Устя-Зелене, Монастириський район, Тернопільська область
Устя-Зелене — село, центр сільської Ради, розташоване за 18 км від районного центру і за 38 км від залізничної станції Бучач. Захищене від холодних північних вітрів невисокими горами, що поросли лісом, село лежить наче у зеленій чаші, яку навпіл розділяє невеличка річка Горожанка, ліва притока Дністра. Через село проходить автошлях Тернопіль—Івано-Франківськ. Дворів — 339. Населення — 1214 чоловіка. Сільській Раді підпорядковані села Лука і Межигір’я.
Територія сучасного Устя-Зеленого була заселена ще в давні часи. Про це свідчить відкрита біля села палеолітична стоянка.
Перша згадка про Устя-Зелене належить до XIII ст. На той час воно входило до складу Галицько-Волинського князівства. На родючих землях Устя-Зеленого розвивалось скотарство і землеробство. Досить поширеними були рибальство і мисливство. Чимале місце посідало ремесло — гончарне, бондарне, ткацьке.
У 1349 році Устя-Зелене підпало під владу шляхетської Польщі. Протягом XV—XVI ст. воно належало різним магнатам — Бучацьким, Синявським, Язловецьким, Милецьким, які нещадно експлуатували населення.
З метою пожвавлення торгівлі, розвитку ремесла та збільшення прибутків польський король Сигізмунд II Август у 1548 році надав Устю-Зеленому магдебурзьке право. Були дозволені щотижневі торги та щорічний ярмарок.
Переведенню Устя-Зеленого до розряду містечок сприяли й оборонні цілі, зокрема потреба створити в краї ряд укріплених місць для захисту від нападів татаро-турецьких орд, які весь час чинили грабіжницькі наскоки. Особливо спустошливими вони були в 1620, 1626, 1629 роках.
Чимало жителів Устя-Зеленого були активними учасниками Хотинської війни (1620—1621 рр.) проти турецько-татарських завойовників. Вони брали участь у битві під Хотином 1621 року, коли 40-тисячне козацьке військо разом з польським військом розбило турків і татар.
Часті напади кримських татар і турецьких яничар, реквізиції королівських військ затримували економічний і культурний розвиток Устя-Зеленого. Наприкінці XVI —на початку XVII ст. Устя-Зелене (друга назва Устя-Горожане) було невеликим містечком, заселеним ремісничим та землеробським населенням. Був розвинений гончарний промисел.
На початку XVII століття третина жителів містечка займалася ремеслом, дві третини — сільським господарством, Ремісники об’єднувалися в цехи. Найбільшими з них були шевський, кушнірський, різницький. Чимало жителів працювало в панському дворі, де виробляли пиво, розводили рибу, бджіл. Панові належали млини, цегельний і скляний заводи.
Польська шляхта пригнічувала і прагнула ополячити місцеве українське населення. В цій справі провідна роль відводилась костьолу, побудованому у XVII ст. Заборонялося обирати українців до магістрату, їм не дозволялося займатися торгівлею.
Міщан примушували виконувати різні повинності: шарварки, тяглові роботи, сплачувати податки: від будинків, грунтів, свійських тварин та ін. Земельний податок від лану становив 40 грошів. Якщо зважити, що за 15—16 грошів у той час купували найкращого барана чи вівцю, то сума ця для бідняків була значною. Панщина становила 1—2 дні щотижня на полях власника містечка. Крім того, селяни відробляли 6 днів на рік на т. зв. сезонних роботах — на збиранні врожаю, під час сінокосу тощо. Всі церковні й костьольні землі теж обробляли селяни в примусовому порядку.
На кінець XVII ст. Устецький ключ, до якого входило 12 навколишніх сіл, приносив власнику щорічний прибуток 27 353 злотих, а саме містечко — 6838 злотих.
Тяжке економічне становище, соціальний і національний гніт штовхали жителів Устя-Зеленого на боротьбу проти гнобителів. Особливо ця боротьба посилилась у період визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Восени 1648 року, з наближенням селянсько-козацьких військ, селяни Устя-Зеленого і сусіднього села Луки напали на шляхтичів і купців, що тікали під ударами повстанців, і забрали у них награбоване добро. Після Бучацького мирного договору (1672 р.) польський полководець Ян Собеський виступив проти турків. Вирішивши переправити свої війська на правий берег Дністра, він почав наводити міст через річку біля Устя-Зеленого. Тягар будівництва ліг головним чином на плечі населення містечка — усіх їх мобілізували на тяжкі земляні роботи.
