Економічний і культурний стан Житомирської області у XVII-XIX столітті
Возз’єднання України з Росією мало прогресивне значення для економічного і політичного розвитку України. «Актом возз’єднання український народ закріпив свій тісний і нерозривний історичний зв’язок з російським народом, в особі якого він знайшов великого союзника, вірного друга і захисника в боротьбі за своє соціальне Л національне визволення».
Після возз’єднання України з Росією територія Житомирщини увійшла до складу Київського, Білоцерківського і Паволоцького полків. Овруч, Ворсівка, Черняхів, Радомишль, Житомир, Коростишів, Любар, Бердичів, Ходорків та інші були сотенними містами.
Проте після Андрусівського перемир’я 1667 року територія сучасної Житомирської області, залишилася під польсько-шляхетським ярмом. З допомогою католицької церкви польські власті знову стали нав’язувати народові унію і католицизм, прагнучи розірвати зв’язки Правобережної України з Росією.
Внаслідок тяжкого польсько-шляхетського панування Житомирщина в кінці XVII—XVIII ст. перебувала на низькому рівні економічного розвитку. Посівні площі під житом, ячменем і просом у зв’язку з розвитком гуральництва протягом XVIII ст. помітно зросли. Панські господарства втягувалися в товарно-грошовий обіг, що посилювало визиск селян. Якщо наприкінці XVII — на початку XVIII ст. в Овруцькому повіті Київського воєводства повинності селян становили 162 робочих дні на рік, то на кінець XVIII ст. вони досягли 312 робочих днів, тобто збільшилися майже вдвічі. Ще інтенсивніше зростали повинності селян на півдні (Житомирський повіт). Тут ще на початку XVII ст. вони становили 82 робочих дні, а наприкінці століття досягли 214 робочих днів, тобто майже потроїлися. На панщині селян змушували працювати від світання до смеркання. Так, кріпаки села Марківців Бердичівського повіту в 1765 році змушені були виходити на панщину тоді, «як череда йде в поле», а кінчати роботу, «як худоба повертається». Крім тяжкої панщини, селяни відбували різноманітні повинності (гвалти, заорки, оборки, зажинки, обжинки, шарварки тощо). Жорстоко експлуатувалися народні маси також орендарями маєтків і корчем. Життя і добробут селян цілком і повністю залежали від сваволі феодалів. Сама шляхта визнавала непосильність повинностей і надмірне гноблення. Так, шляхтич Федір Єлець 5 березня 1698 року констатував, що орендар його маєтків у селах Баранові, Павловичах і Федорівці Овруцького повіту немилосердно утискує й грабує селян, погрожує лютими карами і спаленням хат, навіть одного з них убив.
У північних районах Житомирщини, на піскуватих і заболочених землях, де займатися хліборобством було невигідно, феодали влаштовували різного роду промисли, на яких селяни відбували панщину. Як і раніше, найпоширенішими були . залізорудні і поташні промисли, а також промисли, зв’язані з переробленням продуктів землеробства і тваринництва.
У другій половині XVII—XVIII ст. у поліських районах Житомирщини налічувалося близько 200 рудень, кожна з яких у середньому давала на рік 500—700 пудів заліза. Промисли на Житомирщині існували досить тривалий час, змінювалося лише їх розташування. Рудня «Годиха» діяла майже три століття, рудні «Підлубецька», «Висока піч», «Кропивне», що виникли в XVI ст., поступово перетворилися у XIX ст. на Ємільчинський, Високопечанський, Кропивненський чавуноливарні заводи. З часом кількість промислів зростала. Протягом XVII ст. лише поблизу Житомира працювало 12 рудень, три поташні й гута. Під .Радомишлем було 7, рудень, 4 гути, папірня і поташня; під Коростишевом працювало 8 рудень, у сучасному Малинському районі діяло 15 рудень та 5 гут. Ще й досі понад 40 населених пунктів області зберегли назву «Рудня».
