Дрогобич, Дрогобицький район, Львівська область (продовження)
Дрогобич був звільнений 24 вересня 1939 року. Ще до приходу Червоної Армії 500 комуністів вирвалися з Дрогобицької в’язниці і провели велику роботу в підготовці до зустрічі радянських визволителів. Робітники і передова інтелігенція міста під керівництвом підпільників-комуністів виявили високу політичну свідомість і організованість. З їх ініціативи в місті були створені дружини, які за допомогою населення роззброювали поліцаїв і офіцерів польської армії.
Зразу ж після визволення в місті організовується Тимчасове управління, до складу якого ввійшли кращі представники трудового населення і Червоної Армії.
При Тимчасовому управлінні діяли відділи: промисловий, торговельний, народної освіти та інші, які проводили велику роботу по налагодженню нормального життя. Насамперед була подана допомога харчуванням, одягом, взуттям і паливом безробітним. Одночасно органи народної влади забезпечували безробітних роботою. Вводилися в дію підприємства.
Колишні робітники нафтопереробного заводу «Дрос», зупиненого ще в 1933 році, 1 жовтня 1939 року приступили до його ремонту. На початку 1940 року завод став давати продукцію.
Тимчасове управління, крім великої народногосподарської та адміністративної діяльності, проводило значну політичну роботу по підготовці виборів до Народних Зборів Західної України, які мали вирішити питання про суть і форми влади.
Вибори проходили 22 жовтня 1939 року. Робітники Дрогобича обрали своїми депутатами І. Ю. Кравчука, І. Ф. Сивохіпа, П. П. Хамандяка, А. Дурибабу, І. Ф. Божика, К. П. Пильо, які раніше боролися за кращу долю народу, за його світле майбутнє, за владу Рад.
26 жовтня 1939 року у Львові відкрилися Народні Збори, які прийняли декларацію про встановлення Радянської влади в Західній Україні і возз’єднання з Українською Радянською Соціалістичною Республікою. Трудящі Дрогобича палко вітали цей історичний акт. 29 жовтня 1939 року на площі Леніна відбувся багатотисячний мітинг, на якому було одностайно схвалено рішення Народних Зборів.
Місто Дрогобич стало адміністративно-політичним центром Дрогобицької області. Новостворені міські органи очолили революційний ентузіазм трудящих міста і повели їх на боротьбу за соціалістичні перетворення господарства і культури.
4 грудня 1939 року розпочалася націоналізація промисловості і банків. У першу чергу були націоналізовані нафтопереробні, цегельні заводи, пекарні.
Слідом за націоналізацією промисловості на підприємствах Дрогобича розгорнулась величезна робота по відбудові і реконструкції заводів і фабрик. У грудні 1939 року нафтопереробні заводи були повністю відбудовані і працювали на повну потужність. Це дало можливість залучити до праці велику кількість робітників, які роками не могли знайти роботи.
До 25 жовтня 1939 року понад 3 тисячі безробітних одержали роботу. До кінця року в місті було повністю ліквідовано безробіття. Це була справді історична подія для робітничого класу.
Важливі заходи проводилися в життя в галузі культури та народної освіти. Відкрилися школи, в яких запроваджувалося безплатне навчання рідною мовою. У 1940 році відкрився учительський інститут, електромеханічний технікум, почали діяти обласний драматичний театр, філармонія, дитяча музична семирічна школа та вечірня семирічна музична школа для дорослих. Велика робота велася на підприємствах міста по ліквідації неписьменності і малописьменності населення.
З перших днів визволення міста на заводах і фабриках розгорнулося технічне навчання робітничого класу. На нафтопереробних заводах працювало понад 20 технічних гуртків, у яких навчалися сотні робітників. У жовтні 1940 року було відкрито учбово-консультаційний пункт Азербайджанського заочного нафтового технікуму, де проводили заняття викладачі Львівського політехнічного інституту.
Побутові і культурні умови трудящих поліпшувалися, заробітна плата підвищувалася. Понад 1600 сімей робітників були переселені з сирих, напівтемних і зруйнованих приміщень у світлі і просторі квартири, в яких раніше жили заводчики, фабриканти та польські чиновники.
