Білгород-Дністровський, Білгород-Дністровський район, Одеська область
Білгород-Дністровський (до 9 серпня 1944 р.— Акерман) — місто обласного підпорядкування, центр однойменного району. Розташований на правому березі Дністровського лиману, за 20 км від Чорного моря і за 100 км від Одеси, з якою сполучений залізницею і автомагістраллю. Населення 29,6 тис. чоловік.
Білгород-Дністровський існує вже понад 2,5 тис. років, хоч найдавніші сліди людського життя на місці сучасного міста сягають у незапам’ятні часи. В 1963 році на подвір’ї лікарні залізничників знайдено кам’яні знаряддя праці далеких предків сучасної людини — неандертальців, які жили приблизно 100—35 тис. років тому. Виникнення сталих людських осель на берегах Дністровського лиману відноситься до епохи бронзи. Десь за три тисячоліття тому племена, що жили на узбережжях лиману, мешкали в постійних житлах, уміли виготовляти залізні знаряддя праці та зброю, будували найпростіші човни. Вони знали первісне землеробство, тримали свійських тварин, ловили рибу. Пізніше, у середині 1 тисячоліття до н. е., на східному березі лиману жили скіфи, а на західному — гето-фракійські племена.
У VII столітті до н. е. багаті береги Дністровського лиману, як і північне узбережжя Чорного моря, привернули увагу древніх греків. Саме в ці часи у давній Греції серед племен відбувалося завершення розкладу родового ладу та формувалося класове суспільство. Земля, яка раніше була колективною родовою власністю, переходить у руки аристократичної верхівки. У зв’язку з цим багато греків, щоб уникнути класового гніту і в пошуках незайнятих земель, покидали свою батьківщину і відправлялися морем в далекі краї. Там, де порівняно нечисленні колоністи знаходили родючі землі і де до того ж верхівка місцевих племен була зацікавлена в обміні з іноземними купцями, виникали міста-колонії. Так, ще в VII столітті до н. е. із західного узбережжя Малої Азії почали переселятися греки, що осідали на південь від гирла Дунаю і на малесенькому острівці біля Дніпро-Бузького лиману (тепер о. Березань). У VI столітті до н. е. стали виникати порівняно великі міста на правому березі Бузького лиману (Ольвія), в т. ч. і на місці сучасного Білгорода-Дністровського. Спочатку місто мало назву Офіуса. Згодом його стали називати Тіра (від ріки Дністра, яку греки називали Тірас або Тіра).
Археологічними розкопками, що провадяться АН УРСР за участю Одеського археологічного та Білгород-Дністровського краєзнавчого музеїв, встановлено, що стародавнє місто лежало там, де за середньовіччя була фортеця, а також на прилеглих вулицях сучасного міста. Виявлено деякі вулиці стародавньої Тіри, підвали та фундаменти будинків і майстерень, рештки водопроводу, знаряддя праці, прикраси, уламки древніх статуй, посуд тощо. Інколи трапляються вирізьблені на мармурових плитах написи, окремі монети або скарби.
З кінця V століття до н. е. місто розбудовується, збільшується кількість населення, стають тіснішими його зв’язки з навколишніми племенами. З половини IV століття до н. е. тут карбувалися монети, спочатку срібні, згодом — мідні і навіть золоті. На цей час припадає розквіт ремісництва й торгівлі.
Тіра була незалежною рабовласницькою державою. Управляла нею колегія архонтів, яка щорічно переобиралася, а також рада і народні збори, право участі в яких належало усім вільним громадянам. Одначе вся влада належала рабовласницькій верхівці: землевласникам і купцям. Раби були позбавлені будь-яких прав.
