Снятин, Снятинський район, Івано-Франківська область
Снятин — місто районного підпорядкування, центр району. Розташований на лівому березі ріки Пруту, за 92 км від обласного центру. Залізнична лінія Львів —Чернівці проходить за 5 км на південь від міста. Населення — 7274 чоловіка.
Площа Снятинського району— 60,2 тис. га, населення — 74 277 чоловік, у т. ч. сільського— 63477. У районі — 51 населений пункт, підпорядкований 1 міській, і селищній та 24 сільським Радам, 17 колгоспів. Район має 41,1 тис. га сільськогосподарських угідь, у т. ч 33,2 тис. га орної землі, 6,8 тис. га лук і пасовищ, 1870 га садів; 3,2 тис. га лісів і чагарників; 10 промислових підприємств; 45 шкіл, 2 технікуми; 2 будинки піонерів, 51 клуб і будинок культури, 2 кінотеатри, 47 стаціонарних кіноустановок, 50 бібліотек, 2 літературно-меморіальні музеї; 5 лікарень, 3 диспансери, 2 поліклініки, 2 дитячі консультації, 3 амбулаторії, 27 колгоспних родильних будинків, 46 фельдшерсько-акушерських пунктів, 6 аптек.
На території міста Снятина знайдено скарб та велику кількість окремих срібних римських монет II — IV ст. ст. н. е. Перші письмові відомості про місто Снятин належать до 1158 року. Місто цього часу згадується також в історичних джерелах сусідніх держав. Румунський історик А. Д. Ксенопол, посилаючись на літописця Мирона Костіна, пише, що в XI—XII ст. ст. на молдавських землях було багато слов’ян. Окремі з них приходили туди з міста Снятина. Снятин названо ім’ям власника міста — воєводи Костянтина Сірославича, відомого воєначальника і впливового боярина при дворі галицького князя Ярослава Осмомисла, який в літопису іменується Кснятин, Костянтин.
Польські й угорські феодали, скориставшись послабленням українських земель, у XIV ст. все частіше стали зазіхати на Прикарпаття. У 1387 році Снятин разом з усім Покуттям захопили польські магнати. Вони створили у Снятині, де раніше був центр волості, староство і навіть воєводство та біскупство (резиденція католицьких епіскопів). Воєводству і біскупству підлягали всі галицькі землі між Дністром і Прутом. Українців не допускали до міського самоврядування, обмежували права займатися ремеслами і торгівлею, переслідували українську мову й культуру. Снятин усе більше заселяли польські й німецькі колоністи.
У 1448 році місто дістало магдебурзьке право. Снятинське староство було передане землевласникам Потоцьким, які могли здавати землі в оренду на свій розсуд. Це посилило закріпачення населення Снятина і його околиць. Коли скарбниця польських королів порожніла, вони торгували українськими землями. Польський король Владислав II Ягайло віддавав у заставу Покуття з містами Снятином і Коломиєю молдавському господареві Олександру. У 1482 році шляхтянка Цесельська теж здавала в оренду Снятин разом з іншими населеними пунктами за 300 угорських флоринів.
Мешканці Снятина не раз бачили в місті господарів Молдавського князівства. 1415 року Владислав II Ягайло приймав тут Олександра, який присягав йому на вірність як королівський васал. Під час перебування в Снятині король зустрівся з послами грецького імператора Палеолога та константинопольського патріарха, які просили допомогти місту Константинополю хлібом, де тоді лютував голод. Із Снятина в Константинополь через порт Качибей (Хаджибей) на Чорному морі було відправлено зерно. Господар Молдавії Стефан Великий у 1476 році, зазнавши поразки від турків, теж звернувся по допомогу до польського короля. У Снятині він зібрав своїх воїнів, дістав підмогу від короля і виступив знову проти турків.
У 1531 році господар Молдавії Петрило зі своїм військом напав і пограбував місто Снятин.
У другій половині XV ст. Снятин став великим прикордонним містом і стратегічним центром, звідки польська шляхта вирушала в походи на Молдавію. В місті влаштовували великі ярмарки, де збували свою продукцію ремісники, селяни і шляхта. Найбільш розвинутими були такі ремесла, як бондарство, кравецтво, шевство, кушнірство.
Соціальний і національний гніт був причиною частих повстань. Наприкінці 1456 року снятинці брали участь в антифеодальних виступах селян Північної Молдавії, якими керував Лев. У 1457 році вони захопили Снятин. Ватажка повстання Лева пізніше схопили феодали Молдавії й передали польським магнатам.
