Петрівка, Станично-Луганський район, Луганська область
Петрівка (до 1771 року — Караяшник, до 1923 року — Петропавлівка) — селище міського типу, центр селищної Ради Станично-Луганського району. Розташована біля злиття степових річок Євсугу і Ковсугу, приток Сіверського Дінця. За 3 км від Петрівки — залізнична станція Огородня на залізниці Москва—Донбас, за З км — автомагістраль. Населення — 7300 чоловік.
В околицях селища виявлено залишки стародавніх поселень, що належать до різних періодів: до епохи мезоліту (8—6 тисячоліття до н. е.), неоліту (6—4 тисячоліття до н. е.), кургани бронзової доби (3—1 тисячоліття до н. е.), городище салтівської культури (VIII—X століття).
Петрівка заснована у другій половині XVII століття донськими козаками, які оселялись по найближчих до Дону річках — Айдару, Деркулу, Євсугу. Спершу це був хутір Караяшник. Сюди, у вільні донецькі степи, втікали також кріпаки з України та Росії. В результаті цього кількість мешканців у хуторі весь час зростала. Утиски, яких зазнавали поселенці від царського самодержавства, призвели до того, що коли в 1707 році вибухнуло повстання під проводом К. Булавіна, жителі Караяшника приєдналися до нього. На Сіверському Дінці рух козаків і селян очолив отаман С. О. Драний (з сусіднього з Караяшником містечка Старо-Айдарського). За це в 1708 році Караяшник, як і багато інших поселень по Сіверському Дінцю, Айдару та Євсугу, був розорений і спалений царськими військами, а багато його жителів страчено.
На початку 30-х рр. XVIII століття землі довкола колишнього Караяшника були пожалувані на ранг князеві Дмитру Трубецькому, який заново відбудував Караяшник.
Вигідне географічне розташування поблизу важливої водної артерії — Сіверського Дінця, родючі землі в долинах Євсугу і Ковсугу, м’який клімат,— все це сприяло швидкому заселенню Караяшника вихідцями з центральних районів України. Вони сподівалися знайти тут вільне життя, але потрапляли в залежність до князів Трубецьких. У 1771 році хутір, що став уже значним поселенням, перейменували в Петропавлівку в зв’язку з побудовою тут 1767 року храму Петра і Павла. За існуючим у 1779 році адміністративним поділом, Петропавлівка входила до складу Біловодського повіту Воронезької губернії. У 1798 році княгиня Трубецька передала поселення у казну, і колишні рангові селяни стали державними. В цей час тут було 273 двори з населенням 1026 чоловіків і 1017 жінок.
Селяни жили з натурального господарства. Основним їх заняттям було хліборобство. Сіяли жито, овес, ячмінь, гречку, просо, льон, ловили рибу. Потребу в одязі також задовольняли власними силами: пряли льон, з якого ткали полотно. Сплачувати грошовий оброк у казну, розмір якого в першій половині XIX століття становив від 7 крб. 50 коп. до 10 крб. з душі на рік, їм було дуже важко. Крім того, селяни зобов’язані були виконувати ряд повинностей: шляхову, підводну тощо.
Хоч за 60 дореформених років (до 1857 р.) населення майже подвоїлось і становило 4019 чол., а число дворів збільшилось у 2,2 раза і становило 600, площа ж землі, якою користувались селяни, залишалась незмінною. У 1850 році в середньому на ревізьку душу припадало 3,2 десятини орної землі — в 1,7 раза менше, ніж наприкінці XVIII століття.
Примітивні знаряддя обробітку грунту, багаторічне висівання на одній площі однакових культур — все це призводило до виснаження грунтів. Урожаї збирали тоді мізерні. Значну частину хліба необхідно було продати, щоб сплатити оброк. Тяжким і злиденним було існування найбідніших селян. До того ж, у Петропавлівці часто спалахували епідемії. Тут лютували пошесті: в 1831 році — холера, в 1848 році— холера і цинга.
Реформа 1861 року не полегшила економічного становища селян. їхні земельні наділи дедалі зменшувались, земля виснажувалась. Більшість селян, яким не вистачало хліба до нового врожаю, засівала свої ділянки некондиційним насінням. Відсутність тягла (в середньому на два господарства припадав 1 кінь) призводила до зволікання з оранкою. Урожай жита та пшениці в бідняцьких господарствах в ті часи не перевищував 18—20 пудів з десятини.