Але феодально-кріпосницька система затримувала розвиток продуктивних сил. Мануфактури слабо розвивалися через обмеженість внутрішнього ринку і незначні розміри застосування найманої праці. Поміщики користувалися виключним правом помолу зерна, винокуріння, продажу дьогтю тощо. Ці монополії були одним з найважливіших джерел збагачення й нерідко становили 30—50 проц. одержуваного ними прибутку.
Тяжким було і становище міст. Магнати затримували їх розвиток монополіями та поборами. Більшість міст, у т. ч; Житомир, Троянів та інші, була приватною власністю магнатів, які вимагали від ремісників їхні вироби у вигляді «данин» та виконання різних видів панщинних робіт. Так, у Чуднові бідніша частина, тобто ті, хто не мав своїх будинків і тулився на правах сусідів у заможних городян, повинні були виходити на «замкову» роботу. 1728 року в Троянові жило 25 «передміїцан», що відбували панщину, а в 1748 році їх стало в п’ять разів більше. Становище населення погіршувалося внаслідок національного гніту і насильного запровадження унії. На соборі 1720 року в Замості єзуїти домоглися того, що уніатську церкву ще більше було наближено до католицької, а в 1743 році був реформований в єзуїтському дусі і базиліанський орден. Українським міщанам забороняли займатися ремеслом і торгівлею. Для зміцнення позицій католицької церкви будувалися костьоли, відкривалися монастирі. Так, у 1737—1751 рр. споруджено костьол у Житомирі. В Бердичівському повіті було відкрито понад 200 костьолів і монастирів, які стали знаряддям зміцнення політичного панування шляхетської Польщі.
Як і раніше, дошкуляли населенню чвари феодалів. 1687 року шляхтич Жабокрицький, посварившись з поміщиком Прушинським, вчинив збройний напад на село Потаповичі, яке входило до маєтку Прушинського. Прибічники Жабокрицького вигнали із села всіх жителів, розігнали худобу, витолочили посіви. В тому ж році іншим шляхтичем було вчинено напад на Веледницьку волость, яка входила до маєтку Потоцького. В результаті нападу населенню було завдано збитків на 11,6 тис. злотих. Доведені до повного зубожіння, змучені повинностями, шляхетсько-магнатським терором селяни Київщини та інших місцевостей залишали свої села й тікали разом з сім’ями на вільні землі, де засновували слободи. Багато втікачів прямувало на південь Київщини і Брацлавщини, де в кінці XVII ст. виникли козацькі полки, очолювані С. Палієм та його сподвижниками С. Самусем, 3. Іскрою й Л. Абазиним. Інші тікали на Лівобережну Україну в межі Російської держави. Шляхта Київського воєводства в інструкції послам на сейм 1692 року вимагала силоміць повертати селян власникам.
Однак селяни не обмежувалися пасивними формами боротьби проти своїх гнобителів. Наприкінці XVII ст. на Житомирщині прокотилася хвиля селянських заворушень. Широку підтримку у трудящих Житомирщини дістало селянсько-козацьке повстання 1702—1704 рр., яке очолювали Палій та Самусь.
У битвах під Бердичевом та іншими містами козаки Палія завдали відчутних ударів польсько-шляхетським військам. Та, незважаючи на розмах повстання, воно було придушене. Але і в наступні часи народні маси чинили опір панській сваволі, що нерідко переростав у повстання. Головною силою всіх заворушень були селяни. Повстанці, які звали себе гайдамаками, громили панські маєтки, розправлялися з визискувачами.
В 1734—1737 і в наступні роки гайдамаки діяли в районі Бердичева, Житомира та інших місцях. 1750 року їхні загони оволоділи Бердичевом, Народичами, Радомишлем. Гайдамацький загін, очолений Іваном Подолякою, в цей час діяв на півночі Житомирщини. Кульмінаційною точкою гайдамацького руху стало повстання 1768 року під проводом Максима Залізняка та Івана Гонти, відоме в історії під назвою Коліївщини. В районі Радомишля та Брусилова розпочав свою діяльність гайдамацький загін Івана Бондаренка, а під Бердичевом — загін Клима Крутя і Василя Щербини. Гайдамаки громили поміщицькі маєтки, чинили розправу над ненависними шляхтичами, мстилися панам за сваволю та знущання.