Рух народних мас Снятина проти феодального гніту й католицької церкви сприяв тому, що загони повстанців Мухи, підійшовши до міста в 1490 році, заволоділи ним протягом дня. Оборонні споруди та будинки, де жила шляхта в Снятині, було зруйновано. До загонів Мухи приєдналося багато селян-втікачів, а також частина міської бідноти.
Снятин зазнавав частих нападів татарських і турецьких завойовників. У 1524 році 500 турецьких яничарів перейшли Дністер і пограбували Снятин разом з іншими містами Покуття. В 1532 році його спалили війська господаря Молдавії.
Війни і напади чужоземців руйнували місто. Тому при перепису 1572 року в старому місті налічувалося лише 64 будинки, а в новому — 99 будинків. Всі їх мешканці були безземельними. В 1578 році король Стефан звільнив мешканців Снятина від грошових платежів.
Зважаючи на війну з Туреччиною, польський уряд у 1620 році дав розпорядження укріпити Снятин як прикордонне місто? Щоб заручитись підтримкою міщан, уряд наказував поважати старі «міські права».
Снятин у XVI—XVII ст. ст. був важливим економічним центром, де йшла жвава торгівля і розташовувалася головна митниця, на Молдавському торговому шляху. Це був найбільш вигідний торговий шлях, який з’єднував Схід із Заходом, Краків і Львів з Чорним морем. У 1597 році король Сигізмунд III зобов’язав купців Туреччини, Волощини й Молдавії, які торгували з Польщею, переходити кордон лише в Снятині.
Про значний розвиток ремесла в Снятині свідчить те, що наприкінці XVI ст. у місті проживали ремісники 15 професій: муляри, ткачі, кравці, кушніри, мельники, гуральникв, пивовари, воскобійники та ін. Розвиткові ремесел сприяли, зокрема, вірмени, які почали заселювати місто з 1628 року. Спеціальним універсалом їм дозволили займатися ремеслом і торгівлею, закладати броварні і фільварки, будувати церкви, обирати війта. їх було звільнено від усіх податків на 15 років та надано права, якими користувалися вірмени у Львові й Кам’янці-Подільському. Користуючись великими привілеями, вірмени в Снятині швидко багатіли. Вони вели жваву посередницьку торгівлю з іншими країнами: привозили турецькі і перські килими, переткані золотом, сап’янову шкіру, хустки, ковдри, різну турецьку зброю, грецьке й турецьке мило, сідла, мечі, вина, сукна й оксамити та інші предмети розкошів. На ярмарки до Снятина з’їжджалися купці з Волощини, Туреччини, Кримського ханства. Тут вони торгували кіньми, сіллю, хлібом та різними виробами кустарів. На околиці міста турки й татари продавали навіть невільників з Галичини.
Бурхливий розвиток торгівлі й ремесел сприяв піднесенню Снятина. Розвинуте місто водночас привертало увагу татарських орд, які часто нападали на Снятин і руйнували та грабували його. Особливо сильно зруйнували місто татари 1594 року.
У вересні 1621 року частина татарського війська, що брала участь у битві під Хотином, зруйнувала ряд міст, у т. ч. й Снятин. Населення Покуття під проводом Гната Височана розгромило тоді грабіжників. З 1590 до 1648 року татари вчинили 29 набігів на Снятин, при цьому підпалювали його 5 разів.
Жорстока експлуатація й розорення призводили мешканців міста до відчаю. Тому селянські повстання, що не раз вибухали на Прикарпатті, завжди знаходили тут співчуття й активну підтримку. У жовтні 1637 року до жителів Снятина звернувся з універсалом П. Павлюк. Він закликав приєднуватися до повстанських загонів, щоб спільними силами знищити польсько-шляхетське ярмо на землях України. Снятинці дружно відгукнулися на цей заклик. У 1641 році міщани Снятина виступили проти католицького духовенства, а на початку 1646 року — проти снятинського старости П. Потоцького. В скарзі до польського короля староста писав, що міщани, очолювані Степаном Геником, Лесем Войтовичем, Василем Хведором, Максимом Климком, Остапом Ковалем, Грицем Івашковим, влаштовували таємні збори, виступали з закликом не сплачувати податків, не виконувати повинностей і йти до повстанців. Невдовзі озброєні повстанці підійшли до ратуші, захопили її й тримали у своїх руках 3 дні. Частина повстанців на чолі з обраним керівником— молдаванином Василем Цинтою проникли в замок старости. Але війська придушили заколот, а Василя Цинту та інших керівників кинули до в’язниці.
Під час походу Б. Хмельницького в 1648 році проти польської шляхти на околицях Снятина діяли загони Леся Березовського, Микити Горбачена та Григорія Угорницького. В 1656 році повстанці штурмом здобули фортецю в Снятині, перебили шляхетський гарнізон, зруйнували щойно збудований замок, створили серйозну загрозу прикарпатським містам-замкам та опорним пунктам шляхти.
