Старокозаче, Білгород-Дністровський район, Одеська область
Старокозаче — село, центр Старокозацької сільської Ради, якій підпорядковані села Зеленівка, Петрівка, Удобне. Розташоване на берегах річки Алкалії, за 6 км на захід від Дністровського лиману і за 32 км від районного центру. Через село проходить автошлях Одеса—Білгород-Дністровський. Населення—5540 чоловік.
На території сучасного села знайдені рештки поселення черняхівської культури (II—V ст. н. е).
Село Старокозаче засноване в 1827 році усть-дунайськими козаками і задунайськими запорожцями — вихідцями з сіл Акмангіта (сучасне Білолісся Татарбунарського району), Дракул і (тепер Трудове Кілійського району ) та Задунайської Січі. На прохання поселенців у вересні того ж року село було назване Старокозачим. Спочатку тут мешкало 7 козацьких родин і 25 бурлаків. Це була переважно козацька сірома, яка осіла на незайнятих землях. Обстежуючи господарський стан поселенців, місцеві чиновники констатували, що майже всі вони «не мають ніякого господарського обзаведення і робочої худоби… перебувають завжди на заробітках». Так, проти прізвищ 17 мешканців — Якова Гаркуші, Остапа Микитенка, Микити Загребельного, Івана Чумаченка та інших — було записано: «Ніякого тягла немає», «Робочої худоби немає», «Бурлака піший» тощо.
Одночасно тут поселялися відставні солдати і немало тих селян, що тікали від поміщиків. Часто козаки й самі закликали до себе всіх невдоволених феодальним гнобленням. У травні 1828 року акерманський справник повідомляв, що хорунжий Дем’ян Чорнобай «викликає поселенців» в Старокозаче, внаслідок чого сюди сходяться державні селяни, солдати, козаки. «Земська поліція,— зазначав він далі,— неспроможна запобігти цьому рухові, оскільки поселенці відмовляються коритися наказам місцевої адміністрації».
У зв’язку з тим, що в Старокозачому було чимало козацької сіроми і сільської бідноти, воно стало одним з центрів антифеодального руху в повіті. Коли влітку 1828 року місцева адміністрація намагалася примусити селян виконувати державні повинності — будувати шляхи, копати криниці, давати коней і підводи на перевезення пошти, державних та військових вантажів тощо,— вони запротестували. Задунайські запорожці Є. Тарновський і С. Губа, як ініціатори виступу, були заарештовані, закуті в кайдани і відправлені до акерманської в’язниці. Через кілька днів до поліції прийшла група селян Старокозачого, очолена Г. Рябоватим, О. В’ялиною і Г. Лук’яновим, вимагаючи звільнення своїх товаришів, але поліція їх заарештувала.
Ще з більшою силою розгорнулася боротьба селян проти поневолення після указу від 14 липня 1828 року про створення в Бессарабії Дунайського козацького війська, до складу якого були зачислені й жителі Старокозачого. Оскільки село стало одним з місць формування нового війська, сюди почали сходитися селяни з сусідніх сіл, сподіваючись після вступу до козацтва позбутися феодального ярма. У вересні 1828 року бессарабський губернатор доповідав новоросійському генерал-губернаторові про те, що в Старокозачому скупчилися десятки втікачів, які зовсім не визнають офіційно встановлених порядків і являють собою «цілковитих свавільників» по відношенню до місцевої влади.
Перехід Старокозачого із стану державного села на положення козацької станиці сприяв швидкому зростанню населення. Якщо в 1828 році тут налічувалося 85 козацьких господарств, то в 1855 році їх було вже 378, а загальна кількість жителів, разом з козаками, що несли військову службу, становила 2249 чол. Ті, що входили до Дунайського козацького війська, звільнялися від державних повинностей і виходили з-під відання місцевої земської адміністрації. Вони одержували право на 30-десятинний наділ (пай), але повинні були за це відбувати військову службу на повному власному утриманні. Управління’ станицею здійснювалося станичним правлінням, до якого входили отаман, три судді і писар. Підпорядковувалися вони військовому правлінню, яке містилося в Акермані, а з 1857 року в Миколаївці-Ново-російській (Байрамчі). Станичне правління обиралося козацькою радою, але затверджувалося наказним отаманом війська. Однак, вибори станичного отамана мали суто номінальний характер, оскільки практично його кандидатура заздалегідь підбиралася військовим правлінням із заможних старшин. Як правило, з них обирали й членів правління. Так, суддя Старокозацького станичного правління І. І. Ткаченко, який беззмінно займав цю посаду багато років, був одним із найбагатших козаків. Він мав понад 30 десятин орної землі, 9 коней, 8 корів, 9 волів, великий сад і виноградник.
