Жовтень, Ширяївський район, Одеська область
Жовтень (до 1927 року — Петровірівка) — село, центр сільської Ради, якій підпорядковані населені пункти Верба, Джуванівка, Костянтинів, Петрівське, Польове, Ревова. У 1964 році з Жовтнем об’єдналися невеличкі села і хутори Наділи, Лозоватівка, Івано-Боронівка, Ковалівка, Піщане, Шушкове. Село розташоване в долині річки Великого Куяльника. Відстань до Ширяєвого — 21 км, до залізничної станції Веселий Кут — 34 км. Населення — 4,1 тис., чоловік.
Петровірівка була заснована в 1814 році на колишній т. зв. Очаківській землі, що за Ясським мирним договором 1791 року ввійшла до складу Росії. Через село проходив Чумацький (Шпаків) шлях, що з’єднував Одесу з Поділлям та Волинню. Це сприяло розвитку торгівлі і ремесла. У 1830 році Петровірівку було віднесено до розряду містечок Тираспольського повіту. У 1844 році в ній налічувалося 35 дворів і 100 жителів, серед яких переважали кріпаки поміщика Поплавського. Вони працювали на пана 3—4 дні, а в жнива — навіть 6 днів на тиждень.
Частину населення становили чиншовики. Це були юридично вільні поселенці, здебільшого ремісники, дрібні торговці, яким поміщик за певну плату (чинш) надавав ділянку для спорудження хати, а часто і саме житло. Так, за спорудження будинку поблизу базарної площі чиншовик мав сплачувати від 10 до 15 крб., далі від центру 6—9 крб., на околиці містечка 2—4 крб. сріблом на рік. Деякі орендували в поміщика землю за третину врожаю (третю копу). Крім того, вони мали сплачувати певну суму і виконувати на користь власника землі повинності. Отже, чинш фактично являв собою і оброк кріпака, і орендну плату вільного орендаря.
Після реформи 1861 року поміщик змушений був відпустити своїх кріпаків «на волю». За «Положенням», розмір наділу для цієї місцевості становив від 3 до 6,5 десятини на ревізьку душу. Петровірівські селяни одержали по 4 десятини малопридатної землі в 3—4 полях. Поки вони були тимчасовозобов’язаними, їм доводилося виконувати тяжкі повинності — грошову (оброк) і відробіткову (панщину). Розмір грошового оброку за повний наділ дорівнював 9 крб. Панщину відбували чоловіки віком 18—55 років, а жінки 17—50 років. Перші мали відробляти на рік 40 днів, другі — 30. Важким тягарем на плечі селян лягли викупні платежі, що в 3—4 рази перевищували продажну ціну земельного наділу.
Поміщики лишили собі величезні масиви найкращої землі. Так, за земським описом 80-х років XIX століття Петровірівська дача (на її землях розташовувалось кілька населених пунктів) мала 19 680 десятин землі, з яких 17 724 десятини належали 5 великим (більш як 1-000 десятин), 17 — середнім (від 100 до 1000) та дрібним власникам (менш як 100 десятин). Рештою землі — 1956 десятинами — користувалися селянські громади, що налічували 376 господарств, з яких 3 мали по 2 десятини, 90 — від 2 до 3 десятин. На одне господарство пересічно припадало по 5,2 десятини. Земельні ділянки не забезпечували багатьох селян хлібом навіть в разі доброго врожаю, і вони мусили орендувати землю і реманент у куркулів або брати у них позички хлібом і грішми на кабальних умовах. Орендна плата у Петровірівській економії з 1886 по 1905 рік зросла від 5 крб. 65 коп. до 12 крб. 50 коп. за десятину. Чимало членів селянських родин ходило на заробітки.
Петровірівка була ринком по найму сільськогосподарських робітників для Ананьївського, Тираспольського та Одеського повітів. На базарній площі, в центрі містечка, збирались тисячі людей. Робітників наймали поденно або на сезон. Про петровірівський ринок ми зустрічаємо цікавий матеріал у В. І. Леніна. Ринок в Петровірівці, зазначав він, дедалі жвавішає наприкінці червня і в липні, коли приходять для найму на польові роботи одеські міщани і чорнороби, які мешкають взимку в Одесі. Цим і пояснюється такий строкатий тут склад робітників.