Не маючи змоги прогодуватися, селяни шукали заробітків на луганських підприємствах та навколишніх шахтах. У 1901 році з Петропавлівської волості, де населення становило 6,5 тис. чол., пішли на промислові підприємства 394 чол., у 1902 році — 437, у 1903 році — 596 чоловік. Здебільшого вони брали паспорт на рік і до села вже не повертались.
Цей процес тривав і в наступні роки. Так стали робітниками паровозобудівного заводу Гартмана в Луганську Є. В. Руденко, І. Я. Мирошниченко, І. А. Васильченко та багато інших.
Частина бідняків наймитувала в господарстві відставного генерала Шарова, що мав землі в Області Війська Донського, у куркулів Рясненка, Гаврюшенка та інших. Найбагатшим серед них був Коваленко, який мав олійницю, більш як 10 коней, до 10 корів, торгував і утримував земську пошту. 8—10 наймитів у нього працювало постійно, а під час жнив — до 20 чоловік.
Пробудження революційної свідомості селян Петропавлівки пов’язано з початком робітничого руху в Луганську на рубежі XIX—XX століть. Це зумовлювалось тим, що місцеві жителі, які працювали на луганських промислових підприємствах, постійно спілкувалися з своїми сім’ями та рідними. Вони приносили до села листівки Луганського більшовицького комітету, які закликали до боротьби проти гнобителів.
Дожовтневий період в історії Петропавлівки характеризується низьким рівнем медичного обслуговування. До початку XX століття хворих лікував тут один фельдшер. Приймальний пункт містився в невеличкій, не пристосованій кімнаті. У 1900-х рр. було відкрито лікарську дільницю, яка обслуговувала дві волості з населенням 13,5 тис. чол. Власного приміщення дільниця не мала. Один лікар, фельдшер та акушерка — от і весь медичний персонал.
Занедбана була і народна освіта. Тут були два невеликих училища і дві церковнопарафіальні школи. Проте переважна більшість дітей шкільного віку не вчилась. У 1907—1908 рр., наприклад, з 565 дітей 8—11 років навчалось тільки 238. До того ж, чимало учнів, що лічилися в списках школи, часто пропускали заняття, бо треба було допомагати старшим удома, або не відвідували школу взимку через відсутність одягу і взуття. Тому й не дивно, що на кожні 100 чол. населення тільки 12 уміли читати і писати.
Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції відкрила перед селянами Петропавлівки шлях до вільного і щасливого життя. Після перемоги збройного повстання у Петрограді луганська більшовицька організація послала до Петропавлівки стійкого комуніста Є. В. Руденка, де його в грудні 1917 року обрали головою ревкому. Як делегат Петропавлівки, він взяв участь у роботі І з’їзду Рад Старобільського повіту, що відбувся 4 січня 1918 року. Цей з’їзд проголосив встановлення Радянської влади.
Петропавлівський ревком відразу почав діяти — наділяв бідняків землею, подавав їм допомогу в обробітку полів. Водночас він проводив велику роботу по заготівлі сільськогосподарських продуктів для трудящих промислових центрів.
У березні 1918 року комуністи, які повернулися до Петропавлівки з фронту або з промислових підприємств, де працювали під час війни, об’єдналися в партійний осередок. В їх числі були місцеві бідняки Ф. Я. Комісаренко, І. А. Пасічник, Ф. І. Кіндратенко, В. Т. Конюшенко, М. Д. Михайлюк та Р. Т. Несвіт.
Під час окупації Донбасу кайзерівськими військами партосередок пішов у підпілля і організував трудящих на боротьбу проти окупантів і петлюрівців, які тероризували населення. Особливо. активізувалась робота по підготовці до повстання після II з’їзду КП(б)У. Серед селян поширювалась відозва луганських більшовиків.
Петлюрівці викрили підпільників, заарештували і вивезли з села 20 активістів, 8 з них згодом розстріляли в луганській тюрмі.