У першій половині І століття до н. е. Тіра входила до складу Понтійської держави царя Мітрідата Євпатора, який намагався об’єднати країни Близького Сходу під своєю владою для опору римській агресії. Після загибелі Мітрідата Тіра, як і Ольвія, десь в 50 році до н. е. була розграбована і зруйнована союзом гетських племен, що жили в басейні річки Пруту. На початку І століття н. е. місто було відбудоване. У цей час на Нижньому Дунаї закріпилися римські легіони. На початку другої половини І століття Тіра визнала зверхність Риму, і на її монетах з’явилися зображення імператорів. У II столітті Тіра була перетворена римлянами у форпост їх володінь на півночі. Римський уряд надавав місцевим багатим купцям право безмитної торгівлі, захищав їх своїми військами від нападу племен, міської бідноти і рабів. На рубежі II—III століть Тіра вже була порівняно великим містом, де поруч з греками і римлянами жило багато виходців з гето—фракійських та скіфо-сарматських племен; це підтверджується залишками матеріальної культури: знайденим посудом, прикрасами та іншими речовими пам’ятками.
Внаслідок кризи рабовласницького Риму, а також постійних воєн на північному кордоні імперії, що тривали у III столітті н. е., місто занепадає. Ймовірно, що воно було зруйноване під час нападу готського племінного союзу в 40-х роках III століття. У другій половині того ж століття Дністровський лиман вже використовувався племінними дружинами для підготовки морських походів проти південнопричорноморських провінцій Римської держави. З цього часу протязі кількох віків через степи Південної Бессарабії проходили гунни, авари, булгари та інші кочові племена.
З VIII — IX століть розпочинається новий, слов’янський період історії міста. Ще в V—VI століттях пониззя Дунаю і величезна територія далі на схід були заселені слов’янськими племенами антів. У другій половині І тисячоліття Дністро-Бузьке Причорномор’я заселяли східнослов’янські племена тиверців і уличів. Археологами відкрито багато їх селищ і укріплених городищ, які розміщувалися на схилах балок і лощин. Слов’янське місто того часу називалося Білгородом. Візантійці іменували його Левкополем, тобто Білим містом.
В часи Київської Русі Білгород, як слов’янське місто, відігравав особливе значення на її південних кордонах. Київські князі, вирушаючи в похід на Царград, поповнювали тут свої дружини людьми і запасалися провіантом. Через Білгород проходили дружини Олега, Ігоря, Святослава. Проте в останнє десятиріччя X століття південний кордон Русі перемістився далеко на північ, а у придністровських степах надовго закріпилися кочові тюркомовні племена: печеніги, половці, узи та інші.
В період феодальної роздробленості Київської Русі (XII—XIII століття) землі тиверців та уличів увійшли до складу Галицько-Волинського князівства. Ще більшого значення набув торговий шлях по Дністру до моря. У пониззі зростає кількість руського населення, підіймаються міста — Малий Галич, Берлад, Романів-торг, серед яких перше місце належало Білгороду. Внаслідок монголо-татарської навали цей край зазнав великого спустошення. Степи Південної Бессарабії стали володіннями татарського хана Ногая.
На рубежі XIII—XIV століть Білгород потрапив під владу генуезьких купців, які після падіння в 1204 році Візантійської імперії закріпилися в Криму та в ряді місць на Чорноморському узбережжі. Генуезці вивозили з Подністров’я зерно, худобу, солону рибу, хутро, рабів. У Білгороді в часи їхнього панування почалося спорудження великого укріпленого замку. Генуезці стали називати місто Монкастро (Маврокастро). В часи правління молдавського господаря Олександра Доброго (1400— 1432 рр.) Білгород увійшов до складу Молдавського князівства. Місто, через яке вивозили сільськогосподарську сировину з Бессарабії та з західноукраїнських земель, налічувало у цей час близько 20 тис. мешканців — руських, молдаван, вірмен, греків, болгар, євреїв. Управляв ним поставлений князем урядовець, який контролював торгівлю, збирав мито тощо.