Становище наймитів було надто важким, за робочий день (від сходу і до заходу сонця) чоловіки одержували влітку 40, взимку — 26 коп., а жінки — ще менше. Жили вони у вологих і тісних землянках-казармах, харчувалися погано. Звичайним явищем були травми. Якщо робітник хворів, його виганяли.
Частина мешканців Петровірівкижила з ремісництва. Тут було 18 шевців, 15 кравців, 11 теслярів, 8 ковалів і 3 ремісники інших професій. В селянських родинах дівчата та жінки займалися рукоділлям. До пізньої ночі сиділи вони за ткацьким верстатом, п’яльцями, бо продаж їх виробів допомагав сім’ї сяк-так зводити кінці з кінцями. Через погане освітлення в багатьох жінок були хворі очі. Чимало жителів містечка гинуло від пошестей, бо тут скупчувалася велика кількість сільськогосподарських робітників—голодних і безпритульних. Боротьба проти епідемій майже не проводилася. У 80-х роках в Петровірівці працювала земська лікарня на 12 ліжок.
Її медичний персонал складався з одного лікаря, 2 фельдшерів та акушерки. Вони обслуговували 164 села восьми волостей повіту (1,8 тис. кв. верст) з населенням 36,9 тис. чоловік.
В містечку не вистачало не тільки медичних закладів, а й шкіл. У 1896 році тут налічувалось 1580 жителів, а в школах — церковнопарафіяльній і народній — навчалося всього 42 учні, з них 16 дівчаток. Наприкінці 90-х років земство відкрило однокласне початкове училище, а ще через кілька років міністерство освіти нарешті дозволило перетворити його на двокласне. Та цього було замало. Близько 75 проц. жителів, а серед бідноти — майже 100 проц. лишалося неписьменними.
Важкі умови життя, поміщицько-куркульська кабала, тягар податків та боргів, свавілля царської адміністрації — все це породжувало гострі класові суперечності. Селянська біднота включалась в активну боротьбу проти поміщиків і царизму.
В роки першої російської революції в Петровірівці проводили велику роботу представники Херсонського губернського комітету сільських організацій РСДРП і серед них вчителька Є. Г. Левицька і В. Кирієвська. Разом з селянами — Є. Мілостовою, С. Пташником, І. Громовим та іншими — вони поширювали прокламації комітету, проводили революційну агітацію. Діяльність місцевої соціал-демократичної групи та приїжджих з Одеси пропагандистів сприяла розгортанню класової боротьби на селі. Влітку 1905 року застрайкували сільськогосподарські робітники, що були найняті поміщицею Івановою на час збирання врожаю. Наймити вимагали підвищення щоденної плати. 30 червня прокурор Одеського окружного суду доповідав у міністерство юстиції, що в зв’язку із заворушеннями аграрно-економічного характеру в Петровірівку і навколишні села викликано 3 ескадрони кавалерії та роту піхоти. Але селяни не скорилися. Запалали поміщицькі скирти. Поміщиця і управитель маєтку втекли.
Протягом 1906 року пристав не раз доповідав начальству про поширення в містечку прокламацій «Про царський маніфест», «Чому цар розігнав Думу?» тощо. У червні 1906 року селяни Петровірівки та Іванівни надіслали спільний наказ депутатам І Державної думи, в якому зажадали поставити перед урядом такі вимоги: 1. надання народові землі і волі; 2. визволення ув’язнених борців за свободу і народні права; 3. скасування смертної кари; 4. свободи друку, слова, зборів; 5. скасування як прямих, так і посередніх податків і встановлення єдиного прогресивного подоходного податку; 6. безплатних шкіл за рахунок держави; 7. цілковитого зрівняння всіх в правах. Закінчили селяни свій наказ так: «Відстоюйте вимоги всього народу, ми вас підтримаємо і словом і ділом».
У роки реакції внаслідок проведення столипінської аграрної реформи посилилося розшарування селян. 6 куркульських господарств виділилися на хутори і відруби. Водночас багато бідняків змушені були продати свої клаптики землі, бо не мали чим їх обробляти. Дехто поїхав до Оренбурзької губернії та в інші місця. Але тяжкою була доля переселенців. Селянка Т. Гром з трьома дітьми повернулася до села без чоловіка. Він помер у дорозі.
З початком першої імперіалістичної війни матеріальне становище селян різко погіршилось. Мобілізація чоловіків до діючої армії, реквізиції коней розоряли бідняцькі і середняцькі господарства. Посилився рух за зниження орендної плати, яка в Тираспольському повіті тоді становила від 9 до 18 крб. за десятину.