Для боротьби проти окупантів і петлюрівців в середині 1918 року бідняки Петропавлівки об’єдналися в партизанський загін на чолі з О. П. Клочком. Загін здійснював сміливі рейди по навколишніх селах, завдаючи відчутних ударів німецьким і петлюрівським гарнізонам. Бойовим хрещенням загону було роззброєння ним улітку 1918 року петлюрівської варти в селі Старому Айдарі.
Тоді командир прийняв сміливе рішення. Разом із загоном він вирушив у район Лисичанська, де були зосереджені великі сили петлюрівців, і заявив, що партизани переходять на їхній бік. Петлюрівське командування вітало «перехід» клочківців, влаштувало з цього приводу мітинг. Для посилення загону Клочка петлюрівці виділили 3 кулемети з своєю обслугою і направили його охороняти поміщицький маєток у селі Щастя, за 7 км від Петропавлівки. Прибувши на місце, партизани знищили петлюрівських кулеметників і управителя маєтку. Чисельно зрісши і добре озброївшись, загін став справжнім господарем по всій окрузі.
Радісним для партизанів був січневий день 1919 року, коли до села прибув Старобільський партизанський полк Червоної Армії. В цей полк влились і петропавлівські партизани. В Петропавлівці полк приймав військову присягу.
Багато хто з петропавлівців хоробро боровся з денікінцями під час героїчної оборони Луганська біля Гострої Могили у квітні 1919 року. На меморіальній дошці пам’ятника борцям революції в Луганську викарбувані імена 18 жителів Петропавлівки, що полягли в боях за владу Рад.
Після розгрому Червоною Армією денікінців селянам довелося боротися з махновськими та місцевими куркульськими бандами. Цією боротьбою керувала волосна Рада. 20 липня 1920 року, під час нальоту на Петропавлівку, в лютій ненависті бандити порубали шаблями голову Ради Є. В. Руденка.
У боротьбі з бандитами за встановлення і зміцнення Радянської влади загинули також сільські комуністи Т. С. Комісаренко, О. Ф. Носуля, М. Д. Михайлюк, Ф. І. Кіндратенко. До серпня 1920 року Петропавлівку і навколишні села було очищено від банд. Перед сільрадою і місцевими комуністами постали завдання відбудови зруйнованого господарства, переходу до мирного будівництва.
Подвірний перепис, проведений у січні—лютому 1923 року, дає уявлення про економічне становище селянських господарств після закінчення громадянської війни. В селі тоді було 677 господарств, населення — 3 642 чол. 222 господарства зовсім не мали худоби, а 173 — робочої. 32 куркульським сім’ям (менш як 5 проц. усіх сімей) належала чверть усієї робочої худоби Петропавлівки. Саме ці куркульські елементи чинили запеклий опір заходам молодої Радянської влади, намагалися захопити в селі панівне становище, придушити бідноту. Сільські бідняки також згуртовувались: 26 вересня 1920 року створили комітет незаможних селян. До його складу ввійшло 80 бідняків, у т. ч. 7 сільських комуністів. Серед них організаторськими здібностями, відданістю справі відзначались Т. І. Гречаник, В. Ю. Бирюков та І. М. Жидков. Першим головою КНС став член партії з 1918 року Ф. Я. Комісаренко.
Комсомольський осередок у Петропавлівці виник у 1923 році. Комуністи, комсомольці, члени комнезаму провадили послідовну боротьбу за економічне обмеження куркульства і за зміцнення бідняцько-середняцьких господарств. Велику підтримку подавала селу держава. В 1928 році, наприклад, біднякам Петрівки через КНС було надано довгострокові кредити на суму 9310 карбованців.
Господарства незаможників одержували в позичку насіння. У машино-прокат-них пунктах бідняки мали змогу брати потрібний реманент. Все це сприяло зміцненню бідняцьких господарств. Зростало число середняків. Тільки за 1927—1928 рр. воно збільшилось на 3,2 процента.
Водночас селяни шукали і знаходили більш ефективні форми ведення господарства.