Господарства переважної більшості козаків Старокозачого були вкрай бідними, хоч за станицею числилося 10 842 десятин надільної землі. Після виділення трьом вищим військовим старшинам по 200 десятин землі та тринадцяти середнім по 100 і церкві — 100 десятин на 877 козацьких паїв залишалося 8842 десятини, тобто по 9,5 дес. на наділ замість 30, передбачених «Положенням» про військо. До того ж більшість козаків не могла скористатися й цією землею. За даними 1855 року, 185 козацьких господарств зовсім не мали робочої худоби, 14 — мали лише по одній голові, 254 — по дві — чотири голови робочої худоби, а 27 — мали від 6 до 20 голів. У зв’язку з цим значна кількість сімей змушена була віддавати свої наділи в оренду заможним козакам і старшині, навколишнім поміщикам і десятинщикам з міщан та купцям Акермана, Ізмаїла, Кілії. Внаслідок цього в селі збільшувалася кількість бідноти. Так, у 1855 році 61 родина взагалі не мала ніякого майна, а 69 відносилися до категорії «найбідніших». Жила козацька сірома в убогих землянках і низеньких глиняних хатах, яких ще в 1836 році налічувалося понад 220.
У Старокозачому помітно виділялася і група заможних козаків, які нещадно експлуатували козацьку голоту. Вони володіли десятками голів великої рогатої худоби, отарами овець, млинами, широко використовували в своїх господарствах працю сіромах з селян-втікачів. Так, козак П. Ніяченко наймитував у багатія І. Хлібного, в П. Катеринського і братів Гайденків багато років наймитували Т. І. Пшеничний та біглий кріпак М. Кріменецький з Олександрового Дару Одеського повіту.
Важким тягарем лягла на плечі бідноти і військова повинність, яку козаки мусили відбувати на своєму повному спорядженні. Згідно з положенням на чергову службу повинна була йти не менше як третина дорослих чоловіків, проте завжди ця кількість досягала більше як 50 проц. чоловічого населення. Так, у 1855 році з 1203 козаків-станичників на військовій службі було 723 чол. Крім того, заможна козацька верхівка наймала замість себе для відбування військової служби бідних козаків або селян-втікачів. По суті це було не що інше, як своєрідна форма визиску козачої бідноти. Військова служба, яка майже вдвоє перевищувала встановлений трирічний строк, а також часті посухи, неврожаї, епідемії чуми і холери, епізоотії остаточно розорювали козаків.
Важке злиденне життя, яке мало чим відрізнялося від долі військових поселенців, викликало серед сіроми глибоке невдоволення. Однак сувора військова дисципліна і постійний адміністративний нагляд не давали можливості проявитися йому відверто. У зв’язку з цим козаки часто втікали з села. В 1831 році втекло 5 чол. Тікали і з військової служби. В кінці 50-х років XIX століття з війська втекло понад 20 козаків.
У 1858 році протест козаків набрав гостріших форм. Вони почали досить рішуче домагатися збільшення земельних наділів. Проте виступи козаків під загрозою військового трибуналу були придушені. В цю справу втрутилися сам військовий генерал-губернатор О. Г. Строганов і старшини.
Жителі Старокозачого мають славні бойові традиції. Вони несли прикордонну службу на Дунаї і Чорноморському узбережжі в складі 1-го і 2-го дунайських козацьких полків, брали участь у війні 1828—1829 рр. на Кавказі. Під час Кримської війни 1853—1856 рр. воювали в Добруджі, а в квітні 1854 року боронили Одесу від нападу англо-французької ескадри і брали участь у знищенні відомого фрегата «Тигр». У серпні 1856 року Дунайське військо перейменоване в Новоросійське, а в грудні 1868 року остаточно ліквідоване. З цього часу козаки Старокозачого були переведені в стан державних селян і підпорядковані місцевій адміністрації. Замість станичного в селі створюється волосне правління.