Наприкінці лютого 1917 року по всій волості з швидкістю блискавки поширилася звістка про повалення царизму. В містечку проходили мітинги, стихійні маніфестації. Але даремною була радість селян. Землі від Тимчасового уряду вони не одержали. В березні—квітні 1917 року в село повернулося багато фронтовиків, які й очолили боротьбу сільської бідноти за землю, за зниження орендної плати. Після того, як поміщики відмовилися задовольнити вимоги селян, ті захопили їхні маєтки. Однак буржуазно-націоналістична Центральна рада, що в листопаді 1917 року захопила владу на Україні, з допомогою військової сили примушувала селян повертати землі і майно «законним» власникам.
Тільки Радянська влада, яку встановлено в містечку наприкінці січня 1918 року, реквізувала у поміщиків землю і почала розподіляти її між трудящими хліборобами. Однак уже в березні 1918 року в Петровірівку вдерлися австро-німецькі окупанти, а наприкінці того ж року — англо-французькі інтервенти.
В той час у Петровірівці підпільну роботу проводив старий більшовик член партії з 1904 року В. О. Дьоготь. У перших числах березня 1919 року під його керівництвом у Петровірівці створено підпільний ревком. Його головою став місцевий робітник С. Г. Куперман, а згодом — П. Г. Кримський. Ревком очолив боротьбу селян проти іноземних загарбників і білогвардійської контрреволюції. Після вигнання інтервентів на початку квітня 1919 року ревком взяв владу у волості в свої руки. Він організував волосний земельний комітет, народну міліцію. На буржуазію було накладено військово-революційний податок у 100 тис. крб. Колишній поміщицький маєток оголосили народною власністю.
Коли в серпні містечко захопили дедікінці, члени ревкому перейшли в підпілля і керували боротьбою населення проти білогвардійців. Ревком підтримував постійний зв’язок з партизанським загоном, яким командував В. К. Дубецький. Наприкінці 1919 року Петровірівка стала одним із опорних пунктів цього загону. Партизани не раз вступали в бій з денікінцями, завдаючи їм відчутних ударів, а в лютому 1920 року допомог ли частинам Червоної Армії, і зокрема кавалеристам Г. І. Котовського, визволяти села волості від ворога.
8 лютого в Петровірівці було створено волосний ревком, який очолив місцевий швець В. Д. Вдовиченко, а навесні обрано волосну Раду. Спираючись на активну підтримку комнезаму (у червні він об’єднував 230 чоловік), а потім і Петровірівського партійного осередку, створеного в серпні у складі 8 чоловік, Рада приступила до радянського будівництва на селі. Поміщицькі і частково куркульські землі, відібрані у селян денікінцями, знов були розподілені між безземельними і малоземельними.
Проводилося землевпорядкування. Щоб допомогти бідноті обробити і засіяти одержані наділи, Рада подбала про відкриття майстерні по ремонту інвентаря. У куркулів було відібрано лишки зерна і передано тим, хто його не мав. При збиранні хліба і продуктів за продрозверсткою радянські органи суворо дотримувались класового принципу.
Куркульство чинило опір усім заходам Радянської влади, а восени 1920 року вчинило проти неї заколот. Загони озброєних бандитів лютували в селах волості. Вночі 5 жовтня в Петровірівку вдерлася банда, яка розгромила канцелярію волосної Ради. Боротьбу проти бандитизму очолили комуністи В. М. Попандопуло (член партії з 1905 року), А. Є. Коханівський (член партії з 1906 року) і С. Г. Куперман. Активну допомогу їм подавав комсомольський осередок, створений наприкінці 1920 року. До нього входили П. Конюков, М. Тарнавський, С. Шляхетко та інші. На початку наступного року в Петровірівці відбувся волосний з’їзд КОМУ, що ухвалив вважати комсомольців мобілізованими на боротьбу за хліб, проти бандитських зграй, що перешкоджали відбудові господарства, посилювали розруху. До середини 1921 року з бандитизмом у волості було в основному покінчено. Велику роль у цьому відіграли частини Червоної Армії — 51-а ордена Червоного Прапора Перекопська дивізія, 452-й стрілецький полк, що після розгрому Врангеля перебували на відпочинку в селах волості.