До середини 1941 року трудящі міста досягли значних успіхів у створенні соціалістичної економіки і культури, у будівництві нового, вільного життя. Мирна праця була перервана віроломним нападом фашистської Німеччини на Радянський Союз. Перші удари ворога героїчно зустріли бійці прикордонних застав. У районі Дрогобича мужньо боролися бійці і командири 8-го механізованого корпусу під командуванням генерал-майора Д. І. Рябишева і бригадного комісара М. Попеля. Під натиском переважаючих сил ворога частини Червоної Армії залишили місто. 1 липня 1941 року німецько-фашистські війська вдерлися в Дрогобич. Почалися страшні роки фашистської окупації.
З перших днів окупації розпочалися кривавий терор і грабежі. Протягом трьох-річної окупації фашисти розстріляли і замучили 14 тис. жителів міста. У в’язниці, яка була перетворена в табір для військовополонених, було знищено 10 тис. радянських бійців і офіцерів. Фашисти 26 січня 1942 року розстріляли видатних діячів революційного руху на Західній Україні В. Ф. Коцка і його дочку О. В. Коцко, керівника дрогобицького підпілля М. Петріва. Від рук фашистів загинуло 47 лікарів, 42 учителі та більше 2 тис. учнів. У рабство до Німеччини було вивезено З тис. юнаків і дівчат.
З лютою ненавистю і дикою тупістю гітлерівці ставилися до української культури. Школи і культурні заклади були закриті, дитяча бібліотека, Палац піонерів, 6 дитячих садків, дитяча технічна станція — зруйновані. Приміщення учительського інституту і міського кінотеатру ім. Кірова були перетворені в стайні.
Проте ні терор, ні шибениці це зламали волі радянських людей. Трудящі міста піднялись на боротьбу проти окупантів. Патріоти розпочали підпільну боротьбу. Навесні та влітку 1942 року вони об’єдналися в антифашистську організацію, яка ще більш рішуче приступила до боротьби з окупантами.
У Львові в цей час діяла підпільна організація «Народна Гвардія ім. Івана Франка», яка поширювала свою діяльність також на Дрогобицьку, Станіславську і Тернопільську області. Дрогобицька група стає її секцією. Зв’язок з Львівським керівним центром підтримувався через народногвардійця В. М. Катриняка та інших підпільників, які привозили зі Львова нелегальну антифашистську літературу.
На вулицях міста серед білого дня з’являлися листівки «Народної гвардії», які закликали дрогобичан не коритися фашистам, зривати їх заходи, не працювати на підприємствах, нищити все, що могло бути використано окупантами в загарбницьких цілях, створювати загони і вести боротьбу проти ворога.
Підпільники розповсюджували нелегальну літературу в навколишніх селах: Колпці, Добрівлянах, Волощі, Летні, Даляві, Ясениці-Сільній, а також перепроваджували її в Борислав, Самбір і Стрий.
Вони мали добре налагоджений зв’язок з радянськими військовополоненими, допомагали їм харчами, організовували втечі та переховували їх. Сотні дрогобичан, одержавши від підпільників довідки про поганий стан здоров’я, уникали вивезення на каторгу.
Дрогобицькі народногвардійці провели ряд бойових операцій: спалили нафтопереробний завод у Бориславі та багато сіна, заготовленого німцями, вивели із ладу механізми на заводах, проколювали бочки з бензином. У 1943 році дрогобицька група намагалась встановити зв’язок з партизанами з’єднання С. А. Ковпака.
Активними учасниками підпільної боротьби були М. В. Петрів, В. Ф. Коцко і його дочка Ольга, В. М. Катриняк, Г. С. Сивохіп, М. П. Веклюк, В. П. і М. П. Хамандяки,— всього до 100 чол., які в жорстоких умовах фашистського терору вели боротьбу проти загарбників.
Для керівництва народною боротьбою проти окупантів на початку 1943 року в Дрогобицьку область ЦК КП(б)У послав оперативну групу на чолі з секретарем Дрогобицького підпільного обкому партії Д. С. Хижняком. Вона висадилася з літака в розташуванні партизанського з’єднання О. Ф. Федорова, яке діяло на Волині. В її розпорядження був виділений партизанський загін ім. Чапаева, що мав здійснювати рейд на Дрогобиччину. Перейшовши ріку Буг і просуваючись по території Львівської області, група зустрілася з фашистськими карателями і українськими буржуазними націоналістами. У нерівному бою з окупантами на території Львівщини Д. С. Хижняк загинув смертю героя.
