Початок робітничого і соціал-демократичного руху
З розвитком фабрично-заводської промисловості формувалися і кадри промислового пролетаріату. Кількість фабрично-заводських робітників у Києві в поре- формений період безперервно зростала. Лише за неповними даними, у 1897 році на фабриках і заводах міста працювало понад 11,2 тис. робітників, тобто в 7 раз більше, ніж напередодні реформи 1861 року. Ще більше робітників було зайнято в ремісничому і кустарному виробництві. Так, у 1898 році в Києві налічувалося понад 24,2 тис. ремісників.
Виникнення промислового пролетаріату було одним з найважливіших соціальних наслідків розвитку капіталізму в пореформений період.
Основним джерелом поповнення рядів фабрично-заводського пролетаріату Києва, як і інших міст країни, було селянство. Значна частина зубожілого селянства йшла на заробітки до міст, на фабрики й заводи, на будови, залізниці, де осідала, перетворюючись на постійних робітників. Кадри промислового пролетаріату зростали також за рахунок кустарів і ремісників, що не витримували конкуренції великої промисловості і розорялися.
Умови життя і праці робітників у царській Росії, в тому числі й у Києві, були неймовірно тяжкими. Фабричного законодавства довгий час не існувало. Робітники перебували в повній залежності від сваволі підприємців. Тривалість робочого дня, заробітна плата, умови найму і звільнення робітників — все це визначалось фабрикантами і заводчиками. Будь-яка охорона праці була відсутня. Широко застосовувалась жіноча і дитяча праця. За найменшу провину робітників нещадно штрафували. Тільки в 1882 році було видано закон, що обмежив роботу малолітніх. За ним вони мали працювати 8 годин, а робота вночі для них була заборонена зовсім. Закон від 3 червня 1885 року заборонив нічну працю також жінкам і підліткам віком від 15 до 17 років. Проте цей закон застосовувався тільки на деяких виробництвах — бавовняному, полотняному і шерстяному.
Становище робітників Києва в кінці XIX століття було дуже важким. Робочий день на фабрично-заводських підприємствах губернії тривав понад 12 годин. Так, на цегельнях робота продовжувалася 11—15 годин, а на пивоварних заводах — 11 — 13 годин. Умови праці робітників на більшості виробництв, особливо на тютюнових і махорочних фабриках, на цегельнях, в друкарнях, в ремісничих майстернях, були жахливі.
Неймовірно важкими були житлові умови робітників. Квартирна плата в місті була надзвичайно висока. Тому робітники змушені були тулитися в трущобах і нічліжках. Усе це разом узяте, а також незадовільне медичне обслуговування робітників, призводило до частих епідемічних захворювань.
Робітники вели боротьбу за поліпшення свого становища. Але спочатку їх боротьба носила стихійний, розрізнений характер. Вимоги робітників обмежувалися економічними питаннями і не спрямовувалися проти політичного ладу в країні. «Боротьба робітників стає класовою боротьбою лише тоді,—писав у 1899 році В. І. Ленін, — коли всі передові представники всього робітничого класу всієї країни усвідомлюють себе єдиним робітничим класом і починають вести боротьбу не проти окремих хазяїв, а проти всього класу капіталістів і проти уряду, який підтримує цей клас»1.
В Росії перехід від стихійної економічної боротьби робітників проти окремих капіталістів до свідомої політичноі боротьби проти всього класу капіталістів і самодержавства відбувся лише на рубежі XIX—XX століть. Цього було досягнуто завдяки титанічній діяльності В. І. Леніна і створеної ним партії, які внесли ідеї наукового соціалізму в робітничий рух, сформували класову і політичну свідомість російського пролетаріату.
Починаючи з 60-х років по 1894 рік у Києві відбулося 15 страйків і заворушень. Перший страйк відбувся в 1879 році у Головних залізничних майстернях, де застрайкувало понад тисячу робітників. Адміністрація майстерень змушена була піти на поступки. У лютому 1880 року в зв’язку із зменшенням заробітної плати і арештом кількох робітників у майстернях знову почався страйк2. У вересні цього ж року страйкували 600 робітників «Арсеналу». Решта страйків і заворушень відбувалася на дрібних підприємствах.
