Панютине, Лозівський район, Харківська область
Панютине — селище міського типу, центр селищної Ради, розташоване за 7 км від Лозової, на лінії Поденної залізниці. Населення — 9700 чоловік. Панютинській селищній Раді підпорядковане село Царедарівка.
Панютине виникло 1869 року під час прокладання Курсько-Харково-Севастопольської залізниці. Спочатку воно мало назву Лозова-Азовська, а згодом було перейменоване в Панютине за ім’ям царського генерала Панютина, на землях якого була побудована станція.
У 70-х роках тут було завершено спорудження паровозного депо та ремонтних майстерень. Розрослось і саме селище. Відкрилися крамниці, споруджено млин, склад лісоматеріалів. На цей час Панютине вже мало дві забудовані кам’яними будинками вулиці — Лиманівку та Іванівку. Тут жила адміністрація станції, депо та майстерень, робітники ж тулилися в бараках і вогких землянках.
Населення Панютиного зростало за рахунок жителів навколишніх сіл та селян-відхідників з України, а також з Рязанської, Орловської, Курської і Тамбовської губерній, гнаних на заробітки безземеллям і голодом. Частина селян, що приходила в Панютине на тимчасову роботу, залишалася в селищі жити постійно.
В 90-х роках вантажооборот станції почав швидко зростати і на 1902 рік досяг майже 5 млн. пудів.
Умови праці в депо були тяжкі. Робочий день дорослих тривав 12—14, а підлітків — 11—12 годин. Не було ніякої охорони праці. Мізерного заробітку ледве вистачало на прожиття. Але й він всіляко урізувався. Адміністрація широко застосовувала систему штрафів. Наприклад, за «порушення тиші й порядку шумом чи криком» накладався штраф 1 крб., «ходіння без діла» — 1 крб., «зняття або псування об’яв» — 75 коп., за «влаштувайня безпорядків», «участь у незаконних зборищах на території депо» й «грубе поводження» з майстром та іншим начальством робітників негайно звільняли.
У селищі була тільки одна початкова школа, в якій навчалися переважно діти місцевих багатіїв, зате були дві церкви й два трактири.
В кінці 90-х років робітники Панютиного включаються в революційну боротьбу. Важливу роль у цьому відіграв професіональний революціонер С. А. Лозовський (Дрідзо), який працював у паровозному депо ковалем. Він створив соціал-демократичний гурток, організував робітничу бібліотеку.
В селищі розповсюджуються марксистська література, більшовицькі листівки. Передові робітники депо зв’язалися з редакцією газети «Искра», надсилали до неї свої кореспонденції.
Так, в «Искре» № 33 від 1 лютого 1903 р. було вміщено кореспонденцію з ст. Панютине за підписом «Один із багатьох», в якій розповідалося про тяжке становище залізничників. Кореспондент надіслав до редакції також прокламацію, що розповсюджувалась на станції. «Успіх прокламації був величезний,— писалося в «Искре»,— всі читали й були задоволені, що знайшлися люди, які не посоромилися розкрити зловживання адміністрації. Ця прокламація потрапила також і в навколишні села, де зустріла співчуття». Редакція «Искры» зазначала, що одержана прокламація (вона йшла за підписом «Організовані робітники Панютинської залізничної майстерні») дуже добре описувала тяжке становище робітників, експлуатацію їх, закликала до єднання і закінчувалася словами: «Геть царський уряд, уряд насильства і свавілля, уряд хижаків та грабіжників».
В період першої російської революції 1905—1907 рр. панютинські залізничники яскраво продемонстрували свою революційну солідарність з усім пролетаріатом Росії. Робітники депо активно включилися у Всеросійський жовтневий політичний страйк. Припинилась робота в депо, замовкли телефон, телеграф. У селищі відбуваються мітинги.
Особливо активними були виступи робітників Панютиного у дні Грудневого збройного повстання. Панютинці оголосили страйк, обрали делегатів на з’їзд залізничників, що проходив у Лозовій 11 грудня 1905 року.
Готуючись до збройного виступу, робітники депо захопили в одному з вантажних вагонів 9 гвинтівок. В селище прибула військова команда, яка заарештувала кількох робітників, зокрема одного з найактивніших — слюсаря депо Ляха. Робітники зажадали звільнення всіх арештованих, але одержали відмову. Тоді вони звалили з рейок паровоз і вагони, припинивши рух поїздів.