Після 1772 року Устя-Зелене відійшло до Австрії. У 1785 році воно входило до Заліщицького, а пізніше — Станіславського циркулу. Переважна більшість жителів займалася сільським господарством. За даними 1787 року, містечку належало 1300 моргів орної землі, 1618 моргів городів, пасовиськ, лук та 493 морги лісу. З цих земельних угідь поміщик володів усім лісом, ставком (42 морги), 948 моргами лук, пасовиськами, городами та 71 моргом орної землі.
На початку XIX ст. землями містечка і поблизу нього заволодів граф Брунковський. Панщина тоді доходила до 3—4 днів на тиждень. Селяни повинні були працювати також на цегельному заводі, що належав пану. За користування пасовиськами чи луками або збирання хмизу в лісі селяни мусили відробляти в маєтку. Загалом грошовий, натуральний чинш та відробіткова рента становили 65 проц. всього доходу селянського господарства.
Економічне становище трудящих Устя-Зеленого не поліпшилось і після скасування панщини в 1848 році. Звільнившись від особистої залежності від поміщика, селяни повинні були сплатити викуп, який дорівнював двадцятикратній вартості щорічних селянських платежів пану. Селянам дісталися малородючі землі, розташовані далеко від місця проживання. До того ж після реформи селян позбавили права користуватися пасовиськами, лісом тощо. Гмінні та повітові установи на скарги про це відповідали відмовою, затягували розгляд заяв на багато років.
За даними 1914 року в Усті-Зеленому проживало 2634 чоловіка. їм належало 1100 моргів орної землі, лісу, сіножатей, городів, у т. ч. 150 моргів землі малопридатної для обробітку. В той час місцеві поміщики Альдштетер і Грос мали 837 моргів землі.
1794 року в містечку було відкрито початкову школу, де працював один учитель. У 1880 році почала діяти державна однокласна школа, навчання в якій велося польською мовою. Відвідували її переважно діти заможної верхівки.
В родині устє-зеленського церковного маляра 1863 року народився український художник Ю. І. Панкевич (псевдонім Простен-Добромисл), який закінчив місцеву школу (пізніше навчався в Бережанській гімназії). Він є автором портретів Т. Г. Шевченка, І. Я. Франка, пейзажів і книжкових ілюстрацій.
Важким тягарем на плечі трудящих лягла перша світова війна. До австрійської армії мобілізували багато жителів Устя-Зеленого. Село кілька разів переходило з рук у руки і дуже потерпіло від воєнних дій. Але перебування тут російських військ мало й позитивне значення. Революційно настроєні солдати відверто засуджували війну, царизм, експлуататорський лад, і їх настрої знаходили жвавий відгук серед трудящих містечка.
В листопаді 1918 року, після розпаду Австро-Угорської імперії, Устя-Зелене потрапило під владу буржуазно-націоналістичного «уряду» т. зв. Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР).
У липні 1919 року буржуазно-поміщицька Польща знову окупувала землі Східної Галичини. Встановився жорстокий окупаційний режим, якому трудящі чинили опір: відмовлялися виконувати військову повинність, бойкотували постанови польського уряду, не виконували розпоряджень місцевих властей.
Визволення трудящим принесла Червона Армія, яка в липні 1920 року вступила на західноукраїнські землі. 21 серпня жителі Устя-Зеленого радісно зустрічали бійців 122-ї бригади 41-ї стрілецької дивізії. Наступного дня у містечку було створено революційний комітет — перший орган Радянської влади — в складі п’яти чоловік. Згідно з декретом Галревкому про розподіл панської і церковної землі між безземельними та малоземельними селянами було розподілено поміщицьке майно і худобу. Провадилась підготовка до початку навчання в школі.
Але у вересні 1920 року польські окупанти, підтримані міжнародним імперіалізмом, знову загарбали західноукраїнські землі. Для трудящих Устя-Зеленого настав період жорстокої експлуатації, національного гноблення й політичного безправ’я. Почалося переслідування активних борців за Радянську владу. Кращі землі, ліси, сінокоси знову стали власністю панів Гроса, Гольдерта, куркулів, церкви. За даними перепису 1921 року, в Усті-Зеленому було 442 двори з 523 будинками, в яких проживало 2224 чоловіка. Місцеве населення займалося в основному сільським господарством, частково ремеслом та торгівлею. Жителям належало 3424 морги земельних угідь. На долю дрібних селянських господарств припадали переважно малородючі та малопридатні для хліборобства ділянки. Майже третина селянських дворів зовсім не мала ні землі, ні тяглової сили. У користуванні 483 господарств було 239 коней й 599 голів великої рогатої худоби. Малоземельні селяни гнули спину в наймах у куркулів. Селяни сплачували безліч різних податків — шляховий, місцевий, поземельний, за корову, собаку, на утримання сажотруса та інші.