Вогнем і мечем придушували шляхетські війська повстання трудящих мас на Прикарпатті. Сотнями людей убивали без суду і слідства. 300 жителів Снятина, рятуючись, втекли до Молдавії. їх будинки спалило польське військо. Та боротьба трудящих міста проти жорстокого гніту не вщухала.
Під ігом габсбурзької монархії життя трудящих мас і далі погіршувалося. До міста Снятина в 1777—1787 рр. переселилося багато німців з Баварії, Бадена, Вюртемберга, Нассау. Їм уряд передав на пільгових умовах кращі землі, надав право будувати млини, броварні, розвивати ремесла тощо. Для трудового люду почався тяжкий період, що тривав майже півтора століття.
Через нестерпні умови життя зростала смертність населення. Лише 1847 року у Снятині відкрито лікарню на 14 ліжок, де працював один лікар.
В жалюгідному стані була й народна освіта. Першу трикласну школу відкрито 1841 року, через 7 років вона стала шестикласною. В 1870—1878 рр. в місті було 1114 дітей шкільного віку, проте навчалося лише 150. Школа працювала в непристосованому приміщенні, про яке 9 серпня 1888 року так писала газета «Діло»: «На однім боці будинку — клас, а на другім — шинок, на піддашшю — міська пожежна охорона. Через весь будинок напис: «Шинок — вина і горілки, пивна і трактир». Неписьменних у місті було надзвичайно багато: серед чоловіків — 81 проц., а серед жінок — 90 проц. Австрійські власті не дбали про освіту та охорону здоров’я трудящих, вони підтримували тільки церкву. Снятинському священикові держава виділила 105 моргів орної землі, виплачувала за богослужіння щорічно 1647 злотих.
На знак протесту проти жорстоких утисків трудящі Снятина та його околиць часто влаштовували демонстрації і мітинги, т. зв. віча. 27 лютого 1892 року в місті відбулося народне віче, на яке зібралося понад 2 тис. чоловік. Сюди зразу ж прибули 12 озброєних жандармів і 2 комісари. Вони стали біля входів і патрулювали навколо місця, де проходило віче. Промовці Г. Запаринюк, Л. Мардаревич та інші говорили, що «на нашу бідноту перший лік є розширення прав політичних… найбідніший у нас найбільше платить. Кожна річ у нас є оподаткована — і хата, і сіль, і тютюн, і м’ясо… Для того найсправедливіше було б, щоби всі, хто досяг 20-літнього віку, мали однакове право голосування».
Крім загального виборчого права, учасники віча вимагали поліпшити існуючу систему навчання, знизити ціни на сіль, скасувати шарварки, запровадити українську мову в діловодстві сільських органів влади. На вічі виступали також І. Я. Франко, В. С. Стефаник, Лесь Мартович, М. І. Павлик. Великий Каменяр виступав п’ять разів у найважливіших питаннях порядку денного. Щодо розвитку освіти І. Я. Франко запропонував записати в резолюції так: «В справах шкіл народних снятинське віче заявляє, що шкіл народних в нашім краю є замало; що ті школи не можуть в собі помістити дітей, обов’язаних до науки шкільної; що для тих шкіл є замало відповідно спосібних вчителів; що плата вчителів є взагалі занизька; що становище вчителів народних є занадто залежне; план науки є невідповідний потребам нашої людності; що по селах і містечках брак інструкцій, з котрих би молодіж по укінченню шкіл черпала дальшу освіту». Селянин І. Сандуляк розповів на вічі, що за несплату податків екзекутори забирають останній кожух. Цей виступ послужив І. Франку темою для оповідання «Історія кожуха».
Долаючи величезні перешкоди, які чинили колонізатори, снятинці зберігали рідну мову, щиру любов до української культури, мистецтва. У липні 1875 року до Снятина в складі західноукраїнського театру «Руська бесіда» майже на місяць приїхав М. Л. Кропивницький. Жителі мали нагоду бачити «батька українського театру» в п’єсах Г. Ф. Квітки-Основ’яненка, Т. Г. Шевченка та інших українських письменників.
Ще одна приємна й радісна подія сталася в Снятині 1903 року: сюди прибув видатний український композитор М. В. Лисенко. Жителі Снятина і ближніх сіл тепло зустріли талановитого композитора. Вони вручили гостеві вінок з колосків покутської пшениці і польових квітів. Багато щирих і зворушливих слів сказав тоді М. В. Лисенко людям, заохочував їх до праці, до знання, а головне —закликав любити пісню, щоб вона несла розраду, щастя, будила від сну і кликала на боротьбу з ненависними поневолювачами. На прохання снятинців М. В. Лисенко сфотографувався з учасниками зустрічі.