У середині XV століття Білгород був найбільшим містом Молдавії і вважався центром православ’я в князівстві. Під час тимчасового поділу молдавських земель у 40-х роках XV століття він став столицею Нижньої Молдавії і називався Четатя-Албе, тобто Біла фортеця. На цей час закінчуються спорудження величезної Білгородської фортеці, залишки якої збереглися до нашого часу. Що тут побудували генуезці, встановити важко. Про спорудження стін з баштами і воротами за молдавських князів свідчать вмуровані в стіни написи — 1438, 1440 і 1454 рр. Ці великі будівельні роботи, які важким тягарем лягли на плечі пригнобленого люду, були зумовлені як загостренням феодальних міжусобиць між молдавськими князями, так і зростаючою загрозою з боку Туреччини. В 1420 році турецький флот зробив спробу захопити місто. Заволодівши в 1453 році Константинополем, в наступному році турки вдруге обстріляли Білгород з боку лиману. Це був час, коли загроза турецького поневолення нависла над усією Південно-Східною Європою.
Першу справжню облогу білгородські стіни витримали в 1475 році. Через 9 років турецькі загарбники на чолі з султаном Баязетом II знову підійшли до міста, яке він називав ключем до усієї Польщі і Галичини. Разом з загонами підкореної Валахії і 50-тисячною Кримською ордою Менглі-Гірея вони обложили фортецю з суші. Після 16-денної облоги турки влітку 1484 року захопили Білгород штурмом. Місто було пограбоване і зруйноване, більшість його мешканців — вирізано або продано в рабство. З численного населення залишилося лише кілька сот рибалок з сім’ями. Слов’янську назву міста Білгород було замінено на Акерман, що по-турецьки означає Білий камінь, тобто Біла фортеця. У місті, як і в фортеці, постійно перебував великий турецький гарнізон.
З метою закріплення за собою цього багатого краю в середині XVI століття навколо міста турецький уряд розселив кочові ногайські племена. Вони систематично нападали на сусідні українські і молдавські землі, грабували жителів та гнали у неволю.
Понад три століття Білгород перебував під турецьким ярмом. Місцеве населення обкладалося непомірно великими податками. Завойовники зневажливо називали підвладних «райя» («худоба», «бидло») і всіляко плюндрували їх національні та релігійні традиції. Незважаючи на це, поневолене населення не припиняло боротьби за своє визволення. Не раз йому на допомогу приходили запорізькі козаки. Вперше козацьке військо з’явилося під Білгородом у 1541 році. Кількома десятиріччями пізніше, коли молдавський воєвода Іван Лютий (1572—1574 рр.) розпочав збройну боротьбу проти турків, йому допомагали запорожці. Так, один з козацьких загонів на чолі з Іваном Покотилом зайняв у 1574 році місто, але вибити турецькі війська з самої Акерманської фортеці не зміг, і через кілька днів козаки мусили відійти. У 1595 році козацький загін знову оволодів містом, проте й на цей раз старовинна фортеця залишалася в руках турків.
Звичайно, що ці бойові походи козаків не могли прогнати завойовників, оскільки Туреччина була на той час ще досить сильною державою. Незважаючи на це, вони вселяли надію в серця поневоленого населення і демонстрували силу козацького війська.
У другій половині XVIII століття Росія почала боротьбу за визволення північного узбережжя Чорного моря. Незабаром після славетної перемоги при Кагулі бригадир Й. А. Ігельстрем 28 вересня 1770 року підійшов до Акермана і примусив турецький гарнізон капітулювати. Однак за умовами миру 1774 року місто знову відійшло до Туреччини. Під час війни 1787—1791 рр. турецькі війська були деморалізовані новими успіхами російської армії. Після появи під стінами Акермана загону донських козаків на чолі з майбутнім героєм Вітчизняної війни 1812 року М. І. Плитовим та підходу основних сил під командуванням Г. І. Потьомкіна 28 вересня 1789 року турки капітулювали вдруге. За договором 1791 року місто знову відійшло до турецьких володінь.
На початку війни з Туреччиною 1806—1812 рр. до Акермана наблизився корпус А. Е. Рішельє. Турецький гарнізон 1 грудня 1806 року капітулював і стародавній Білгород відійшов до Росії.
Довготривале панування Туреччини призвело до того, що в Акермані в 1808 році залишилося тільки 476 будинків, у яких мешкало 1,7 тис. жителів.
