Пуків, Рогатинський район, Івано-Франківська область
Пуків — село, центр сільської Ради. Розташований за 7 км від Рогатина та за 1,5 км від залізничної станції Пуків. Через село проходить автотраса Рогатин — Бережани. Населення — 1448 чоловік. Сільській Раді підпорядковані села Гоноратівка і Чесники.
Пуків — давнє поселення на Прикарпатті. Перша письмова згадка про нього належить до 1448 року. Село тоді входило до Рогатинського, а пізніше до Галицького повіту Руського воєводства.
Місцеві феодали безупинно вели міжусобну боротьбу за право володіння пуківським і чесницьким фільварками та селянами, які були за ними закріплені. В середині XV ст. на селі налічувалося 10 дворищ, які об’єднували по кілька сімей.
У XVI—XVIII ст. ст. посилюється кріпацтво, феодали обмежують селян у користуванні земельними наділами. Якщо у XV—XVI ст. ст. серед селян Пукова переважали назви «ланові», «півланові», тобто такі, які володіли ланом або півланом землі, то вже у XVII ст. більше зустрічаються «четвертинники», «півчетвертинники» і навіть «восьминники», тобто селяни, які володіли 1/16 наділу.
На той час селяни Пукова хоч і користувалися правом виходу з общини, але воно було дуже обмеженим. Вихід дозволявся поміщиком тільки в святкові дні, на очах всього села. Селяни, які дотримувалися руського права, могли перейти тільки в общину, яка жила за таким же правом. Пізніше й воно було скасоване. Панщина зросла до 6 днів на тиждень.
Шляхта не раз грабувала село. Власник Пукова шляхтич Сільницький, який заборгував 23 тис. злотих Одровському, передав останньому за борг на три роки село. Після трирічного грабунку більшість селян розорилася.
Таке становище призводило до загострення класової боротьби. Антифеодальні виступи особливо посилилися під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. Жителі Пукова разом з селянами інших сіл (Бабинців, Серників Середніх, Юнашкова, Обельниць) виступали проти польської шляхти.
Обезземелення продовжувалося і у XVIII ст. Напередодні реформи 1848 року в селі 2/3 всіх земель і лісів були у володінні поміщика. Третина ж селян залишилася безземельною або малоземельною, а тим часом багатії володіли наділами землі понад 30 гектарів.
Польська шляхта вдавалася до примусового ополячення українців. Поміщик примушував жителів Пукова змінювати українські імена на польські і дотримуватись лише польських обрядів. Не дуже змінилося становище селян Пукова і після реформи 1848 року. Хоч панщину було ліквідовано, та пани не поспішали звільняти кріпаків і впроваджувати у життя реформу. Тільки 1854 року селяни Пукова поставили хрестики — підписали виплату викупних сум за скасування «опікунських повинностей» землевласників. Ці обов’язки практично не відрізнялися від феодальних повинностей, хоч реформа і відкривала на селі шлях для розвитку капіталістичних відносин.
Наприкінці XIX ст. в Пукові вже мешкало 1360 жителів.
Розвиток капіталізму певною мірою сприяв поширенню освіти. 1851 року в Пукові відкривається церковнопарафіяльна школа. Однак вона не завжди працювала: тут часто не було вчителя. На початку XX ст. у селі створюються культурно-освітні організації.
Під впливом першої російської буржуазно-демократичної революції, про яку дізнались і жителі Пукова, біднота взяла участь у сільськогосподарських страйках. Селяни вимагали від поміщика підвищення заробітної плати, кращих умов праці.
Для попередження нових революційних виступів в села повіту було надіслано каральні загони.
Перша світова війна принесла нові страждання. Вже до кінця 1914 року з села насильно було мобілізовано до австро-угорської армії 180 чоловік, реквізовано 70 пар коней, багато іншої худоби та продовольства.
Відомості про пролетарську революцію в Росії швидко проникали в Східну Галичину, породжували надії на визволення від соціального й національного гніту. Коли влітку 1920 року частини 8-ї дивізії українського Червоного козацтва визволили Рогатин, Пуків і Чесники, трудящі їх радо зустріли. Вони допомогли організувати в селі Чесниках госпіталь для поранених червоноармійців, постачали пораненим молоко, фрукти та іншу їжу.
До тимчасового революційного комітету, створеного в селі Чесниках, увійшли і селяни-бідняки Пукова. Комітет зразу ж приступив до розподілу серед бідних селян Пукова і Чесників поміщицької землі, худоби і реманенту, організував допомогу Червоній Армії продуктами, одягом.