Певну роль відіграла Снятинська українська міська читальня, заснована за участю Т. Кобринського в березні 1881 року і реорганізована у жовтні 1898 року у філію товариства «Просвіти». В товаристві постійно точилася боротьба. Часто його очолювали представники заможних верств населення і вели реакційну політику. Коли ж ним керували прогресивні діячі, такі як С. Зінькевич, М. Крикливець, тоді воно виступало в ролі захисника інтересів трудового українського населення.
Хвиля революційних подій на початку XX ст. в Росії докотилася й до Снятина. 31 липня 1904 року в місті відбулася велика демонстрація. На околиці зібралося кілька тисяч міської бідноти й селян Снятинського повіту. Учасники мітингу вимагали поліпшення умов життя й праці, права навчання українською мовою. Серед інших з промовою виступив письменник-демократ Василь Стефаник. Потім учасники мітингу з червоними стрічками, прикріпленими до гілочок, пройшли центральною вулицею міста. На місце демонстрації прибула велика група озброєних жандармів, які розігнали її учасників.
У 1908 році представники революційно настроєної бідноти Снятина вчинили замах на поміщика С. Мойсу-Росохацького. Це був яскравий вияв протесту проти політики колонізаторів у Галичині. Міністерство внутрішніх справ у Відні дало вказівку галицькому наміснику та снятинському старості провести розслідування й покарати учасників виступу.
Тривала боротьба і за загальне виборче право. З листопада 1910 року в Снятинській читальні відбулося віче, в якому взяло участь понад 400 чоловік. Віче рішуче висловилося за виборчу реформу. Крім того, воно ухвалило підписати петицію про негайне будівництво українського університету у Львові. 10 листопада того ж року проходило віче на околиці міста, де про важливість реформи виборчої системи говорив письменник В. С. Стефаник .
Австрійські власті гальмували розвиток освіти. В жіночій і реальній школах викладання велося польською мовою. Українців допускали до навчання значно менше, ніж представників інших національностей. У реальній школі в 1909/10 навчальному році був 201 учень, у т. ч. 45 українців. У Снятині з 1902 року існувала українська, а з 1905 року — польська бурси. Але й тут панувала нерівність. За утримання дітей в українській бурсі плата була вдвічі вищою, ніж у польській. Трудящі міста не раз виступали проти полонізації, писали скарги. Це викликало занепокоєння у місцевих властей. З 1908 року в Снятині постійно перебував військовий гарнізон для «наведення порядку».
Під час першої світової війни Снятин кілька разів переходив з рук у руки. Мешканці міста тепло зустрічали російських солдатів, які всіляко допомагали бідноті медикаментами й продуктами харчування. Коли ж у місто вступали австро-угорські війська, вони жорстоко розправлялися з тими, хто виявляв симпатії до росіян. Без суду й слідства було страчено О. Притулу, І. Виноградника, 3. Лісковацького та інших.
Перебування революційно настроєних російських солдатів у Снятині сприяло поширенню більшовицьких ідей серед населення, що змушений був визнати навіть староста повіту. Великий переполох серед місцевих властей викликала поява у місті весною 1918 року прокламацій, які закликали покласти край імперіалістичній братовбивчій війні, захистити права й суверенітет молодої Радянської республіки.
Весною 1919 року Снятин загарбали війська боярської Румунії, а в липні 1919 року місто захопили війська білополяків. Польські пани принесли трудящим нові страждання, жорстоку експлуатацію і національний гніт. Та трудовий люд продовжував боротьбу за возз’єднання з Українською РСР. Безземельні селяни почали захоплювати поміщицькі землі й розподіляти їх. У місті та на його околицях розповсюджувалися листівки польською мовою, в яких були заклики до об’єднання солдатів польської армії з червоноармійцями.
Репресії польських окупантів тривали, але трудящі Снятина продовжували свою героїчну боротьбу. В лютому 1921 року в місті почала діяти підпільна комуністична організація, яка керувала революційними виступами трудящих. Того ж року жителі Снятина: й селяни повіту активно готувалися .до збройного виступу. 3. незаможних верств населення було створено революційну бойову групу. Та поліція, довідавшись про підготовку збройного виступу, вжила заходів, щоб не допустити цього.
Боротьбу трудящих міста за соціальне й національне визволення продовжила створена у 20-х роках Снятинська повітова організація КПЗУ. Під час виборів до органів повітового самоврядування в 1927 році комуністи одержали 2914 з 5286 поданих голосів. Станіславське управління доповідало міністерству внутрішніх справ у Варшаві, що в Снятині діє комуністична організація, яка має багату пропагандистську літературу, агітаційні видання та відповідний технічний апарат. Керує нею В. Баран, відомий ще з 1920 року.
