Вербки, Павлоградський район, Дніпропетровська область
Вербки — село, центр сільської Ради, якій підпорядковані також населені пункти Благодатне і Морозівське. Розташоване на правому березі річки Самари за 5 км від Павлограда, який є і найближчою залізничною станцією. Населення — 4810 чоловік.
Ще на початку XVIII століття тут оселилося по хуторах і зимівниках багато запорізьких козаків, які займались рибальством і скотарством. Після ліквідації Запорізької Січі виникло ціле поселення — велика казенна слобода. За даними Азовської губернської канцелярії, в 1782 році в ній налічувалось 200 дворів з 1365 жителями.
Згідно п’ятої ревізії у Вербках було 245 дворів казенних українських поселенців і 18 дворів козацьких, всього населення — 1896 чол. Вони обробляли 8403 десятини орної землі, користувались 4120 десятинами сіножатей та 80 десятинами лісу.
Кріпосницька держава обкладала державного селянина такими податками, що далеко не кожний міг їх сплатити. У 1838 році недоїмку з селян Вербок стягували за допомогою війська.
Напередодні реформи 1861 року у Вербках мешкало 3805 чоловік. Згідно указів про земельний устрій державних селян, вони одержали наділи землі по 7,5 десятини на ревізьку душу. Перехід на викуп, що розпочався в 1887 році, тривав понад десять років. Всього жителі села одержали 13 092 десятини землі. Третина населення наділів не одержала.
З часом кількість безнадільних господарств збільшилась, зростало невдоволення значної частини населення існуючим ладом. Ось чому повітові власті вже в перші місяці революції 1905—1907 років поспішили надіслати туди, як і до інших сіл повіту, стражників для нагляду’ за «порядком».
Соціальна нерівність ще більше посилилась після здійснення столипінської аграрної реформи, під час якої на окремі відрубні ділянки виділилось 46 господарств. Це були багатії, їм і земля дісталась краща. Бідноті було виділено малородючі землі на схід і на північ від села. Звичайно, на таких землях та ще при низькій культурі землеробства врожаї були мізерними. По Вербській волості в 1911 році середній врожай жита становив 25—30 пудів з десятини, озимої пшениці — 35, ячменю — 40, проса 15—30 пудів. Дедалі більше збіднілих селян йшло в найми до куркулів або виїжджало за межі села. Але й це не допомагало вирватися з злиднів. Основна маса заробітчан одержувала за тяжку, виснажливу працю копійки. Не більше одержували і ті, хто йшов до Павлограда рубати дрова, прати білизну, нянчити дітей чи шукав якусь іншу випадкову роботу. Занадто рано ставали до роботи діти вербських трударів; багато їх наймитувало в місцевих куркулів та поміщиків. Гіркі то були заробітки. Був у селі, наприклад, такий випадок., Від весни до самої осені 1914 року працював пастухом у поміщика Лихачова дев’ятирічний хлопчик Д. Талалай. На отару, яку він пас, накинулись хазяйські собаки і одну вівцю розірвали. Управитель за це побив і прогнав хлопця, не заплативши за його працю ні копійки.
Жили селяни в низеньких хатах-мазанках з солом’яною або очеретяною покрівлею, глиняною долівкою, маленькими підсліпуватими вікнами. В хаті стояли одна-дві лави, доморобні стільці, стіл і скриня. За ліжко служив піл, за постіль — верхній одяг. Від снігу до снігу селяни ходили босими.
Все це призводило до частих захворювань. І що тут міг зробити один фельдшер, який обслуговував усю Вербську волость? Особливо високою була дитяча смертність.
Більшість жителів села була неписьменною, хоч тут було 2 церковнопарафіалня і одна початкова земська школи. Через злидні навіть ця елементарна освіта була недосяжною для трударів. До революції із 40 дітей, які вступали до першого класу Вербської земської школи, четвертий клас закінчувало тільки 10—15 учнів.