Після визволення на родючі північно-східні придунайські землі прибували, тікаючи від кріпацтва і рекрутчини, селяни з українських і навіть далеких російських сіл. М. І. Кутузов у 1812 році підкреслював, що серед акерманців було дуже багато втікачів, які записувалися під вигаданими прізвищами до «міських обивателів». Становище таких втікачів добре змалював І. Нечуй-Левицький у повісті «Микола Джеря». У 1816 році тут уже налічувалося 592 будинки і 4112 мешканців. Здебільшого це були збіглі кріпаки.
Проте визволені землі потрапили до рук панівних класів. Царизм щедро роздавав їх чиновникам, офіцерам та іноземним колоністам.
Незважаючи на те, що Акерман був невеликим периферійним містом, він залучався до сфери тих подій, що відбувалися в суспільному і громадському житті Росії. На початку 20-х років XIX століття тут розпочала свою антикріпосницьку діяльність група майбутніх декабристів, зокрема В. Ф. Раєвський і М. Ф. Орлов. Вони підтримували зв’язок з таємною організацією грецьких патріотів —гетерією. Ватажок гетерії А. Іпсіланті восени 1820 року навіть відвідав Акерман, де зустрічався з місцевими патріотами і прогресивними російськими офіцерами. 14—16 грудня 1821 року тут проїздом з Кишинева до Ізмаїла зупинявся О. С. Пушкін. Влітку 1825 року в Акермані перебував великий польський поет Адам Міцкевич. Він, як і Пушкін, був засланий царським урядом на південь Російської імперії.
У першій половині XIX століття Акерман, що став з 1818 року повітовим містом, набуває все більшого значення в економічному, адміністративному і культурному житті Росії. В 1826 році тут було близько 10 тис. жителів. Напередодні скасування кріпацтва Акерман вважався одним з найрозвиненіших міст Бессарабської губернії. В 1860 році з 1,5 тис. будинків 558 були кам’яні. Всього в місті на той час разом з передмістям Папушоєм (тепер частина Білгорода-Дністровського) налічувалося 25 393 мешканці, переважно українці і росіяни; крім них тут проживали молдавани, вірмени, греки, болгари, євреї та іноземні колоністи — німці і французи.
Розвивалися ремесло й торгівля. Тут було 486 ремісників (муляри, теслярі, шевці, бондарі, булочники, гончарі та інші), які здебільшого виготовляли товари для місцевого ринку. Розвиток виноградарства та рибальства на околицях міста і судноплавство по Дністру сприяли перетворенню Акермана на один з важливих центрів внутрішньої і навіть зовнішньої торгівлі. Тут було понад 200 крамниць. Щороку в місті відбувався ярмарок, на якому в окремі роки продавалося різних товарів на 10—20 тис. карбованців.
У зв’язку з розвитком міста в Акермані щороку зосереджувалося багато сезонних робітників, які наймалися на роботу в порту, в ремісників або на виноградниках. В праці «Розвиток капіталізму в Росії» В. І. Ленін, говорячи про утворення робітничих ринків на півдні і південному сході царської Росії підкреслював, що в Бессарабській губернії ним стало місто Акерман.
У культурному відношенні Акерман в умовах царської дійсності залишався відсталим містом. У 1860 році тут діяли лише повітове училище з 53 учнями і 13 початкових шкіл, в яких навчалося 250 учнів, тоді як «питейних закладів» було 144.
В пореформений період Акерман відігравав помітну роль у революційній боротьбі та громадському житті. Через місто перевозилася з-за кордону нелегальна революційна література. У 1869 році тут переховувався від поліції відомий революціонер-народник С. Г. Нечаев, який прибув сюди за рекомендацією видатного болгарського революціонера Христо Ботева.
Акерманці з співчуттям ставилися до визвольної боротьби болгарського народу. Під час російсько-турецької війни 1877—1878 рр. багато з них добровільно вступали до болгарського ополчення. Провадилися збори грошей на допомогу пораненим.
