людей, особливо активістів. У листопаді 1941 року фашисти провели масові обшуки і заарештували 350 жителів, багатьох з яких піддали тортурам. У травні 1942 року було розстріляно 43 чоловіка. У концтаборі, створеному на території колишнього колгоспу ім. Будьонного, окупанти розстріляли 139 радянських військовополонених.
З перших днів окупації жителі Каланчака виявляли стійкість і мужність. Ризикуючи життям, вони визволяли з полону радянських воїнів, переховували партизанів, вели агітацію та допомагали молоді уникнути відправки на каторжні роботи. Г. Я. Пшенична, О. Д. Вершенко, К. Є. Шустова, М. С. Ткаченко, О. К. Кучеренко та багато інших переховували в себе воїнів, які тікали з полону. М. С. Сопельник попередила групу моряків Дніпровської флотилії, що пробивалися до Криму, про небезпеку.
Справжніми патріотами виявили себе Ю. П. Чорний та його дружина Д. Ф. Чорна. Люди похилого віку, ризикуючи життям, в 1942 році врятували від німецького полону і вилікували тяжко пораненого моряка Чорноморського флоту І. Р. Литвина. Нині І. Р. Литвин — директор Знаменівської восьмирічної школи на Дніпропетровщині. Своїх рятівників з Каланчака він ніколи не забуває, приїздить сюди, пише щирі й вдячні листи.
Під час окупації загинули від руки фашистських катів С. К. Гаран — комуніст, голова колгоспу «Червоний селянин», а також активісти села І. Ю. Процько, М. Т. Дадижа, П. 10. Голубцов, Є. Я. Левицька. Віддав життя за Вітчизну комуніст, керівник партизанського загону в Кримських горах Ф. С. Харченко.
2 листопада 1943 року радянські війська з боями визволили Каланчак від окупантів. Під час цих боїв загинуло 98 бійців і командирів, яких поховано на місці, де фашистські варвари зруйнували пам’ятник В. І. Леніну. Після війни трудящі спорудили пам’ятник В. І. Леніну і полеглим воїнам.
Немеркнучою славою вкрили себе на фронтах багато жителів Каланчака. Т. Я. Левицькому посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Досвідчений командир саперного відділення, кавалер ордена Слави 2-го та 3-го ступенів, Т. Я. Левицький 4 грудня 1944 року під час форсування Дунаю під Будапештом одним з перших досяг ворожого берега. Незважаючи на тяжке поранення, він прийняв на себе командування ротою, яка утримала плацдарм, завдяки чому радянські війська одержали змогу без перешкоди форсувати Дунай. Іменем героя названо вулиці в Херсоні та Каланчаку, де в день Перемоги 9 травня 1969 року встановлено його погруддя.
Відступаючи під натиском Червоної Армії, гітлерівці зруйнували і пограбували господарства всіх колгоспів районного центру, знищили МТС, млин, маслозавод, бібліотеку, лікарню, клуб та інші громадські приміщення, спалили багато будинків колгоспників. Трудящі негайно приступили до відбудови зруйнованого господарства. Не було тягла, запасів зерна, машин. Зібраним у населення зерном жінки, підлітки та старики засіяли перші гектари навесні 1944 року.
Після окупації в Каланчаку залишилася ледве третина робочої худоби—646 коней та 244 голови великої рогатої худоби. Справи поліпшились, коли наприкінці 1943 року відновила роботу Каланчацька МТС, а з фронтів Великої Вітчизняної війни почали повертатися демобілізовані воїни. Наприкінці 1944 року в колгоспах Каланчака працювало рільниками, механізаторами, бригадирами, -завідуючими фермами, бухгалтерами 157 колишніх фронтовиків. Механізатор Л. Т. Орличенко, який ще до війни був ударником праці, а на фронтах війни показував приклади доблесті і героїзму, повернувшись додому, відремонтував комбайн «Комунар», яким щодня скошував по 15—20 га хліба.
