Звенигород, Пустомитівський район, Львівська область
Звенигород — село, Пустомитівського району. Розташований за 23 км на південний схід від Львова, з яким зв’язаний автобусною лінією, і за 47 км від районного центру. До найближчої залізничної станції Старе Село на лінії Львів—Івано-Франківськ — 7 кілометрів.
Звенигород розташований в родючій улоговині, захищеній горбами від вітрів, і цим можна пояснити те, що тут здавна селились люди. Свідоцтвом цього є ряд археологічних пам’яток різних стародавніх епох, виявлених на території самого села та його близьких околицях.
Найдавнішою з них є стоянка мисливців стародавнього кам’яного віку (палеоліту), що відноситься до часу близько 15 тис. років тому. До значно пізнішого періоду, III — початку II тисячоліть до н. е., відноситься могильник найдавніших землеробів, досліджений археологами в урочищі Гоєва гора. Тут знаходились характерні для цього населення глиняні посудини, знаряддя з кременю, кістки й рогу та окремі мідні прикраси.
В урочищі Загуминки виявлено могильник другої половини II тисячоліття до н. е., залишений землеробсько-скотарським населенням. Про поселення на території сучасного Звенигорода в наступну, ранньозалізну добу свідчать знахідки окремих поховань і предметів, що відносяться до VIII—IV століть до н. е. Наприкінці І тисячоліття до н. е. з’явились тут перші слов’яни — група венедських племен, яким належить частина поховань, досліджених на могильнику І століття до н. е.— III століття н. е. в урочищі Гоєва гора. В цих похованнях знаходилася залізна зброя (мечі, наконечники списів, окуття щитів), своєрідний глиняний посуд, дрібні металеві речі щоденного вжитку, прикраси, характерні для населення так званої пшеворської культури, яке проникло сюди з більш західних районів Повіслення. Друга частина поховань, виявлених на згаданому могильнику, супроводилась предметами іншого характеру — глиняним посудом, виготовленим ремісниками на гончарному крузі, залізними ножами, бронзовими запонками для одягу, глиняними пряслицями та іншими. Вони належали іншій групі верхньодністровського населення — племені так званої липицької культури, близько спорідненому з населенням, яке жило на території сьогоднішньої Румунії, Угорщини, Словаччини.
Крім згаданих пам’яток, у двох інших пунктах біля Звенигорода виявлено сліди селищ східнослов’янських племен черняхівської культури другої чверті І тисячоліття нашої ери.
В кікці І тисячоліття н. е. Звенигород стає укріпленим містом, яке відіграло чималу роль в політичному житті південно-західної Русі в XI — на початку XIII століть. Вперше в літописі Звенигород згадується під 1086 роком. Від нього в центрі сьогоднішнього села збереглося велике городище, розташоване на горбі, навколо якого знаходились в той час непрохідні болота з невеликими острівцями. Місто, площею близько 12 га, було оточене валами й ровами, залишки яких простежуються і зараз. Побудоване за зразком інших міст стародавньої Русі, воно складалося з двох частин: внутрішньої, найсильніше укріпленої, так званого дитинця, і зовнішньої — посаду, що за свідченням літопису був обведений частоколом з укріпленими воротами на східному боці.
Під час археологічних розкопок на городищі виявлено залишки ряду житлових і господарських споруд і майстерень, глиняних печей виробничого характеру та велику кількість глиняних посудин, залізних знарядь праці і зброї, частин кінської збруї, високомистецьких прикрас із срібла та бронзи, глиняних і шиферних прясел під веретен та багато інших речей побутового й господарського призначення. Крім того, знайдено тут 6 свинцевих підвісних печаток, які підвішувались до грамот та інших князівських юридичних актів.