Проте сили виявились нерівними, виступ робітників було придушено. Організаторів страйку — Горюнова і Чистякова — було тут же повішено, інших — заарештовано. Багатьох робітників звільнено з роботи.
Але й після поразки революції, в роки столипінської реакції, імперіалістичної війни революційна діяльність панютинських залізничників не припинялась, тільки тепер вся робота провадилася у глибокому підпіллі.
Після Лютневої революції у депо було створено соціал-демократичну групу. До неї входили молоді робітники Фуфрянський, Дашков, Галиченко, Помазан, Зубарев, Незнамов та інші. У серпні 1917 року в Панютиному було створено більшовицький осередок, який став основою місцевої організації РСДРП3. Панютинська організація мала великий вплив на весь Залізничний район і навколишні села. У вересні 1917 року її представники брали активну участь у роботі Харківської конференції більшовиків.
Звістка про перемогу збройного повстання 25 жовтня 1917 року в Петрограді дійшла до Панютиного через три дні. Відразу ж, як тілрки стало відомо, що влада в Петрограді перейшла до рук Рад, робітники депо станції Панютине створили загін Червоної гвардії. На чолі загону став молодий машиніст Ё. Ю. Фуфрянський. Зброї було мало, але панютинцям допомогли харківські робітники. Вони передали червоногвардійцям 100 гранат, 48 ящиків патронів, 5 кулеметів та іншу зброю. На початку грудня 1917 року панютинські червоногвардійці об’єдналися з лозівськими та катеринівськими. В середині грудня 1917 року зведений загін вперше прийняв бій з великими силами гайдамаків, що захопили станцію Лозову, перерізали залізничну колію, намагаючись пустити під укіс ешелон червоногвардійців, який ішов на Дон для боротьби проти кадетсько-каледінських військ.
Штаб по боротьбі з контрреволюцією на півдні Росії, очолюваний В. О. Антоновим-Овсієнком, посилає в район Лозової — Панютиного бронепоїзд, загін Червоної гвардії з робітників Петрограда і Москви та бойовий загін революційних солдатів під командуванням М. О. Руднєва. Гайдамаків було розгромлено, шлях на Донбас звільнено.
Панютинська Рада робітничих депутатів була створена в березні 1918 року. Вона одразу повела рішучу боротьбу проти місцевих багатіїв та спекулянтів. Уже в березні 1918 року було прийнято рішення оподаткувати купців на суму 50 тис. крб. і врегулювати ціни на місцевому ринку.
У квітні 1918 року Панютине було окуповане австро-угорськими й німецькими інтервентами. Разом з робітниками Лозової панютинці вели вперті бої з ворогом. Селище кілька разів переходило з РУК у руки. Радянську владу тут було відновлено тільки на початку 1919 року. 15 січня 1919 року окрема група військ П. Ю. Дибенка визволила Панютине.
Після визволення селища від петлюрівців партійний осередок очолив О. Ю. Фуфрянський. Згодом О. Ю. Фуфрянський пішов до лав Червоної Армії; спочатку він був призначений комісаром Таращанського полку, а потім — прикомандирований до штабу Миколи Щорса. Керівником панютинської партійної організації став Г. Ф. Лимаренко. У березні 1919 року вона була представлена на III з’їзді КП(б)У.
У квітні 1919 року в селище прибув агітпоїзд 2-ї Української армії. Тут же на станції було проведено мітинг, на якому агітатори розповіли про тяжке становище на фронтах і закликали робітників стати на захист Радянської влади. Панютинці одразу відгукнулися на цей заклик, і того ж дня робітники депо створили загін імені В. І. Леніна, який влився в 2-у Українську армію.
У червні 1919 року в Панютине ввірвалися банди Денікіна, та в грудні цього ж року білогвардійці були вигнані.