Козацька старшина і місцеві багатії, вдаючись до зловживань, захопили великі земельні наділи, обезземеливши значну кількість колишніх козаків. У 1885 році група селян скаржилася на те, що багато з них «залишилося без землі або наділені землею в значно меншому розмірі, ніж користувалися раніше». Ці факти були підтверджені перевіркою, проведеною Бессарабським у селянських справах присутствієм.
З розвитком капіталізму класове розшарування в селі поглибилося. За браком робочої худоби і сільськогосподарського реманенту значна частина старокозацької бідноти змушена була віддавати свої наділи в оренду багатіям або продавати. В 1909 році податковий інспектор Акерманського повіту зазначав, що селяни Старокозачого віддають землі в оренду в рахунок покриття боргів.
Більшість населення була неписьменною. У відкритій ще в 1839 році станичній школі, згодом підпорядкованій земству, навчалися переважно діти старшини і місцевих багатіїв. У 1912 році з 478 дітей шкільного віку її відвідувало лише 78 учнів. Не кращими були справи і з охороною здоров’я. Тільки в 1910 році в селі була відкрита земська дільнична лікарня, штат якої складався лише з одного лікаря і трьох допоміжних працівників. Обслуговувала вона понад 20 навколишніх сіл.
Під впливом бурхливих подій 1905 року і діяльності соціал-демократичних організацій зростали революційні настрої серед сільської бідноти. За даними Бессарабського губернського жандармського управління, в жовтні 1906 року в Старокозачому налічувалося 300 революційно настроєних селян/які мали зв’язки з акерманською соціал-демократичною організацією.
Велике враження на селян справила звістка про сміливість і мужність їх односельчанина X. Г. Федорова, який служив в одній з військових частин, розташованих у Варшаві. 23 лютого 1907 року він з трьома товаришами був призначений охороняти групу солдатів, засуджених військовим трибуналом до страти за організацію виступу проти царя. X. Г. Федоров влаштував приреченим на смерть втечу. За це його засудили на 8 років каторги.
Під час першої світової війни становище трудящого селянства погіршало. Значна частина чоловіків була відправлена на війну. Село перебувало в прифронтовій смузі Румунського фронту. Безперервні постої військ і реквізиції до краю розорювали селянські господарства.
Лютнева революція 1917 року не змінила становища бідняцько-середняцьких господарств села. В Старокозачому, як і раніше, верховодили куркулі. Восени 1917 року обстановка почала поступово змінюватися. В село поверталися солдати-фронтовики, більшість яких співчувала більшовикам. Повернувся з Сибіру і X. Г. Федоров. У Старокозачому був створений ревком, до складу якого увійшли представники біднішого селянства і солдат-фронтовиків. На початку січня 1918 року ревком проголосив Радянську владу і організував розподіл землі.
Однак у січні 1918 року проти Країни Рад почалася збройна інтервенція боярської Румунії. Для відсічі загарбникам у Старокозачому було створено червоно-гвардійський загін, який разом з селянами Іванівки і Татарбунар став на захист Радянської влади. Коли 18 січня інтервенти наблизилися до села, їх зустрів вогонь червоногвардійських рушниць. Лише після того, як загарбники підтягнули артилерію і обстріляли село, опір був зламаний.
Почався період жорстокого окупаційного режиму. Були ліквідовані всі завоювання, здобуті трудящими селянами після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції. Внаслідок проведеної в 1918—1924 рр. т. зв. аграрної реформи найкращі землі були повернуті куркулям і колоністам, в яких королівський румунський уряд вбачав соціальну опору. На кінець 20-х років по Старокозацькій волості було 817 безземельних господарств, а в 1940 році з 7980 селянських господарств бідняцькі становили 50,9 проц., яким належало 20,4 проц. землі, середняцькі — 40,6 проц., їм належало 47,7 проц. землі, в той час як 8,5 проц. куркульських господарств володіли 31,9 проц. землі.