Однак найбільш цінною пам’яткою, виявленою на Звенигородському городищі, є фундаменти кам’яної церкви XIII століття, на підставі яких можна відтворити її первісний вигляд. Вона була прямокутною; довжиною 12,49 м, шириною 10,6 м, орієнтована центральною поздовжньою віссю по лінії схід—захід, тринефна, триапсидна, з чотирма стовпами, на які спирався купол. Заслуговує на увагу те, що біля західної частини південної стіни церкви розкрито залишки кам’яного фундаменту великої прямокутної споруди. Обидві архітектурні пам’ятки були побудовані з білого тесаного каменю.
В 1124 році на чолі Звенигородського князівства був Володимирко (1124— 1153 рр.), батько галицького князя Ярослава Осмомисла (1153—1187 рр.), про якого згадує автор «Слова о полку Ігоревім».
З того часу і до 1144 року сильно укріплене місто було столицею удільного Звенигородського князівства.
В 1126 році після смерті брата Володимирка Ростислава його володіння (Перемишльське князівство) було приєднане до Звенигорода. А в 1141 році до нього було приєднане ще й Теребовлянське князівство. Внаслідок цього зросли могутність і політичний авторитет Звенигородського князівства.
У 1144 році Володимирко переносить столицю із Звенигорода у Галич.
Галицькі бояри, боячись зміцнення централізованої держави, внаслідок чого вони могли втратити свій вплив в політичному житті, намагалися позбутися небезпечного для них Володимирка. Так, в 1144 році, коли Володимирко поїхав на лови до Тисьмениці, вони запросили князювати Івана Ростиславовича. Але Володимирко, довідавшись про це, негайно повернувся і оволодів містом. Іван Ростиславович втік спочатку на Дунай, а потім у Київ.
У 1144 і 1146 роках, як записано у літопису, під Звенигород двічі підступив київський князь. Але обидва рази ці воєнні походи закінчувалися невдачею. Всеволоду не вдалося здобути Звенигородську фортецю. В результаті між Володимирком і Всеволодом було укладене перемир’я.
В першій половині XIII століття Звенигород увійшов до складу Галицько-Волинського князівства.
В 1241 році Звенигород здобули і зруйнували монголо-татари. Ще й сьогодні звенигородці показують урочище зване «Батіївка», де за народними переказами стояв табором при облозі міста татарський хан Батий.
Після татарської навали Звенигород занепав, втративши значення політичного й торговельного центру.
Протягом XIV—XV століть колишня Галицько-Волинська держава була захоплена польськими феодалами. Звенигород входив у Львівську землю Руського воєводства і спочатку був приватним маєтком братів-шляхтичів Яна, Юрія і Станіслава Ходоровських, а згодом переходить у власність шляхтича Бартоломея Коритки.
Феодали накладали на селян багато різних повинностей. Якщо в XIV—XV століттях основною повинністю були грошовий чинш і натуральні данини від врожаю, городини, рогатої худоби, то в XVI—XVII століттях селяни змушені були вже відробляти панщину 2—3 дні на тиждень та виходити додатково на різні шарваркові роботи, на ремонт двору, греблі, шляхів тощо.
У Звенигороді було багато зарибнених ставів, які були власністю феодала, і той часто передавав їх в оренду багатим львівським міщанам-патриціям. Всі роботи біля ставів орендарі примушували виконувати селян.
З історичних джерел відомо, що в 1649 році Звенигород був дуже розорений, податкові екзекутори скаржилися на неможливість щось зібрати, бо багато людей вимерло, а частина потрапила в неволю. Розорили його татарські загони, а також шляхетські війська, які вогнем і мечем придушували селянські заворушення, що відбувалися тут в 1648 році.
У період народно-визвольної війни 1648—1655 рр. Глинянським шляхом біля Звенигорода двічі проходили війська Богдана Хмельницького. Заходили вони і у село.
В 1676 році під час польсько-турецької війни Звенигород був знову зруйнований.