Зростали революційні настрої серед населення. Так, у 1879 році начальник бессарабського губернського жандармського управління просив одеського генерал-губернатора посилити нагляд за містом, оскільки в ньому поширюється «революційна пропаганда». Це знаходить підтвердження у тому, що після вбивства Олександра II селянин Зозуля на акерманському базарі прилюдно висловив своє задоволення з цього приводу. Один з службовців акерманської міської управи після страти героїв-народовольців сказав, що з часом народ поставить їм пам’ятники. У 80-х роках XIX століття тут утворився народницький гурток.
Представником революційного народництва в Акермані на той час був В. Л. Шанцер (його називали — «Марат»). В роки навчання в акерманській гімназії він познайомився з революціонерами. За підпільну діяльність його заарештували, а через два місяці випустили під гласний нагляд поліції. Незважаючи на переслідування, він не поривав з місцевою організацією «Народної волі», агітував за боротьбу проти царату.
Наприкінці XIX та на початку XX століть у місті значно збільшилася кількість населення. Якщо в 1885 році тут налічувалося (разом з передмістями) 41 тис. мешканців, то в 1910 році — близько 50 тис. Зростання відбувалося, головним чином, за рахунок сезонних робітників.
В Акермані на початку XX століття вже було понад 20 постійно діючих промислових підприємств, головним чином таких, що переробляли сільськогосподарську сировину. Серед них — 3 цукроварні заводи, 2 тютюнові фабрики, лісопильний, цегельний і гончарний заводи; на околицях міста працювало понад 70 млинів, вироблялося багато вина. Велике значення для міста мало будівництво порту з 5 причалами і великими складськими приміщеннями. У 1913—1914 рр. Акерман був з’єднаний залізницею з Кишиневом, а в 1916—1917 рр.— з Одесою.
Поступово змінювався і зовнішній вигляд центральної частини міста. Швидко зростає кількість забрукованих вулиць і кам’яних будинків. У 1902—1904 рр. прокладається міська залізниця на кінній тязі (конка). Були побудовані гімназії для хлопців і дівчат, п’ятикласне міське училище, театр. У центрі міста, яке називали Новим Акерманом, встановлюється вечірнє освітлення вулиць. Проте цими «благами цивілізації» в дореволюційному місті користувалася лише незначна частина населення. Поміщики, царські чиновники, верхівка європеїзованого купецтва, власники промислових підприємств — ось ті верстви, які жили в центрі міста і мали можливість здобути освіту. Тисячі трудящих Акермана жили в глиняних хатах і не могли не тільки дати шкільну освіту своїм дітям, але й прогодувати їх. Праця робітників оплачувалася дуже низько, а робочий день практично не обмежувався, зокрема для сезонників, які сходилися до міста з сусідніх сіл.
На початку XX століття революційний рух трудящих міста піднявся на вищий ступінь. У 1901—1902 рр. тут виник перший соціал-демократичний гурток. Його члени провадили пропаганду серед робітників, ремісників, інтелігенції. Одеські соціал-демократи організаційно допомагали акерманському гуртку, надсилали літературу тощо. Гуртківці поширювали тут видання кишинівської підпільної друкарні, яка передруковувала окремі номери ленінської «Искры». Під впливом революційної пропаганди перших акерманських соціал-демократів у 1902 році успішно пройшов страйк робітників теслярських майстерень. У 1903 році революційно настроєні робітники і учні відзначили 1 Травня, зібравшись на руїнах стародавньої фортеці. Зростанню революційної свідомості трудящих Акермана сприяло і розгортання антипоміщицького руху сільської бідноти в повіті.
Стаття В. І. Леніна «Початок революції в Росії», яку він написав, перебуваючи в Женеві, дійшла і до трудящих міста. 21 лютого 1905 року повний текст ленінської статті був надрукований одеськими більшовиками в Миколаєві і розповсюджений у Акермані. Акерманська поліція збилася з ніг, шукаючи підпільників, але знайти їх їй не вдалося.