У жовтні 1922 року відбулись перевибори місцевої Ради під лозунгом «Робітники і комнезаможи — до Рад!». Трудящі Петровірівки обрали до неї людей, безмежно відданих справі соціалізму. На початку 1923 року Петровірівка за новим адміністративним поділом увійшла до складу Демидівського району, а в серпні стала райцентром (назва району залишилася стара).
У відбудовний період в селі проводилася значна культурно-освітня робота. В листопаді 1920 року в школах волості почалися заняття. Тільки в 2 школах Петровірівки сіли за парти 330 учнів. У грудні відбулось відкриття місцевого театру, якому було присвоєно ім’я Луначарського, та робітничо-селянського клубу ім. Шевченка. 1923 року тут побудували райсільбуд. Його діяльністю керував секретар партосередку. У сільбуді працювали політичний, драматичний, природознавчий і літературний гуртки та школа профграмоти. Комуністи широко залучали до ліквідації неписьменності серед населення всіх, хто міг писати і читати. На початку 1924 року в двох групах лікнепу навчалося 47 чоловік.
Наступного року відкрито районну школу лікнепу. Розгорнула роботу пересувна школа політграмоти, слухачі якої вивчали окремі ленінські твори, зокрема з селянського питання.
З великим сумом трудящі Петровірівки зустріли звістку про смерть В. І. Леніна. В день похорон в селі було закладено пам’ятник великому вождю, який відкрили у квітні того ж року.
Петровірівський партосередок провадив серед селян велику роз’яснювальну і виховну роботу, залучав їх до різних форм кооперації. Протягом 1921—1924 рр. в селі було створено 6 кооперативних товариств і спілок, у т. ч. три ТСОЗи — «Співдружність», «Весна», «Об’єднання». Кожний із них налічував від 6 до 15 господарств, переважно бідняцьких. ТСОЗи мали від 84 до 120 десятин землі, по 12—20 коней, а також плуги, сівалки, збиральні машини. У членів товариства «Весна» був навіть трактор. Держава подавала колективним господарствам значну допомогу кредитами і машинами. Так, тільки в лютому 1927 року в село прибули 4 трактори. А всього на колективних ланах працювало 10 сталевих коней.
До 1927 року кооперативні господарства Петровірівки зробили великий крок вперед. Це переконливо продемонструвала сільськогосподарська виставка, влаштована тут на честь 10-ї річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції. Тоді ж було проведено свято врожаю. Виступаючи на ньому, селянин Продан сказав: «Ось ці десять тракторів, що гуркотять і пробуджують наші сили, вони — яскравий приклад наших господарських досягнень. Поліпшено племінну худобу, сортове насіння, що ним засіваємо тепер свої лани,— це кращий доказ наших перемог у сільському господарстві за 10 років Радянської влади…».
На честь десятиріччя Великого Жовтня Петровірівку було перейменовано на село Жовтень, а Демидівський район — на район ім. Жовтня.
Після XV з’їзду ВКП(б) районна партійна організація та партосередок села Жовтня зосередили основну увагу на питаннях колгоспного будівництва. На прикладі роботи сільських ТСОЗів, а також передового радгоспу ім. Шевченка селяни Жовтня переконувалися в перевагах колективних господарств. У другому півріччі 1929 року кілька десятків бідняцьких родин об’єдналося в сільськогосподарську артіль «Надія», на базі якої наступного року створили колгосп ім. Фрунзе. До травня 1930 року 70 проц. селянських господарств стали на шлях колективної праці.
У перші роки артіль ім. Фрунзе об’єднувала 230 господарств. Вона мала близько 200 коней, кілька десятків плугів, півтори сотні борін і півтора десятка лобогрійок. У 1930—1931 рр. колгосп обслуговувала машинно-тракторна станція ім. Шевченка. Після її розукрупнення в 1931 році утворено Жовтневу МТС. Першими її трактористами було подружжя Микола і Клавдія Петриченки. Напередодні Великої Вітчизняної війни Жовтнева МТС мала 87 тракторів (в 15-сильному обчисленні), 46 комбайнів, 105 вантажних автомашин та багато іншої техніки. Поступово колгосп ім. Фрунзе набирав сили. За 1938—1939 рр. тут було побудовано кошару на 200 овець, стайню, корівник на 200 і свинарники на 1000 голів. Працювали масло- та виноробний заводи, електростанція. Невпинно поліпшувалось життя колгоспників. У передвоєнні роки вони одержували на трудодень по 3 і більше кг хліба.