У боротьбі проти Денікіна активну участь брали панютинські залізничники. В депо було збудовано бронепоїзд «Смерть або перемога». Перше бойове хрещення бронепоїзд прийняв під станцією Понирі, вступивши в бій з трьома бронепоїздами денікінців, що рвалися до Москви, і вийшов переможцем. Бронепоїзд брав також участь у розгромі банд Юденича під Петроградом та армії Міллера й Чайковського на Петрозаводському напрямку, бився на польському фронті в районі станції Рєчиця — Жлобін — Бобруйськ. Восени 1920 року бійці бронепоїзда вщент розгромили банду білих козаків-дагестанців у районі Наурська. Свій героїчний шлях бронепоїзд завершив на Закавказзі. На фронтах громадянської війни на бронепоїзді «Смерть або перемога» відзначилися панютинці П. Банний, П. Авдеев, А. Крайнюк, П. Блинчиков, брати Трохим і Михайло Сердюки.
Після розгрому денікінців у селищі почало налагоджуватися мирне життя. Відновили роботу партійна організація, радянські установи. 9 березня 1920 року була затверджена комсомольська організація селища. Першими комсомольцями Панютиного були Н. Левіна, О. Сарана, І. Грищенко, Н. Долгих, Н. Худаева, Н. Никонов, Є. Янко та ін. 5 квітня 1920 року представники панютинської комсомольської організації взяли участь у роботі І Катеринославського губернського з’їзду КСМ, а потім і II Всеукраїнського з’їзду КСМ, на якому від панютинської комсомольської організації делегатом був О. Л. Сарана.
Комсомольці впорядкували деповський клуб, відкрили бібліотеку, організували гуртки художньої самодіяльності — драматичний, музичний та хоровий. У клубі ставилися п’єси, відбувались виступи «живої газети». Крім того, випускалися стінні газети та бойові плакати.
Активну участь у роботі комсомольської організації брали товариші Оровецький, Штихно, Гавриленко, Кисляк, Довбич, брати Фуфрянські, Гринь та інші.
Залучаючи до роботи сільську молодь, панютинські комсомольці організували клуб у селі Царедарівка. Робкори селища брали участь у 1-й Республіканській нараді робкорів. Делегатом від Панютиного був П. Сиротенко.
Коли в 1920 році імперіалісти почали новий похід проти молодої Радянської республіки, партійна і комсомольська організації одразу ж підняли робітників депо і станції на боротьбу з ворогом. 22 панютинські комсомольці пішли добровольцями в Червону Армію. Крім того, 10 комуністів і комсомольців пішли на польський фронт агітаторами. Серед них П. Авдеев, А. Клюшниченко, О. Безпальченко, Д. Гусаков, П. Лебеденко, І. Петухов та інші.
У селищі було проведено недільник «Червона молодь — Червоній Армії», під час якого у фонд армії було зібрано 195 540 карбованців.
Членів партії та комсомольців селища було переведено на казармений стан; створено військовий загін, очолюваний Н. Дашковим. Кожного дня після роботи в загоні провадилися заняття. Бійці навчалися стріляти з гвинтівки й кулемета, відвідували заняття з тактики. Дуже часто загін виїздив у навколишні села — Барвінкове, Самойлівку, Сахновщину, Краснопавлівку, на які нападали банди атамана Брови. Загін брав участь у розгромі великої банди в селі Чорноглазівка.
У жовтні 1920 року, коли до Синельникового підступили врангелівці і нависла загроза окупації Панютиного, робітники терміново підготували до евакуації устаткування ремонтних майстерень і депо. Коли загроза окупації була усунена, нормальна робота відновилася.
Після розгрому Врангеля панютинці, керовані партійною організацією, провели велику роботу по відбудові зруйнованого господарства. Необхідно було в короткий строк відновити роботу залізничного транспорту, забезпечити його паливом.
Партійна і комсомольська організації широко розгорнули паливну кампанію. Щоб не припиняти роботу депо, за рішенням більшовицького осередку було створено молодіжні ударні паливні бригади, які їздили рубати ліс поблизу станції Безпавлівка. У безпавлівських лісах ховалися рештки розгромлених банд і дезертири. Між комсомольцями та бандитами не раз відбувалися сутички. Під час однієї з них загинув комсомолець слюсар депо Я. Долецький. Велику роботу партійна й комсомольська організації провели по охороні маршрутних паливних ешелонів Донбасу.