2 травня 1905 року в Акермані розпочався страйк найманих робітників, що працювали на виноградниках. їх підтримали булочники, до яких згодом приєдналися бондарі. Хоч страйкарі висували лише економічні вимоги (скорочення робочого дня, поліпшення умов праці), для того часу цей виступ мав велике значення — адже припинило роботу понад 1,5 тис. робітників. Налякані власники виноградників пішли на поступки.
Незважаючи на переслідування, робітники Акермана часто збиралися і обговорювали спільні питання класової боротьби. Як свідчать жандармські повідомлення, в літні місяці до міста приїздили робітники з Одеси, вони розповсюджували революційну літературу, провадили усну пропаганду.
Восени 1905 року боротьба трудящих Акермана активізувалася. 9 вересня застрайкували робітники заводів Аглицького і Шріра. Крім економічних вимог робітники висунули і політичні. Під час демонстрації 11 вересня страйкуючі вигукували перед міською управою «Геть царя!». Демонстрантів, що співали революційні пісні, розігнали посилені наряди поліції.
Під час загальноросійського політичного страйку 18 жовтня 1905 року в Акермані припинили роботу пекарі, підмайстри, прикажчики. Вперше в історії міста робітники з червоними прапорами пройшли від фортеці, де вони збиралися, до центру, їх підтримали візники, водовози, поштові службовці, учні середніх учбових закладів також приєднувалися до них або влаштовували окремі мітинги. Залишивши роботу, до страйкуючих приєдналися робітники парової лісопильні та одного з найбільших млинів. У місті утворилася близька по своїй структурі до Рад виборна організація — комітет громадської безпеки. 20 жовтня більшість підприємств і порт знову припинили роботу.
Царські сатрапи вдалися до найжорстокіших та найпідступніших заходів, щоб придушити боротьбу трудящих Акермана. 23 жовтня в місті було оголошено військовий стан. При підтримці урядових установ погромницька організація «Союз Михаїла архангела» та інші декласовані елементи і переодягнені агенти організовували погроми, били робітників, службовців, гімназистів. Через малочисельність і недостатню організованість акерманських робітників, що майже не мали досвіду революційної боротьби, реакціонерам разом з горезвісним Пуришкевичем удалося придушити революційний рух у місті.
Незважаючи на розправу, робітники не припиняли революційної боротьби.
З 20 по 26 листопада відбувся страйк поштово-телеграфних службовців. У місті продовжувала роботу невелика соціал-демократична група, яка підтримувала зв’язки з одеськими більшовиками. Під час виборів до 2-ї Державної думи тут поширювалися прокламації Одеського комітету РСДРП і окремі номери більшовицької преси.
В 1908 році існували нелегальні гуртки в акерманській гімназії. У квітні 1912 року робітники друкарні газети «Аккерманское слово», обурені ленським розстрілом, провели одноденний страйк.
Ще більш загострилася класова боротьба напередодні імперіалістичної війни. Обумовлювалося це тим, що в 1911 році 206 тис. десятин землі в Акерманському повіті знаходилося в руках іноземних колоністів. Щоб не вмерти з голоду, безземельні селяни змушені були за низьку плату найматися до них на роботу. Важке матеріальне становище спричиняло часті хвороби. На медичну допомогу не було надії. У всьому повіті працювало 17 лікарів (з них 8 в Акермані). Загалом на одного лікаря припадало 17588 чол., а на одне лікарняне ліжко 1,8 тис. чол. Більшість населення була неписьменною. З 30 тис. дітей шкільного віку відвідували школу лише 17 тисяч.
Велику увагу подіям у Бессарабії приділяла газета «Правда», в якій публікувалися повідомлення за 1912—1914 рр. про сутички селян з поліцією, поміщиками, куркулями в Акерманському повіті.
Під час імперіалістичної війни значний вплив на розгортання революційного руху в Акермані мало перебування військових частин, серед яких провадилася більшовицька агітація. В грудні 1916 року спалахнуло повстання солдат 12-го Кавказького стрілецького полку. Солдати виступили проти імперіалістичної війни, відмовились їхати на фронт, вчинили опір офіцерам і жандармерії. Озброєні гвинтівками, кулеметами, повстанці пройшли вулицями міста, звертаючись з революційними закликами до населення.