Після жорстокого бою 9—10 вересня червоні бійці відступили. Тоді ж лави Червоної Армії поповнили бідняки Пукова й Чесників — М. О. Костюк, С. І. Лахолюк, П. Р. Маланчук, М. О. Макогін та інші.
З боротьбою за встановлення Радянської влади в Галичині пов’язано ім’я революціонера-борця, жителя Пукова П. М. Шеремети. Народився він 29 січня 1897 року в сім’ї селянина-середняка, родина якого складалася з 10 чоловік. У гімназії П. Шеремета познайомився з марксизмом. Навесні 1920 року частина солдатів Української галицької армії ЗУНР, до якої був насильно мобілізований і Шеремета, перейшла на бік Червоної Армії. П. Шеремету призначили командиром однієї з частин Галицького червоного полку. Червоні стрільці брали участь у боях за Радянську владу. Після закінчення громадянської війни П. Шеремета з своїми близькими товаришами І. Г. Цепком, С. О. Мельничуком та іншими нелегально повертається до Західної України й організовує партизанську боротьбу проти польських окупантів.
Відгомін подвигу Шеремети та його товаришів знайшов широке відображення в літературі. Український радянський письменник Мирослав Ірчан написав статтю «Червоне повстання дванадцятий» і п’єсу «Дванадцять», письменник В. І. Атаманюк — оповідання «Думи про Степана Мельничука».
Селяни Пукова і всі трудящі Прикарпаття свято шанують пам’ять свого земляка-героя. Його іменем названо колгосп у Пукові, вулиці в містах Івано-Франківську й Чорткові.
Трудящим Пукова довелося пережити ще 20 років польської окупації. Жити ставало все важче. Зростало класове розшарування. У 1938 році земля, якої у Пукові нараховувалось 1260 га, розподілялась так: 287 господарствам належало близько 600 га і майже стільки землі (530 га) мали 51 господарство куркулів, 65 га належало церкві й попу. Понад 50 бідняцьких господарств були безкінні. Врожаї на бідняцьких нивах не перевищували 5—7 цнт на гектар. Страх позбутися останнього клаптика землі посилював ворожнечу серед селян. Ще й досі пам’ятають у Пукові, як селянин Ф. І. Крупка тягався по судах з чоловіком своєї сестри В. С. Росоловським-Веселовським за землю. Вони пройшли всі судові інстанції аж до Варшави включно. Однак рішення суду ще більше загострило ворожнечу між ними. Багато років судилися сусіди Ф. І. Кулик та Ф. М. Сеник, щоб визначити, кому має належати груша, яка росла на межі.
Бідняки часто не мали змоги сплачувати податки. Щоб сплатити 50—70 злотих, селянин мусив продати майже весь річний урожай пшениці. Окупаційні власті всіляко намагалися зтягти з селян гроші й жорстоко карали їх за найменший непослух чи опір. Восени 1930 року з села Пуків і Чесників прибуло 150 чоловік кінної поліції карального загону для проведення т. зв. пацифікації. Карателі цілий тиждень бешкетували: знищували сільськогосподарський реманент, хліб, сади, калічили худобу, били людей, гвалтували жінок. Від тяжких побоїв помер житель села Чесників С. С. Луцишин.
У 1924 році в Чесниках виник осередок КПЗУ1, членами якого були й бідняки з Пукова: С. О. Шеремета (секретар), С. І. Шеремета, М. А. Зозуля. Пізніше до нього вступають В. Г. Гривнак, М. В. Луцишин, М. М. Несторко та ін. Комуністи розповсюджували серед селян революційну літературу, розказували правду про Радянський Союз, про успіхи соціалістичного будівництва на Радянській Україні. 1929 року на загальних зборах члени читальні «Просвіти» порушили традицію — під впливом комуністів селяни не обрали попа головою. Це була нечувана на той час подія в Пукові, де керівництво культурно-освітніми організаціями до цього зосереджувалось у руках націоналістичних елементів.