Злидні і безправ’я загострювали класові суперечності на селі, викликали невдоволення царизмом. Коли в 1917 році до села дійшли чутки про лютневі події в Петрограді, селяни самочинно познімали і порвали портрети царя, які висіли у волосному правлінні та в інших місцях.
Після приходу до влади буржуазного Тимчасового уряду в селі залишалося все по-старому. Тільки Велика Жовтнева соціалістична революція відкрила селянам шлях до справжнього життя. Радянська влада тут була встановлена наприкінці грудня 1917 року. Павлоградські більшовики допомогли селянам Вербок організувати червоногвардійський загін, виділивши для нього 10 гвинтівок. У селі був створений революційний комітет, очолюваний І. Ф. Моринцем, Г. К. Васильченком та А. М. Воликом.
Більшовики Павлограда взяли діяльну участь і у створенні у Вербках на початку 1918 року партійного осередку, першими комуністами якого були К. Р. Молчанов, К. С. Котенко — робітники Синельниківського залізничного депо та жителі села І. Ф. Моринець, В. Є. Несмашний.
Весною 1918 року австро-німецькі окупанти захопили село. Загарібники наклали на його мешканців 21 тис. крб. контрибуції, забирали майно, худобу та сільськогосподарські знаряддя.
Для боротьби проти окупантів в селі створено партизанський загін на чолі в І. Ф. Моринцем. Його кістяком були місцеві комуністи і ревкомівці. В листопаді 1918 року цей загін, розгромивши у Вербках куркульський «Союз хліборобів», взяв участь у визволенні Павлограда від інтервентів та петлюрівців. Смертю хоробрих загинули в боротьбі проти ворога партизани К. С. Котенко, Я. Сорока, Т. Лупир, М. Клименко.
9 грудня 1918 року відбулися вибори до Вербської волосної Ради. Першим головою волвиконкому був Ф. А. Скрипник, його помічником — Г. К. Васильченко. Напруженою і різнобічною була робота волвиконкому. У складних умовах він вирішував господарські, політичні, культурно-освітні, побутові і продовольчі питання, дбав про організацію оборони села, боровся з спекуляцією та інше.
З лютого 1919 року в селі створено комбід у складі 3-х чоловік. Одними з перших його керівників були Я. П. Литвиненко та І. Ганженко. Комітет бідноти брав активну участь у виконанні продрозверстки, організовував допомогу голодуючим, розподіляв реквізований у куркулів хліб та інше майно серед сімей загиблих борців за Радянську владу.
Навесні 1919 року безземельним і деяким малоземельним селянам нарізали наділи землі, відібраної у церкви і в поміщика. Було відібрано лишки землі і в деяких куркулів.
Влітку 1919 року, коли денікінці захопили Вербки, місцеві комуністи і безпартійні активісти пішли у підпілля. Згодом вони сформували партизанський загін у складі 100 чол., який знову очолив комуніст І. Ф. Моринець. Загін базувався в Самарському лісі і звідти завдавав дошкульних ударів ворогові.
Денікінці обіцяли грошову винагороду за голови ватажків загону, мстили рідним і близьким партизанів. Вони закатували і кинули в річку брата командира загону М. Ф. Моринця. Білогвардійці без кінця грабували населення. Одного разу вони забрали коней у селянина І. Шимка. Він не стерпів такої сваволі і вбив одного з мародерів, а потім утік з села. Його родину і дещо з майна сховали односельчани. За це денікінський комендант наклав на село контрибуцію по 500 карбованців з двору. Щоб швидше викачати гроші, він звелів палити хати. Куркулі знову відбирали землю, яку Радянська влада відрізала у них.
У грудні 1919 року в селі відновлено владу Рад. Весною 1920 року сільська Рада провела перерозподіл землі між селянами. Було встановлено земельний наділ по 1,75 десятини на кожного члена сім’ї. Тоді ж одержала землю селянка Г. К. Левіна, яка до революції зовсім її не мала. На 5 чол. сім’ї Радянська влада виділила їй майже 9 десятин землі.