У XVIII столітті Звенигород входив до Бережанської волості, якою володів великий польський магнат, коронний гетьман Адам Сенявський. Поглянемо на план Звенигорода, зроблений невідомим автором у 1766 році. Звенигород поділявся тоді на дві частини — панську і селянську. Панська в свою чергу складалася з двох частин. Перша була обнесена так званими вищими валами, за якими височів шляхетський замок. Другу, значно більшу за площею, оточували нижні вали. Тут був панський двір-фільварок з чотирма будинками і гумном.
Селяни жили за валами окремими господарствами, які в тогочасних актах називаються дворищами. Дворищна система — це старовинна форма організації селянських господарств на Україні, в тому числі й на західноукраїнських землях. Таких дворищ на плані 1766 року 26. Кожне з них мало свою назву — Різникове, Обушкове, Андрухове, Цибульське, Буловське, Хитре і т. д. і складалося з кількох хат: в 17 — по чотири, в 4 — по три і в 4 — по дві. В одному дворищі була одна хата. Це свідчить про розшарування селян, яке усе поглиблювалося. У давнину господарем одного дворища був один селянин. Поступово дворища дрібнилися, тут вже було по кілька господарів з меншими наділами землі і окремими хатами. Бідніші господарства дедалі більше занепадали, часто у них лишалися тільки маленькі городи і власники їх змушені були йти у найми до багатіїв.
Звенигородські кріпаки виконували різні повинності і для церкви. В 1764 році, за даними єпіскопського ревізора, місцева церква мала «церковні грунти», куди входив город попа, 12 нив, розташованих між селянськими нивами, та вісім сіножатей. Всі ці землі обробляли селяни. Крім цього, щороку кожний селянин перед Великоднем давав церкві «на вино» по одному шелягу і ще півчетвертини пшениці і три гроші. Дяк від кожного селянина «брав щорічно по мірці збіжжя».
У 1716 році на території колишнього княжого замку Сенявський побудував новий замок-фортецю, на будівництво якого були зігнані селяни Звенигорода і його околиць. Замок, споруджений за проектом іноземного інженера Компенгаузена, був чотирикутний, з баштами по кутах. Навколо нього був викопаний глибокий рів та споруджено дерев’яний частокіл.
Після 1772 року, коли Галичину захопила Австрія, соціально-економічне становище селян не стало кращим. В селі залишилися старі управителі, які й далі неподільно панували над селянами. На зміну магнатам Сенявським прийшли графи Потоцькі.
В 1772 році у Звенигороді налічувалося 173 селянські господарства. В залежності від забезпечення тягловою силою вони поділялися на «тяглих» (які мали своє тягло), і «піших» (які не мали тягла).
Тяглі селяни виконували щороку 9991 день, а піші — 9734 дні панщини (всього 19 725 днів на рік). Крім панщини, селяни зобов’язані були кожного року напрясти 123 мотки з власного прядива, здати на панський двір 328 кордів вівса, 305 штук курей, гусей, качок, 21 горщик меду з бджільної десятини і сплатити 25 флоринів чиншу з поля.
За даними джерел, в 1820 році 208 селянських господарств виконували 18 612 днів панщини (з них тяглі селяни 4588 днів, а піші — 14 024), пряли 142,5 мотка з власного і 403 з панського прядива, здавали 380 кордів вівса, 28 штук курей, гусей, качок, 570 яєць та сплачували 241 флорин грошового чиншу.
В 1848 році по всій Австрійській імперії прокотилися ‘збройні виступи, в тому числі і в Галичині. Уряд під тиском революційного руху змушений був у травні скасувати панщину.
У Звенигороді в період капіталізму більшість землі належала поміщикам, а селяни, за винятком кількох куркульських господарств, мали дуже мало землі. Про стан землеволодіння свідчать дані 1881 року. Вся земля тут ділилась на «посілість більшу» — тобто поміщицьку і «посілість меншу» — селянську. Тільки одному графові Потоцькому в 1880 році належало 1036 моргів найкращої землі. А на 1557 жителів села було лише 2616 моргів землі. В середньому на одного селянина припадало 0,6 га. Близько 80 проц. становили сім’ї малоземельних і безземельних селян. Таке малоземелля, а подекуди й безземелля, змушувало селян, щоб не вмерти з голоду, найматися за низьку оплату на панські фільварки.