Звільняючи західноукраїнські землі, влітку 1944 року радянські війська підійшли до Дрогобича. Військові частини 107-го стрілецького корпусу оточили місто з трьох боків. Ворог чинив шалений опір, але не міг стримати навального наступу. Форсувавши річку Тисьменицю, 6 серпня 1944 року військові частини штурмом оволоділи містом. Першим у місто ввійшов підрозділ під командуванням Героя Радянського Союзу В. О. Колонова, викликавши своєю раптовою появою паніку серед ворога.
В бою за Дрогобич відзначився взвод лейтенанта М. В. Пустовалова, який протягом 2 годин відважно вів бій в районі першого нафтопереробного заводу. Знищуючи ворога, він не дав можливості підірвати завод.
При визволенні міста чимало полягло радянських воїнів. Вони поховані в братській могилі на розі вулиць І. Франка і Самбірської. Тут же споруджено пам’ятник невідомому солдатові, біля підніжжя якого горить вічний вогонь Слави. У центрі міста похований генерал-майор В. І. Васильєв, який загинув при визволенні Прикарпатського краю. На його могилі споруджено пам’ятник.
З великою радістю зустріли трудящі своїх визволителів. Вони зразу активно включилися в роботу по відбудові господарства. Багато дрогобичан вступили до лав Радянської Армії, щоб зі зброєю в руках добивати німецько-фашистських загарбників. У боротьбі з фашистами смертю героя загинув житель міста Г. Ф. Геврик. Він воював у Карпатах, звільняв Польщу і Чехословаччину. В одному з боїв підрозділ під командуванням Г. Ф. Геврика прикривав кулеметним вогнем правий фланг полку. Більше 10 ворожих атак відбили хоробрі воїни. Під час останньої атаки Г. Ф. Геврик з 10 автоматниками потрапив в оточення. Протягом 3 діб тривав запеклий бій й вороже оточення було прорване. В цих боях Г. Ф. Геврик знищив своїм кулеметом понад 100 гітлерівців. 28 березня 1945 року Г. Ф. Геврик загинув. За мужність і відвагу, проявлену в бою з фашистами, йому посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Дрогобичани свято шанують пам’ять свого земляка. В місті установлено його бюст, його ім’ям названа одна з вулиць, піонерська дружина і школа, в якій він навчався.
Німецько-фашистські загарбники заподіяли великої шкоди підприємствам і установам міста. Вони вивели з ладу нафтопереробні заводи, вивезли, або пошкодили обладнання керамічного заводу, деревообробного комбінату, зруйнували електростанцію і залізничний вокзал, 70 комунальних і 400 власних будинків. Загальна сума збитків, заподіяних окупантами промисловості і комунальному господарству Дрогобича становила 1146 млн. карбованців.
З перших днів визволення західних областей України Комуністична партія і Радянський уряд приділили велику увагу питанням, пов’язаних з відновленням партійних і радянських органів. На другий день після визволення міста за допомогою місцевого активу відновили роботу міський комітет партії та міська Рада депутатів трудящих. На підприємствах і установах створювалися партійні і комсомольські організації. На 1 лютого 1945 року партійна організація міста нараховувала 790 комуністів.
Велику допомогу місту у відбудові і дальшому розвитку промисловості подали робітники Баку, Грозного та інших міст Радянського Союзу. Металурги Донецька в 1945 році для Дрогобицької області відправили 6 вагонів металу, 14 вагонів різних інструментів і матеріалів. Трудящі Києва на початку 1945 року надіслали нафтовикам Дрогобиччини кілька похідних лабораторій, нафтопереробну апаратуру, велику кількість будівельного лісу та інше. Допомога автомашинами, цінними приладами, електроустаткуванням надходила з Москви, Ленінграда та з міст Уралу.
Після визволення партійні, профспілкові і комсомольські організації повели велику роботу по розгортанню масового соціалістичного змагання на підприємствах. З їх ініціативи проводилися наради передовиків і новаторів виробництва, організовувався обмін і поширення передовим досвідом.
Колективи підприємств брали на себе зобов’язання по скороченню циклу виробництва та поліпшенню якості продукції. Так, оператор 1-го нафтопереробного заводу І. Гук виступив ініціатором вахто-зустрічного графіку і домігся зі своєю бригадою в 1948 році за 10 місяців вироблення 1500 тонн світлих нафтопродуктів понад план. Почин І. Гука схвалив міський комітет партії і розповсюдив його на всі підприємства.
Активну участь у розвитку промисловості міста брала молодь.
Внаслідок самовідданої праці робітничого класу Дрогобича завдання першої післявоєнної п’ятирічки успішно були виконані.