Через відсутність необхідних засобів виробництва і низьку агротехніку обробітку землі сільське господарство занепадало. На середину 30-х років урожайність пшениці в селі становила лише 9,6 цнт з га, жита 10 цнт, кукурудзи 12,4 цнт. До того ж окупанти систематично вивозили з села збіжжя та інші продукти сільського господарства.
Тяжкий соціальний гніт поєднувався з повним політичним безправ’ям і національним гнобленням. Викладання в школі провадилося виключно румунською мовою. Ледве животіла і колишня земська лікарня. Під загрозою репресій селянам заборонялося в громадських місцях розмовляти рідною мовою, носити що-небудь червоне, одягати кашкети російського покрою. Розташований у селі жандармський пост систематично робив обшуки і облави. Представники місцевої окупаційної адміністрації, зловживаючи службовим становищем, грабували селян, знущалися над ними. Акцизний чиновник забирав у крамницях різні товари, сплачуючи в кращому
разі лише половину їх вартості; податкові контролери, жандарми та інші чиновники примушували селян перевозити їх на великі відстані без будь-якої оплати.
Незважаючи на жорстокий колоніально-військовий режим, трудящі не припиняли боротьби проти загарбників. На початку 1919 року в Старокозачому була створена підпільна більшовицька організація, очолювана Г. Лозовським і К. Шереметьєвим. Одночасно вона провадила роботу серед селян Олонешт, Царичанки, Байрамні, Паланки, Русько-Іванівки, закликаючи їх до організації ревкомів і збройних загонів, до підготовки загальнонародного повстання.
Після того, як жандарми розгромили акерманську більшовицьку організацію, керівництво революційним рухом у повіті здійснював старокозацький волосний більшовицький комітет. Протягом весни й літа 1919 року йому вдалося налагодити зв’язки і скоординувати роботу 12 підпільних революційних організацій Акерманського повіту. В середині серпня 1919 року сигуранца натрапила на слід і розгромила старокозацьку більшовицьку організацію.
За допомогою підпільної комуністичної організації Акермана і Південно-Бессарабського ревкому на початку 1920 року в селі створюється нелегальна селянська революційна група, до якої входили А. Сливинський, А. Швачка, Є. Новіков, І. Котельник, М. Шеремет, В. Виходцев та інші. Члени групи провадили серед селян революційну пропаганду, поширювали прокламації, збирали і переховували зброю, нападали на румунські жандармські пости. На кінець 1920 року вони встановили тісний зв’язок з підпільними сільськими ревкомами Татарбунар, Паланки та Олонешт.
На початку березня 1921 року окупаційним властям знову вдалося напасти на слід групи. Деяких її членів заарештували. За розповсюдження прокламацій І. Котельника засудили на 10 років ув’язнення, там він і загинув.
Намагаючись запобігти розгрому організації, в кінці березня 1921 року старокозацькі підпільники створили партизанську групу з 15—20 чол., озброєну гвинтівками, які вони переховували ще з 1918 року. Партизани розраховували відійти в Дністровські плавні. Неподалік від села, у відкритому степу, вони зустрілися з військовими патрулями. Понад три доби тривав нерівний бій. Втративши кілька чоловік убитими, повстанці прорвалися крізь оточення, не залишивши в руках ворога жодного пораненого або полоненого. В жовтні 1921 року загін знову дав бій окупантам. 7 жовтня жандарми і прикордонники оточили партизанів біля Старокозачого. Бій тривав майже добу. Окупанти втратили 13 чол. вбитими і пораненими. Партизанам вдалося прорватися крізь румунські застави і переправитися через Дністровський лиман на радянську землю.
Після цих подій рештки старокозацької революційної групи змушені були піти в глибоке підпілля, але роботи своєї не припиняли. Восени 1924 року, напередодні Татарбунарського повстання, діяльність її активізувалася. Очолив групу А. Сливинський. Були встановлені зв’язки з татарбунарським ревкомом. Однак після поразки Татарбунарського повстання агентам сигуранци вдалося заарештувати А. Сливинського. Незабаром він був розстріляний.