Комуністи Снятина використовували різні форми впливу на широкі народні маси. Вони входили до легальної організації «Сельробу», робітничо-селянських комітетів допомоги жертвам повені та в інші організації. Вони, як доповідав староста, користуючись гуманною діяльністю цих організацій, влаштовували в Снятині віча, на яких критикували діяльність польського уряду, знайомили населення з сучасним міжнародним політичним становищем й агітували за поїздки делегацій до Союзу РСР.
Вагомий вклад у розвиток боротьби трудящих міста проти своїх гнобителів вносили письменники-демократи В. Стефаник, який жив у селі Русові Снятинського повіту, та Марко Черемшина, котрий в цей час мешкав у Снятині і працював адвокатом. Вони захищали інтереси селян в буржуазних польських судах, часто виступали з палкими промовами на захист трудового люду, написали ряд новел, в яких відтворили картину безправного життя місцевого населення. Письменники організували 1921 року в Снятині для селян господарсько-ветеринарні курси, а пізніше учительське товариство «Взаїмна поміч». Під прикриттям культурно-освітніх товариств та курсів вони вели серед населення революційну пропаганду. На зборах студентів у Снятині в 1922 році Марко Черемшина говорив, звертаючись до молоді: «Віддайте народові свої молоді серця і розум, а тоді народ вас зрозуміє і піде вам назустріч…».
Боротьба трудящих за соціальне і національне визволення тривала. В ніч на 1 вересня 1933 року в Снятині було розповсюджено відозви КПЗУ, які закликали трудящих до масових демонстрацій, до несплати податків, до боротьби проти польського буржуазного уряду, за зміцнення миру. На фасадах будинків з’явилося багато революційних закликів. Під час обшуків у членів КПЗУ поліція знайшла політичну літературу, зокрема «Маніфест Комуністичної партії». Тоді було арештовано чимало осіб, запідозрених у революційній діяльності, засуджено до різних строків ув’язнення М. Арича, М. Тарнавецького та М. Купфермана.
Трудящі Снятина активно готувалися відзначити Перше травня 1935 року. Було надруковано 3 тис. примірників листівок, а також «Рішення Комінтерну», «Ухвали з’їздів КПЗУ та КСМЗУ», «Інформаційні листи до всіх комуністів». Поліція натрапила на слід і конфіскувала нелегальну літературу, арештувала кількох активістів — членів КПЗУ. С. Розенберга було засуджено до 5, а Я. Шерера —до З років позбавлення волі.
Життя трудящих Снятина в 30-х роках стало ще нестерпнішим. У місті була єдина гімназія на весь повіт. У 1930/31 навчальному році в гімназії навчалося 287 учнів, з яких лише 66 українців, а дітей робітників — 3. Викладання здійснювалося польською мовою. Плата за навчання була надзвичайно високою —150 злотих на рік, не рахуючи вступного внеску та витрат на шкільні приладдя й підручники.
Та населення не мирилося з національним гнітом, воно відстоювало свої права, активно виступало проти тих верховодів «Просвіти», які вірно служили панівним класам. До громадсько-політичного життя Снятина включалися й жінки. Вони разом з чоловіками боролися проти існуючого безправ’я, за возз’єднання з Радянською Україною. У березні 1936 року профашистська верхівка радикалів скликала в Снятині свою повітову конференцію. Представників від прогресивних жінок (близько 60 осіб) на цю конференцію не допустили. Тоді вони зібралися на подвір’ї біля будинку, де проходило засідання, висловили протест проти тих, які пролізли в партію і шкодять визвольній боротьбі. Жінки звернулися із закликом до рядових радикалів, щоб вони не піддавалися профашистським верховодам і відстоювали інтереси трудового народу.
В 30-х роках у Снятині діяли місцевий комітет КПЗУ, комсомольський комітет та організація МОДРу. Це були ті центри, які скеровували трудящих на вірний шлях визвольної боротьби. У жовтні 1936 року комуністи організували страйк робітників снятинських взуттєвих майстерень. Власники майстерень змушені були підвищити заробітну плату.
Активними борцями проти панського гніту були комсомольці. В ніч на 7 листопада 1937 року В. Чепіга, М. Якимець, В. Гончарик, І. Бурляк вивісили червоні прапори на найвищих спорудах та деревах міста, а на фасадах будинків центральної вулиці написали революційні заклики.