Графу Потоцькому належали маєтки не лише в Звенигороді, а й в навколишніх селах — Шоломиї, Водниках. Він здавав їх в оренду. Звенигородці й досі пам’ятають багату родину Цімантів, яка на початку XX століття управляла маєтком Потоцького. Селяни, переважно найбідніші, від ранку до ночі під наглядом «фільваркових посіпак» працювали на панському полі, одержуючи за це мізерну оплату. Трудівники Звенигорода не мирилися з своїм нестерпним становищем, неодноразово піднімалися на боротьбу. Інші кидали рідні оселі й емігрували в Америку, але й там, на далекій чужині, не забували рідної землі. На початку XX століття в Звенигороді не припинялася класова боротьба. В 1905—1907 рр. Звенигородські селяни брали участь у великих страйках, що охопили всю Галичину і перегукувалися з подіями російської революції. Вони не виходили на роботу до фільварку, боролися з штрейкбрехерами, палили панське збіжжя, сіно, вимагали підвищення заробітної плати. Страйкарі-селяни розповсюджували листівки, в яких закликали не працювати на панів. Активну участь в цьому русі брали Г. Соротюк, І. Сорока, А. Закалик, М. Мартинів та інші. Орендарі фільварку, налякані виступами селян, змушені були підвищити заробітну плату на 10 проц. Ці події переконливо свідчать, що під впливом міських робітників виникає і страйковий рух сільськогосподарських робітників, широко розгортається боротьба трудового селянства проти залишків кріпосництва в галицькому селі.
Що далі, то глибше селяни розуміли, що їх біда — не в одному орендареві, а в усьому тогочасному устрої. І їх гнів, їх боротьба все більше спрямовувалася проти австрійського уряду, цісаря Франца-Йосифа І.
В кінці XIX — на початку XX століття трудящі Звенигорода, як і інших місць Західної України, в умовах важкого австро-угорського гніту, урочисто відзначили річниці з дня смерті й з дня народження великого українського поета революціонера-демократа Т. Г. Шевченка, твори якого кликали їх до боротьби. Напередодні 100-річчя з дня народження його Звенигородські селяни серед села встановили погруддя поета на постаменті, на якому написано:
Тарас Шевченко
1814—1914
в столітні роковини уродин
Звенигородські українці.
10 березня 1914 року відбулося урочисте відкриття пам’ятника, на яке прибула багато жителів навколишніх сіл.
Та недовго довелося стояти пам’ятникові. Через сім місяців, під час першої світової війни, у вересні 1914 року, його було знято. Бюст поета забрав і сховав у своїй хаті селянин М. Мартинів. Але у 1915 році, під час боїв хату Мартиніва було знищено, загинув і бюст Шевченка.
Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції і встановлення Радянської влади на Україні активізувало трудящих західноукраїнських земель на боротьбу з білополяками, вселяло в них надію на визволення з-під польсько-шляхетського гніту.
Влітку 1920 року на територію Бібрського повіту вступила Перша Кінна армія Будьонного. Добровольці вступали в її ряди. В Звенигороді селяни постачали їй хліб, давали сіно для коней, вози. В Червону Армію пішли жителі села Г. Франк, Ю. Лапшин та інші, а Г. Закалик брав участь у боях прославленої дивізії легендарного Чапаева під час громадянської війни.
Дальші події привели до того, що Червоній Армії довелося відступити, а трудящі Звенигорода як і всієї Західної України знову попали під гніт польської буржуазно-шляхетської держави.