З року в рік промислові підприємства міста збільшували обсяг валової продукції, давали країні понад план на мільйони карбованців нафтопродуктів, будівельних матеріалів, продуктів харчування і товарів широкого споживання. П’ятирічний план 1951 —1955 рр. був виконаний за 4 роки і 4 місяці. Обсяг промислової продукції підприємств перевершив довоєнний рівень у 3 рази. Наприкінці 1955 року дрогобицькі підприємства виробляли промислової продукції в 2,1 рази більше, ніж у 1950 році. Продукція нафтозаводів за цей період збільшилась у 2 рази, машинобудівного заводу — в 3, промкомбінату — в 2,5 і хлібокомбінату — в 2 рази.
У місті продовжувалось велике капітальне будівництво промислових та інших об’єктів. Так, у 1954 році в Дрогобичі нараховувалось 130 будівельних об’єктів вартістю понад 96 млн. крб. В цей час на північно-східній околиці міста стала до ладу швейна фабрика на 300 універсальних машин. Наприкінці 1958 року тут стало працювати півтори тисячі чоловік. За кількістю робітників вона стала найбільшою в місті. В 1958 році фабрика виробила 366 тис. одиниць вовняних виробів 16-ти різних найменувань верхнього одягу для дітей і дорослих.
Завершилось розширення діючих підприємств. На нафтопереробних заводах зростала потужність атмосферно-вакуумних установок, парафінових і солідолових цехів. У 1958 році почалось розширення другого нафтозаводу. На першому нафтозаводі був дообладнаний парафіновий цех, побудовані нова атмосферно-вакуумна трубчатка і великий парафіновий цех.
Разючі перетворення відбулися на машинобудівному заводі. В результаті спеціалізації підприємства по виробництву бурових доліт, освоєння нової техніки, створення поточних ліній, впровадження напівавтоматичного зварювання завод подолав своє відставання і став успішно виконувати річні плани. Продукція заводу стала поступати на експорт.
Широкого розвитку набула в місті будівельна індустрія. Збільшився обсяг виробництва будівельних матеріалів: цегли, черепиці, збірних залізобетонних конструкцій, кераміко-кахельних виробів і столярних будівельних деталей тощо.
Продукція будівельних підприємств стала відома за межами міста. Так, кахельні вироби керамічного заводу використовувались для облицювання корпусів
Московського університету ім. Ломоносова. Його вестибюлі, аудиторії і кабінети викладені паркетом Дрогобицького деревообробного комбінату.
Трудящі міста брали активну участь у боротьбі за піднесення сільського господарства. Так, протягом року після вересневого (1953 р.) Пленуму ЦК КПРС підшефним колгоспам і МТС було виготовлено різних виробів і виконано робіт більше, ніж на 1 млн. крб. Для роботи в колгоспах і МТС робітничі колективи направили інженерів-механіків, техніків та інших спеціалістів з вищою і середньою освітою.
Промислові підприємства міста передали колгоспам багато різного устаткування: металоріжучі верстати, електромотори і пилорами. Силами робітників було підведено водопровід до багатьох тваринницьких ферм, електрифіковано ряд колгоспів, побудовано лінії електропередач.
Виконуючи історичні рішення XX з’їзду КПРС, комуністи міста стали в авангарді боротьби за дальше підвищення добробуту і культури трудящих міста. Тільки за період з 1953 по 1958 рр. за рахунок держави було введено в експлуатацію десятки житлових будинків. Трудящі одержали більше 1000 квартир загальною площею близько 40 тис. кв. метрів.
Ще швидше почали зростати масштаби житлового будівництва після прийняття Постанови ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР від 31 липня 1957 року «Про розвиток житлового будівництва в СРСР». Так, у 1958 році замість 10 тис. кв. м, передбачених попереднім планом, було побудовано 13330 кв. м. Одночасно в житловому будівництві стали брати участь підприємства міста. Заохочувалось й індивідуальне будівництво, на що держава стала виділяти довгострокові кредити. Тільки з 1953 року по 1958 рік індивідуальне будівництво жител перевершило 20 тис. кв. метрів.
З кожним роком збільшувалися асигнування на розвиток комунального господарства міста. Якщо в 1953 році на благоустрій було витрачено 1 млн. 912 тис. крб., то в 1958 році — понад 3 млн. карбованців.
Споживання електроенергії містом зросло від 4 млн. квт-годин в 1945 році до 14 млн. квт.-годин.