Злидні були постійними супутниками бідняцького життя. З року в рік в Усті-Зеленому зростало безробіття. На кінець грудня 1936 року тут налічувалося 147 безробітних. Шукаючи кращої долі, бідняки кидали рідні місця і їхали за океан. З 1920 по 1939 рік з Устя-Зеленого виїхало до Канади, США та Бразілії понад 300 чоловік.
Населення весь час терпіло від різних хвороб, бо в Усті-Зеленому ніяких медичних закладів не було. Хоч у 1930 році тут проживало 2 приватні лікарі і 3 акушерки, але їхніми послугами користувалися дуже мало, бо за лікування вони брали велику плату. Не випадково серед населення, особливо дітей, була висока смертність.
На низькому рівні перебувала освіта. Грамотність серед населення була низькою. В середині 20-х років в селі працювала початкова школа, де 5 учителів навчало 197 учнів. Навчання велося польською мовою. З 1932 року школа стала семикласною. Її відвідували діти багатіїв, торговців, лихварів. За переписом 1931 року 65 проц. жителів села не вміли ні читати, ні писати. Ще більший процент неписьменних був серед українського населення Устя Зеленого. В містечку діяла невелика бібліотека. У 1931 році в ній налічувалося 248 книжок.
Трудящі містечка прагнули до возз’єднання з Радянською Україною. їх боротьбою керував осередок КПЗУ, який було створено в 1926 році. До його складу входили І. І. Гусак, М. С. Беднаровський (1944 року він загинув від рук оунівців), В. Й. Дидата інші жителі містечка. Члени осередку розповсюджували серед населення нелегальну літературу, розповідали про життя і досягнення трудящих Радянської України, підтримували зв’язок з Львівським і Станіславським комітетами КПЗУ. Звідти вони одержували комуністичні листівки. Велика кількість листівок була розповсюджена у містечку в 1934 році, напередодні 17-х роковин Великої Жовтневої соціалістичної революції.
У вересні 1939 року для трудящих Устя-Зеленого настали щасливі дні. Визволяючи своїх єдинокровних братів, бійці Червоної Армії вступили в село. Радісно зустріло населення своїх визволителів. Було створено тимчасовий селянський комітет, до якого ввійшли селяни-бідняки. У власність держави перейшли два млини, які раніше належали лихварям, між бідняками були розподілені панське майно, худоба, сільськогосподарський інвентар. В числі перших землю одержали і 30 сімей, що переселилися в село з-під румунського кордону.
З січня по червень 1940 року Устя-Зелене було районним центром (у червні райцентр було переведено в Коропець).
1940 року 40 бідняцьких господарств об’єдналися в колгосп «Комінтерн». Головою правління хлібороби обрали місцевого селянина К. Куриляка, ветеринара за фахом. Колгоспу виділили понад 100 га землі, держава видала допомогу: посівний матеріал, кредити на будівництво тваринницьких приміщень, два трактори, сільськогосподарський інвентар. Успішно пройшла перша колгоспна весна.
Через рік після визволення було відкрито лікарню на 35 ліжок, де працювало 3 лікарі. Трудящі вперше одержали змогу безплатно лікуватися.
Вже в перші місяці Радянської влади відбулися великі зміни і в галузі народної освіти та культури. З січня 1940 року за новою програмою розпочала роботу семирічна школа, в якій навчання велося рідною мовою. Її відвідували всі діти шкільного віку. При школі виникла піонерська організація. Однією з перших в її ряди вступила дочка колишнього члена КПЗУ Женя Гусак. Того ж року вона загинула від рук українських буржуазних націоналістів. В селі виникли курси для ліквідації неписьменності серед дорослих, гостинно відкрились двері клубу, бібліотеки.
Коли на Країну Рад напали гітлерівські орди, для трудящих Устя-Зеленого знову настали важкі дні. 6 липня 1941 року фашисти окупували містечко. Вони пограбували колгосп, закрили школу, клуб, бібліотеку, лікарню, переслідували сільських активістів.