Але Коліївщина, як і всі попередні рухи, зазнала поразки. Уряд шляхетської Польщі жорстоко розправився з повстанцями. їх вішали, саджали на палі, відтинали голови, руки, ноги. Особливо багато повстанців шляхта стратила у містечку Кодні біля Житомира. З 336 справ, занесених в одну лише коденську судову книгу, 218 закінчено смертним вироком. Всього в Кодні піддано катуванню близько трьох тисяч чоловік. Після припинення вбивств кожного десятого повстанця «знач-кували» — відрубували праву руку і ліву ногу або навпаки. Серед покараних були і народні кобзарі, які своїми піснями будили у селян прагнення до волі. Зокрема, до страти було засуджено кобзарів Василя Ворченка і Прокопа Скрагу.
1793 року Правобережну Україну возз’єднано з Лівобережною в межах Російської держави, що прискорило соціально-економічний розвиток краю. Поділ на воєводства був ліквідований, і на цій території створено Брацлавське та Ізяславське (Волинське) намісництва. Указом царського уряду від 30 листопада 1796 року намісництва були ліквідовані і замість них 1797 року утворено губернії. Територію сучасної Житомирщини включено до Житомирського, Новоград-Волинського та Овруцького повітів Волинської губернії, Радомисльського і частково Махнівського (з 1846 року Бердичівського) та Сквирського повітів Київської губернії. Центром Волинської губернії з 1804 року стало місто Житомир.
Щоб залучити на свій бік місцеву шляхту, царизм надав їй загальноімперські дворянські права, зберіг станові, земський і підкоморський суди, а також чинність Литовського статуту. Діловодство в судах велося польською і російською мовами.
Наприкінці XVIII — в першій половині XIX ст. на Правобережній Україні, в т. ч. на території Житомирщини, відбувався процес розкладу феодально-кріпосницького ладу й розвитку капіталістичних відносин. Зростав суспільний поділ праці, розвивалася торгівля, збільшувалося число міського населення. 1861 року в Житомирі проживало понад 40 тис. чоловік, у Новограді-Волинському — 4790, в Овручі — 2930, у Коростені — 1149.
В міру зростання неземлеробського населення зростав попит на хліб. 1840 року більше половини хліба йшло на внутрішній ринок. Основну масу товарного хліба давали поміщицькі господарства, яким належало понад три четвертих всієї землі. Всі ці землі оброблялися руками покріпачених селян, позбавлених найелементарніших людських прав. Селяни-кріпаки працювали на панщині 5—6 днів на тиждень від ночі до ночі. Так, селяни села Вирви Радомишльського повіту в скарзі, а потім під час допиту, посвідчили, що 1845 року вони перейшли у володіння іншого поміщика, який встановив їм панщину по три дні з душі, а не з двору, як це було раніше. Таким чином, деякі сім’ї повинні були замість 170 відробляти 800 днів панщини на рік. Крім панщини, кріпаків змушували виконувати різні додаткові роботи, які в панщинні дні не зараховувалися,— прясти льон і коноплі, прибирати панський двір, полоти городи, відбувати лісові, транспортні, грабарські, караульні та інші повинності, а також платити поміщикові силу-силенну різних натуральних і грошових поборів. Посилення експлуатації, зубожіння селянських мас, екстенсивне землеробство, майже повна відсутність добрив — усе це призводило до частих неврожаїв.