Мінявся й зовнішній вигляд міста. Вперше в основу розвитку Дрогобича був покладений генеральний план реконструкції міста. Вулиці покривали асфальтом, впорядковувався житловий фонд, прокладалася водоканалізація та проводилася газифікація квартир. Якщо до війни в Дрогобичі протяжність вуличної розподільної мережі складала біля 19 км, то на кінець 1958 року вона досягла майже 66 км. У 1940 році в місті було тільки 1577 газифікованих квартир, а на кінець 1958 року їх кількість зросла до 68102.
Великі зміни відбулись у галузі охорони здоров’я трудящих. Замість «каси хворих», що була створена за часів панської Польщі, стали працювати 11 лікувальних закладів різних профілів. Всі вони обладнані сучасною медичного апаратурою, першокласним інструментарієм. З метою поліпшення медичного обслуговування відкрито хімічну лабораторію, розширилась дитяча лікарня.
Велика увага приділялася зростанню та вихованню молодого покоління. У місті стала працювати ціла низка дитячих ясел, садків, ігрових і спортивних майданчиків та загальноосвітніх шкіл.
У ході виконання накреслень XXIII з’їзду КПРС, Програми партії ще успішніше розвивалася економіка. За роки семирічки випуск валової продукції на підприємствах міста збільшився на 86,8 проц. замість 81,1 проц., передбачених планом. В цілому промисловість міста в 1967 році, в порівнянні до випуску продукції в 1945 році, зросла більше, ніж у 20 разів і за 15 днів 1967 року промислові підприємства міста стали випускати продукції більше, ніж за весь 1945 рік.
Значний внесок у вирішення питань технічного прогресу зробили раціоналізатори і винахідники, яких у 1966 році налічувалося більше 2 тис. Лише в 1966 році було запроваджено 2293 пропозиції з річним економічним ефектом близько 2 млн. карбованців.
Перед у виконанні виробничих планів і взятих соціалістичних зобов’язань ведуть колективи, які борються за комуністичне ставлення до праці. Якщо в 1959 році в місті було лише 10 бригад і 15 ударників комуністичної праці, то на початок 1967 року це високе звання вже носило 37 цехів і дільниць, 28 змін, 342 бригади, 1326 передовиків і новаторів виробництва. Всього рухом за комуністичне ставлення до праці охоплено 18,2 тис. чоловік.
Високої честі удостоєний нафтопереробний завод № 2 — йому першому в місті присвоєно почесне звання підприємства комуністичної праці.
Колектив заводу ще в 1960 році виступив ініціатором виконання семигодинного виробничого завдання за 6 годин. За 4 роки самовідданої праці машинобудівники заощадили 42 тис. годин, виготовили додатково сотні бурових доліт, або зекономили стільки робочих годин і дали надпланової продукції, скільки в середньому дає протягом року майже 20 робітників. Під девізом змагання за «українську годину» працювали всі робітники міста.
Новий патріотичний рух у дрогобичан народився після вересневого (1965 р.) Пленуму ЦК КПРС. Наслідуючи приклад москвичів і ленінградців, промислові підприємства широко розгорнули змагання за економію і бережливість, дальше використання внутрішніх резервів виробництва, поліпшення якості продукції.
Продукція Дрогобича відома не лише в нашій країні, але й далеко за її рубежами. Так, бензин, технічний вазелін і парафін заводи постачають у 13 країн світу — Болгарію, Югославію, НДР, КНДР, Об’єднану Арабську Республіку, Сірію, Йемен та інші.
Ще ширші зв’язки за межами Вітчизни має єдиний у республіці долотний завод. Виготовлені на ньому долота для буріння нафтових і газових свердловин йдуть на експорт в Угорщину і Румунію, Кубу і Аргентину, Афганістан і Пакистан, Ірак, Індію — всього в 14 країн світу.
В кінці 1959 року трудящі Дрогобича включилися в боротьбу за перетворення Дрогобича в місто високопродуктивної праці, високої культури і зразкового порядку.
Цей рух очолила міська партійна організація, в рядах якої нині є 4450 комуністів, об’єднаних у 167 первинних партійних організаціях.
Активну участь у ньому бере 12-тисячний загін комсомольців міста.
Передовики виробництва користуються високою пошаною. Немало з них відзначено урядовими нагородами.
З року в рік поліпшувався життєвий рівень трудящих, зростає купівельна спроможність населення. Так, загальна сума роздрібного товарообороту в 1950 році становила 17,6 млн. крб., в 1960 — 29,5 млн. крб., в 1965 — 38,7 млн. карбованців.