Активно допомагали налагоджувати господарство армійські частини, які визволяли Каланчак. Ще йшли бої за Перекоп, а червоноармійці організували пересувну ремонтну майстерню, яка протягом березня—квітня ремонтувала трактори Каланчацької МТС в полі під час сільськогосподарських робіт.
Справжній трудовий героїзм у відбудові сільського господарства виявляли молодь і її передовий загін — комсомольці. У липні 1945 року на першому районному зльоті молодих передовиків сільського господарства було вирішено створити комсомольсько-молодіжні ланки та тракторні бригади, які включаться в соціалістичне змагання за піднесення колгоспного виробництва.
Районний комітет партії та райвиконком приділяли багато уваги відбудові шкіл, клубів, кінотеатрів, районної лікарні. Протягом 1945 року в Каланчаку з допомогою держави відновили роботу лікарня, всі школи, було відремонтовано 37 хат колгоспників та споруджено 24 нові.
В 1950 році 9 артілей райцентру об’єдналися у три великі колгоспи: «Партизан», «Перемога» та ім. Будьонного (згодом ім. 40-річчя Жовтня). Кожен з колгоспів мав по 7—8 тис. га земельних угідь, значну кількість техніки. .
Завдяки впровадженню у рільництво нових досягнень науки і передового досвіду збільшувалось виробництво сільськогосподарських продуктів. Так, у 1957 році в колгоспі «Перемога» пересічно збирали по 18 цнт зернових з га проти 10,7 цнт зернових у 1951 році.
За досягнуті успіхи в розвитку господарства і заготівлі зерна, м’яса, молока тощо 1958 року багатьох колгоспників Каланчака нагороджено орденами і медалями Союзу РСР. Ордена Леніна удостоено телятницю колгоспу «Партизан» Н. І. Іващенко; Трудового Червоного Прапора — голову колгоспу «Перемога» I. 3. Розума; «Знак Пошани» — тракториста Каланчацької МТС Г. Є. Овчаренка, бригадира колгоспу ім. 40-річчя Жовтня М. Г. Зінченка і колгоспницю А. М. Зайцеву.
В 1960 році колгоспи Каланчака виконали план продажу державі, хліба на 104 проц., на кожні 100 га угідь виробили по 112,8 цнт молока, 25 цнт м’яса, по 107 кг вовни. Механізатори І. Т. Орличенко та С. К. Тишевський зорали кожен близько 1300 га умовної оранки при зобов’язанні 900 га. Городники Каланчака одержали в середньому з кожного гектара по 128 цнт овочів.
Великі перетворення сталися на селі в 60-х роках, коли в посушливі степи Таврії прийшла життєдайна дніпровська вода. Більшість жителів були активними учасниками спорудження найбільшої з будов восьмої п’ятирічки,— Північно-Кримського каналу. Головна траса каналу, ширина якого 120 метрів і глибина — 4 метри, пройшла за 3—4 км від села.
1964 року колгоспи Каланчака перетворено на радгоспи «Каланчацький», «Партизан» та «Жовтневий». Води Північно-Кримського каналу живлять 4749 га земель. На колись посушливих землях трудівники радгоспів вирощують озиму пшеницю, кукурудзу, кормові трави, рис, овочі та фрукти.
З 1967 року Каланчак став селищем міського типу.
До 100-річчя з дня народження В. І. Леніна та на честь XXIV з’їзду КПРС і XXIV з’їзду КП України трудящі Каланчака розгорнули соціалістичне змагання за дострокове виконання виробничих планів. Здійснюючи свої зобов’язання, робітники всіх трьох радгоспів план п’ятирічки виробництва зерна виконали на 102 проц., У радгоспі «Партизан» зібрано з гектара по 28 цнт, а в радгоспі «Каланчацький» — по 30 цнт озимої пшениці. Ще більших досягнень домоглися трудівники радгоспу «Жовтневий», де врожай зернових становив 37 цнт, рису — 48,2 центнера.