Серед трудівників колгоспу було чимало стахановців і ударників. Одного з них, чабана Н. Г. Ніколаєва, уряд нагородив орденом Леніна. Конюх Є. П. Єфимовський одержав медаль ВСГВ.
Великий авторитет у колгоспників мала Жовтнева сільрада, яка докладала багато зусиль до впорядкування села, будівництва побутових і культосвітніх закладів. У 1935 році вона завоювала першість в соціалістичному змаганні сільрад району. За добре організовану роботу серед жінок Центральна конкурсна комісія ЦВК України нагородила сільраду грошовою премією в розмірі 5 тис. крб. З ініціативи депутатів у 1940 році споруджено школу-семирічку. Осередком культури на селі став райсільбуд. Тут працювали гуртки художньої самодіяльності, спортивна секція. Приміщення церкви переобладнали під спортзал.
Господарське і культурне будівництво на селі було перервано війною. В перші ж дні Великої Вітчизняної війни у Жовтні створено винищувальний батальйон, до якого вступило 75 чоловік. Вони охороняли громадські приміщення, виконували патрульну службу в селі і навколо нього. В липні 1941 року в Жовтні дислокувався штаб 9-ї армії Південного фронту. Деякий час тут перебував головнокомандуючий військ Південно-Західного напряму маршал Радянського Союзу С. М. Будьонний.
Під натиском переважаючих сил ворога наші частини змушені були відступити. 7 серпня в село вдерлися німецько-румунські загарбники. Горе і смерть принесли вони радянським людям. 273 мирні жителі загинули від рук ворога. Окупанти вчинили звірячу розправу над 2 тис. полонених. Але фашистський терор не зламав радянських патріотів. В період оборони Одеси у районі сіл Жовтня, Ширяєвого, Антонівки, Демидового діяв партизанський загін. Тільки протягом серпня 1941 року партизани зробили близько 20 нападів на транспорти ворога, розгромили фашистський каральний загін, що прямував до Антонівки для розправи над її жителями. Завдаючи окупантам значних втрат, народні месники одночасно підтримували віру радянських людей у перемогу Червоної Армії над ненависним ворогом. В її рядах мужньо билися з німецько-фашистськими військами багато жителів Жовтня. Серед них — П. К. Конюков, Є. Д. Шевчук, М. П. Слободяник та інші. За бойові заслуги вони нагороджені орденами і медалями Радянського Союзу. Дехто з них визволяв і рідну Одещину.
2 квітня 1944 року танкісти 3-ї Чаплинської Червонопрапорної бригади 23-го танкового корпусу вибили ворога з села Жовтня. Руїни і згарища залишили після себе окупанти. Вони зруйнували і спалили 106 житлових будинків, багато господарських і культурно-побутових споруд. Фашистські грабіжники вивезли і знищили 578 коней, близько 500 голів великої рогатої худоби, 770 овець.
Після визволення села місцеві комсомольці і молодь подали чималу допомогу частинам Червоної Армії. Вони перевозили і переносили ящики з боєприпасами, копали землянки, окопи, доглядали поранених. У фонд оборони внесено 138 тис. крб. і на 54 тис. крб. облігацій. Понад 8,5 тис. крб. зібрали трудящі на будівництво торпедних катерів «Одеський комсомолець». За активну роботу командування 3-го Українського фронту оголосило комсомольцям Жовтня подяку. У свою чергу військова частина, що деякий час стояла в селі, допомогла колгоспникам обробити землю тракторами.
Хоч в артілі ім. Фрунзе було тоді менше 200 чоловік працездатних, але відбудовні роботи йшли успішно. Протягом 1944—1946 рр. стали до ладу маслоробний і виноробний заводи, паровий млин. Відкрилися школи, лікарня, кінотеатр, клуб. Близько 100 сиріт знайшли притулок у дитячому будинку.
До 1948 року в колгоспі в основному були відновлені посівні площі. Поліпшилась якість обробітку землі. Валовий збір зернових досяг рівня 1940 року. Протягом 1950—1954 рр. з артіллю ім. Фрунзе об’єдналися 7 невеличких колективних господарств, розташованих в Олімпіадівці, Костянтинівці, Джуванівці та інших сусідніх хуторах. Укрупнений колгосп назвали іменем Богдана Хмельницького. У 1963 році його перейменували на артіль «Жовтень». За нею закріплено 7,3 тис. га землі, в т. ч. 4,7 тис. га орної. З 1954 року колгосп очолює комуніст В. Ф. Непомнящий, учасник Великої Вітчизняної війни, колишній секретар райкому партії.