Загальна площа житлового фонду, зданого в експлуатацію за період з 1956— 1966 рр., становить 20 проц. усього міського житлового фонду. В новозбудованих будинках за ці роки одержали квартири зі всіма комунальними вигодами понад 1500 сімей, або майже кожна восьма сім’я. Лише в 1965—1967 рр. трудящі міста одержали 22,4 тис. кв. м. Житловий фонд тільки комунальних квартир становить 356 тис. кв. метрів.
Для обслуговування населення транспортом побудовано нову автобусну станцію, обладнано ряд зупинок, збільшено кількість автобусів для перевезення пасажирів, встановлено регулярні зв’язки з околицями міста.
За роки Радянської влади створені всі умови для виховання підростаючого покоління. В місті працює 18 дитячих садків і 8 ясел, де перебуває більше 2248 дітей. Влітку діти шкільного віку відпочивають в піонерських таборах, будинках відпочинку і санаторіях.
Добре налагоджена система охорони здоров’я і медичного обслуговування. Якщо до 1939 року з 120 медичних працівників лише 25 працювали в державних установах, а інші мали приватну практику і при наданні допомоги брали велику плату, то тепер трудящих міста обслуговують 221 лікар і 588 чол. середнього медичного персоналу, які утримуються державою. На державні кошти в 1962 році введено в експлуатацію нове лікарняне містечко на 705 лікарняних ліжок. Приміщення лікарні обладнане новою вітчизняною апаратурою. Крім цього, в місті працюють: поліклініка, онкологічний, шкірний і протитуберкульозний диспансери, бальнеологічна лікарня, дитячі медичні заклади і стоматологічна поліклініка.
Велика увага приділяється поліпшенню санаторного лікування і відпочинку трудящих. Тільки з 1958 по 1965 рік в санаторіях та будинках відпочинку лікувалось та відпочивало понад 15,5 тисяч трудящих міста.
Щасливе і радісне життя під сонцем влади Рад сприяє швидкому зростанню населення. Так, за період з 1959 року по 1965 рік чистий приріст становив 12 724 чоловіки. Кількість населення в Дрогобичі з приміськими населеними пунктами на початку 1967 року становила 68600 чол. Все працездатне населення забезпечене роботою в промисловості, на будівництві, транспорті, в системі зв’язку, торгівлі, громадському харчуванні та інших галузях народного господарства.
Жителі Дрогобича по-справжньому дорожать трудовою славою. До славного 50-річного ювілею Радянської влади, завдяки якій їх улюблене місто стало високо-розвиненим промисловим центром, трудящі Дрогобича з новим патріотичним піднесенням помножували свої трудові досягнення. Так, на виробничому об’єднанні «Дрогобичнафтопереробка» і головному підприємстві швейної фірми «Зоря» широкого розмаху набрало індивідуальне соціалістичне змагання під гаслом: «Мій особистий подарунок славному ювілею». За досягнуті успіхи виробниче об’єднання «Дрогобичнафтопереробка» в 1966 році нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. Нагороджена також орденами і медалями група працівників об’єднання.
Серед жінок-трудівниць на честь 50-річчя Радянської влади розгорнулось соціалістичне змагання-естафета під девізом «Червона косинка». Умовою змагання є підвищення продуктивності праці і рівня технічних знань, досягнення економії сировини, поліпшення культури та естетики виробництва, боротьба за благоустрій території підприємств. Червона косинка вручалася цеху, бригаді, зміні за підсумки змагання за місяць.
Успішно розвивається й культура. Гордістю дрогобичан став один з найбільших у республіці педагогічний інститут, створений у 1952 році на базі учительського інституту, якому в 1954 році присвоєно ім’я І. Франка. За рішенням уряду УРСР у 1960 році до нього було приєднано Львівський педінститут. В інституті працює шість факультетів: філологічний, фізико-математичний, педагогіки та методики початкового навчання, іноземних мов, музично-педагогічний та загальнонауковий.
На двадцяти кафедрах працює 224 викладачі, з них 50 доцентів і кандидатів наук та 3 доктори наук. Інститут має добре обладнані кабінети, лабораторії, учбові майстерні та великий книжковий фонд. На стаціонарному і заочному відділах тут навчається де 5000 студентів.