Навесні 1932 року з ініціативи комуністів батраки й поденщики, які працювали в поміщика, оголосили страйк. Страйковий комітет очолив В. Г. Гривнак. Селяни висунули вимоги про поліпшення умов праці, підвищення грошової і натуральної платні на 30—50 проц. Хоч через недостатню згуртованість страйкарі і не добилися задоволення всіх своїх вимог, та це підняло на боротьбу ще ширші кола селян. Комуністи завжди були організаторами політичних виступів трудящих. На відзнаку пролетарського свята трудящих — 1 Травня 1935 року в Пукові комуністи розповсюдили революційні листівки, а в Чесниках підняли червоний прапор на дзвіниці. Восени того ж року відбулися вибори до польського сейму. Більшість селян, незважаючи на терор і залякування, бойкотувала вибори. В голосуванні взяла участь лише 1/5 виборців.
Осінь 1939 року стала поворотним пунктом у житті селян Пукова. 20 вересня вони хлібом-сіллю зустрічали воїнів Червоної Армії. Від селян їх урочисто вітав бідняк Ю. С. Яремко, який сказав: «Дорогі брати, ви принесли нам те, про що мріяли цілі покоління західних українців кілька століть. Сьогодні ми щасливі, що на собі відчуваємо здійснення тих мрій. Велике спасибі вам, шановні».
На перших зборах селяни обрали місцевий орган влади — тимчасовий революційний комітет, до його складу увійшли М. О. Горбусь, Ф. І. Киценко, С. Ф. Мельник, В. І. Сліпенький, І. С. Тичківський. Першим кроком діяльності комітету був розподіл між незаможними селянами церковної і попівської землі.
В селі почали працювати гуртки, де селяни вивчали Радянську Конституцію. В день виборів 22 жовтня всі виборці одностайно віддали свої голоси за селянку-біднячку села Черчого Г. Г. Гоголь як депутата до Народних Зборів Західної України.
В лютому 1940 року селяни обрали сільську Раду. Її головою став Ф. І. Киценко. Місцеві органи спрямували свою діяльність на поліпшення матеріально-побутового й культурного життя селян.
У Пукові виникла ініціативна група підготовки до створення колгоспу.
Велике враження на представника села Г. І. Жураківську справила Всесоюзна сільськогосподарська виставка у Москві в 1940 році. Повернувшись додому, вона розповіла односельчанам про досягнення Радянського Союзу в розвитку сільського господарства, про перевагу колективного господарства над одноосібним. Навесні 1941 року в Пукові почав своє життя колгосп «Червоний колос». Головою правління артілі обрали П. М. Югана. Економічні можливості малого колгоспу були обмежені, адже бідняки й середняки могли усуспільнити примітивну сільськогосподарську техніку. На допомогу прийшла держава. На полях уперше з’явилися трактори та інші сільськогосподарські машини з державних МТС. Колективна праця руйнувала віковічні пережитки, зокрема, погляд на місце і роль у суспільному житті жінки. За почином Паші Ангеліної дівчата сіли за кермо трактора.
Мирне нове життя порушили гітлерівські загарбники. 5-го липня 1941 року вони захопили Пуків. З допомогою націоналістів гітлерівці по-звірячому закатували пуківських активістів — секретаря сільської Ради С. М. Яремка, учасницю Всесоюзної сільськогосподарської виставки Г. І. Журавінську та інших, вигнали до Німеччини на каторжні роботи 118 жителів села, спалили 12 будинків.
Та селяни не мирилися з фашистським поневоленням і чинили опір.
Близько 100 чоловік з Пукова билися з ворогом на фронтах Великої Вітчизняної війни. За мужність і відвагу в боях 56 чоловік нагороджено орденами й медалями Союзу РСР.
22 липня 1944 року частини Червоної Армії визволили з фашистської неволі Пуків. У селі було відновлено Радянську владу.
До кінця 1948 року понад 500 селян виявили бажання йти шляхом колективного господарювання. Було створено два колгоспи, які у 1951 році об’єдналися в один — «Червоний колос». З 1964 року артілі присвоєно ім’я Петра Шеремети. У 1951 році вона об’єднувала 1276 селян, майже всіх жителів села, мала 1084 га землі, у т. ч. 118 га пасовиськ, 53 га лук і 108 га лісу. В перші роки колгосп ще переживав труднощі. Та за допомогою держави колгоспники незабаром добилися зміцнення господарства. Провідну роль у цьому відіграла партійна організація, створена в Пукові на початку 1950 року (секретар В. В. Соколик). Цього ж року було засновано в селі 2 комсомольські організації, які об’єднували близько 60 чоловік.
Зміцнюючи колгосп і утверджуючи нові принципи життя, мешканці села змушені були вести боротьбу з бандерівськими бандами, ліквідацію яких закінчили за допомогою органів державної безпеки в 1948 році.