Весною і влітку 1920 року трудящі Вербок, як і раніше, активно допомагали Червоній Армії продовольством та одягом, а 50 місцевих незаможників, відібравши коней у куркулів, вступили до лав Першої Кінної армії.
У перших лавах борців за зміцнення молодої Радянської влади у Вербках йшли комуністи. Вони допомогли біднякам села створити в червні 1920 року КНС. Першими його членами були Явтушенко, Шимко, Литвиненко. КНС був опорою і надійним помічником партійного осередку, що наприкінці 1920 року налічував 6 членів і 5 кандидатів в члени партії. Головою осередку був С. Н. Тищенко.
На початку 1921 року у Вербках створено комсомольську організацію. Першими комсомольцями в селі були: І. В. Васильченко, П. М. Шимко, П. Г. Приходько, К. І. Надточій, Ф. Е. Кальмус, К. Я. Талалай та інші. Влітку 1921 року в осередку було вже 10 комсомольців. Його очолював молодий комуніст Т. М. Калиниченко.
Великою перешкодою на шляху зміцнення Радянської влади і відбудови зруйнованого господарства в селі Вербках були куркульські банди. «Бандитизм і контрреволюція,— говорилось в постанові Вербського волосного з’їзду сільських Рад від 20 грудня 1921 року,— не дають нам будувати Радянську республіку, тому треба всіма силами і засобами допомагати робітничо-селянській Червоній Армії в боротьбі з бандитизмом і контрреволюцією». У боротьбі проти банд брали участь комуністи і комсомольці разом з комнезамівцями села. Під час однієї з таких операцій був тяжко поранений голова волкомосередку К. Р. Молчанов.
У складних умовах боротьби з бандитизмом і господарською розрухою партійний і комсомольський осередки разом з виконкомом волосної Ради і комнезамом проводили значну культурно-освітню роботу. Наприкінці 1920 року волосний з’їзд Рад закликав усі культурні сили «вжити найрішучіших заходів до піднесення народної освіти шляхом відкриття шкіл і лікнепів, бібліотек і хат-читалень».
Вже на початку наступного року у Вербках почались заняття в школах, діяли клуб, хата-читальня, бібліотека. До активної участі у громадському житті залучалися жінки. Систематично збиралися сільські збори, де вирішувались важливі питання господарського і культурного будівництва.
З ініціативи сільського партосередку у липні 1921 року створено «Спілку вербських селянок», в якій налічувалось 13 жінок-делегаток. За їх участю в селі відкрито притулки та дитбудинок для дітей-сиріт. Однією з перших організаторів- серед жінок була комсомолка Осленко.
Делегатки допомагали також у роботі кооперації, волосної і сільської Рад, КНС, працювали в раді захисту дітей, в комісії по допомозі голодуючим, навчалися в школах лікнепу. На заклик комуністів проводилися суботники по заготівлі палива для підприємств Павлограда і родин червоноармійців. В одному з таких суботників, який відбувся в січні 1921 року, взяло участь 158 чоловік.
Складними для партійних і громадських організацій, для всього трудящого населення Вербок були 1921—1922 роки. Неврожаї дуже підірвали економіку села. В 1922 році посівні площі по Вербській волості скоротились більше, як на 4 тис. десятин порівняно з попереднім роком і на 7,5 тис. десятин проти 1913 року. Значна частина населення Вербок в 1922 році голодувала, 73 сім’ї бідняків залишили село і виїхали в урожайні райони. Багато селян змушені були працювати у місцевих куркулів тільки за харчі.
Велику допомогу бідноті села подавала Радянська влада. Сім’ї бідняків, партизанів, червоноармійців мали пільги по продовольчому податку, одержували допомогу хлібом, паливом.