У період громадянської війни чимало робітників, гнаних голодом, подались у навколишні села. В депо відчувалася гостра нестача робочої сили. Щоб забезпечити нормальну діяльність депо, партійна, комсомольська й профспілкова організації створили бригади агітаторів, які їздили по селах, провадили роз’яснювальну роботу, переконували робітників повернутися в депо. Це дало позитивні наслідки. Чимало робітників повернулися на виробництво.
Партійна організація депо створила також загін по заготівлі продовольства для робітників підприємств. Не раз бандити намагалися захопити валки з хлібом, але продзагін завжди відбивав напади і своєчасно доставляв хліб робітникам.
У 1925 році паровозне депо і весь паровозний парк із станції Панютине було переведено в Лозову, де на цей час побудували нове паровозне депо. В Панютиному ж на базі ремонтних майстерень було споруджено вагоноремонтний завод. Тоді ж у селищі відкрилося залізничне училище, яке готувало кадри вагоноремонтників не тільки для заводу, а й для інших підприємств НКШС. За рік залізничне училище випускало близько 400 спеціалістів: слюсарів, столярів, ковалів, інструментальників.
У 1929 році серед робітників Панютинського вагоноремонтного заводу почалося змагання за ударну працю. Зачинателем його були комсомольці, бригада столярів: П. Оровецький, О. Кишинський, О. Горобцов та ін. Партійна організація заводу активно поширювала передовий досвід боротьби за ударну працю, за зниження собівартості продукції. Було створено ударні бригади комуністів: Начинова, Гаркавенка, Сльоти, Борисова, Сердюка, Тотубаліна та інших. В роботі першого Всесоюзного з’їзду ударників у Москві, як делегат від заводу, брав участь П. Оровецький (нині — відомий письменник).
Чимало цінних раціоналізаторських пропозицій по механізації виробничих процесів внесли робітники Кузьменко, Начинов, Петровський, Володій та ін. Незабаром двом цехам заводу було надано звання ударних. Соціалістичне змагання охопило весь колектив підприємства. В 1930 році по випуску продукції і зниженню собівартості завод зайняв перше місце серед ремонтних заводів НКШ.
Велику роль відіграли партійна, комсомольська та профспілкова організації заводу в боротьбі за колективізацію сільського господарства району. Протягом 1929—1930 років з заводу в села Катеринівку, Смирне, Царедарівку, Краснопавлівку, Артільне-Князеве та Хлібне виїздили бригади агітаторів, які словом і ділом вели за собою селян, долали опір куркульства.
24 серпня 1929 року, на прохання робітників Панютинського вагоноремонтного заводу, Президія Харківського окрвиконкому прийняла постанову про надання підприємству імені Ф. Е. Дзержинського. Заводські та районні партійні органи постійно дбали про поліпшення виробничої діяльності заводу. Так, на засіданні бюро Лозівського РК, при обговоренні стану роботи підприємства було вирішено поповнити склад працівників заводу кваліфікованими спеціалістами та активізувати діяльність ударних бригад.
Великі завдання, поставлені перед транспортом у другій п’ятирічці, вимагали розширення виробничих площ заводу та збільшення випуску з ремонту вантажних вагонів, яких країна потребувала все більше. Тому в 1935 році завод реконструювали. Було збудовано нові цехи, поповнився верстатний парк.
У цей час на заводі розгортається стахановський рух. Передовики виробництва Я. Громов, І. Кравченко, В. Бриксін щоденно виконували змінні завдання на 400 проц. Лави стахановців невпинно зростали. Якщо в лютому 1936 року на ПВРЗ налічувалося 340 стахановців, то в березні було вже 470, а в квітні — понад 500. З кожним днем збільшувався випуск вантажних вагонів. Підприємство жило повнокровним життям, усі злободенні питання виробництва висвітлювалися у 29 цехових стіннівках та в заводській багатотиражці «Панютинський вагонник», що регулярно виходила з 1935 до 1941 року. У 1940 році завод уже давав 850 вантажних двовісних вагонів, тобто у два з половиною рази більше, ніж у 1925 році.
Великих змін зазнало і саме селище Панютине. На кошти заводу було споруджено кілька великих двоповерхових будинків, 3 магазини, спортивний зал, бібліотеку, стадіон, школу, лікарню. Було оновлено парк, де насадили багато дерев, збудували літній кінотеатр, спортивні майданчики. У клубі заводу встановили обладнання для демонстрування звукового кіно.