У 1959 році в Дрогобичі створено загальнотехнічний факультет Львівського політехнічного інституту, на якому навчається без відриву від виробництва 1312 студентів-виробничників. Багато з них — ударники і члени бригад та колективів комуністичної праці.
Понад 3500 юнаків і дівчат здобувають середню спеціальну освіту в нафтовому і механічному технікумах, кооперативному, музичному і технічному училищах.
У місті працює школа-інтернат, 7 середніх, 3 восьмирічні, 4 вечірні і одна заочна школи, в яких 12 230 учнів навчає 638 учителів. Всі школи переведені на однозмінне навчання.
Невпізнанно змінився освітній рівень населення. Якщо до возз’єднання основна маса була неписьменною, то в 1965 році на 1000 чол. населення тільки вищу освіту мали25,5 чол., або на 7,6 чол. більше, ніж в середньому по країні. Всього вищу, незакінчену вищу і середню освіту мало 26,6 проц. населення, решта — семирічну і початкову.
Якщо в 1938 році в 3-х гімназіях навчалось трохи більше тисячі дітей, насамперед панівних класів, то тепер у школах, технікумах, училищах, вузах Дрогобича навчається понад 20 тис. чоловік, тобто третя частина населення міста.
Велику роботу в справі інтернаціонального виховання трудящих проводить міський Будинок дружби народів.
Місто повністю радіофіковане. В квартирах налічуються тисячі радіоприймачів і телевізорів.
За часів буржуазної Польщі в Дрогобичі не було жодної державної бібліотеки. Тепер у місті працює 45 бібліотек, книжковий фонд яких становить 1300 тис. примірників художньої, політичної та іншої літератури. Кількість читачів в бібліотеках міста досягає до 50 тис. чол. на рік. У міських бібліотеках проводяться також численні літературні вечори, диспути, усні журнали, виставки художніх творів тощо.
Значне місце в обслуговуванні читачів відіграє книготоргівля. В місті працює 6 книжкових магазинів, 2 кіоски системи «Укркниготоргу» та інші. Протягом року
населення купує книг на суму, що перевищує 200 тис. крб. Книга стала невід’ємним елементом духовного життя, насущною потребою радянської людини.
Трудящі міста одержують близько 75 тис. примірників центральних, республіканських, обласних і міських газет та журналів і інших видань.
Для відпочинку трудящих у місті відкрито багато культосвітніх і мистецьких установ та закладів. Тут працює 3 кінотеатри, 1 з них широкоекранний, а також 9 кіноустановок в клубах. Щодня їх відвідує 9—10 тис. глядачів. Практично, протягом 3—4 днів всі трудящі міста можуть подивитися новий фільм. Трудящі міста також відвідують український музично-драматичний театр, міський Будинок культури, клуби та червоні кутки на підприємствах і будовах.
Улюбленими місцями відпочинку дрогобичан стали парк культури та відпочинку ім. Васильєва, лісопарк ім. Богдана Хмельницького з водним басейном, Першотравневий сквер, Студентський парк та стадіон «Нафтовик». У 1966 році силами громадськості міста закладено новий парк ім. В. І. Леніна.
Гордістю дрогобичан став музично-драматичний театр, який був створений ще в 1939 році. Вже тоді в своєму репертуарі він мав такі п’єси, як «Украдене щастя» І. Франка, «В степах України» О. Корнійчука, «Любов Ярова» М. Треньова та інші. В післявоєнні роки театр поставив багато п’єс української, російської і зарубіжної класики, радянських драматургів, в тому числі і місцевих авторів.
Здобув популярність на Україні і за її межами талановитий колектив Прикарпатського ансамблю пісні і танцю «Верховина», яким керує заслужений артист УРСР Ю. Корчинський.
Також з року в рік зростає кількість колективів художньої самодіяльності. Якщо в 1950 році їх налічувалося 24 і вони об’єднували 520 учасників, то в 1966 році їх стало більше 120, а кількість учасників зросла до 3 тис. чол. Протягом року в клубах міста та в межах Дрогобицького району учасники художньої самодіяльності влаштовують до 500 концертів.
Центром розгортання масової художньої самодіяльності став Будинок культури. При ньому працюють симфонічний оркестр, танцювальний колектив, хор, естрадна група, гурток художнього слова, балетна студія і театр «Супутник», якому ще в 1961 році було присвоєно звання народного.
Роки боротьби за перетворення Дрогобича в місто високопродуктивної праці, високої культури і зразкового порядку знаменні й тим, що вони викристалізували багато нового, що ввійшло в радянську культуру. Як символ вічної і непорушної дружби робітників і селян стало відзначатися свято Серпа і Молота.