В селі були відновлені старі порядки. Як і раніше, селяни були приречені на безземелля, голод і злидні. Граф Потоцький у 30-х роках захопив більше 40 проц. орної землі навколо села, а в 1933 році продав свій Звенигородський фільварок німцю Вайсброду, який ще більше посилив гніт. Становище селян було дуже важким. Велика кількість селян була безземельною, в результаті чого вони змушені були найматися на сезонні роботи у панський фільварок.
Під впливом перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції і постійних революційних виступів на західноукраїнських землях зростала класова свідомість звенигородців. Вони вели вперту боротьбу проти соціального й національного гніту, за возз’єднання з Радянською Україною.
В 1926—1927 рр. трудящі села в умовах жорстокого панування панської Польщі вирішили відновити пам’ятник Шевченку. Вже було закладено фундамент під пам’ятник, але поліція під приводом того, що староста не затвердив проекту, заборонила звенигородцям поставити пам’ятник Т. Шевченкові.
В кінці 20-х років по західноукраїнських землях широко прокотилася хвиля страйків сільськогосподарських робітників. У Бібрському повіті їх боротьба набула особливого розмаху в 1929 році. Недарма польська поліція вважала Бібрщину найбільш небезпечною в цьому відношенні. 22 липня 1929 року виступили сільськогосподарські робітники Звенигорода, які оголосили страйк, вимагаючи підвищення плати.
Про ці події в Звенигороді прогресивна газета «Сельроб» в статті під заголовком «Страйкові події в Звенигородщені» писала, що «дня 22 липня застрайкували рільні робітники сіл Звенигорода, Глуховичі, Гринів, зголошуючи дідичеві Потоцькому домагання восьмигодинного дня праці, по 50 грошів за годину праці, при жнивах за 8-й сніп жита і пшениці та призначення робітничого комітету. Обшарник домагання відкинув і страйк продовжувався». Пізніше ця ж газета повідомила: «Рільні робітники села Звенигорода провели 23 липня демонстрацію, несучи транспаранти з написами: «За восьмигодинний день праці!», «За землю без викупу!».
Поліція намагалася розігнати демонстрантів, але не змогла. Демонстранти пройшли через все село; потім до них приєдналися місячники й форналі. Після одержання підкріплення поліція провела арешти. Серед заарештованих були й члени страйкового комітету І. Миколаїв, Й. Гомців, А. Панчиняк, М. Олійник, Ю. Сорока, О. Дзюбан, С. Гураль та інші.
У вересні 1939 року над західноукраїнськими землями зійшло сонце свободи. Трудящі назавжди були визволені від соціального й національного гніту.
В село повернулися колишні політв’язні, активні борці за визволення — І. Миколаїв, С. Панчик та інші. Був створений комітет бідноти, який тимчасово, до обрання сільради, виконував її функції. Було конфісковано майно графа Потоцького й розподілено мий селянами. Всього селянам було роздано більш 1,2 тис. га орної землі та сінокосів.
У колишньому поміщицькому будинку відкрито семирічну школу, куди пішли вчитися безплатно на рідній українській мові діти селян Звенигорода і сусідніх сіл — Шоломиї, Коцурова, Рудників.
В селі було відкрито клуб, в якому сільська молодь активно взялася за організацію художньої самодіяльності. Почали працювати драматичний, хоровий та танцювальний гуртки.
В жовтні 1939 року було організовано артіль ім. Тараса Шевченка. Це був один з перших колгоспів на Львівщині. Тоді він об’єднував 1,5 тис. га землі.
В листопаді 1939 року в селі Звенигороді організовано комсомольську організацію, секретарем якої був обраний В. Заремба. Комсомольці активно включилися в роботу сільської Ради, організували гуртки художньої самодіяльності при клубі, читали лекції для селян.
Зростав і міцнів колгосп ім. Тараса Шевченка. На тваринницьких фермах і в полі люди працювали з великим піднесенням. Підвищувався добробут селян.