У 1925 році селянство Вербок відновило довоєнні посівні площі і поголів’я худоби. Значно поліпшився добробут населення. В той час 1084 господарств мали 12,6 тис. десятин землі; працювали олійниця, паровий млин і 14 вітряків. Організоване в селі сільськогосподарське кредитне товариство сприяло поступовому переходу селян до виробничого кооперування.
Перше колективне господарство виникло тут на початку 1925 року. Це була комуна ім. Петровського, в якій згуртувалось десять родин бідняків. Вісім з них були сім’ями вербських комуністів. В числі перших комунарів були Г. Д. Литвиненко і Д. Я. Талалай. Комуну очолив комуніст І. П. Дендеберя. В господарстві було 11 коней, 10 корів, деякий реманент. У зв’язку з тим, що комунари не мали необхідного досвіду у веденні колективного господарства, а також через господарські труднощі, комуна через рік припинила своє існування.
В ході боротьби за відбудову сільського господарства і зміцнення Радянської влади зростав авторитет місцевої партійної організації. В 1925 році Вербський парт-осередок об’єднував 20 комуністів. В рік свого 10-річчя він прийняв до лав партії ще 5 селян. З нагоди цього ювілею партосередок одержав від односельчан-комнезамівців червоний прапор з вишитим на ньому написом: «Від організації працюючого селянства Вербської сільради керівнику працюючого селянства — Вербському осередку КП(б)У в честь 10-річчя. 1928 рік». Цей прапор став гордістю вербських комуністів. Коли в 1941 році німецькі загарбники наближалися до села, комуніст С. С. Ткаченко сховав його в надійному місці. А тепер він, як дорогоцінна реліквія,, зберігається в Павлоградському народному історико-революційному музеї.
Разом з партійною зростала і комсомольська організація села. У 1925 році в ній було вже 32 комсомольці. В піонерській організації імені КІМу — 47 юних ленінців.
Комуністи згуртували навколо себе трудове селянство. В рядах КНС у 1924 році було 184 незаможники, а через рік їх налічувалось вже 2055.
В 1925 році діти вербських селян навчались у двох місцевих початкових школах. Наступного року в селі відкрилась неповна середня школа. 105 селян і селянок здобували грамоту в школі лікнепу.
Через сільбуд, різні гуртки парторганізація поступово залучала селян до культурного життя. В 1924 році тут працювали сільськогосподарський, природничо-науковий, хоровий, драматичний гуртки. Час від часу демонструвалися кінофільми. Число тих, хто брав з хати-читальні додому книжки, перевищувало 300 чол. Тоді жителі села передплачували 300 прим, газети «Змичка».
Після XV з’їзду ВКП(б) партосередок разом з комнезамом проводили велику організаторську та політичну роботу серед трудового селянства, переконуючи його в перевагах колективного господарювання. Активну участь в ній брав І. Ф. Моринець, голова Павлоградського районного КНС.
У 1928 році понад 40 родин незаможників села організували комуну — «Сільський пролетар», ядром якої стали колишні члени комуни ім. Петровського, що не злякались першої невдачі. Очолив її знову І. П. Дендеберя. Заснування комуни відбулося 1 травня. В степу, де повинні були розташуватися комунари, відбувся урочистий мітинг. Першим притулком для членів комуни були брезентові намети. Першою їх спорудою — стайня, яка служила і житлом, доки не збудували гуртожиток. Тяжкий був початок на шляху до нового життя. Та комунари не збочили. За чотири роки існування комуна стала маяком масового колгоспного руху у Вербках. Згодом були організовані сільськогосподарські артілі «Пам’ять Леніна» і «Зірка». Понад рік головою першої працював посланець Павлоградської міської парторганізації С. А. Ковпак, відомий пізніше державний і військовий діяч, двічі Герой Радянського Союзу.