Перевиконали завдання восьмої п’ятирічки районні харчо- і побутовий комбінати, «Сільгосптехніка», масло- і рисозаводи та інші підприємства і організації.
Успішно виконали промислові підприємства Каланчака і завдання першого року дев’ятої п’ятирічки. 1971 року вони реалізували продукції на суму 17282 тис. крб. На 1972 рік у райцентрі є 23 партійні організації, які об’єднують 476 членів та кандидатів у члени КПРС. Комуністи трудяться в усіх галузях народного господарства. Під їх керівництвом наполегливо працюють комсомольці. Про авторитет комсомольської організації свідчить наявність 22 осередків, які налічували в 1972 році 850 комсомольців, переважна більшість яких працює безпосередньо на виробництві, а багато комсомольців очолюють бригади, ферми, ланки. Трудівники рільничої бригади в радгоспі «Жовтневий» досягли високих успіхів у вирощуванні зернових культур і особливо рису. Врожайність на полях бригади перевищує 30 цнт пшениці та 55 цнт рису з гектара.
Жителі Каланчака люблять і прикрашають рідне селище. Лише 1960 року вони висадили на його вулицях 7700 фруктових дерев, 935 кущів винограду.
Виконком селищної Ради і його актив постійно турбуються про впорядкування вулиць, майданів, парків, садиб. Комсомольці та молодь розбили в селищі новий парк. Озеленено садиби радгоспів і шкіл. Лише за 1967—1968 рр. заасфальтовано близько 40 тис. кв. метрів вулиць і тротуарів, прокладено 3300 метрів водопровідної мережі.
В 37 магазинах і кіосках продаються промислові і продовольчі товари. Для задоволення потреб населення організовано 7 майстерень побутового обслуговування.
Пересувні майстерні виїжджають на тваринницькі ферми і польові стани.
Міцно ввійшов в життя і побут газ. Підключення селища до електролінії Каховської ГЕС дало змогу населенню широко застосовувати електроенергію в побуті. Стали доступними для трудівників сьогодні радіомовлення і телебачення.
В надійних руках перебуває охорона здоров’я трудящих селища. Населення обслуговують 19 лікарів і 74 медичні працівники з середньою спеціальною освітою.
Порівняно з минулим, корінні зміни сталися в галузі шкільної освіти. В дореволюційні часи в Каланчаку вчилися діти переважно заможних селян. Тепер середню, восьмирічну і дві початкові селищні школи відвідують понад 1,2 тис. школярів. Крім того, працює середня школа робітничої молоді. Педагогічний колектив шкіл налічує 93 чоловіка. Для обдарованих дітей відкрито музичну школу, в якій навчаються діти робітників та службовців.
Вечорами й у вихідні дні трудівники селища відвідують 2 радгоспні клуби, будинок культури, де провадиться різноманітна культурно-масова робота. В просторому залі на 450 місць демонструються кінофільми, аматори місцевого драматичного колективу ставлять п’єси українських і російських драматургів. Перед жителями селища виступали артисти театрів України, Аджарської АРСР та Грузинської PСP.
До послуг трудящих районні бібліотеки для дорослих та дітей. Мають свої бібліотечки радгоспи. Популярними в Каланчаку стали нові обряди: урочисті реєстрації шлюбів, проводи до Радянської армії, урочисте вручення паспортів, посвячення юнаків та дівчат у робітники.
У Каланчаку народився український радянський письменник І. Д. Дніпровський (1895—1934 рр.).
Втілення в життя рішень XXIV з’їзду КПРС стане реальним кроком на шляху перетворення селища на одне з квітучих міст півдня України.
А. Е. ВІРЛИЧ, Л. М. ГРУДЄВА, І. Д. РАТНЕР, В. А. ЦИГАНКО, В. С. ЧИСТИКОВ