Коли у вересневі дні 1939 року Червона Армія почала визвольний похід на Західну Україну, з ініціативи колишніх членів КПЗУ та КСМЗУ в місті було створено революційний комітет. До нього ввійшли М. Чепіга, В. Чепіга, В. Ніцович, Е. Жукатинський. Ревком організував збройні загони, які взяли під охорону вузол зв’язку, банк, залізничну станцію та інші установи, підтримували порядок у місті й повіті, роззброювали поліцію, збирали зброю. 19 вересня населення Снятина урочисто, з хлібом-сіллю зустріло червоних бійців. Люди вийшли з червоними прапорами, співали пісень. Революційний комітет на міському стадіоні скликав багатолюдний мітинг, присвячений визволенню міста Червоною Армією від польських окупантів.
Першими кроками Радянської влади в Снятині була передача землі селянам, націоналізація промислових і торговельних підприємств, надання матеріальної допомоги біднякам. У місті відкрили середню школу з українською мовою навчання, в колишньому поміщицькому будинку — дитячий будинок, організували дитячий садок та ясла. До роботи в школах міста було залучено 26 учителів, 17 з яких до визволення не мали роботи. Із східних областей приїхало ще 32 досвідчені вчителі. На 1940/41 навчальний рік держава асигнувала на ремонт закладів освіти 75 тис. крб. Почали також працювати бібліотеки, кінотеатр, будинок культури, гуртки художньої самодіяльності.
Пленум Снятинського райкому КП(б)У, що відбувся 19 квітня 1940 року, обрав бюро та затвердив завідуючих відділами. Комуністи обговорили питання про організацію МТС, колективізацію сільського господарства. У Снятині на керівну роботу з місцевого населення було висунуто 18 чоловік, у т. ч. 4 жінки.
У жовтні 1940 року в Снятині створено міську партійну організацію, яка налічувала 22 комуністи. Районна комсомольська організація, заснована ще на початку року, нараховувала 242 члени ВЛКСМ.
Та німецько-фашистські окупанти принесли мирному населенню міста страждання й горе. Вони захопили Снятин 1 липня 1941 року Снятинці не корилися фашистським окупантам, ухилялися від поставок хліба, одягу й різних матеріалів для фашистської армії. Найбільш яскравим прикладом є вчинок робітника Снятинського млина І. Г. Бордуна, який заховав від фашистів усі приводні ремені, лабораторне устаткування млина тощо. Коли Снятин було визволено, він передав командуванню Червоної Армії збережене устаткування млина, а також 127 тонн зерна, 120 тонн борошна, 650 штук мішкотари.
Встиг заховати червоні прапори голова Снятинського райвиконкому Г. П. Кононенко. Його дружина Ганна Прокопівна завезла їх до Ладижина на Житомирщині. Там, у своєї сестри, жінка заховала їх у застінок. Коли в 1944 році Житомирщину було визволено від окупантів, Ганна Прокопівна передала червоні прапори партійним органам для передачі снятинцям.
Окупанти жорстоко розправлялися з радянськими активістами. Вони замучили М. Чепігу, В. Шувальського, О. Смеречинського, К. Чепігу, Р. Виноградника, Р. Маслянку, М. Бордуна, В. Гуцуляка, Р. Худяк. Від рук фашистів загинули перші комсомольці Снятина М. Сав’юк, І. Ніцович, К. Одинська. За містом, у лісі біля села Потічка, гітлерівці знищили близько 5 тис. жителів Снятинського району. 110 чоловік, у т. ч. 27 жінок, вони вивезли на каторжні роботи до Німеччини, заарештували й катували 98 чоловік.
Фашисти зруйнували в місті пам’ятки культури, житлові будинки загальною площею 4990 кв. м, спалили бібліотеки.
29 березня 1944 року підрозділи 40-ї гвардійської танкової бригади, якою командував І. А. Кошельов, визволили місто Снятин. Вдячні Червоній Армії снятинці виступили ініціаторами створення танкової колони «Від трудящих Станіславщини» і внесли понад 1 млн. карбованців.
Майже все доросле чоловіче населення пішло в армію, щоб добити фашистського ворога. Багато снятинців перебувало в Червоній Армії з 1941 року. Особливо відзначився у боях проти окупантів уродженець міста капітан І. Ф. Атаманюк, який командував ротою парашутистів. Його нагороджено орденами Червоного Прапора, Вітчизняної війни 1-го та 2-го ступенів, Червоної Зірки. За бойові подвиги на фронтах Великої Вітчизняної війни 530 жителів Снятина удостоєно орденів і медалей.
В перші дні після визволення відновили свою роботу партійні та радянські органи. У місті розгорнулися відбудовчі роботи, відкрили 12 крамниць та 4 їдальні громадського харчування. Почали роботу лікарня, поліклініка, кінотеатр, будинок культури, бібліотеки, школи, дитячий будинок, дитячий садок, ясла. Стали до ладу міська електростанція, водопровід, пошта й радіовузол, районна друкарня.