Незабаром Вербки стали селом суцільної колективізації. Тут було 3 колгоспи: «Зірка», ім. Фрунзе, «Друга п’ятирічка». Кожний з них мав близько 3 тис. га орної землі. Головною культурою була озима пшениця, яка займала половину посівних площ. За десять років колективного господарювання вербські селяни, використовуючи досягнення сільськогосподарської науки і техніки, стали вирощувати такі врожаї, про які вони і мріяти не могли до колективізації. В 1940 році, наприклад, урожай озимої пшениці становив 25—35 цнт з га. В колгоспі «Друга п’ятирічка» зібрали урожай проса широкорядного посіву по 48 цнт з площі 30 га. На колгоспних полях працювало тоді 19 тракторів і 16 зернових комбайнів Павлоградської МТС. Колгоспи мали 24 автомашини.
Значних успіхів домоглися тваринники колгоспу «Друга п’ятирічка», вівчарська і свинарська ферми якого в 1940 році були учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки. За три останні роки перед війною на вівцефермі вирощено по 116 ягнят від 100 вівцематок каракульської породи і досягнуто високого виходу смушків, а на свинофермі одержано за ті роки по 18,7 поросяти від свиноматки. Учасниками виставки з колгоспу «Зірка» були свинарки М. І. Коваль і Г. І. Литвинчук, які виростили по 20 поросят на свиноматку, і чабан Л. В. Приходько. Від колгоспу «Друга п’ятирічка» — чабан С. Н. Васильченко.
В усіх колгоспах Вербок були поливні городи. Колгосп «Друга п’ятирічка» мав власний цегельний завод.
Із зміцненням економіки колгоспів зростала і оплата трудодня. В 1940 році колгоспники села в середньому одержали по 4 кг зерна і 60 коп. грошей на трудодень. Підвищувався добробут селян. Необхідну медичну допомогу колгоспникам подавали працівники медичного пункту. Перед війною в селі працювали початкова і семирічна школи, в яких навчалося близько 300 дітей. У Вербках уже не було неписьменної молоді. Крім сільського клубу, в селі було ще 3 колгоспних, при кожному з них працювали бібліотеки, гуртки.
Але в червні 1941 року мирна праця трудівників села була перервана нападом німецько-фашистських загарбників. У зв’язку з наближенням лінії фронту багато цінного колгоспного майна було вивезено в тил. На схід вирушили і гурти худоби.
10 жовтня 1941 року гітлерівці захопили село. Наприкінці 1942 року тут почала діяти підпільна група в складі 20 чоловік під керівництвом заступника секретаря Павлоградського підпільного райкому партії М. І. Лупиря і члена райкому комсомолу Н. О. Запорожець. Члени підпільної групи розповсюджували листівки, організовували саботаж заходів окупаційних властей. Активіст колгоспу «Зірка» Ф. Е. Каль-мус організував масовий невихід колгоспників на збирання врожаю 1942 року. Підпільник Г. І. Несмашний, працюючи машиністом на паровому млині, вивів з ладу його двигун, зіпсував і ті, що працювали на поливі городів і на молотьбі.
Ризикуючи своїм життям і життям сім’ї, літня колгоспниця Є. О. Кочерга допомагала полоненим червоноармійцям і підпільникам, доглядала і переховувала поранених воїнів. «Від імені всіх солдат щиро дякуємо Вам за материнське піклування і за Вашу доброту до бійців. Ми, як видужаємо, будемо ще з більшою силою знищувати ворога»,— так не раз писали ті, кого врятовувала славна патріотка.
З повагою називають жителі Вербок імена своїх односельчан П. М. Троценка і В. І. Котенка, які боролись у партизанських загонах Білорусії. За це вони нагороджені орденами і медалями Радянського Союзу. Назавжди залишиться в пам’яті жителів Арзгірського району Ставропольського краю ім’я юної партизанки Наді Безрук з Вербок, активної учасниці місцевого партизанського загону. Під час виконання бойового завдання її схопили гітлерівці і після страшних знущань розстріляли.
18 вересня 1943 року війська Червоної Армії визволили Вербки від німецько-фашистських окупантів.