Значного розмаху робітничий рух у Києві набрав у другій половині 90-х років. Це був період широкого промислового і залізничного будівництва. Кількість промислових підприємств у Києві в 90-х роках значно зросла. Серед них були такі великі, як Південноросійський машинобудівний завод, заводи Гретера і Криванека, Фільверта і Дедіна, Унгермана і Неєдли. Промислове піднесення сприяло і посиленню робітничого руху. У кінці XIX століття (1895—1899 рр.) в українських губерніях відбулося 226 страйків та заворушень. Це на 44 перевищувало число страйків і заворушень, що відбулися за попередні три десятиріччя. У Києві в цей час відбулося 27 страйків1. На піднесення страйкової боротьби робітників України великий вплив справили петербурзькі страйки 1895—1896 рр., керовані створеним І. Леніним «Союзом боротьби за визволення робітничого класу».
З середини 90-х років у Росії розпочався безперервний робітничий рух з участю соціал-демократів. Це ознаменувало початок нового, пролетарського етапу визвольного руху, коли його головним, масовим учасником став керований революційною соціал-демократією робітничий клас. Робітничий рух у Києві набував дедалі ширшого розмаху.
В кінці XIX століття київські робітники все більше вступають у революційну боротьбу. Маївка робітників залізничних майстерень у 1897 році була першим відкритим святкуванням дня 1 Травня у Києві. Під впливом боротьби робітників великих промислових підприємств активізується і рух робітників ремісничих і кустарних майстерень. Активну участь у керівництві страйками беруть революційні соціал- демократи.
У 80-х роках почався перехід від народництва до марксизму — теорії і практики наукового соціалізму. Саме в цей період «найінтенсивніше працювала російська революційна думка, створивши основи соціал-демократичного світогляду»2. Частина колишніх чорнопередільців на чолі з Г. В. Плехановим порвала з народництвом і перейшла на позиції марксизму. Створена ними у 1883 році в Швейцарії соціал- демократична група «Визволення праці» була першою російською марксистською організацією. Група відіграла важливу роль у поширенні марксизму в Росії. Слідом за нею почали виникати соціал-демократичні гуртки і групи й у самій Росії. У Києві праці Плеханова та його соратників почали з’являтися вже в середині 80-х років. Перший марксистський гурток у місті утворився в 1889 році. До складу гуртка входили робітники Головних залізничних майстерень і деяких друкарень, а також студенти університету. Але вже через кілька місяців гурток був розгромлений жандармами3.
У 1891—1892 рр. студенти Київського університету на чолі з Я. М. Ляховським і Б. Л. Ейдельманом організували марксистський гурток, який називався «Російською соціал-демократичною групою». Активними учасниками цього гуртка були К. Мержинський, І. І. Чорба, Д. К. Лаврентьев та інші. Незабаром до складу «Російської соціал-демократичної групи» увійшов робітник-слюсар Ю. Д. Мельников, який приїхав до Києва у 1892 році. Він відіграв видатну роль у розвитку соціал-демократичного руху на Україні, чимало зробив для утвердження марксистського напряму серед революційної інтелігенції та передових робітників. На Лук’янівці ним була організована школа-майстерня, в якій інтелігенти навчались робітничим професіям, після чого з метою ведення революційної пропаганди серед робітників влаштовувалися на підприємства4.
В середині 90-х років у Києві існувало вже кілька марксистських гуртків. Складалися вони переважно з студентів та учнівської молоді. Учасники гуртків вивчали і розповсюджували твори К. Маркса і Ф. Енгельса, літературу, видану групою «Визволення праці», робили спроби встановити зв’язки з робітниками. Пропаганду марксизму серед молоді і робітників вели, зокрема, гімназист А. В. Луначарський, семінарист Л. Кецховелі та деякі інші. Одна з студентських соціал- демократичних груп налагодила гектографування марксистської літератури. Нею були видані «Маніфест Комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Енгельса, «Науковий соціалізм» Ф. Енгельса, «Економічна теорія К. Маркса» К. Каутського та інші праці1. В. І. Ленін відмічав «поголовне захоплення теорією марксизму російської освіченої молоді в половині 90-х років» 2.
Марксизм у той час набув в Росії великого поширення. Саме в середині 90-х років «була досягнута на диво швидка перемога над народництвом»3. Видатну роль в ідейному розгромі народництва відіграли праці В. І. Леніна, зокрема його знаменита книга «Що таке „друзі народу» і як вони воюють проти соціал-демократів?», яка поширювалась у гектографованому і рукописному виді. У Київ привіз її з Петербурга П. К. Запорожець — активний учасник керованого В. І. Леніним соціал- демократичного гуртка, а потім «Союзу боротьби за визволення робітничого класу»4.