За роки семирічки, застосовуючи передову агротехніку, члени артілі домоглися підвищення урожайності всіх сільськогосподарських культур. Уже в 1962 році вони зібрали озимої пшениці по 22 цнт з га, ячменю — по 24,2 цнт, кукурудзи в зерні — по 38 цнт з га. Укрупнення господарства дало можливість збільшити капіталовкладення. Протягом 1963—1965 рр. вони зросли майже до 4 млн. крб. На ці кошти було збудовано типові приміщення для великої рогатої худоби, свиней, птахофабрику, гаражі тощо. Лише за останній рік семирічки колгосп спорудив 3 тваринницькі ферми, 4 кормокухні, відгодівельний майданчик для свиней. Подачу води і переробку кормів на фермах механізовано. Були виділені значні кошти на будівництво бригадних клубів, школи.
В результаті запровадження принципу матеріальної заінтересованості зросла трудова активність членів артілі. Сім’я колгоспника М. А. Кашнера виробила за 1963 рік 1512 трудоднів, В. А. Олексієнка — 1599, І. Г. Царенка — 1495 трудоднів.
Після березневого (1965 року) Пленуму ЦК КПРС було створено 7 виробничих бригад — 3 тракторні і 4 комплексні, які працюють на госпрозрахунку, змінено структуру посівних площ. Посіви озимої пшениці збільшились на 12 проц. Протягом 1966—1967 рр. значно зросла врожайність цієї цінної культури — до 25— 26,4 цнт з га.
В багатогалузевому господарстві артілі чималу увагу приділяють розвиткові тваринництва. Колгосп має 2,3 тис. голів великої рогатої худоби, 1250 свиней, близько 1 тис. овець, понад 2 тис. штук птиці. Валовий прибуток колгоспу від рослинництва і тваринництва у 1967 році перевищив 1 млн. крб. Валовий прибуток з розрахунку на 100 га сільськогосподарських угідь становив 15,5 тис. крб., а на одного працюючого колгоспника — 1068 карбованців.
Зростання доходів дало можливість артілі придбати першокласну техніку. Нині на колгоспних ланах працюють 36 тракторів, 15 комбайнів, 22 автомашини та багато інших машин і механізмів. Багато коштів артіль витрачає на оплату праці колгоспників (вартість людино-дня становить понад 3 крб.), а також на подання їм допомоги по тимчасовій непрацездатності (включаючи оплату відпусток по вагітності) та виплату одноразової допомоги.
В ювілейному 1967 році колгоспники працювали з особливим натхненням. За перемогу в соціалістичному змаганні на честь 50-річчя Великого Жовтня артіль «Жовтень» нагороджено пам’ятним Червоним прапором райкому партії та райвиконкому. До Книги трудової слави занесено К. X. Магденка, М. Г. Тарана, П. К. Довгоп’ятова, які трудяться в артілі з 1930 року. Передову доярку М. Ю. Романенко премійовано поїздкою у Москву на ВДНГ CPGP. Депутат районної Ради доярка Е. М. Степанова була учасницею виставки.
Авангардну роль в колгоспі відіграють комуністи. З 50 членів партійної організації артілі переважна більшість працює на найвідповідальніших ділянках колгоспного виробництва — механізаторами, рільниками, тваринниками. Бойовим помічником комуністів є колгоспна комсомольська організація. В її лавах налічується 55 юнаків і дівчат. Вони показують приклад в праці, беруть активну участь у громадському житті села.
Добре працюють комуністи і комсомольці на підприємствах місцевої промисловості. Невеликий колектив конопляного заводу (близько 80 чоловік) дає промисловості щороку майже 3 тис. тонн волокна. Інше підприємство—маслозавод лише в 1967 році відправив промисловим центрам 7 тис. цнт масла, 280 цнт сиру, 150 цнт бринзи, 883 цнт пастеризованого молока. У Жовтні є олійня, млин. Тут розташовані відділення «Міжколгоспбуду», пункт обласного винтресту, міжколгоспна інкубаторна станція, будівельно-монтажна організація Міністерства сільського господарства УРСР «Сільелектро». В село проведено електрику від Каховської ГЕС. При місцевому відділенні «Сільгосптехніка» з 1966 року працює експериментальна виробничо-технічна станція, що обслуговує 5 колгоспів.