Режим кривавого терору не зламав волі трудящих Старокозачого до боротьби. В 30-х роках активну участь у революційному русі брали брати Іван і Павло Шпильові, Петро та Григорій Шевченки, М. С. Шевченко, Т, І. Шевченко та багато інших. Іван і Павло Шпильові вступили до лав Румунської Комуністичної партії і виконували важливі доручення по налагодженню закордонних зв’язків. Павло загинув у 1937 році під час виконання одного з партійних завдань. Іван продовжував самовіддану боротьбу проти фашистів і загинув від їх рук у 1942 році.
Активно боровся проти фашизму Г. І. Шевченко. В грудні 1936 року він виїхав до республіканської Іспанії, де вступив до лав легендарної Інтернаціональної бригади. Після поразки республіканської армії Г. І. Шевченко потрапив у французький концтабір, але не зрікся своїх революційних переконань. Тільки в 1945 році він повернувся у рідне село.
Не припинялася боротьба проти окупантів і в самому селі. В жовтні 1937 року П. І. Шевченко за допомогою Т. І. Ткаченка, О. Виходцева, М. Ластовецького і Л. Ротару встановив на куполі щойно побудованої церкви червоний прапор. Ця подія викликала паніку серед місцевої влади. В селі почалися масові обшуки й арешти. П. І. Шевченко був заарештований і відправлений у кишинівську в’язницю. Незабаром йому вдалося втекти і він довго переховувався в Старокозачому в Т. І. Ткаченка, М. С. Шевченка та інших односельчан. За П. І. Шевченка окупанти оголосили винагороду в 10 тис. лей. У січні 1938 року він був заарештований під час спроби перейти в Радянський Союз через дністровський кордон. Після звірячих катувань П. І. Шевченко помер у кишинівській в’язниці.
28 червня 1940 року село визволила Червона Армія. Створюються комітети бідноти, які згодом об’єдналися в земельні общини. Починається поділ поміщицьких та куркульських земель між біднотою. За ініціативою бідніших селян взимку 1940 року земельні общини заснували перший колгосп «Червоний Жовтень». На весну 1941 року в артілі налічувалося вже 75 селянських господарств. Згодом утворився колгосп ім. 28 червня. Одночасно в селі провадилася велика робота по ліквідації неписьменності та малописьменності, відкривалися школи, почали працювати бібліотека, клуб, кінотеатр, переобладнано і розширено лікарню.
У червні 1941 року будівництво нового життя було перерване віроломним нападом фашистської Німеччини. Більшість чоловіків села влилася до лав Червоної Армії. Багато родин евакуювалось на схід країни.
29 липня 1941 року в Старокозаче вдерлися німецько-румунські війська. В перші ж дні фашисти стратили І. І. Шевченка з дружиною, Т. А. Білого, І. І. Білинського, М. Ф. Палія — всього 12 чол. За найменшу підозру вони розстрілювали або кидали в тюрми. Гітлерівці вивезли на каторгу 48 чол. Колгоспи були зруйновані. Знову почали господарювати куркулі, спекулянти. Вороги спалили 11 будинків і пограбували близько 400 селянських господарств. Окупанти, як і раніше, забороняли розмовляти рідною мовою. Під новий 1942 рік жандарми побили і заарештували групу підлітків, які співали українські пісні.
23 серпня 1944 року бійці 83-ї окремої Новоросійської ордена Суворова Червонопрапорної стрілецької бригади морської піхоти, яка входила до складу 57-ї армії 3-го Українського фронту, визволили Старокозаче від фашистських загарбників.
У тяжких умовах довелося селянам Старокозачого відбудовувати господарство. Село майже зовсім було розорене. На кінець 1944 року тут налічувалося 1229 господарств, з яких 592 не мали коней, а 633 — корів. Бракувало й сільськогосподарського реманенту, посівного матеріалу, речей першої необхідності. Рештки куркулів, які не встигли втекти з окупантами, намагаючись зірвати відбудовні роботи, поширювали різні провокаційні чутки. Проте їх спроби антирадянської агітації провалилися.