За роки тимчасової окупації гітлерівці разом з українськими буржуазними націоналістами вивезли до Німеччини 110 юнаків і дівчат. У селян було відібрано 240 корів, понад 100 свиней, багато продуктів.
Трудящі Устя-Зеленого переховували поранених червоноармійців, саботували заходи фашистських властей, ховали худобу, зерно тощо.
Уродженець села І. А. Павелко (загинув 23 квітня 1944 року в концтаборі Грос-Розен) входив до ініціативної групи по створенню підпільної партизанської організації «Народна гвардія імені Івана Франка». Завдання організації виконували жителі Устя-Зеленого І. І. Гусак, якого потім схопили фашисти, С. І. Імнель, С. Штир. Від підпільників Станіслава вони одержували газети, листівки й поширювали їх серед місцевого населення. 14 липня 1943 року через село проходили загони партизанського з’єднання С. А. Ковпака. Населення допомагало народним месникам продуктами харчування, у переправі через Дністер тощо.
22 липня 1944 року частини 1-го Українського фронту визволили Устя-Зелене від німецько-фашистських загарбників. У боях за село і під час форсування Дністра в цьому місці загинуло багато радянських воїнів. Трудівники Устя-Зеленого свято шанують пам’ять загиблих. Жителі села ретельно доглядають братську могилу, тут не в’януть живі квіти.
Після визволення села від гітлерівських окупантів у ряди Червоної Армії влився 71 місцевий житель. Багато воїнів за бойові подвиги удостоєні урядових нагород. У боях за Радянську Батьківщину і за визволення від фашизму країн Східної Європи полягли 32 односельці, серед них 5 чоловік, які в 1941 році добровільно пішли на фронт.
Вшановуючи пам’ять воїнів-односельців і тих, хто віддав своє життя за свободу і незалежність Радянської Батьківщини, трудящі Устя-Зеленого напередодні 48-ї річниці Великого Жовтня в центрі села спорудили пам’ятник. Тут викарбувано прізвища односельців, що полягли в боях на фронтах Великої Вітчизняної війни та в боротьбі проти українських буржуазних націоналістів.
Зразу після визволення села від німецько-фашистських загарбників відновила роботу сільська Рада, було створено земельний комітет, який подавав допомогу найбіднішим селянським господарствам. За короткий час селяни відбудували громадське господарство, у тяжких умовах провели збирання врожаю та осінню сівбу зернових. На перешкоді будівництва нового життя стали вороги народу — українські буржуазні націоналісти, які тероризували мирних жителів, по-звірячому вбивали сільських активістів. Для боротьби із залишками банд в кінці 1944 року було створено місцевий загін самооборони у складі 17 чоловік. Відбулось немало збройних сутичок між бійцями загону і оунівцями.
У 1944/45 навчальному році відновила роботу семирічна школа. В ній навчалося 219 учнів, працювало 8 учителів. З 1948 року вона стала середньою. Розгорнули роботу сільський клуб, бібліотека.
Трудове селянство Устя-Зеленого рішуче ставало на шлях нового життя. У 1950 році в селі відновив роботу колгосп. До нього вступило 75 проц. селянських господарств. Головою правління артілі став місцевий житель-бідняк В. П. Надорожний. За колгоспом держава закріпила 906 га земельних угідь, з них 518 га орної землі. До березня 1951 року село було повністю колективізоване. Господарство вирощувало зернові культури, розвивало м’ясо-молочне тваринництво.
В перші післявоєнні роки в господарстві переважала ручна праця. Колгосп мав лише одну автомашину та 95 коней. Не вистачало реманенту, добрив. Все це негативно позначалося на врожайності і продуктивності тваринництва. У 1953 році, наприклад, було зібрано лише по 9,1 цнт пшениці, а на фуражну корову надоєно 1227 кг молока.
Партійна організація колгоспу, яка була створена у 1950 році, колгоспні активісти вихід з такого становища знаходили у широкому застосуванні передової агрономічної науки, досвіду передовиків. На початку 1956 року устє-зеленський колгосп об’єднався з колгоспом села Межигір’я. У користування артілі ім. Чапаева стало 1642 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 907 га орної землі, 15 га саду, 81 га лісу і 145 га лук.
Держава подала велику допомогу сортовим насінням, добривами тощо. Основні ділянки виробництва були забезпечені кваліфікованими кадрами. Все це дало позитивні наслідки. Вже 1956 року колгосп засіяв великі масиви землі високоврожайним сортовим насінням. Зібрано більший урожай, порівняно з попередніми роками. Кожен гектар посіву пшениці дав по 17,6 цнт зерна, цукрових буряків — по 313 цнт, картоплі — по 90,4 центнера.