Однак мирне соціалістичне будівництво було перерване віроломним нападом фашистської Німеччини на нашу Батьківщину. Через кілька днів після початку війни німецько-фашистські загарбники вдерлися в село, де встановили жорстокий окупаційний режим. Всю землю, рухоме й нерухоме майно колгоспу передано німцю Бітнеру, який став власником маєтку. Сам він рідко навідувався в Звенигород. Від його імені в селі «господарював» адміністратор Яронь. Цього ката й досі з гнівом і ненавистю згадують звенигородці. Він жорстоко поводився з селянами, примушуючи їх майже даром працювати на фільварку, а за найменшу «провину» карав палицями.
Сільські активісти з перших же днів окупації почали боротьбу з загарбниками. Вони палили їх майно, знищували живу силу та техніку. Фашисти жорстоко розправлялися з ними. Всіх комсомольців було зігнано в один з будинків, де їх жорстоко побили, а Мельника і Павлюка тут же розстріляли. 220 чоловік було вивезено з села на каторжні роботи в Німеччину. В 1942 році, внаслідок масового пограбування селян та неврожаю в селі був великий голод, від якого загинуло 50 чоловік.
Влітку 1944 року війська Червоної Армії вступили на Львівщину. В ніч з 25 на 26 липня зав’язалися бої біля Звенигорода. Скоро після того село було визволене. В перші ж дні після визволення на фронт із села пішло 350 чоловік.
Більш як 100 з них були нагороджені орденами й медалями.
Ще чути було гуркіт гармат на фронті, а трудящі Звенигорода взялися за відбудову зруйнованого фашистами господарства.
В 1944 році було відновлено колгосп ім. Тараса Шевченка. На першій стадії колективізації на Львівщині створювались невеликі колгоспи, в основному, в кожному селі. Проте досвід ведення колективного господарства ще в довоєнні роки показав, що більш ефективним є велике колгоспне господарство.
Через чотири роки, в 1948 році, колгосп ім. Тараса Шевченка був укрупнений, до його складу ввійшли колгоспи сіл Шоломия, Коцурів, Гринів, Водники. Центром його є село Звенигород, де розміщена центральна садиба. На початку 1967 року колгосп був одним з найбільших в області. Ще в 1952 році він першим на Львівщині став мільйонером. В ньому шість бригад. Колгосп об’єднує 854 селянські двори. Має 4 ферми великої рогатої худоби, телятник, свинарник і кролеферму. В розпорядженні колгоспу 24 трактори, 14 комбайнів, 13 вантажних та один легковий автомобіль, працює 19 електромоторів.
Основні роботи в колгоспі механізовано, що набагато полегшує працю колгоспників. Зокрема, механізовано напування худоби, приготування кормів, вантажно-розвантажувальні роботи, підготовка грунтів, посіви, обробіток та збирання культур. Механізовано також обмолочення зернових і очищення зерна. Колгосп повністю електрифіковано і радіофіковано.
Грошові доходи колгоспу в 1965 році становили 626,7 тис. крб., в тому числі від рослинництва — 258,9 тис. крб. і від тваринництва — 334,5 тис. крб. Значна частина цього доходу пішла на оплату праці колгоспників. У 1965 році колгоспникам виплачено 296,9 тис. карбованців.
Пенсійний фонд колгоспу в 1965 році становив 29 903 карбованці.
Загальна площа землекористування колгоспу становить 4821 га, з них сільськогосподарських угідь — 3966 га, в тому числі орної землі — 2589 га, сіножатей — 852 га, пасовиськ — 346 га, садів — 82 га.
Запровадження передової агротехніки, використання нових потужних сільськогосподарських машин дає змогу рік у рік підвищувати врожаї. Все більше зростає питома вага технічних (13 проц.) та кормових культур (31,5 проц.).
Важливе місце в економіці колгоспу займає громадське тваринництво. На його розвиток правління артілі звертає особливу увагу. За останні п’ять років поголів’я великої рогатої худоби і свиней зросло вдвоє. Підвищилася їх продуктивність. Звенигородці докладають багато зусиль, щоб виконати завдання партії і уряду по розвитку тваринництва і в новій п’ятирічці.