Зростало селище також за рахунок індивідуального будівництва. Робітникам, які брали ділянки, завод давав позику, допомагав будматеріалами. Якщо до 1917 року в Пашотиному було 8 вулиць, то на 1940 рік їх уже налічувалося близько 30. Майже біля кожного будинку був фруктовий сад, вздовж вулиць росли декоративні дерева.
У 1941 році, коли фашистська Німеччина віроломно напала на нашу країну, багато робітників у перші ж дні війни пішли на фронт. Загроза окупації селища змусила терміново евакуювати завод у східні райони країни. Було вивезено устаткування, матеріальні склади, а також сім’ї трудящих.
15 жовтня 1941 року устаткування заводу прибуло на станцію Боготол Красноярського краю, де були невеликі майстерні вагонного депо. Робітники заводу, переважно жінки й молодь, почали будувати підприємство. Незабаром поряд з майстернями на пустирі виріс новий завод. Він почав випускати з ремонту вантажні вагони. Умови праці були тяжкі. Значна частина кваліфікованих робітників, як, наприклад, Н. Сердюк, В. Даниленко, А. Петруня, Л. Володій, П. Товстиченко, пішли добровольцями в діючу армію. І все ж цехи заводу працювали безперебійно. Замість батьків і чоловіків до верстатів стали жінки й підлітки.
Справжні зразки праці показували свердлувальниці Афанасьева, Левіна, столяри бригади Никитенка, токар Гуров, бригади слюсарів Муранова й Петренка, стругальник Виноградов, болторізальники батько і син Іванови.
Відмінно працювала й молодь, зокрема сестри Віра та Інна Микуленко, С. Зубенко, В. Гавриленко, В. Зубенко, І. Клюшниченко, Т. Андрійченко. Комсомольці й комуністи заводу провадили збір коштів у фонд оборони і теплого одягу для фронтовиків, організовували концерти в госпіталях, всіма силами допомагали Радянській Армії.
Власними силами робітники спорудили житлові будинки, дитячий садок, ясла. У 1942 році вагоноремонтники взяли шефство над колгоспом «Заря Октября» і допомагали колгоспникам ремонтувати машини та реманент. В свою чергу колгоспники допомогли робітникам організувати підсобне господарство, яке забезпечувало продуктами заводську їдальню.
У чорні дні фашистської окупації в Панютиному діяла підпільна група, до складу якої входили П. Ільїн, Г. Очеретенко, Л. Маусліс, І. Чернова, Є. Соловйова та інші. Патріоти розповсюджували листівки, провадили підривну роботу — псували обладнання на електростанції, всіляко перешкоджали виходу з ремонту фашистських танків. Окупанти жорстоко розправилися з підпільниками — всі вони були розстріляні.
У дні боїв за визволення селища від німецько-фашистських загарбників у районі станцій Лозова — Панютине точилися запеклі бої.
У вересні 1943 року Панютине було визволене від фашистських загарбників. Робітники заводу повернулися із Красноярського краю в рідне Панютине. Все устаткування, вивезене під час евакуації, залишили в Боготолі.
За самовіддану боротьбу проти фашизму на фронтах Великої Вітчизняної війни було нагороджено орденами та медалями 216 робітників і службовців заводу. Двоє з них: О. Т. Удовиченко та Ю. Я. Чепіга удостоєні найвищої урядової нагороди — звання Героя Радянського Союзу.
Селище Панютине зазнало в роки війни великих руйнувань. Були зруйновані магазини, школи, лікарня, приміщення залізничного училища, більшість жилих будинків. Завод фашисти зруйнували вщент. Довелося будувати все заново. Спочатку деревообробний цех був у сараї, а складати вагони доводилося просто неба. З техніки на заводі було тільки п’ять верстатів, два молоти й два преси.
У післявоєнні роки колектив заводу під керівництвом партійної організації провів велику роботу по відбудові підприємства. В цьому робітникам Панютиного допомогли трудящі братніх республік. Сюди надходили верстати з Москви, ліс — із Красноярська, метал — з Уралу. В 1949 році закінчилося будівництво деревообробного, ковальського, механічного та вагоноскладального цехів. З 1951 року було введено в експлуатацію цехи — розбирання і ремонтно-механічний, а пізніше — будинок заводоуправління і цех підготовки вагонів. З того часу завод працює на повну потужність.