Краща частина революційної молоді переходила на бік марксизму. В 1896 році в революційну боротьбу в марксистських гуртках включився і Ф. М. Петров — один з найстаріших членів Комуністичної партії, а тоді студент медичного факультету Київського університету. Молодий марксист керував революційним гуртком робітників «Арсеналу», пропагував марксистські ідеї серед солдатів і студентів5.
Наслідуючи приклад петербурзького «Союзу боротьби за визволення робітничого класу», київські соціал-демократи одними з перших почали переходити від пропаганди марксизму в робітничих гуртках до масової політичної агітації серед робітників. З ініціативи Ю. Д. Мельникова в кінці 1895 року був створений Робітничий комітет, який мав керувати страйковою боротьбою пролетаріату Києва. Заперечуючи тим, хто вважав доцільним готувати в робітничих гуртках освічених марксистів, Мельников говорив: «Краще підняти масу на один дюйм, ніж одну людину на другий поверх»6. Робітничий комітет почав випускати прокламації, звернені до робітників київських заводів і фабрик. Прихильники політичної агітації в 1896 році об’єднались в окрему групу під назвою «Рабочее дело». Керівну роль в ній відігравали Ю. Д. Мельников, Б. Л. Ейдельман, П. Л. Тучапський, М. А. Вігдорчик. З грудня 1896 року група почала випускати газету «Вперед», яка виходила під лозунгом «Щастя робітників — в їх власних руках. Сила робітників — в їх союзі!».
В першому номері газети, виданому на гектографі, було вміщено передову статтю «Для чого потрібна робітникам газета?», в якій говорилося, що «краще читати правду, написану синім чорнилом, ніж красиво надруковану брехню». Лише робітнича газета, говорилося в статті, «закликає робітників до боротьби за краще життя, вона ж допомагає їм боротися»1. У передовій статті другого номера «Що робиться в Петербурзі?» (лютий 1897 р.) розповідалося, як борються під керівництвом «Союзу боротьби за визволення робітничого класу» пролетарі столиці. Газета закликала робітників Києва наслідувати приклад своїх петербурзьких братів, спільно виступити проти ворогів. «Якби скрізь в Росії, — говорилося у кінці статті, — діяли так, як діють петербурзькі робітники, якби всі російські робітники об’єднались і дружно, спільними силами вели боротьбу з своїми ворогами, то ми швидко добилися б кращого життя. Хай же швидше настане той щасливий час, коли російські робітники з’єднаються в один загальний „Всеросійський союз боротьби за визволення робітничого класу“»2.
У квітні 1896 року Ю. Д. Мельникова було заарештовано, але розпочата ним робота продовжувалася. Київські соціал-демократи підтримували зв’язки з петербурзьким «Союзом боротьби», були обізнані з програмними працями В. І. Леніна, зокрема, читали в рукопису його брошуру «Завдання російських соціал-демократів». Вже у березні 1897 року група «Рабочее дело» намагалася скликати з’їзд. З цією метою її представники об’їхали ряд організацій і запросили до Києва соціал-демократів Петербурга, Москви, Іваново-Вознесенська і Вільно. Однак приїхали тільки делегати Петербурга і Москви, з них московський делегат викликав підозру і був відправлений назад. Тому замість з’їзду 17—18 березня 1897 року була проведена конференція за участю представників двох київських соціал-демократичних груп («Рабочее дело» та польських соціал-демократів) і петербурзького «Союзу боротьби». Конференція висловилася за перейменування соціал-демократичних груп і гуртків в «Союзи боротьби за визволення робітничого класу» і підготовку з’їзду, для чого було вирішено налагодити у Києві видання загальноросійської нелегальної «Рабочей газеты».