Вирішальну роль в організації відбудови господарства і подання допомоги Армії відіграли партійна організація і сільська Рада. Перші збори партійної організації, до якої тоді входило 7 комуністів, відбулися 5 листопада 1944 року. Та незабаром організація зросла за рахунок повернення додому демобілізованих бійців, евакуйованих колгоспників, а також вступу до партії селян-активістів. На початок 1945 року вона налічувала вже 36 членів і 4 кандидати в члени партії. Найближчими помічниками комуністів стали комсомольці. їх було 29. Велику допомогу подали партійним і радянським організаціям села посланці східних областей країни, старі більшовики І. М. Власов і Я. Д. Рунєєв, які по-братерському ділилися своїм багатим досвідом організаційної роботи.
18 вересня 1944 року сільська Рада з ініціативи комуністів скликала перші загальні збори селян, на які прийшло 980 чол. Трудящі вирішили одразу ж розпочати збір коштів на танкову колону, достроково виконати хлібопоставки у фонд Червоної Армії, допомогти родинам бійців і багатодітним матерям, взятися за відбудову лікарні, школи, клубу. Згодом селяни Старокозачого почали збирати кошти на будівництво Дунайської військової флотилії. Одночасно комуністи села і сільська Рада здійснювали аграрні перетворення. Вони конфіскували лишки землі в куркулів і наділяли нею бідняків.
В перші тяжкі повоєнні роки, які до того ж були ще й неврожайними, сільська Рада подала чималу допомогу демобілізованим бійцям та інвалідам війни, багатодітним та одиноким матерям. Однією з перших одержала допомогу І. М. Палій, мати десяти дітей, двоє з яких служили в Червоній Армії, а один загинув ще під час оборони Одеси в 1941 році. Завдяки клопотанню комуністів ця бідняцька родина, що мала лише одного коня, одержала велику допомогу продовольством і насінням. У січні 1947 року рішенням сільської Ради було переведено на безплатне харчування 86 школярів — дітей інвалідів і тих сімей, батьки яких загинули на фронті, 360 дошкільнят, а також 930 селян. 156 бідняцьким господарствам видано продовольчу позику.
Великим політичним піднесенням відповіло селянство Старокозачого на батьківське піклування Комуністичної партії і Радянського уряду. Яскравим свідченням цього були вибори до Верховної Ради CPСP 10 лютого 1946 року і до Верховної Ради УРСР 9 лютого 1947 року. Депутатом вищого органу влади Республіки жителі одностайно обрали відому в селі жінку-активістку А. С. Завальну.
Під впливом агітаційно-пропагандистської і організаторської роботи комуністів (а також переконавшись на власному досвіді) трудящі Старокозачого починають переходити до колективних форм ведення господарства. Спочатку в селі створюються бригади взаємодопомоги, які на початку 1947 року утворили 4 земельні громади. Одними з перших організаторів колективних господарств були Л. А. Губа, Г. С. Антоненко, В. М. Вареник та інші. В квітні 1947 року на засіданні сільської Ради за бажанням трудящих було ухвалено рішення про відновлення колишніх колгоспів «Червоний Жовтень» та ім. 28 червня, а протягом кількох наступних місяців організовано ще 2 колгоспи. В листопаді 1948 року колективізацію в селі завершено.
Новоутворені артілі спочатку були слабкими в економічному і організаційному відношенні. Так, їх доходи на 1 січня 1948 року становили всього 200 тис. крб. З метою економічного зміцнення господарства в 1954 році всі 4 колгоспи села об’єднались в одну велику артіль, яка в 1959 році була названа ім. XXI з’їзду КПРС. Новий колгосп, за яким закріплено 7,2 тис. га орної землі, в т. ч. 700 га під виноградниками і садами, за короткий час виріс в багатогалузеве господарство.
Велику роль у піднесенні сільського господарства, в політичному та культурному житті села відіграла партійна організація артілі. З ініціативи парткому та правління колгоспу на всі найважливіші й найвідповідальніші виробничі ділянки були поставлені комуністи: І. Ф. Коржинський — завідуючим тваринницькою фермою, А. К. Довганюк — бригадиром першої комплексної бригади, Л. Г. Лозовський — бригадиром першої бригади (на фермі рогатої худоби). В. П. Мазуренко — головним інженером колгоспу, Я. О. Курилов — головним агрономом колгоспу. В тваринництві працювали 10 комуністів, в рільництві — 13, механізаторами — 9, у бригаді будівельників — 6 та на інших ділянках роботи — 19 комуністів.