З ініціативи партосередку наприкінці 1928 року 30 місцевих бідняків заснували комуну «КІМ», якій було виділено 200 га орної землі. Організаторам комуни — члену партії П. В. Чубарю і першим сільським комсомольцям — братам Федору і Тимофію Пасічникам, Уляні Приходько, Олександру Васильченку, Ганні Бондаренко та іншим — довелось переборювати запеклий опір куркулів.
Велика роз’яснювальна робота комуністів і комсомольців, приклад діяльності комуни «КІМ» дали результати. Товариства по спільному обробітку землі почали перетворюватись у колгоспи.
У 1929 році в Петрівці було створено 17 дрібних сільськогосподарських артілей, які згодом об’єдналися в 3, а з 1935 року — у 2 колгоспи («Комінтерн» і «Політ-відділ»). Комуна «КІМ» влилася до артілі «Комінтерн».
Колективізація сільського господарства відбувалась у напруженій боротьбі з куркульством. Місцеві куркулі приховували зерно, відмовлялися від сплати податків, залякували тих, хто вступав до колгоспу. Щоб зламати опір куркулів, сільський сход Петрівки прийняв рішення про виселення з села 16 куркульських сімей і передачу їхнього майна колгоспам.
Активну участь у будівництві нового життя брали колишні бідняки Г. І. Коваленко, Т. М. Бондаренко, П. Т. Неділенко та інші. В селі виріс актив, у складі якого було чимало жінок. Під час жнив у 1930 році вони створили ударні бригади, що працювали на колгоспних полях. В перший же рік колективного господарювання трудівники полів зібрали хороший урожай і 15 жовтня 1930 року відправили державі Червоною валкою близько 3 тис. пудів добротного зерна.
Винятково важливу роль у зміцненні колгоспів відіграла створена в Петрівці в 1931 році машинно-тракторна станція ім. Косіора та її політвідділ (утворений у 1933 році).
На зміну примітивним знаряддям землеробства на колгоспні лани прийшла могутня техніка, створена радянською індустрією. У 1935 році МТС мала у своєму розпорядженні 56 тракторів. 14 з них працювали на полях петрівських колгоспів. У селі було створено агролабораторію, організовано навчання колгоспників на агротехнічних курсах.
Механізація обробітку грунту, застосування досягнень агротехніки сприяли неухильному зростанню врожайності ланів, зміцненню економіки колгоспів. У 1939 році за вирощення високих врожаїв було надано право участі у Всесоюзній сільськогосподарській виставці комбайнерові МТС М. Г. Савченкові, головам колгоспів «Комінтерн» і «Політвідділ» І. В. Руденкові та Т. Д. Дудченкові, а також колгоспникам У. Т. Руденко та В. А. Неділенко.
Уже з перших років Радянської влади, поряд з відбудовою та розвитком народного господарства, держава приділяла велику увагу охороні здоров’я. В 1921 році у Петрівці було створено амбулаторію. На початку 20-х рр. тут стала працювати малярійна станція, яка провела велику профілактичну роботу.
До 9-ї річниці Жовтня, у 1926 році, в Петрівці побудували лікарню на 25 ліжок. У 1933 році вона була розширена до 40 ліжок. Проведення всіх цих заходів сприяло тому, що вже напередодні Великої Вітчизняної війни народжуваність у Петрівці порівняно з 1917 роком зросла в 6 разів і водночас набагато знизилася смертність.
Відійшла в минуле і неписьменність. Вже у 1921—22 рр. на селі було відкрито З початкові і семирічна школи, в яких мали змогу навчатися всі діти шкільного віку. У 1925/26 навчальному році в цих закладах налічувалось понад 500 учнів, з них 273 —,в семирічці. У Петрівці працювало 12 учителів. Проводячи в життя політику партії, петрівські комуністи і сільська Рада організували масове навчання у гуртках по ліквідації неписьменності. Уже в 1927 році в Петрівці та навколишніх селах працювало 16 таких гуртків, а в 1929—30 рр. навчанням у лікнепах було охоплено всіх неписьменних. На 1933 рік на селі уже не лишилося жодного, хто б не вмів читати й писати. Це було заслугою насамперед учителів М. О. Бужинського та його дружини, а також пертих випускників семирічної школи Марини Сало, Сергія Коваля, Володимира Коршика, Андрія Непрана та інших. Величезний потяг молоді до знань вимагав розширення мережі шкіл. У 1927 році було збудовано нове приміщення початкової школи, а в 1930 році відкрилась семирічна школа колгоспної молоді (в 1936 році перетворена на десятирічку).