На тваринницьких фермах у 1957 році вже було 222 голови великої рогатої худоби, 286 свиней. Прибутки колгоспу того року становили понад 1,5 млн. крб., що дало змогу ширше розгорнути будівництво. В 1958 році стала до ладу колгоспна електростанція потужністю 80 кіловат. Було електрифіковано ряд трудомістких процесів, насамперед у тваринництві.
Перехід техніки 1958 року у власність колгоспу значно поліпшив її використання, і це помітно позначилося на дальшій механізації робіт. Зростаючі прибутки дали змогу колгоспу виділяти значні суми на придбання техніки і капітальне будівництво. Він спорудив кормокухню, вівчарню, пилораму, корівник.
В січні 1966 року до колгоспу ім. Чапаева приєднався колгосп ім. І. Франка села Луки, а в березні 1970 року — ще одне господарство — «Зірка» села Тростянців. Об’єднаний колгосп одержав ім’я В. І. Леніна. Було створено чотири рільничі, одну тракторну та городню бригади, також 4 тваринницькі ферми і тваринницький комплекс для відгодівлі свиней. Центральна садиба колгоспу розміщена в Усті-Зеленому. Колгосп ім. Леніна — багатогалузеве господарство з розвинутим рослинництвом, м’ясо-молочним тваринництвом і свинарством. За ним закріплено 3658 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 2238 га орної землі. У 1972 році неподільний фонд колгоспу становив понад 2 млн. крб., валовий доход — понад 1 млн. крб.
Партійна організація і правління колгоспу дбали про зміцнення господарства, дальшу механізацію виробничих процесів, раціональне використання кадрів. Колгоспні поля стали краще удобрюватись органічними та мінеральними добривами, поліпшилась агротехніка. На початок 1972 року господарство мало 30 тракторів, 12 комбайнів, 22 вантажні та 7 автомашин спеціального призначення, в т. ч. 4 легкові. На тваринницьких фермах, токах та інших ділянках колгоспного виробництва використовується 156 електромоторів. У колгоспі виросли прекрасні кадри механізаторів та спеціалістів сільського господарства. Нині тут працюють 107 механізаторів широкого профілю, 35 шоферів, 26 агрономів, зоотехніків, економістів та інших спеціалістів.
Запровадження механізації, піднесення культури і агротехніки у колгоспному виробництві, невтомна праця трудівників колгоспних ланів дали плідні наслідки. Якщо в 1963 році колгосп збирав по 21,3 цнт зернових з гектара, то в 1971 році — 28,1 цнт з га, в т. ч. 33,1 цнт озимої пшениці. Буряківники колгоспу в першому році дев’ятої п’ятирічки виростили по 486 цнт цукрових буряків з гектара, що майже у півтора раза перевищує врожайність 1963 року.
Успішно розвивається тваринництво. На початок 1972 року в колгоспі налічувалося 1132 голови великої рогатої худоби, в т. ч. 409 корів, та 3940 свиней. У 1970 році введено в дію типовий комплекс для утримання і відгодівлі 3 тис. свиней з дворазовим виходом. Завершується спорудження комбікормового цеху потужністю 17 тонн трав’яного борошна на добу. На одному з заводів Латвійської РСР виготовлено для колгоспу агрегат АВМ-04. Після повного завершення комплексу колгосп спеціалізуватиметься на виробництві м’яса. Вже 1971 року на 100 га орної землі колгоспники виробили 105 цнт м’яса і 348,4 цнт молока.
В Усті-Зеленому є водяний млин, маслозавод, дві столярні майстерні, кузня, пилорама, цегельно-черепичний завод, який випускає 1380 тис. штук цегли на рік.