Велика рогата худоба є основою тваринницького господарства. Якщо в 1955 році в колгоспі було 240 голів великої рогатої худоби, то у 1966 році — 1666. Кількість свиней за цей же період зросла з 375 до 1006 голів. Має колгосп також 230 робочих коней.
Надої молока на 100 га угідь за ці роки значно зросли. Виробництво товарного м’яса дало змогу збільшити продаж його державі.
Особливо прибутковим є вирощування цукрових буряків, картоплі, а також виробництво м’яса й молока. Так, лише від реалізації цукрових буряків колгосп в 1966 році одержав 219 тис. крб., від картоплі і овочів — 21,2 тис. крб., свинини — 51,8 тис. карбованців — усього понад 531,4 тис. карбованців.
Таких успіхів звенигородці домоглися під керівництвом партійної організації та сільської Ради депутатів трудящих. Партійна організація очолює всю виробничу й культурну діяльність колгоспу. Головна увага приділяється підвищенню теоретичного рівня колгоспників. Тут працює чотири- і дворічна партійні школи. Першою керує голова колгоспу комуніст М. С. Лісненко, другою — директор школи Й. М. Фелештин.
У колгоспі виросли люди, якими пишається не лише артіль ім. Тараса Шевченка, але й уся Львівщина. Багатьох звенигородців за їх сумлінну й чесну працю Радянський уряд нагородив орденами та медалями. Всього нагороджено 50 чоловік. Так, доярка С. Ю. Шкварак у 1966 році нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора за те, що від кожної з 14 закріплених за нею корів надоїла по 2900 кг молока. Свинарка С. І. Головата нагороджена орденом, «Знак Пошани» за те, що виростила по 20 поросят від кожної закріпленої за нею свиноматки. Ланкова С. П. Данилик за вирощування по 354 цнт цукрових буряків з кожного гектара нагороджена медаллю «За трудову відзнаку». їх приклад мобілізує всіх односельчан на нові трудові звершення.
В селі відбулися великі культурні перетворення. В користуванні селян є телевізори, мотоцикли, майже в кожній хаті радіоприймач. Працює 8-річна школа, в якій навчається 212 дітей. В школі 13 вчителів з вищою освітою.
В селі є медпункт і родильний будинок. Організовані також зубний кабінет, профілакторій, дитячий садок та ясла на 50 дітей.
До послуг трудящих сільмаг, продмаг, магазин змішаних товарів і чайна, товарооборот яких рік у рік зростає.
У сільському клубі працює 7 гуртків художньої самодіяльності, до яких залучено 116 чоловік. Є своя бібліотека з фондом понад 8 тис. книг. Бібліотека організовує читацькі конференції, а також виставки творів до знаменних дат. Так, була організована виставка до 100-річчя з дня народження І. Я. Франка. Селяни передплачують понад 2 тис. примірників газет і журналів.
За роки Радянської влади понад 50 синів і дочок місцевих колгоспників одержали спеціальну середню і вищу освіту.
В селі створено силами вчителів, учнів і колгоспників історико-краєзнавчий музей. Його вже відвідало багато трудящих Звенигорода і сусідніх сіл. Експонати, які зберігаються в залах музею, розповідають про історію села, боротьбу селян за щасливе майбутнє, їх радісне й заможне життя сьогодні.
Дуже часто в селі організовуються колективні відвідування театральних вистав, цирку, музеїв та інших культурних і історичних місць Львова.
В новій п’ятирічці Звенигород стане невпізнанним — благоустроєним сучасним селом, люди якого докладають всіх сил, щоб здійснити величні накреслення нашої партії на шляху до великої мети, до комунізму.
В. В. ГРАБОВЕЦЬКИЙ, Б. О. МЕЛЬНИК