Шкода, заподіяна гітлерівцями тільки господарствам колгоспників, перевищувала 10 млн. крб. Були зруйновані приміщення школи, сільради та інші громадські будівлі. Фашисти стратили 45 жителів села, 369 чол. вивезли до Німеччини.
У відповідь на звернення обкому КП(б)У та виконкому обласної Ради депутатів трудящих з перших днів після вигнання окупантів вербівчани взялись за відбудову зруйнованого господарства.
У тих умовах довелось тимчасово розукрупнити колгоспи «Друга п’ятирічка» і «Зірка». Замість трьох сільськогосподарських артілей, що були до війни, стало п’ять: ім. Фрунзе, «Зірка», ім. Кутузова, ім. Б, Хмельницького та ім. 288-ї Павлоградської винищувальної авіадивізії.
Не вистачало робочих рук, основний тягар робіт ліг на плечі жінок, підлітків і літніх колгоспників. У 1944 році в колгоспах Вербок залишилось всього 2622 чол. населення. Працездатних було тільки 836, з них 107 чоловіків.
Щоб якомога швидше відродити господарство артілей, колгоспники виділяли з своїх дворів худобу, птицю, насіння, дрібний сільськогосподарський реманент. Адже в усьому відчувалася величезна скрута. На кінець 1943 року колгоспи мали всього 112 голів великої рогатої худоби і дві свині. Не краще було і з сільськогосподарським реманентом. У всіх колгоспах налічувалось: 5 тракторів, 2 комбайни, 57 плугів, 231 борона, 25 сівалок, 35 жаток, 9 віялок, 17 культиваторів. Автомашин не було; коней — лише 261. Основною тягловою силою були корови колгоспників.
Але ніщо не могло зупинити селянство Вербок в прагненні якнайшвидше відбудувати артілі. Щоб виростити врожай перемоги, самовіддано працювали навіть такі літні колгоспниці, як 60-річні М. Желізняк та П. Н. Волик, М. Литовченко, М. Чапля, М. Ткаченко та багато, багато інших. В наступні 2 роки, незважаючи на засуху, бригада Є. Т. Шинкаренка з колгоспу «Друга п’ятирічка» зібрала озимої пшениці по 32 цнт з га. Одержали високий врожай і в колгоспі «Зірка». Окрилені успіхами, колгоспники зобов’язалися повністю освоїти довоєнні посівні площі в 1948 році.
На початку 1946 року після укрупнення, як і перед війною, стало знову три колгоспи: «Зірка», «Друга п’ятирічка» та ім. Фрунзе. В 1949 році хлібороби колгоспів ім. Фрунзе та «Зірка» зібрали по 25 цнт озимої пшениці з гектара і високий урожай кукурудзи. Значних успіхів домоглися і колгоспники артілі «Друга п’ятирічка».
За роки першої післявоєнної п’ятирічки посівні площі під зерновими культурами зросли з 3,3 тис. до 5,2 тис. га, технічних культур— у 2,5 раза. Трудівники сільського господарства Вербок доклали багато зусиль, щоб відродити громадське тваринництво, хоч це завдання було ще більш складним. За той час надої молока зросли з 11 тис. до 257 тис. літрів, виробництво м’яса збільшилось у 3 рази. На кінець п’ятирічки на тваринницьких фермах було понад 1100 голів великої рогатої худоби, 800 свиней.
Грошові прибутки колгоспів «Зірка» та ім. Фрунзе в 1950 році становили більш як по 480 тис. крб., у «Другій п’ятирічці» — близько 370 тис. карбованців. У тих успіхах велика заслуга колгоспних та сільських партійних, а також комсомольських організацій, які стали організаторами трудового змагання та агітмасової роботи серед колгоспників.
У 1950—1951 рр. здійснено нове укрупнення колгоспів села. До колгоспу ім. Фрунзе приєдналася Павлоградська сільськогосподарська артіль «Третій вирішальний», а потім — «Зірка»; до колгоспу «Друга п’ятирічка» приєднався колгосп ім. Калініна.