Після повалення царизму, 10 березня 1917 року в Акермані відбулася демонстрація під лозунгом «Геть тиранів, геть кайдани! Хай живе свобода!». В цьому ж місяці виникла Акерманська Рада робітничих і солдатських депутатів. Рада видавала газету «Аккерманское слово». Незважаючи на те, що в її складі було немало есерів і меншовиків, під тиском народу вона все ж здійснювала в місті свободу слова, друку і демонстрацій. У квітні Рада ухвалила рішення про реквізицію незасіяних поміщицьких земель. Земельні комітети почали їх розподіл серед селян. Ці заходи підтримав, дізнавшись про події в Акерманському повіті, спрямовані на захоплення і розподіл між селянами поміщицьких земель після Лютневої революції В. І. Ленін на сторінках газети «Правды» від 5 травня 1917 року. «Акерманська Рада роб. і солд. депутатів, очевидно, виходить з практичних міркувань, вона, безсумнівно, близько і безпосередньо знає місцеві умови. Вона правильно враховуємо посіви треба збільшити що б то не стало і до найбільших меж»,— писав Ілліч у ті дні.
Трудящі Акермана разом з революційно настроєними солдатами заарештували пристава, обеззброїли поліцію, городових, замінили посадових осіб старої влади. На будівництві залізниці явочним порядком ввели 8-годинний робочий день. Залізничники зняли бюст Олександра II5.
З великою радістю зустріли трудящі міста перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. В грудні 1917 року при Акерманській Раді утворюється військово-революційний комітет на чолі з Карджаном, який приступив до проведення в життя рішень II Всеросійського з’їзду Рад.
Коли нависла загроза окупації з боку боярської Румунії, виконком Акерманської Ради робітничих і солдатських депутатів на початку лютого 1918 року ухвалив резолюцію, в якій закликав виступити проти загарбників. Революційні організації звернулися до мешканців міста з закликом вступати до Червоної гвардії, щоб захистити Батьківщину. 6 лютого 1918 року в газеті «Одесский листок» було надруковано розпорядження військового комісара Акерманського військово-революційного комітету С. Ф. Акімова: «Всім, хто одержав зброю, записатися в загони оборони у виконкомі!». 10 лютого 1918 року опубліковано резолюцію Ради «Центрофлота» та суднових берегових комітетів про збройний опір румунській буржуазії.
Сотні трудящих Акермана стали червоногвардійцями. У місті й тепер живе дехто з них. Це С. Ф. Козлов, О. Ф. Овсієнко та інші. Командиром полку 1-го соціалістичного червоногвардійського загону був В. П. Питомель (загинув в бою з білополяками в 1919 році). Командиром 1-го батальйону став К. А. Орловський. В боротьбі проти ворогів в роки громадянської війни брали активну участь член партії з 1904 року лікар Л. X. Попов і 3. Акерман (пізніше командував 1-м Саратовським кавалерійським полком).
Бої проти румуно-боярських військ проходили на заході міста. Сили були не рівні. 9 березня 1918 року Бессарабія, в т. ч. й Акерман, була загарбана. Більш, як двадцятирічна окупація тяжко позначилася на розвиткові міста. Ради були ліквідовані, конфіскована поміщицька земля повернута колишнім власникам. Повернення землі поміщикам призвело до того, що більше ніж 2 тис. жителів були приречені- на голодну смерть. Уся влада на місцях перейшла до рук окупаційних військ, жандармів, поліцаїв і чиновників, які своєю жорстокістю і самодурством намагалися перевершити навіть колишню турецьку адміністрацію. Залізничникам загарбники зменшили заробітну плату на 35 проц. На селян і робітників наклали великі податки. Здійснювалася примусова румунізація населення, звільнялися з роботи всі вчителі, які не знали румунської мови або не бажали прийняти румунського підданства. Місто стали називати Четатя-Албе.