Підносячи своє господарство, колгоспники насамперед подбали про його технічне оснащення, впровадження досягнень агрономії, підготовку кадрів сільськогосподарського виробництва. Уже в 1958 році на придбання сільськогосподарської техніки артіль витратила 110 тис. крб. Це дало змогу наступного року повністю механізувати вирощування й збирання кукурудзи. За прикладом механізаторів Дніпропетровської області було створено механізовану ланку вирощення кукурудзи, яку очолив бригадир тракторної бригади комсомолець Б. В. Адамчук.
За роки семирічки для дальшого технічного озброєння колгосп одержав від держави допомогу на суму 120 438 крб. Артіль стала високомеханізованим господарством. У 1968 році на його полях працювало 10 тракторів, 8 різних комбайнів, 11 сівалок, 6 автомашин та інші сільськогосподарські машини.
Є в колгоспі висококваліфіковані механізатори, якими часто стають цілі родини. Так, сім синів і донька Анастасії Стебеляк поповнили їх лави. В селі цих трудівників називають «сім’єю механізаторів».
Примножують трудову славу колгоспу і добиваються високих результатів у праці доярки Т. Ф. Матусяк, К. Т. Музичка, Л. І. Васьків, Г. Д. Сверида. Вони щорічно надоюють по 2000—2300 кг молока від кожної корови. К. Т. Музичка вже 12 років працює дояркою. У 1967 ювілейному році вона надоїла від кожної з закріплених за нею корів по 2350 кг молока.
За роки колективної праці виросло багато передовиків по вирощуванню високих врожаїв зерна й кукурудзи. Ланкова К. М. Сверида за високі врожаї картоплі, по 180—200 цнт з га, нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора, за вирощення по 830 цнт цукрових буряків з га — золотою медаллю Виставки досягнень народного господарства і грошовою премією. Її ланку зараховано учасником ВДНГ. Бригада П. С. Крупки, ланки К. С. Крупки, А. С. Бариляка у 1967 — 1968 рр. збирали по 20—23 цнт зернових, по 400—500 цнт цукрових буряків з гектара.
Давно минулися часи, коли селянин збирав з гектара 8—9 цнт зернових, 40—50 цнт картоплі. Нині колгоспники збирають сталі добрі врожаї навіть на малородючих землях. За останні роки середня врожайність по колгоспу становить: зернових — 20 цнт, кукурудзи на зерно по 40—50 цнт з га, силосної маси —по 400—500 цнт. Таку кукурудзу вирощують на ще недавно заболочених землях. Користуючись сучасною технікою, яку щедро постачає держава, колгоспники провели меліорацію на площі понад 100 га. Найближчого часу вони завершать осушення всіх заболочених площ. Найбільших успіхів добилися колгоспники у вирощуванні цукрових буряків. Якщо до 1965 року врожайність цієї культури не перевищувала 400 цнт з кожного га, то в 1968 році колгосп зібрав по 745 цнт з га, а ланка К. Свериди — по 840 центнерів. За високі врожаї цукрових буряків колгосп був удостоєний перехідного Червоного прапора обкому КП України та облвиконкому. Такі врожаї — результат високої культури її вирощування. В артілі регулярно здійснюють агрохімічне обстеження земель, складають грунтові карти, розробляють систему удобрень. Велика увага приділяється підготовці кадрів. Тут працює економічна школа. Бригадири, ланкові, механізатори й рядові колгоспники вивчають агротехніку, знайомляться з передовим досвідом вирощування сільськогосподарських культур в інших колгоспах.
Землі Пукова багаті на будівельні матеріали. Селяни давно мріяли про їх використання. У 1969 році колгосп спорудив на місцевій сировинній базі завод для виготовлення вапна, яким задовольняє потреби не тільки свого, а й інших районів області. Завод щорічно дає понад 30 тис. крб. прибутку.
На території сільради виявлено мінеральну воду, що має лікувальні властивості. Цілюща вода дістала назву «Роксолана».