Економічне та ідейно-політичне життя спрямовує партійна організація, що об’єднує 54 члени і 2 кандидати в члени КПРС. Працюють 3 бригадні партгрупи. Великою пошаною в селі користується бригадир рільничої бригади комуніст М. Д. Саїк. Під його керівництвом у роки восьмої п’ятирічки колгоспники зібрали з кожного гектара по 404 цнт цукрових буряків і по 25,5 цнт зернових. Добре працюють комсомольці, яких у колгоспі 128. Створено 3 комсомольсько-молодіжні ланки для вирощування цукрових буряків та комсомольсько-молодіжну тракторну бригаду, очолювану делегатом 3-го Всесоюзного з’їзду колгоспників Я. Поясником. За відмінну роботу його нагороджено медаллю ЦК ВЛКСМ «Золотий колос». Самовіддану працю трудівників села відзначено урядовими нагородами. Ордена Леніна удостоєно свинарку П. М. Святківську. Орденом Жовтневої Революції нагороджено бригадира М. Д. Саїка. Двома орденами Трудового Червоного Прапора і трьома медалями «За трудову доблесть» нагороджено талановитого організатора колгоспного виробництва, який незмінно очолював колгосп понад 18 років, І. М. Сахненка, орденом Трудового Червоного Прапора — доярку М. М. Тимків, ланкову Ф. Д. Подлецьку, головного бухгалтера Р. І. Шеленко.
Зустрічаючи 50-річний ювілей Союзу РСР, колгоспники Устя-Зеленого добились значних успіхів. У 1972 році вони зібрали з гектара по 31 цнт зернових, 484 цнт цукрових буряків. На 100 га сільськогосподарських угідь вироблено 166 цнт м’яса, 383,3 цнт молока, на одну корову надоєно по 2784 кг молока. Колгоспу ім. Леніна вручено почесний диплом Тернопільського обкому КП України, виконкому обласної Ради депутатів трудящих та обласної Ради профспілок.
В селі діє розгалужена торговельна мережа. Тут є продовольчий, промтоварний, молочний, меблевий, комісійний, взуттєвий, книжковий та інші магазини. Працюють ковбасний цех, пекарня, чайна.
З кожним роком упорядковується Устя-Зелене. За 1960—1970 роки тут споруджено понад 120 індивідуальних житлових будинків, покритих черепицею та бляхою. В селі з’явились нові вулиці, водогін.
Жителів Устя-Зеленого і навколишніх сіл обслуговує дільнична лікарня на 50 ліжок. З 1967 року вона розміщена в новому приміщенні, побудованому на кошти колгоспу. Діє тут і амбулаторія. Про здоров’я трудівників турбуються 6 лікарів і 28 працівників з середньою медичною освітою.
Великі зміни сталися і в культурному житті села. Нині тут є середня школа, в якій навчається близько 500 учнів, працює 35 учителів.
Місцем культурного відпочинку хліборобів є будинок культури, де працюють 6 гуртків художньої самодіяльності: хоровий, духових інструментів, танцювальний, драматичний, струнних і народних інструментів, художнього слова. Часто з концертами перед колгоспниками в полі і на фермах виступає агіткультбригада. В будинку культури є стаціонарна кіноустановка. Напередодні і в дні відзначення 50-річчя утворення СРСР у будинку культури читався цикл лекцій: «В дружбі народів — наша сила», діяв кіно лекторій на тему: «В сузір’ї радянських республік-сестер». Широко відзначалися декади союзних республік, проводились тематичні вечори. У дні декади Російської Федерації в Усті-Зеленому відбулась зустріч з московськими поетами. Чимала роль у комуністичному вихованні трудівників села належить бібліотеці, в якій є 18,5 тис. книжок, її послугами користується понад 900 чоловік.
Виробничим і культурним життям Устя-Зеленого керує сільська Рада. До її складу обрано 43 депутати. Серед них — 28 колгоспників та 15 робітників і службовців. При сільраді діє 7 постійних комісій: сільськогосподарська, планово-бюджетна, торгово-побутова, соціалістичної законності, шляхово-будівельна, благоустрою та соціально-культурна. Бюджет сільської Ради в 1972 році становив 44 394 крб., у т. ч. на культурно-освітні потреби було відпущено 13 861 крб. У своїй роботі сільська Рада спирається на численні громадські організації — сільські комітети у Луці і Межигір’ї, товариський суд, жіночу раду, батьківські комітети, клубні ради тощо. В Усті-Зеленому діє комісія впровадження нових обрядів — зорин, весілля, урочистих проводів до Радянської Армії, вшанування ветеранів праці і передових людей колгоспного виробництва. В районному соціалістичному змаганні сільських Рад за 1972 рік Устє-Зеленську сільську Раду визнано переможцем. Їй вручено перехідний Червоний прапор райвиконкому та райкому профспілки державних установ.
Під керівництвом партійної організації, сільської Ради трудівники села успішно виконують рішення XXIV з’їзду КПРС, плани дев’ятої п’ятирічки.
М. Я. ГЛИНСЬКИЙ, Ю. М. ТРОФИМЯК