Велику виховну роботу серед населення проводили сільські культурно-освітні установи, які були створені на селі ще у 20-х роках.
В сільбуді працювали драматичний і музичний гуртки, організовувались колективні читання книжок та газет. В 1931 році було відкрито Будинок культури з приміщенням для роботи гуртків художньої самодіяльності і бібліотекою.
Коли почалась Велика Вітчизняна війна, трудящі спрямували всі свої зусилля на допомогу фронту. Багато колгоспників, робітників МТС, службовців було мобілізовано до Червоної Армії. Ті, що лишились, працювали під гаслом: «Все для фронту, все для перемоги!».
З червня 1941 до липня 1942 року все працездатне населення Петрівки, не кидаючи роботи в колгоспах та МТС, брало активну участь у будівництві оборонних рубежів та споруд, залізничної колії Огородня — Слов’яносербськ, мосту через річку Сіверський Дінець. Ні вдень, ні вночі не припиняли роботи майстерні МТС: тут ремонтували бойову техніку.
30 липня 1942 року німецько-фашистські війська захопили Петрівку. Окупація тривала 173 дні. Це був час тяжких випробувань. Гітлерівці грабували населення. На каторжні роботи до Німеччини вивезли вони з Петрівки понад 200 юнаків і дівчат.
Населення не мирилося з фашистським поневоленням, ставало на шлях боротьби. Комуністи-підпільники підтримували віру людей в близьке визволення і остаточну перемогу над ворогом. При виконанні особливого завдання було схоплено і страчено В. С. Подуненка, який залишився в окупованій Петрівці за завданням партії. Багато мешканців переховували бійців Радянської Армії, поранених і тих, хто втік з полону, допомагали їм пробиратися до партизанів.
Хоробро билися петрівчани і в лавах Радянської Армії на фронтах Вітчизняної війни. За героїзм, виявлений при форсуванні Дніпра, уродженцеві селища Г. П. Мостовому посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. За зразкове виконання бойових завдань на фронтах Вітчизняної війни 383 мешканці Петрівки нагороджені орденами і медалями Радянського Союзу.
23 січня 1943 року частини Радянської Армії визволили Петрівку. Окупанти завдали Петрівці великих збитків. Майже всю робочу і продуктивну худобу загарбники вигнали чи знищили. В колгоспі «Комінтерн» не лишилося жодної корови, жодної свині, було тільки 15 коней і 20 волів, а в колгоспі «Політвідділ» — 24 коня, 6 волів, 20 корів і 4 свині. Усе насіннєве і продовольче зерно окупанти вивезли. Гітлерівці зруйнували Будинок культури, нафтобазу, пункт «Заготзерно», МТС.
У тяжких умовах доводилося петрівцям відбудовувати господарство. Справжній трудовий героїзм виявили механізатори, які з старих, вибракуваних деталей складали трактори. В роботі вони виявили чимало творчості та ініціативи. У важкі дні, коли гостро відчувалась нестача запчастин та інструменту, механізатор МТС комсомолець Тимофій Тенлянський у примітивній майстерні виготовляв потрібні деталі, а токар С. А. Лобачов — прилади та інструмент. Уже в 1944 році було відремонтовано 16 тракторів, і МТС виконала річний план сільськогосподарських робіт.
Приклад механізаторів наслідували всі трудівники села. Чудові зразки звитяжної праці у перші місяці після вигнання окупантів показали жінки.
Особливо важкими були жнива 1943 року. Косовиця жита, пшениці і ячменю проводилась вручну. У цій тяжкій праці вели перед колгоспниці Мотря Волкова, Ганна Гречан, Ганна Приходько, Настя Христосенко з колгоспу «Комінтерн». Напружено працювали на жнивах і старі колгоспники, як от Іван Довженко та Марко Несвіт з колгоспу «Політвідділ», яким на той час вже минуло 73 роки, та багато інших.