Праця в колгоспі стала важливим засобом виховання підростаючого покоління. В час літніх канікул у колгоспі працює учнівська молотильна бригада. За літо школярі намолочують близько 1000 цнт хліба. В нагороду за працю, крім зароблених грошей, правління артілі організувало для учнів екскурсійні поїздки до Львова, Тернополя, Івано-Франківська, Яремчі. Зв’язок школи з колгоспним виробництвом допомагає учням у виборі професії. Стали трактористами колишні вихованці місцевої школи М. Гаврись, М. Юган, С. Пазій, Ф. Цимбалістий. В 1966 році М. Югана прийнято в партію. Після закінчення десятого класу група дівчат створила комсомольсько-молодіжну ланку, якій за вирощування високих врожаїв цукрових буряків, по 350—400 цнт з га, присвоєно звання ланки комуністичної праці. Працюючи на колгоспних полях, багато молоді навчається заочно в технікумах і вищих навчальних закладах. Ланкова С. І. Голод заочно закінчила Львівський сільськогосподарський інститут, телятниця Л. Сверида підготувалася до вступу у вуз. Тепер вона — студентка Івано-Франківського медінституту.
Жителі Пукова люблять своє село і прагнуть зробити його ще кращим. Забудова села здійснюється за затвердженим планом. Замість низьких, критих соломою хаток зводяться кам’яні або цегляні три- і п’ятикімнатні будинки, криті черепицею або шифером. Центр села прикрашають двоповерхові будинки школи й клубу, нові приміщення сільмагу, чайної, лікарні. В затишному зеленому куточку розмістився дитячий садок «Пролісок». Всюди багато квітів. Силами громадськості закладено сільський парк. Тут встановлено бюсти Т. Г. Шевченка і І. Я. Франка. У ювілейному, 1967 році комсомольці села заклали в парку алею ім. 50-річчя Радянської влади. За їх ініціативою споруджено обеліск на честь воїнів, які загинули, визволяючи села від німецько-фашистських загарбників, і активістам-односельчанам, закатованим українськими буржуазними націоналістами. Молодь спорудила стадіон, спортивний майданчик.
Серед будівельників повагою у мешканців села користується М. О. П’єкний. Нема такої громадської будови у Пукові, в зведенні якої не брав би участі невтомний трудівник. Разом з тим він і активний учасник художньої самодіяльності, виступає як цимбаліст.
Змінилося обличчя колись відсталого села. В Пукові завершено суцільну електрифікацію, радіофікацію й газифікацію.
У післявоєнні роки швидко розвиваються культура й народна освіта. З допомогою колгоспу, громадськості села добудовано 12 класних кімнат середньої школи, обладнано фізичний, хіміко-біологічний та математичний кабінети. З кожним роком зростає число жителів Пукова, що мають вищу освіту. До 1939 року тут з середньою освітою було 5 чоловік, з вищою — 4, а в 1969 році у Пукові вже 115 чоловік мали середню освіту й 40 — вищу.
Характерним є те, що значна частина випускників школи йде вчитися й працювати в ті галузі, що пов’язані з математикою. У цьому заслуга вчителя математики Б. І. Бандури.
Він не тільки спеціаліст своєї справи, а й активний громадський діяч, агітатор, учасник художньої самодіяльності.
Важливу роль у розвитку культури на селі відіграють клуб та бібліотека. Бібліотека влаштувала багато вечорів та читацьких конференцій на теми: «Ленін завжди в наших серцях», «Вивчай свій край», «Хай завжди буде сонце». Закладу присвоєно звання бібліотеки відмінної роботи.
Періодична преса стала потребою кожного жителя. Якщо до 1939 року лише кілька десятків людей — переважно багатих — передплачували газети, то в 1968 році на село одержували 1692 примірники газет і журналів.
При клубі працюють гуртки художньої самодіяльності, вони об’єднують чимало юнаків і дівчат.
Любов до пісні трудящих передається як спадщина від покоління до покоління. Тут давно існує самодіяльний хор. В його репертуарі старовинні українські, зокрема гуцульські та радянські пісні. В селі утверджуються нові радянські традиції й обряди: відзначення свята пісні, свята врожаю, новорічні щедрівки та інші.
Відійшли в минуле міжнаціональна ворожнеча й розбрат. Серед жителів утвердилися ідеї дружби, соціалістичного інтернаціоналізму. Міцна дружба учнів Пуківської середньої школи з учнями країн соціалізму вже стала традицією. Так, вихованця Олавського ліцею з Польської Народної Республіки Клапко Кшесіка прийнято в почесні піонери.
Великі досягнення трудящих Пукова за роки Радянської влади, але ще більші перспективи розвитку села. Мине небагато часу і Пуків стане добре впорядкованим селом високої продуктивності праці і соціалістичної культури.
О. Р. KAPП’ЮK, О. Я. СЬОМА