У першій половині XIX ст. на Житомирщині, як і по всій Росії, дедалі більшого розвитку набували капіталістичні виробничі відносини. Напередодні реформи 1861 року у Волинській губернії діяло 379 фабрик і заводів, на яких застосовувалася наймана праця. Це були переважно дрібні, устатковані примітивною технікою, кустарні підприємства. На них працювало близько чотирьох тисяч найманих робітників. Серед галузей промислового виробництва провідне місце посідала поташна, склоробна, залізорудна, фарфоро-фаянсова, суконна, винокурна та цукрова промисловість. Розвитку цих галузей сприяли природні умови краю, його лісові багатства, поклади корисних копалин. До відкриття руди й вугілля в Донбасі металургія на Україні розвивалася переважно на Поліссі. У першій половині XIX ст. залізорудні промисли почали переростати у підприємства, на яких складалися професії рудників, ковалів, димарів тощо. 1845 року в Житомирському повіті підприємств, що називалися руднями, було 16, в Овруцькому — 354.
До числа галузей, що в цей період прискорено розвивалися на Волині, слід віднести склоробну та фарфоро-фаянсову промисловість. Скляне виробництво зародилося тут ще в першій половині XVI ст. В 90-і роки XVIII ст. був заснований фарфоровий завод у Городниці, а в 1802 році став до ладу Баранівський завод. На середину XIX ст. у Волинській губернії діяло 19 скляних та 5 фарфорових підприємств, на яких працювало 674 робітники. У зв’язку з розвитком склоробної промисловості швидко зростало поташне виробництво. Лише в Новоград-Волинському повіті в першій половині XIX ст. було 12 поташних заводів. Поташ не тільки використовувався на місці, а й вивозився в сусідні губернії.
Поступово розвивалася паперова промисловість, зародження якої належить до XVII ст. У XVIII ст. папірні існували в сучасному Новоград-Волинському районі та селі Папірні поблизу Овруча. Напередодні скасування кріпосного права на території області налічувалося 6 паперових фабрик, але вони мали примітивне обладнання, були малопотужні. Найбільшою з них була Трощинська паперова фабрика (вперше згадується 1832 року).
На початку XIX ст. в маєтках Ільїнських, Любомирських, Уварових відкрилося кілька мануфактур. 1816 року в Новограді-Волинському стала до ладу суконна мануфактура графа Ільїнського. На ній працювало 1356 кріпаків і 6 вільнонайманих робітників, які обслуговували 35 верстатів і виробляли понад 35,5 тис. аршин солдатського сукна на рік. 1845 року на території сучасної Житомирської області діяло 14 суконних мануфактур і 15 дубильних заводів. У південній частині Житомирщини досить розвинутим було виробництво цегли.
Одночасно з розвитком промислового виробництва розвивалося й дрібне ремесло. 1861 року в Житомирі було 830 ремісників, у Новограді-Волинському — 301.
На Житомирщині, як і в інших районах країни, широко застосовувалася кріпацька праця в промисловому виробництві. Так, у Новоград-Волинському повіті на залізорудному підприємстві графа Уварова працювало 30 робітників, у т. ч. 29 кріпаків. Це призводило до виникнення таких груп робітників, як панщинні, кабальні, приписні й посесійні. На одній з мануфактур Ільїнського в Житомирському повіті працювало 93 робітники, в т. ч. приписних — 91 і вільнонайманих—2.
Вироби промисловості, ремесла і землеробства збувалися, як правило, на численних ярмарках у містах і містечках Житомирщини. Так, на початку XIX ст. в Житомирському повіті ярмарки проводились у 18 населених пунктах, у Новограді-Волинському — у 18, в Овруцькому — в 11 пунктах.
Коли почалася Вітчизняна війна 1812 року, населення Волині всіляко допомагало російській армії боротися проти французьких загарбників. Незважаючи на великі труднощі, тільки жителі Житомирського, Овруцького та Новоград-Волинського повітів передали для армії понад 54 тис. крб. і близько 5 тис. коней. Влітку 1812 року на Правобережжі сформовано 4 козацькі полки з селян, міщан і ремісників, у т. ч. й з жителів Житомирщини. Вони влилися в армію Тормасова, що стояла тоді на території Волині.
Після війни 1812 року на території Житомирщини базувалися досить значні військові з’єднання. Житомирщина стала одним із районів декабристського руху. 1823 року в Новограді-Волинському серед офіцерів виникла таємна організація — Товариство об’єднаних слов’ян. Заснували її молоді офіцери 8-ї артилерійської бригади Петро та Андрій Борисови, до них приєднався польський революціонер-демократ Юліан Люблінський — уродженець Новограда-Волинського. У Товариство увійшли, крім офіцерів, також деякі місцеві нижчі чиновники.