У перші післявоєнні роки далеко за межами Петрівки пролунала трудова слава механізатора МТС, комуністки М. П. Гонтаренко. Ще в 1935 році, коли їй було 16 років, вона пішла працювати обліковцем у тракторну бригаду, а через рік закінчила курси трактористів. Щороку М. П. Гонтаренко виконувала по 1,5—2 норми. Після визволення Петрівки від окупантів вона працювала трактористкою, оволоділа також спеціальністю комбайнера і збирала за сезон до 360 га зернових. Двічі (у 1947 і 1949 роках) її обирали депутатом обласної Ради.
У 1947 році колгоспи Петрівки за виробництвом зерна не тільки досягли, але й перевершили довоєнний рівень.
Після відбудови зруйнованого господарства в Петрівці почався швидкий розвиток сільськогосподарського виробництва, головним чином таких його галузей, як рослинництво і тваринництво. Поповнилась новою технікою МТС. Це дало змогу вже в 1950 році механізувати всі процеси роботи по вирощуванню і збиранню зернових культур. Щоб створити кращі можливості для свого розвитку, артілі «Комінтерн» і «Політвідділ» на початку 1951 року об’єдналися в один великий колгосп ім. Суворова. Незабаром до нього приєднались колгоспи сіл Михайлівни і Войтового.
Самовіддано працювали колгоспники об’єднаної артілі. Це позитивно позначилось на доходах артілі. Якщо до об’єднання річний доход усіх разом узятих колгоспів не перевищував 500 тис. крб., то укрупнена артіль ім. Суворова у 1957 році одержала 2,5 млн. крб. Успіхи колгоспників і працівників МТС були високо оцінені партією і урядом. У 1958 році 16 трудівників села було нагороджено орденами та медалями. В їх числі — комбайнер МТС І. Ф. Каменюка, нагороджений орденом Леніна.
В 1962 році, у зв’язку з створенням навколо Луганська овочево-молочних радгоспів, колгосп ім. Суворова був реорганізований у радгосп.
Радгосп ім. Суворова — велике, економічно міцне господарство. Загальна площа угідь, закріплених за ним, становить 12 251 га, з них орної землі — 7 718 га. Господарство має овочево-молочний напрям. Значне місце посідає поливне овочівництво. У 1967 році поливна площа становила 206 га проти 86 га у 1962 році.
Курс партії на посилений розвиток сільськогосподарського виробництва на основі його інтенсифікації підняв трудову активність і творчу ініціативу селян. Радгосп ім. Суворова зробив великий крок уперед по шляху збільшення виробництва основних видів продукції. Держава дедалі більше забезпечує радгосп технікою. У 1967 році на ланах працювало понад 140 тракторів (у 15-сильному обчисленні), 35 комбайнів, 40 автомашин, 9 дощувальних установок. Різко збільшилось застосування органічних та мінеральних добрив. Зросла врожайність. У 1966 році державі було продано 11,8 тис. цнт зерна, тобто майже на 20 проц. більше, ніж передбачалося планом.
Великі якісні зміни сталися і в розвитку громадського тваринництва. У 1967 році на радгоспних фермах утримувалось близько 5,5 тис. голів великої рогатої худоби (у т. ч. 2,3 тис. корів). Для зрослого поголів’я громадської худоби і птиці радгосп побудував 8 типових корівників, 7 телятників, 4 кормоцехи, 4 свинарники. У 1964 році введено в дію механізоване тваринницьке містечко, де утримується близько 1,5 тис. голів великої рогатої худоби. Інші ферми також механізовані. Молочне стадо переведено на механічне доїння, для цього використовується 29 доїльних установок. У корпусах, де утримується молодняк, встановлено калорифери.
Великі капіталовкладення, створення міцної кормової бази — все це дало змогу радгоспові в 1966 році довести виробництво молока на 100 га сільськогосподарських угідь до 376,7 цнт (у 1,5 раза більше, ніж у 1962 році). Рік у рік зростає і виробництво м’яса та яєць.
У боротьбі за піднесення всіх галузей господарства в радгоспі зросли чудові кадри передовиків виробництва, які показують високі зразки в праці. 115 передовиків радгоспного виробництва удостоєно звання ударника комуністичної праці. Почесне звання колективів комуністичної праці присвоєно трудівникам двох тваринницьких ферм.