Важливу роль у розгортанні соціалістичного змагання відіграла колгоспна багатотиражка «Вперед», яка почала виходити з 1959 року. Крім цього, тут діяло 5 шкіл передового досвіду та 5 шкіл по вивченню економіки сільського господарства, працювали школи підвищення кваліфікації трактористів, курси будівельників.
Постійне керівництво партійної організації сприяло розгортанню боротьби за виконання семирічного плану. За цей час колгосп став великим економічно міцним спеціалізованим господарством по виробництву зерна, м’яса та молочних продуктів. Якщо в 1960 році прибуток становив 1346,8 тис. крб., то в 1964 році він зріс майже вдвоє.
Почесне звання ударників комуністичної праці було присвоєно М. Ф. Ластовецькій, Г. Г. Антоненко, які відгодували по 1060 свиней. Г. Г. Антоненко була обрана обласною партійною конференцією делегатом XXII з’їзду КПРС. Заслужену повагу серед колгоспників здобули механізатори М. Поляков, П. Рядський, А. Кольцов, Ф. Богачов та інші.
Ще активніше розгорнулось соціалістичне змагання в боротьбі за розвиток господарства після березневого (1965 р.) Пленуму ЦК КПРС. У зв’язку з підвищенням закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію колгосп уже в 1965 році одержав тільки за продаж понад план пшениці 36 360 крб., яловичини— 31 165 крб., свинини — 115 787 карбованців.
Додаткові прибутки дали можливість побудувати культурно-побутові об’єкти й тваринницькі ферми, більше закуповувати різноманітної техніки й машин, мінеральних добрив тощо. Виконуючи рішення березневого Пленуму ЦК КПРС, трудівники колгоспу стали вирощувати високі врожаї. Якщо в 1961 році врожай озимої пшениці становив 20,7 цнт з га, то в 1965 році — по 25,8 цнт, урожай кукурудзи збільшився з 39 цнт до 52 цнт з кожного га. Доходи колгоспу за 1965 рік становили 2 млн. 315 тис. крб. Це дало змогу ще більше розширити капітальне будівництво, а також перейти від натуральної оплати до грошової, встановити оплату відпусток тощо.
Натхнені історичними рішеннями XXIII з’їзду КПРС, високих виробничих успіхів домоглись трудівники колгоспу ім. XXI з’їзду КПРС. Незважаючи на несприятливі кліматичні умови, в 1966—1967 рр. в середньому зібрали по 25 цнт озимої пшениці і по 45 цнт з га кукурудзи в качанах. Підвищення врожайності дало можливість збільшити поголів’я тваринництва. На початку 1967 року тут було великої рогатої худоби 2074 голови, свиней — 1158, овець — 572. Колгосп став великим механізованим господарством, в якому налічується 56 тракторів, 26 комбайнів, а також багато іншої сільськогосподарської техніки.
Успішному розвиткові господарства артілі сприяла самовіддана праця колгоспників. За високі врожаї зернових і технічних культур, а також за досягнення в розвитку тваринництва орденом Леніна нагороджені голова колгоспу Є. О. Кочубинский, орденом Трудового Червоного Прапора — Л. Г. Лозовський, головний агроном Я. О. Курилов, головний зоотехнік Р. К. Рибальченко та ланковий Л. М. Балан. Великою повагою користуються серед колгоспників Старокозачого члени КПРС, ударники комуністичної праці. Одним з кращих тваринників у колгоспі став В. І. Бабенко, який 11 років доглядає худобу. Тракторист К. Є. Слюсаренко працює по-гіталовськи — без затрат ручної праці. Нагороджена медаллю «За трудову відзнаку» доярка В. X. Олександрова, яка від кожної корови надоїла по 2460 літрів молока.
Чимало в колгоспі новаторів. Вони своїм прикладом запалюють інших на боротьбу за дострокове виконання нового п’ятирічного плану 1966—1970 рр. Партійна організація, в якій налічується 82 комуністи і кандидати в члени партії, узагальнює досвід новаторів і запроваджує його у виробництво.
Заслуженим авторитетом серед колгоспників користується профорганізація, в якій є понад 2 тис. членів.