Після XX з’їзду КПРС, який викликав нове піднесення творчої ініціативи мас у боротьбі за побудову комунізму, колектив заводу ще тісніше згуртувався навколо партійної організації. Парторганізація заводу швидко зростала: в 1951 році вона налічувала 115 чол., у 1955 — 144, в 1960 — 207, а в 1964 — вже 258 чоловік.
На заводі набув широкого розмаху рух за комуністичну працю. Першими бригадами комуністичної праці на Панютинському заводі були ковальська бригада члена КПРС І. Сенькіна і столярна по розбиранню вагонів комсомольця О. Тюпи.
У 1959 році на заводі включилися в боротьбу за звання бригад комуністичної праці 41 бригада і три зміни, а за звання ударників комуністичної праці боролися 48 робітників. Того року було надано звання бригади комуністичної праці шести бригадам та багатьом робітникам — звання ударників комуністичної праці.
У 1961 році колектив заводу включився в боротьбу за звання колективу комуністичної праці. В ній взяли участь колективи всіх 6 цехів — 12 змін і 68 бригад. Тільки протягом перших років семирічки за ударну працю було нагороджено значками «Відмінник соціалістичного змагання» 260 чоловік.
Колектив заводу успішно справляється з завданнями, поставленими перед ним партією та урядом,— щороку план виконується в середньому на 112 проц., продуктивність праці підвищилась до 110 проц. За роки семирічки випуск промислової продукції зріс у 2,5 раза на тих самих виробничих площах. Такого збільшення випуску продукції і підвищення продуктивності праці було досягнуто завдяки механізації та автоматизації виробничих процесів.
Великий вклад у розвиток економіки і використання внутрішніх резервів внесли раціоналізатори заводу. Тільки за роки семирічки на заводі впроваджено 1060 раціоналізаторських пропозицій з економічним ефектом 236 тис. крб. У перших лавах людей, які працюють творчо, ідуть стругальник Ф. М. Осадчий, механік Ф. С. Федорець, коваль С. Т. Ренгевич, стругальник Н. К. Копа, майстер Є. А. Самсонов та багато інших.
Безперервно зростає технічна оснащеність заводу. За роки семирічки, крім потоково-конвейєрних ліній, здано в експлуатацію нову кисневу станцію. Газом, що надійшов із Шебелинки, повністю газифіковано завод і частину жилих будинків селища. Впроваджено комплексну механізацію транспортування, вантаження і розвантаження заготовок у ковальському цеху, механізовано установку для транспортування лісу тощо.
На заводі працюють 34 інженери і 107 техніків, крім того, вчаться в інститутах 19 чоловік, у технікумах — 77, у школах робітничої молоді — 114. І це в селищі, де була тільки одна початкова школа.
Завод потопає в зелені. На пустирі виріс великий фруктовий сад, територію підприємства заасфальтовано. Турбуються про культуру виробництва заводоуправління, профспілкові організації, кожен робітник.
Крім вагоноремонтного заводу, на території селища збудовано і введено в експлуатацію компресорну станцію газопроводу Шебелинка — Дніпропетровськ. Змінилось і саме Панютине. Виріс один великий масив з багатоповерховими будинками. Тільки в 1965 р. на благоустрій селища витрачено понад 35 тис. крб. Протягом цього року посаджено 4400 фруктових дерев, прокладено близько 6 тис. кв. м тротуарів. Усього ж за роки семирічки посаджено 18 тис. фруктових і декоративних дерев, прокладено понад 17 тис. кв. м тротуарів.
У селищі є книжковий магазин, комбінат побутового обслуговування, дві швейні майстерні, одинадцять продовольчих і промтоварних магазинів, дві їдальні, лазня, поліклініка, аптека, лікарня, пологовий будинок.
У 1957 році в Пашотиному на базі залізничного училища відкрито училище механізації та електрифікації сільського господарства. З часу його відкриття і до 1964 року випущено 4245 спеціалістів. Успішно діє в селищі філіал Харківського народного університету науки й техніки. На заняттях університету робітники та інженерно-технічні працівники слухають лекції викладачів Харківського інституту інженерів залізничного транспорту.