Великий інтерес у трудящих викликають свята Прикарпатської зими, музичної весни, квітів, Дрогобицької золотої осені, симфонічної, легкої та класичної музики, сучасні вечорниці. В новорічну ніч організовуються масові народні щедрівки, в яких прославляється мирна творча праця радянських людей.
Стало традицією у дрогобичан 21 квітня поминати загиблих і померлих. Щороку тисячі трудівників міста кладуть вінки на могили тих, які бойовими подвигами і працею вірно служили рідній Вітчизні.
Невід’ємною частиною життя людей стала фізкультура і спорт. У складі спортивних колективів, що об’єднують велику армію фізкультурників міста, є 5 майстрів спорту та багато розрядників і значкістів ГПО. До послуг дрогобичан 2 стадіони, 15 спортзалів і десятки спортмайданчиків. У змаганнях за першість СРСР з футболу в класі «Б» честь міста захищає команда «Нафтовик». Серед спортсменів є чемпіони і призери Радянського Союзу, України й області, такі, як майстри спорту М. Муха і С. Хоменко, легкоатлетка О. Дудник і штангіст О. Литвин та інші.
У Дрогобичі є що оглянути туристам, які мандрують місцями революційної слави нашого народу або цікавляться архітектурними пам’ятками.
Тут працює Прикарпатський краєзнавчий музей, в якому експонується багато матеріалів про багатовікову історію міста, боротьбу трудящих Прикарпаття за соціальне і національне визволення, розквіт економіки і культури під зорею Радянської влади. По вулиці, що носить ім’я великого польського поета Адама Міцкевича, зберігається будинок № 23. Тут 14 квітня 1919 року засідала створена в результаті переможного повстання дрогобицького пролетаріату, який зі зброєю в руках виступив за владу Рад, перша на Західній Україні Рада робітничих і солдатських депутатів. Трохи далі, в зелені дерев, потопає корпус філологічного факультету педінституту, будинок колишньої гімназії, в якій навчалися І. Франко, В. Стефаник та Л. Мартович. А напроти — Палац піонерів. Тут загинув у час повстання за Радянську владу один з організаторів і керівників повсталих робітників І. Кушнір.
У центрі міста — площа ім. В. І. Леніна, посередині якої височить ратуша, в якій міститься міська Рада депутатів трудящих. Перед будинком пам’ятник В. І. Леніну. Тут 24 вересня 1939 року відбувся мітинг трудящих Дрогобича, присвячений визволенню Західної України з-під ярма польських окупантів.
Просторий будинок по вулиці Жовтневій тепер займає міська поліклініка. Тут 26 січня 1919 року відбулась конференція робітників Прикарпаття, на якій з доповіддю про Велику Жовтневу соціалістичну революцію виступив В. Ф. Коцко. Трохи нижче солезавод, будинок контори заводу. В листопаді 1918 року тут була створена одна з перших у Західній Україні робітнича Рада, а в квітні 1919 року — сформовані озброєні робітничі загони повстанців, що боролися за встановлення влади Рад в місті Дрогобичі. За містом, у селищі Млинки, стоїть невеличкий будинок Конків, в якому 13 квітня 1919 року відбулось засідання революційного комітету по підготовці повстання дрогобицького пролетаріату за Радянську владу.
По вулиці Васильєва, в будинку № 2 з 1864 року по 1867 рік провів роки навчання в нормальній школі І. Франко.
Гордістю дрогобичан є відкритий у ювілейний 1967 рік пам’ятник Каменяреві напроти міського Палацу культури.
Трудящі міста гідно вшановують пам’ять свого земляка Героя Радянського Союзу Г. Геврика. На подвір’ї середньої школи № 5, в якій він навчався, встановлено його погруддя, а недалеко — вулиця Геврика і будинок № 3, де народився воїн-герой. Оригінальні зразки старовинної церковної архітектури зберігаються по вулицях Енгельса (церква св. Юра, XVI століття), Пушкіна (церква чесного хреста, XVII століття), а по вулиці Стрийській — будинок міської житниці, збудований у 1778 році.
М. В. БРИК, О. М. ГОРБИНКО, Я. Д. ІСАЄВИЧ, В. Ф. НАДІМ’ЯНОВ, Ю. І. ПАЛКІЙ, Я. С. ХОНІГСМАН, А. М. ЧЕРНЕНКО