Важливу роль у піднесенні сільськогосподарського виробництва відіграє комсомольська організація, яка налічує в своїх рядах понад 130 членів. Комсомольці-механізатори ще в 1961 році організували змагання під девізом «Мій вклад у семирічку». Бюро Одеського обкому КП України підтримало їх ініціативу. Молодь посадила новий парк, а також висадила тисячі саджанців декоративних дерев та чагарників на території села.
За роки Радянської влади в селі побудовано хлібозавод, комбінат комунальних підприємств, що має 6 цехів, з 1947 року введено в дію сирозавод, який щорічно випускає понад 200 тонн карпатського та інших видів високоякісних сортів сиру. Його продукція користується попитом і за межами республіки. За останні роки збудовано держвинозавод, ательє по ремонту телевізорів, павільйон побутового обслуговування тощо.
Значних успіхів добилися трудівники Старокозацького міжколгоспбуду, який створено в 1959 році. На його рахунку чимало споруджених будинків, ферм. Тільки в колгоспі XXI з’їзду КПРС побудовано 2 свинарники-відгодівники на 1000 голів. У 1967 році робітники цього підприємства в кілька разів збільшили виробництво будівельних матеріалів.
Велику роботу проводить сільська Рада, яка поряд з господарчими питаннями займається й вихованням. При сільраді працюють постійнодіючі комісії: соціалістичної законності і правопорядку, сільськогосподарська, охорони здоров’я та соціального забезпечення, бюджетно-фінансова, культурно-масова та народної освіти, побутового обслуговування, торгівлі і громадського харчування, комунального будівництва. Так, за ініціативою комісії побутового обслуговування в селі створено бригади по ремонту жител, швейну і взуттєву майстерні, майстерні по ремонту мотоциклів.
Повсякденне піклування партії й уряду про розвиток громадського господарства дали можливість різко підвищити матеріальний добробут і культурний рівень трудящих. Село електрифіковане, побудовано водопровід, на центральних вулицях заасфальтовано тротуари. За останнє десятиріччя в селі збудовано 420 добротних і добре впорядкованих будинків. Майже всі будинки колгоспників, робітників та службовців перекриті черепицею, шифером і бляхою. У кожній квартирі, крім радіоточки, є радіоприймач; близько 100 сімей робітників і службовців мають телевізори. Під час панування румунських бояр понад 90 проц. населення залишалося неписьменним і малописьменним. Тут була лише початкова школа. За роки Радянської влади в селі стали працювати середня, восьмирічна і початкова, вечірня і заочна середні школи. Навчає учнів 100 учителів. Багато випускників середніх шкіл закінчили вищі учбові заклади й працюють інженерами, вчителями, спеціалістами сільського господарства. В 1963 році тут відкрилася профтехшкола, де навчається 400 чол.
Вона готує кадри механізаторів для колгоспів кількох районів. Для дітей дошкільного віку в селі побудовано типовий державний дитячий садок—комбінат на 320 місць. Розширено й побудовано нове приміщення лікарні на 110 ліжок.
У селі є кінотеатр на 220 місць, 3 шкільні й дитяча сільська бібліотеки. Крім того, кожна сім’я передплачує газети і журнали.
При Палаці культури працюють драматичний, танцювальний, хоровий гуртки, гурток художнього слова та інші, які об’єднують близько 200 любителів мистецтва. Високу оцінку одержали на обласному огляді-фестивалі художньої самодіяльності, присвяченому 50-річчю Радянської влади, хорові колективи і вокальний ансамбль. Налагоджена спортивно-масова робота. Тут створено футбольну, баскетбольну і 5 волейбольних команд, секції шахістів тощо.
Старокозаче стало квітучим парком. У селі та на його околицях висаджено багато дерев, в основному білу акацію та декоративні кущі, які займають понад 45 гектарів.
Розширюються інтернаціональні зв’язки колгоспників з трудівниками братніх соціалістичних країн. Колгоспники Старокозачого приймали делегації з Болгарії, Югославії, Куби. 1965 року гостювала делегація з Угорщини. В свою чергу колгоспники Старокозачого часто бувають у своїх друзів і обмінюються досвідом.
А. Д. БАЧИНСЬКИЙ