За роки Радянської влади докорінно змінився вигляд села. Тут споруджено понад 730 житлових будинків. Тільки за післявоєнний час у нові будинки вселилося близько 500 сімей. Колгоспникам в індивідуальній забудові допомагає артіль. Достаток увійшов у кожну оселю. В 1967 році у 8 магазинах села жителі купили товарів більш як на 1,5 млн. крб. В особистому користуванні колгоспників, робітників, службовців є 20 автомашин, понад 100 мотоциклів, кілька десятків телевізорів. Радіоприймачі має кожна друга родина.
До послуг населення — підприємства побутового обслуговування і громадського харчування — ательє мод, готель, пошта, ощадна каса, перукарня, чайна тощо. У сільській лікарні на 60 ліжок працює 7 лікарів, 30 чоловік середнього медичного персоналу.
Улюбленим місцем відпочинку жителів є прекрасний парк, в якому до революції був поміщицький маєток.
Партійні організації села Жовтня, сільська Рада велику увагу приділяють розвитку народної освіти. 645 дітей колгоспників, робітників і службовців вчаться в добре обладнаній середній школі ім. Леніна. Крім того, в світлому двоповерховому приміщенні інтернату, збудованому в 1959 році, живуть і виховуються на цілковитому державному утриманні 315 хлопчиків і дівчаток. Тут кілька років діє клуб інтернаціональної дружби та миру. Члени клубу підтримують тісні зв’язки з піонерами Угорщини, Румунії, Польщі, Чехословаччини та інших соціалістичних країн, а також багатьох шкіл союзних республік. В школі-інтернаті працює заслужений вчитель школи УРСР А. А. Герус. Всього в селі трудяться 64 педагоги (в т. ч. 36 — з вищою освітою). З 37 вчителів середньої школи ім. Леніна 23 — місцеві, які закінчили учбові заклади і повернулись працювати у рідне село.
Вищу та середню освіту в Жовтні мають 392 чоловіка. Чимало жителів села стали лікарями, педагогами, інженерами, вченими тощо. Серед них — лауреат Ленінської премії заслужений будівельник УРСР П. П. Кононенко (1900—1965), який вніс великий вклад у відродження і дальше будівництво підприємств металургійної промисловості України. Уродженець села Жовтня спеціаліст по декоративному садівництву П. Н. Сигіда за озеленення і впорядкування Всесоюзної сільськогосподарської виставки був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.
У червні 1966 року газета «Правда» повідомила про героїчний вчинок вихованця Жовтневої школи 20-річного льотчика-курсанта П. В. Шклярука, який пожертвував своїм життям заради врятування людей одного з приволзьких міст. В пам’ять про героя названо вулиці в селі Жовтні, селищі Ширяєвому та Одесі. Одеському авіа-спортивному клубу присвоєно ім’я Павла Шклярука.
За післявоєнні роки в селі набуло великого розвитку культурне будівництво. Тут споруджено Будинок культури на 250 місць, 2 кінотеатри (зимовий і літній) на 400 місць. При Будинку культури працюють гуртки художньої самодіяльності, жіночий вокальний ансамбль та танцювальна група.
Є в селі хороша зональна бібліотека, колектив якої подає методичну допомогу сільським бібліотекарям. У її фонді — 29 тис. примірників книг, якими користуються 1,6 тис. читачів. Зональна бібліотека має свої пункти видачі книг у тракторній бригаді, на тваринницькій фермі № 4.
У трудівників Жовтня великі плани. До кінця п’ятирічки передбачено завершити електрифікацію колгоспу, запровадити комплексне використання електроенергії в господарстві, механізувати трудомісткі процеси на тваринницьких фермах. Значно підвищиться врожайність полів, зросте продуктивність праці.
На кошти колгоспу будуть споруджені Палац культури на 500 місць, бригадні клуби, 3 магазини, кафе, амбулаторія, нові приміщення лікарні, школи. Почнуться роботи по газифікації будинків колгоспників.
Трудівники Жовтня наполегливо працюють над тим, щоб дедалі красивішим і впорядкованішим ставало рідне село, щоб воно було гідним своєї назви.
М. О. ВЄЛЯКОВ