Тваринники радгоспу активно впроваджують у виробництво досягнення передової сільськогосподарської науки і практики: наприклад, переробку кормів перед згодовуванням, виготовлення рідинних кормових дріжджів для тварин і штучного молока для випоювання телят. Взимку господарство щодоби виробляє 45 т кормових дріжджів і 4,5 т штучного молока. Радгосп став справжньою школою передового досвіду.
У 1964—1965 рр. на ферми радгоспу, з метою ознайомлення з його досвідом, приїздило 37 делегацій з різних областей України та інших братніх республік.
Душею колективу радгоспу, його вихователем і організатором у боротьбі за виконання і перевиконання державних планів є партійна організація, що налічує у своїх лавах 107 комуністів, з яких 72 працюють на виробничих ділянках.
Зразки високопродуктивної праці показують комуністи А. К. Вовкодав, А. Барсуков та інші.
За успіхи, досягнуті у виробництві сільськогосподарських продуктів, у 1966 році 13 трудівників радгоспу нагороджено орденами і медалями СРСР.
У післявоєнні роки в Петрівці почала розвиватись також місцева промисловість. Тут збудовано молокозавод, вальцьовий млин з цехом переробки соняшнику, створено автотранспортне господарство, відділення «Сільгосптехніка».
Водночас з розвитком економіки селища постійно і неухильно підвищується матеріальний і культурний рівень життя трудящих. Якщо в 1962 році в радгоспі ім. Суворова середньомісячний заробіток одного працівника становив 68 крб., то в 1966 році — 103 карбованці.
Сучасна Петрівка, що стала з 1957 року селищем міського типу,— велике, впорядковане селище з широкими зеленими вулицями, тротуарами, цегляними будинками. Тільки за останні 10 років (1957—1966 рр.) тут споруджено на кошти держави понад 2 тис. кв. м житлової площі і з допомогою державних кредитів — 451 будинок для робітників та службовців.
Серед індивідуальних забудовників і тракторист І. М. Мороз. Його будинок, як і багато інших, кам’яний, з черепичним дахом, на 4 кімнати. В будинку сучасні меблі,
телевізор, радіоприймач. І. М. Мороз передплачує газети — «Правду», «Прапор перемоги», «Знамя труда», а також журнал «Политическое самообразование».
— Про таке життя і мріяв мій батько Максим Трохимович,— розповідав І. М. Мороз,— коли в числі перших вступав до колгоспу. За наше щасливе і заможне життя боровся батько і на фронтах Великої Вітчизняної війни, де й загинув. Залишилось нас у матері п’ятеро. Допомога держави, колгоспу дала можливість усім нам набути спеціальність. Заробляю я добре. Торік, наприклад, щомісяця у середньому одержував по 139 карбованців. Є всього у нас вдосталь.
Таких сімей у Петрівці багато.
Свідченням дальшого поліпшення життя трудящих є зростання товарообороту місцевих крамниць. У 1966 році у Петрівці було продано продовольчих і промислових товарів на 2,8 млн. крб. (у 1,5 раза більше, ніж у 1963 році). Щоб краще задовольнити попит населення, розширюється мережа спеціалізованих крамниць: їх тепер у Петрівці 19 (універмаг, взуттєва, мебльова, книжкова, культтоварів тощо). Працюють чайна, їдальня, 3 буфети. До послуг трудящих ательє для пошиву одягу, майстерні по ремонту взуття, годинників, радіоприймачів і телевізорів.
Велике піклування виявляє держава про охорону здоров’я трудящих. У 1964 році в селищі збудовано велику лікарню на 150 ліжок. Тут є 10 спеціалізованих кабінетів. 17 лікарів і 45 спеціалістів з середньою медичною освітою мають усі можливості для лікування хворих. Водночас вони проводять у Петрівці велику санітарно-профілактичну роботу. Добре піклуються тут і про дітей: у селищі є двоє дитячих ясел і дитсадок, де виховуються 145 малят.
Зміцненню здоров’я трудящих сприяє і заняття фізкультурою та спортом. До їх послуг — 5 спортивних майданчиків. Багато петрівчан за путівками профспілкових організацій зміцнюють своє здоров’я в санаторіях, будинках відпочинку, туристських походах. Діти влітку відпочивають у піонерських таборах.