До нас дійшли лише окремі документи Товариства об’єднаних слов’ян: «Клятва», «Правила», «Катехизис», з яких видно, що Товариство прагнуло до знищення самодержавства, звільнення селян, запровадження демократичного республіканського ладу, створення демократичної слов’янської федерації, в якій би на рівноправних засадах були об’єднані росіяни, українці, білоруси, поляки, чехи, словаки та інші слов’янські народи. Восени 1825 року Товариство об’єднаних слов’ян з’єдналось з Південним товариством і стало його відділенням. Південне товариство підтримувало постійні зв’язки з Північним, центром якого був Петербург.
Значним осередком декабристського руху був також Любар, де містився штаб Охтирського полку, яким командував А. 3. Муравйов.
Хоч повстання декабристів зазнало поразки, воно сприяло дальшому розгортанню визвольного руху. Селяни в багатьох місцях все частіше протестували проти соціальної нерівності, не виходили на панщину, не сплачували податки. 1825 року селяни Татаринівки та Демчина Житомирського повіту відмовилися виконувати феодальні повинності, за що їх побили батогом, а частину відправили до Бобруйської фортеці.
Населення Житомирщини брало участь в антикріпосницькому русі під проводом видатного керівника боротьби селян проти кріпосництва Устима Кармалюка. Устим Кармалюк бував у Бердичеві, Житомирі, Овручі, Рогачові, Райгородку, Янушполі. 1831 року в справі У. Кармалюка було притягнуто до слідства 24 любарців. У травні 1844 року розпочали боротьбу селяни села Швайківки Житомирського повіту. Вони відмовилися працювати на поміщика. Причиною цього виступу були визиск і знущання пана та управителя маєтку. 22 травня 1844 року селяни в своєму проханні на ім’я волинського губернатора про це писали: «[. . .] чинимыми нам угнетениями приводит нас [Земба] в совершенное разорение, ибо, во-первых, употребляет нас с семействами беспрестанно в барщину от воскресенья до другого, не оставляя нам свободу поорать наши поля на ярину, ниже огороды засеять; во-вторых, принадлежащие нам издавна сенокосы выпасает своим скотом и заставляет нас отказаться от грунтов земли; в-третьих, семь домов с огородами и токами крестьян [. . .], разбросив, а землю поорав и засеяв яриною; в-четвертых, к земляной работе, то есть, вырытию широких и глубоких фос или канав, сверх крестьян мужеска пола, употребляет женщин и детей обоего пола. При всех необыкновенных работах причиняются крестьянам без пощады телесные наказания».
Коли ж селяни поскаржилися справникові на утиски пана, останній двох селян — Іллю Попика та Андрія Демченка — віддав у солдати. Прибулий в село справник, не розглядаючи справи, оголосив селян бунтівниками і став погрожувати покарати їх різками й віддати в солдати. На придушення виступу до села прибула рота солдатів. Було схоплено і віддано під суд організаторів виступу Михайла Лещенка, Максима Жигуна, Степана Порхипова, Василя Довбиша, Максима Бене-дюка, Павла Купчина, Івана Римарчука та Івана Адамця. За судовим вироком їх відправили на заслання. В умовах феодального ладу, писав В. І. Ленін, «селяни не могли об’єднатися, селяни були тоді зовсім задавлені темнотою, у селян не було помічників і братів серед міських робітників, але селяни все ж боролись, як уміли і як могли».