У серпні 1944 року були готові до навчання всі школи. В Снятині почали працювати 63 учителі й вихователі. Відновив роботу також Снятинський сільськогосподарський технікум. Викладати в технікумі прибули спеціалісти із східних областей.
Переконавшись в перевагах колективного господарювання, снятинські селяни заснували 3 приміські колгоспи: «Комунар», «Шлях до комунізму», ім. Фрунзе, їм держава допомагала насінням, технікою, мінеральними добривами. В 1950 році артілі об’єдналися в одне багатогалузеве господарство «Комунар».
Повсякденну увагу зміцненню первинних партійних організацій і керівних кадрів колгоспів приділяли Снятинський райком КП(б)У та виконком районної Ради депутатів трудящих. У 1954 році вони послали на постійну роботу в колгоспи району з міста Снятина 20 комуністів та 48 комсомольців.
У 1959 році артіль «Комунар» об’єднано з колгоспами навколишніх сіл в одне господарство — ім. Леніна. Колгосп вирощує гарні врожаї сільськогосподарських культур, добивається високої продуктивності тваринницьких ферм. За господарством закріплено 3328 га орної землі. Колгосп має 38 тракторів, 24 комбайни, 18 автомашин та багато інших машин. Всі трудомісткі роботи в господарстві механізовано.
Радянський уряд високо відзначив невтомну працю трудівників колгоспу, 94 чоловіка нагороджено орденами й медалями. Ордена Леніна удостоєно 5 чоловік, а голову колгоспу, тридцятитисячника Я. Г. Грудева нагороджено трьома орденами Леніна.
На базі дрібних підприємств і майстерень у місті Снятині створено комбінат комунальних підприємств, комбінат побутового обслуговування, харчокомбінат, промкомбінат, сироварний завод. Побудовано меблевий комбінат, який постійно збільшує випуск продукції. У 1959 році стала до ладу новозбудована гідроелектростанція на Пруті. Вона живить струмом місто та колгоспи району, щорічно виробляє понад 3 млн. квт.-год. електроенергії.
Збільшує випуск продукції Снятинський харчокомбінат. Його річний оборот в 1951 році становив 170 тис. крб., а 1968 —1 млн. 591 тис. крб. Протягом 1968 року сироварний завод виготовив різної молочної продукції на суму 2 млн. 119 тис. карбованців.
Набагато зросла житлова площа в місті за післявоєнні роки. Крім капітального й поточного ремонту будинків, лише у 1967—1968 рр. здано в експлуатацію за рахунок державного будівництва 7 тис. кв. метрів житлової площі. Індивідуальні забудовники звели 670 будинків. Щороку в місті справляють новосілля 60—70 сімей. У 1961 році завершено асфальтування вулиць, впорядковано тротуари, всі вулиці та площі озеленено, прикрашено газонами і квітами, розбито багато скверів. До 50-річчя Великого Жовтня і встановлення Радянської влади на Україні в місті здійснено реконструкцію центральної вулиці, споруджено в центрі міста пам’ятник В. І. Леніну. Реконструйовано міський стадіон, впорядковано міський пляж, човнову станцію. З 1964 року житлові будинки й промислові підприємства опалюються природним газом.
Снятин розташований у такому місці, яке має дуже вигідні шляхи сполучення. Через Снятинський автовокзал проходить 68 автобусних маршрутів. З 1959 року встановлено регулярний авіазв’язок міста з Івано-Франківськом, Чернівцями та Городенкою. Тричі на добу тут приземляються поштово-пасажирські літаки. Із Снятина за 20—30 хвилин пасажир може дістатися літаком обласного центру, а звідти потрапити до будь-якого міста країни. Через залізничну станцію Снятин проходять поїзди Москва—Івано-Франківськ, Одеса—Івано-Франківськ, Львів—Чернівці, на Варшаву, на Бухарест, а також багато поїздів приміського сполучення.
В місті є лікарня на 100 ліжок, дитяча лікарня, тубдиспансер, ясла, два дитячі садки. Трудящих обслуговують 34 лікарі та 95 медичних працівників середньої кваліфікації. Жителі користуються добре обладнаною поліклінікою, дитячою консультацією, 2 аптеками.