Великі зміни за післявоєнний період відбулися і в народній освіті. Тепер у Петрівці працює 3 загальноосвітні школи: середня, 8-річна і вечірня середня. В них навчається 1250 чол. У школах працює 67 учителів. Діти, які виявили здібності до музики, відвідують філіал районної музичної школи.
Для задоволення культурних запитів трудящих Петрівки тут створено Будинок культури та клуб, 9 червоних кутків, 7 бібліотек. Діє також Будинок піонерів.
У Будинку культури і клубі працюють три драматичні, хоровий, вокальний, танцювальний, ляльковий гуртки, духовий та естрадний оркестри і гурток художнього читання.
В Петрівці часто гастролюють і професіональні творчі колективи Києва, Львова, Луганська, Ростова-на-Дону та інших міст.
Селище має 2 стаціонарні і 2 пересувні кіноустановки. Воно електрифіковане. Кожна третя сім’я придбала радіоприймач чи телевізор.
З ростом матеріального і культурного рівня жителів підвищується їх громадська активність, розширюється коло їх інтересів. Багато трудящих охоче віддають частину свого дозвілля громадській роботі. У селищі є 11 первинних партійних, 6 комсомольських і 15 профспілкових організацій.
Основним у діяльності цих організацій є піклування про потреби трудящих. З ініціативи партійної і профспілкової організацій радгоспу ім. Суворова тут добре обладнані всі польові стани, є душові установки.
У Петрівці працює група товариства «Знання», яка об’єднує більше як 100 лекторів. Понад 1000 чоловік є членами товариства охорони природи, 157 — товариства мисливців і рибалок. У радгоспі, на автотранспортному підприємстві та у відділенні «Сільгосптехніка» створені організації товариства винахідників та раціоналізаторів.
У побут петрівчан входять нові обряди. Велику популярність здобули вечори відпочинку трудящих. На таких вечорах поєднуються розваги з серйозними розмовами про кращих людей та їхній досвід, про невідкладні виробничі справи. Добре проводяться тут і «вечорниці» — вечори відпочинку та розваги сільської молоді, де організуються масові ігри та самодіяльні концерти, виступають агітатори з бесідами про події в країні.
У радгоспі ім. Суворова стали традиційними урочисті проводи на пенсію ветеранів праці. На зборах, що проводяться в Будинку культури, з добрим словом про ветеранів виступають їх товариші по роботі. Пенсіонерам вручають цінні подарунки.
Урочиста реєстрація шлюбів, новонароджених, проведення свят Весни, Врожаю, Зими — нові обряди, які роблять побут сільських трудівників змістовнішим і багатшим.
Велику організаторську і виховну роботу серед населення проводить селищна Рада депутатів трудящих. В її складі — 72 депутати. Це справжні представники народу. Серед них 46 робітників, 9 учителів та медпрацівників. Рада організувала 8 постійно діючих комісій, в роботі яких, крім депутатів, беруть активну участь 224 активісти — робітники, службовці, пенсіонери. На кожній вулиці створено вуличні комітети, до складу яких входить 125 чоловік.
Великі перспективи відкрились перед Петрівкою після XXIII з’їзду КПРС. Колектив радгоспу ім. Суворова, підрахувавши свої резерви і можливості, вирішив виконати завдання п’ятирічного плану по виробництву і продажу державі основних видів сільськогосподарської продукції достроково.
У Петрівці споруджується державна зрошувальна система. Введення її в дію дасть можливість проводити зрошення на площі 1800 га.
У новій п’ятирічці зростають і міцніють підприємства для переробки сільськогосподарської продукції (млин, молокозавод тощо), розташовані в Петрівці, автопарк, піщаний кар’єр. Передбачається велике житлове, комунальне і культурно-побутове будівництво.
Використовуючи великі переваги нашого радянського ладу, трудящі Петрівки примножують свої зусилля у розв’язанні великих і важливих завдань господарського та культурного будівництва і під проводом Комуністичної партії впевнено крокують до комунізму.
І. О. СЕРЕДА