Зростання антифеодального руху і прагнення царизму привернути на свій бік селян у боротьбі проти польських поміщиків призвели до запровадження указом від 26 травня 1847 року інвентарних правил. За селянами закріплювалася земля, якою вони користувалися, але власниками її й далі вважалися поміщики. Для тяглових, тобто тих, що мали робочу худобу, встановлювалося три тяглові й один жіночий робочий день на тиждень, напівтяглових — два дні піших і один жіночий. За огородниками числилися ті ж самі повинності, що й до реформи. Бобилі-чоловіки мали платити оброк від 1,5 до 2,5 крб., а жінки — від 0,75 до 1,25 крб. 19 грудня 1848 року затверджено нову редакцію інвентарних правил, за якою поміщикам надавалося право замінювати селянські наділи на гірші. Інвентарні правила не похитнули кріпосного ладу, хоч якоюсь мірою обмежували особисту сваволю поміщиків. Однак, всупереч інвентарним правилам, пани змушували кріпаків відбувати панщину по 4—5 днів на тиждень, безплатно використовували працю підлітків. Обтяжені надмірною панщиною, селяни не мали змоги обробляти свої земельні наділи. Скарги окремих селян і цілих сільських громад, які дійшли до нас, стверджують, що інвентарі ніскільки не поліпшили становища кріпаків. Особливо зросло число порушень інвентарних правил у 1849—1850 роках.
Все це спричинилося до того, що й після оголошення інвентарних правил селяни продовжували боротьбу проти феодально-кріпосницького гніту, в т. ч. й проти інвентарів, що освячували це гноблення. 1848 року на Київщині селянським рухом проти інвентарних правил було охоплено понад 100 сіл, а на Волині — 96, в т. ч. майже вся територія Житомирщини, зокрема такі населені пункти, як Баранівка, Головине, Голубієвичі, Дівочки, Котельня, Кропивня, Любар, Любарка, Любо-мирка, Мокре, Мочульня, Новаки, Осники, Половецьке, Прибитки, Сколобів, Слободище, Турчинівка, Щербини та інші.
Трудящі маси Житомирщини в тяжких умовах феодально-кріпосницького гніту були позбавлені можливості користуватися здобутками наукової медицини. Вони вдавалися до засобів народної медицини, користувалися послугами знахарів, ворожбитів, шептух і повитух, бо навіть у таких повітових містах, як Бердичів 1846 року діяла лише одна лікарня на 30 місць.
У занедбаному стані перебувала й освіта, розвиток якої, як і мистецтва та культури, відбувався в умовах польсько-шляхетського гніту (XVI—XVIII ст.), безперервних турецько-татарських набігів. Польський уряд насаджував єзуїтські школи, де прищеплювалася зневага до українського народу, до його культури й мови, вороже ставлення до Російської держави. Дяківські школи, що існували в деяких населених пунктах й утримувалися на кошти батьків, а також школи, засновані православними братствами, переслідувалися, захоплювалися єзуїтами або закривалися. В школах для українського населення викладання здійснювалося польською мовою.
Після возз’єднання Правобережної України з Росією «попередніми правилами» царського міністерства народної освіти (1803 р.) було встановлено чотири типи шкіл— парафіяльні, повітові, губернські й університети. Але до 1831 року на Правобережжі, в т. ч. й на Житомирщині, майже всі сільські школи перебували в руках католицького та уніатського духівництва, яке примусово насаджувало польську мову. Після придушення повстання 1830—1831 рр. царизм, як і раніше, не давав змоги місцевому населенню навчати дітей рідною мовою.
На Житомирщині в середині XVIII ст. засновано одну з найстаріших на Україні друкарень у Бердичівському монастирі. Майже за сто років тут видано чимало релігійних та світських книг, у т. ч. відомих щорічних польсько-російських бердичівських календарів, підручників латинською, російською, польською, французькою та німецькою мовами. В друкарні працювали відомі майстри, зокрема гравер Федір Раковецький (60—80 рр. XVIII ст.). З кінця XVIII ст. в Житомирі й Бердичеві діяли цивільні друкарні. З 1837 року в Житомирі друкувалася офіційна газета «Волынские губернские ведомости», яка мала й неофіційну частину, де містилися матеріали з історії краю, про побут і звичаї, обряди населення. Окремі матеріали з цих питань були опубліковані 1853 року в «Этнографическом сборнике» Російської Академії наук.