В 1959 році збудовано нове багатоповерхове приміщення школи, в якій на 1965 рік навчалося 1238 дітей.
На тому місці, де до революції були «залізничні благодійні збори службовців і майстрів», виріс заводський клуб з великою бібліотекою, читальним залом, кімнатами для занять гуртків художньої самодіяльності. Крім шкільних бібліотек і бібліотеки училища механізації та електрифікації сільського господарства, в селищі відкрито заводську бібліотеку, яка має понад 10 тис. книжок.
При заводському клубі працюють 8 гуртків художньої самодіяльності, в яких беруть участь понад сто вагоноремонтників, гуртки радіо- та фотолюбителів, «умілі руки». Для дітей відкрито балетну студію, курси баяністів і гуртки: танцювальний, драматичний, вокальний. З 1953 року на заводі щодня випускається стінна газета «Панютинський вагонник».
Велику увагу партійна організація заводу приділяє ідейно-виховній роботі серед колективу підприємства. Понад десять років на заводі працює на громадських засадах лекторська група товариства «Знання».
В цехах читаються лекції, доповіді, провадяться бесіди. В роботі заводського товариства «Знання» беруть участь майстри, технологи, конструктори, передовики виробництва.
Група членів товариства організувала при заводі клуб ударників комуністичної праці, університет здоров’я, університет для батьків, університет культури. Вони широко пропагують досвід передовиків і новаторів виробництва, борються за здоровий побут і культуру.
Колектив Пашотинського вагоноремонтного заводу шефствує над колгоспом ім. Жданова Лозівського району. Силами вагоноремонтників тут обладнано тваринницьку ферму з повного механізацією виробничих процесів, кормозапарниками, підвісну дорогу тощо. Було подано велику допомогу в устаткуванні виробничих майстерень, птахоферми та інших господарських приміщень. Комсомольці заводу подарували колгоспній бібліотеці майже тисячу книжок, виготовили обладнання для дитячих ясел.
Велика увага в селищі приділяється фізичному вихованню. До послуг панютинців два стадіони, спортивний зал. Працює сім секцій, які налічують майже 400 чол. Багатьма секціями на громадських засадах керують спортсмени-розрядники — активісти заводу В. Приходько, В. Сєверцев, А. Шалімов та ін. В 1963 році було підготовлено 52 розрядники різних видів спорту.
На березі озера відкрито районний піонерський табір. У його будівництві брав участь і колектив заводу. Силами заводу тут побудовано для дітей житловий будинок і їдальню. Лише в 1963 році оздоровлено в піонерських таборах і санаторіях 108 дітей. В селищі споруджено комбінат «Дитячий садок-ясла» на 230 місць.
Партійна і профспілкова організації не залишають поза увагою також оздоровлення і відпочинок панютинців. Тільки за роки семирічки путівки в санаторії та будинки відпочинку одержали 580 чол., тобто 55 проц. працюючих на заводі. В селищі споруджено штучне озеро, водну станцію, насаджено парк.
Свято шанують панютинці героїв, які полягли в боях проти німецько-фашистських загарбників, — на братській могилі воїнів палахкотить вогонь Вічної Слави. Бережуть жителі селища і пам’ять про своїх славних земляків. Ім’я О. Ю. Фуфрянського — машиніста депо, активного борця за встановлення Радянської влади, соратника Щорса, викарбувано на меморіальній дошці, встановленій на будинку заводоуправління. Меморіальна дошка встановлена також на школі, де вчився І. П. Власов — колишній столяр вагоноремонтного заводу, повпред СРСР в Данії, що загинув там у 1941 році від рук фашистів.
Відрадні перспективи розвитку Панютиного. Протягом п’ятирічки передбачено побудувати новий кінотеатр, кілька житлових багатоквартирних будинків, кілька магазинів, лазню, прокласти 15 тис. кв. м тротуарів, реконструювати парк культури і відпочинку, висадити 12 тис. фруктових і декоративних дерев
В. Г. СІВАКОВ, І. П. ЦЕМЕНТЬЄВ