За цю справу енергійно взялась добре законспірована група київських соціал- демократів, до складу якої увійшли Б. Л. Ейдельман, М. А. Вігдорчик, П. Л. Тучапський, С. В. Померанець, В. Г. Крижановська-Тучапська, П.І. Бєлоусов, А. Д. Поляк та інші. У серпні і грудні 1897 року група видала два номери «Рабочей газеты», яка настійно пропагувала ідею створення марксистської робітничої партії в Росії. У передовій статті другого номера газети «Найближчі завдання російського робітничого руху» говорилося, що «настає час, коли окремі, розкидані всюди робітничі гуртки і союзи повинні перетворитися в один загальний союз або в одну загальну партію», яка «сприятиме об’єднанню російських робітників і зростанню російського робітничого руху». Над робітничим рухом у Росії майорітиме, підкреслювала газета, «той самий прапор, на якому великі вчителі робітників Маркс і Енгельс накреслили слова: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!»—той прапор, під яким борються передові робітники всіх країн земної кулі, під який і в Росії стають майже всі робітничі гуртки, класи і союзи. Це червоний прапор міжнародної соціал-демократії. Російська робітнича партія буде партією соціал-демократичною»1. Через П. Л. Тучапського, який у 1897 році їздив за кордон, група встановила зв’язок з членами групи «Визволення праці» Г. В. Плехановим, П. Б. Аксельродом, В. І. Засулич.
Учасники групи «Рабочей газеты» були також членами київського «Союзу боротьби за визволення робітничого класу», який виник одразу ж після конференції в результаті об’єднання в єдину організацію місцевих соціал-демократичних груп. «Союз боротьби» розгорнув велику агітаційно-пропагандистську діяльність серед робітників. Лише у 1897 році ним було надруковано і розповсюджено на фабриках і заводах міста 6500 примірників прокламацій. З 1896 до березня 1898 року київські соціал-демократи видали близько 40 прокламацій і 2 брошури2. Під їх впливом робітники більш сміливо і дружно боролися за свої права. Вони вчили, що, крім боротьби з капіталістами, боротьби економічної, робітникам треба вести також боротьбу політичну, домагаючись повалення самодержавства. Ця думка пропагувалася і в третьому номері газети «Вперед» (1 січня 1898 р.), яка стала органом «Союзу боротьби». Для керівництва страйковою боротьбою робітників був створений другий Робітничий комітет.
Київський «Союз боротьби» підтримував тісні зв’язки з іншими соціал-демократичними організаціями країни, зокрема з петербурзьким «Союзом боротьби»3. Прокламації, брошури і газети, видані у Києві, потрапляли в Катеринослав, Миколаїв, Одесу, Кременчук та інші міста України і Росії.
Підготовлений групою «Рабочей газеты» з’їзд соціал-демократичних організацій відбувся в Мінську на початку березня 1898 року. З Києва на з’їзд приїхали три делегати — два від групи «Рабочей газетьі» (Б. Л. Ейдельман і М. А. Вігдорчик) і один від київського «Союзу боротьби» (П. Л. Тучапський). Історичне значення з’їзду полягає в проголошенні утворення Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), хоча фактично партія ще не була створена. До обраного з’їздом Центрального Комітету РСДРП увійшов і Б. Л. Ейдельман. «Союзи боротьби» після з’їзду були перейменовані на комітети РСДРП.
Скоро після з’їзду царський уряд провів масові арешти соціал-демократів. У Києві було заарештовано 175 чоловік. Це призвело до того, що у комітетах посилився вплив опортуністичних елементів — так званих «економістів», які заперечували необхідність політичної боротьби пролетаріату. До рук «економістів» потрапив і Київський комітет РСДРП. Друкований орган комітету — газета «Вперед» — перетворилася на рупор «економізму» в Росії. В. І. Ленін піддав нищівній критиці прийняту комітетом програму (так званий «Profession de foi»), в якій говорилося, що «російський робітник у масі ще не дозрів для політичної боротьби». Критикуючи це твердження київських «економістів», В. І. Ленін писав: «Коли це вірно, то це рівнозначне смертному вирокові над усією соціал-демократією… Соціал-демократія без політичної боротьби — це річка без води, це якась кричуща суперечність, це якесь повернення або до утопічного соціалізму наших прапрадідів, що нехтували «політикою», або до анархізму, або до тред-юніонізму»4.
В. І. Ленін повів рішучу боротьбу проти опортуністів. Організована ним у 1900 році за кордоном загальноросійська політична газета «Искра» завдала по «економізму» нищівних ударів і тим підготувала грунт для створення в Росії бойової марксистської партії пролетаріату. Початок такої партії, партії більшовиків-ленінців, був покладений на II з’їзді РСДРП, який відбувся у 1903 році.