Про зміцнення економіки цих господарств яскраво свідчить неухильне зростання їх грошових прибутків. У 1955 році вони в колгоспі ім. Калініна становили майже 3,4 млн., ім. Фрунзе — понад 3 млн. карбованців. Це дало змогу колгоспам виділити значні кошти на зміцнення громадського господарства і підвищення оплати трудодня. Проведено також роботи по механізації водопостачання і приготування кормів на фермах.
В колгоспне виробництво ввійшла електрика. 26 електромоторів загальною потужністю понад 200 кіловат працювали в господарствах артілей у 1955 році.
У 1958 році обидві сільськогосподарські артілі об’єдналися. Створений на їх основі колгосп «Рассвет» — дружний двотисячний колектив трудящих, будівників комунізму. За 8 років він виріс майже на 150 членів, переважно за рахунок молоді, яка після закінчення шкоди залишилася працювати в колгоспі. «Рассвет» — по-справжньому господарство ланів широкополих. В його користуванні майже 13 тис. га землі, з них 8,5 тис. га орної. На полях артілі працюють 52 трактори, 37 комбайнів. В колгоспі 228 електромоторів, загальна потужність їх — 1,2 тис. кіловат. За їх допомогою механізовано всі трудомісткі роботи на фермах, зрошуються городи; працюють млин, ремонтна майстерня, три механізовані токи та ін.
Головний напрям цього господарства — хліборобство, основна культура — озима пшениця займає близько 30 проц. орних площ. З технічних культур значні площі займає соняшник — близько 1 тис. га, коноплі — майже 400 га. На високому агротехнічному рівні ведеться рільництво.
Більше третини доходів артіль одержує від тваринництва. На фермі в 1967 році було 4,7 тис. голів великої рогатої худоби (в т. ч. 1500 корів), 366 коней, 2,5 тис. свиней, понад 9 тис. шт. птиці. Артіль має пасіку на 298 бджолосімей. На 100 га сільськогосподарських угідь в колгоспі одержано 38 цнт м’яса, 235 цнт молока, 14,1 тис. штук яєць.
З 1958 по 1967 рік неподільні фонди колгоспу збільшились з 1,2 млн. до 3 млн. крб. Зросли грошові прибутки. У 1963 році колгосп перейшов на грошову, а з 1967 року — на гарантовану оплату. Вартість людино-дня (в 1958 році трудодня) збільшилась з 1 крб. 10 коп. в 1958 році до 3 крб. 50 коп. в 1967 році. Середньомісячна оплата праці тракториста в колгоспі, наприклад, становила 154 крб., доярки — 128 карбованців.
В бригадах і на тваринницьких фермах колгоспу «Рассвет» працюють чудові люди. Трудова слава багатьох з них сягає за межі села і району. Механізатор, комуніст П. А. Чапля в 1964 році без затрат ручної праці виростив і зібрав на площі 138 га по 47 цнт зерна кукурудзи, а також високі врожаї інших культур. Йому присвоєно почесне звання Героя Соціалістичної Праці. Комуніст О. В. Гутарєва, агроном колгоспу, за успіхи в розвитку сільського господарства нагороджена орденом Леніна. Багато колгоспників за самовіддану працю також удостоєні урядових нагород.
В колгоспі працює більше 70 комуністів. Разом з правлінням колгоспу парторганізація завжди в пошуках нового.
Різнобічну роботу проводить Вербська сільська Рада, в її складі 56 депутатів. Понад третина депутатів — жінки. Депутати-колгоспники П. А. Чапля, І. А. Коза, І. Ф. Губа, А. А. Калиниченко та інші показують приклади в трудовій і громадській діяльності села. Ім’я голови виконкому сільради С. Д. Дендебері занесено до районної Книги пошани.
З кожним роком зростає населення Вербок, змінюється його соціальний склад. Тепер тут живе понад 1200 робітників і службовців, які працюють на підприємствах і будовах Західного Донбасу, що розташовані поблизу Вербок. Значно зріс прошарок інтелігенції, з’явились люди нових професій. В 1966 році у Вербках працювали 60 вчителів, понад 200 механізаторів тощо.