Створені всі умови для розвитку освіти і культури. У Снятині функціонують середня школа ім. В. Стефаника, середня школа-інтернат, працює 110 вчителів. За післявоєнні роки середню освіту тут здобули 1460 юнаків та дівчат. В дитячій музичній школі на відділах скрипки, фортепіано, баяна, домри, духового оркестру навчається 290 дітей, працює 29 кваліфікованих спеціалістів. Мешканці міста, які з тих чи інших причин не змогли своєчасно здобути середню освіту, вчаться тепер без відриву від виробництва у середній школі робітничої молоді та в середній заочній школі.
Люблять свій будинок піонерів снятинські діти. Тут працює 7 різних гуртків. У дитячій спортивній школі набувають майстерності 210 дітей. У ювілейному 1967 році юні спортсмени одержали чудовий подарунок від Батьківщини — спортивний комплекс, де є закритий басейн для плавання. В місті є 3 спортзали, стрілецький тир, стадіон, 3 баскетбольні, 4 волейбольні майданчики.
1969 року відзначив своє 30-річчя Снятинський сільськогосподарський технікум. 48 висококваліфікованих спеціалістів готують кадри на відділах агрономії, механізації та електрифікації. Для практичних занять учнів технікум має добре обладнані лабораторії, новозбудовану майстерню, сільськогосподарські машини, 410 га орної землі, тваринницьку ферму. Щороку тут навчається понад 700 чоловік на очному і понад 600 — на заочному відділеннях. На 1 січня 1969 року середню спеціальну освіту здобули 2520 чоловік.
В Снятинському культосвітньому училищі навчається близько 400 чоловік, працює 52 викладачі. Училище має відділи: диригентсько-хоровий, духовий, хореографічний, народних інструментів, театральний.
За роки свого існування училище випустило 1260 спеціалістів культосвітньої роботи, які працюють здебільшого на Івано-Франківщині.
Трудящі Снятина мають всі умови для культурного відпочинку.
В місті є будинок культури, працюють 13 гуртків художньої самодіяльності, народний університет культури, широкоформатний і літній кінотеатри, бібліотека для дорослих. У 1949 році в Снятині відкрито літературно-меморіальний музей Марка Черемшини. Він міститься в будинку, де у 1922 — 1927 рр. жив письменник.
За роки Радянської влади в місті виросли нові кадри інтелігенції. На кінець 1968 року в Снятині, крім учителів шкіл, технікумів, лікарів, працювали близько 200 спеціалістів з вищою й середньою спеціальною освітою.
Багато мешканців Снятина стали знатними людьми. Найбільш відомі — народний художник СРСР, лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка В. І. Касіян. Художник підтримує тісні зв’язки з своїми земляками, часто відвідує Снятин, подарував ряд своїх робіт музею Марка Черемшини.
В 1877—1882 рр. жила в Снятині з сім’єю письменниця демократичного напрямку, публіцистка й громадська діячка Наталія Іванівна Кобринська (Озаркевич). 28 лютого 1901 року тут народився український радянський композитор і педагог Р. А. Симович. Він написав ряд симфоній, увертюр, симфонічних поем та камерно-інструментальних творів. 1954 року Р. А. Симовича було удостоєно звання заслуженого діяча мистецтв Української РСР. В 1944—1949 рр. у Снятині жив і працював український письменник П. І. Мельник (псевдонім Петро Голота).
У Снятині живе вчитель-пенсіонер, член Спілки письменників УРСР В. М. Хронович, сучасник І. Франка і В. Стефаника.
Місто славиться і пам’ятками історії та культури. 1946 року в центрі Снятина споруджено пам’ятник воїнам Радянської Армії, які віддали своє життя в боях за незалежність Батьківщини, полеглим в боротьбі за встановлення Радянської влади у Снятинському районі. Біля підніжжя пам’ятника палає вічний вогонь слави, запалений 9 травня 1964 року. На одному з засідань бюро ЛКСМУ було схвалено пропозицію комсомольців району про будівництво в Снятині монумента вічної слави на честь 50-річчя ЛКСМУ. Монумент встановлено в міському парку, закладе-* йому першими комсомольцями 1940 року. Під час його відкриття 20 червня 1969 року комсомольці району дали клятву на вірність ідеям комунізму.
26 жовтня 1958 року громадськість міста широко відзначила 800-річчя Снятина. Відбулася ювілейна сесія Снятинської районної та міської Рад депутатів трудящих, проходили масові народні гуляння, на які прибуло багато гостей з навколишніх сіл, сусідніх міст, районів, обласного центру та делегація від прогресивних українців Канади. До ювілейної дати випущено спеціальний номер районної газети, літературний альманах місцевого літературного об’єднання, ілюстрований пам’ятний альбом та нагрудний значок «Снятину 800 років».
Стародавній Снятин з кожним роком молодіє, стає ще красивішим.
К. Г. КРОЙТОР, Ю. І. ПАТЛАЖАН