На очах змінюється і зовнішній вигляд села. Замість хат, критих соломою та очеретом, колгоспники споруджують нові сучасні будинки. За останні шість років тут збудовано 320 дво- чи трикімнатних цегляних будинків під залізом або шифером. За післявоєнні роки споруджено нові будівлі магазинів, чайної, відділення зв’язку, медпункту, школи, контори правління колгоспу, побутового комбінату. Закладено парк на площі 9 гектарів, споруджено спортивний майданчик, літній кінотеатр.
У Вербках працює розгалужена торговельна мережа: сільмаг, центральний магазин продовольчих товарів, магазини готового одягу, господарських товарів, книжковий магазин. За останні 5 років товарообіг зріс більш ніж у 2 рази. Продаж деяких промислових товарів, наприклад холодильників, пральних машин, за цей час зріс у чотири, а радіотоварів — майже у п’ять разів.
Кожна третя сім’я в селі стала вкладником ощадкаси (сума вкладів за останні 9 років зросла більш ніж у десять разів і становить 3,4 млн. крб.). Тепер у кожному шостому дворі є мотоцикл, а вісім родин мають власні легкові автомашини.
В селі функціонує фельдшерсько-акушерський пункт, пологовий будинок, в яких працюють фельдшер і три акушерки. Для дошкільників відкрито 4 колгоспних ясел і дитячий комбінат. У селі 70 жителів мають від 80 до 100 і більше років.
Сучасні Вербки — село суцільної письменності. У середній школі навчається близько 900 учнів. Майже 120 чол. колгоспної і робітничої молоді здобувають освіту у вечірній середній школі. Серед учителів села справжні майстри своєї справи—заслужена вчителька школи УРСР М. М. Шинкаренко, В. М. Краснокутська та інші. Порівнюючи з 1950 роком у 6 разів збільшилися асигнування на народну освіту села.
Значну освітню роботу серед трудящих проводять сільський клуб і бібліотека. Часто тут з лекціями виступають лектори вербської організації товариства «Знання». В хоровому, драматичному, танцювальному, духових інструментів та інших гуртках бере участь понад 120 чоловік. На районних оглядах художньої самодіяльності клуб не раз займав одне з перших місць. При клубі є стаціонарна кіноустановка. У бібліотеці понад 7 тис. прим, художньої і наукової літератури. Вона має свої філії у всіх чотирьох бригадних червоних кутках. Крім того, в кожній квартирі села є свої невеликі бібліотеки.
Понад 5 тис. прим, газет і журналів передплачують жителі Вербок. З 1958 року колгосп видає свою багатотиражну газету «Перемога». 1200 радіоточок, що встановлені в селі, обслуговуються місцевим радіовузлом. З кожним роком зростає число телевізорів у квартирах громадян. Майже в кожній сім’ї є радіоприймач.
В село прийшли і нові обряди. Систематично проводяться тут свята врожаю, весни, проводи зими, проводи до Радянської Армії.
Із Вербків вийшло чимало людей, які успішно працюють у різних галузях господарства, науки і культури нашої країни. Один з перших комсомольців села Ф. Я. Бузоверя — тепер доктор біологічних наук, професор Харківського сільськогосподарського інституту. Доктором філологічних наук став П. Г. Приходько, який працює старшим науковим співробітником музею Т. Г. Шевченка в Києві. В Радянській
Армії у званні полковника служать П. М. Ткаченко і М. І. Моринець (син І. Ф. Моринця, активного учасника боротьби за Радянську владу).
— Ми вдячні партії Леніна, Радянській владі за те, що стали вільними і заможними, справжніми господарями своєї долі,— заявляють сьогодні трудящі колгоспних Вербок, самовіддано борючись за побудову комунізму.
І. С. БУЛАВА.