Незважаючи на соціально-економічний гніт, трудящі творили свою культуру, мистецтво, виражаючи в них ненависть до гнобителів, надії й сподівання на краще майбутнє, виявляючи глибоке розуміння прекрасного. На Житомирщині широко побутували героїчні народні думи та пісні про юного богатиря Івася Коновченка, який на поєдинку знищив багато татарсько-турецьких загарбників, пісні про епічних героїв Морозенка і Супруна, про Богдана Хмельницького і його соратників Максима Кривоноса, Данила Нечая, що діяли в середині XVII ст. Пізніше трудящі оспівали полководця, борця за возз’єднання Правобережної України з Росією Семена Палія та його соратника Андрія Абазина.
Поряд з народною піснею, розвивалася інструментальна музика лірників і т. зв. «троїста музика» (скрипка, цимбали, бубон), гра якої супроводжувала танці й народні лялькові вистави — вертеп. У першій половині XIX ст. на території сучасної Житомирщини виступали мандрівні театральні колективи. Деякі з них своїм репертуаром і дохідливістю виконання відіграли позитивну роль у піднесенні культури. Поряд з цим тут побутував і кріпацький театр. У місті Романові Н.-Волинського повіту в маєтку Ільїнських на початку XIX ст. була створена трупа з артистів-кріпаків, яка мала в своєму складі хор з 30 співаків та оркестр з 120 музикантів. Тоді ж у Житомирі виступала театральна трупа, створена під наглядом волинського губернатора. 1809 року в місті спорудили спеціальне дерев’яне приміщення під театр на 350 місць.
З кінця XVIII — в першій половині XIX ст. на Житомирщині (Городниця, Баранівка та ін.) розвивалося виробництво художнього фарфору і фаянсу. На Городницькій фаянсовій фабриці вироби декорували малюнками квітів, які виконували великими пензлями в два-три кольори над полив’яними фарбами, широко застосовували й відводку по вінцях фарбами і золотом. Народні майстри й горнові, яких залучали до роботи на перших заводах, принесли сюди виробничий досвід споріднених галузей. Показовим є й виготовлення на Чуднівській гуті виробів різних кольорів. Зокрема, тут робили кришталеві келехи з плескуватою ніжкою і конусоподібним корпусом, оздоблені у верхній частині гарною смужкою бордюру.
Розвивалися в цей час архітектура і малярство та різьба по дереву. Оборонні споруди — замки в Бердичеві, Житомирі, Новограді-Волинському, Чуднові, громадські будівлі — Житомирський міський театр 1 палаци графині Ганської в селі Верхівні та графа Ільїнського в Романові, культова споруда — Миколаївська церква в Олевську—свідчать про піднесення мурованої архітектури. Дальшого розвитку досягло світське і церковне дерев’яне будівництво.
В умовах жорстокого соціального та політичного гніту малярство, незважаючи на релігійний характер, було своєрідним виразником та носієм визвольних прагнень народу. В XV—XVI ст. київськими художниками були розписані церкви й монастирі Житомира. Місцеві талановиті маляри, більшість яких залишилися невідомими, брали участь в оздобленні палацу Ільїнських. В документах згадуються Корчевський, Іванов, Іван і Станіслав (батько й син) Іглятовські. В 1758— 1759 рр. при бердичівському монастирі працював талановитий маляр Веніамін Фредерік, який 1760 року перейшов на роботу до Києво-Печерської лаври. На Житомирщині народився літограф Йосип Лауфер (1812—1846), який виконав кілька краєвидів міста Києва. Як співробітник Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у листопаді 1846 року відвідав Новоград-Волинський і Житомир великий український поет, художник, революціонер-демократ Т. Г. Шевченко. Ця подорож знайшла відбиття у повістях «Варнак» і «Прогулка с удовольствием и не без морали». На підставі вивчення історичних, археологічних, етнографічних та архітектурних пам’яток поет робить глибокі висновки про гірку долю трудового люду, про його боротьбу проти панів. На полях Волині і Поділля,— писав поет у повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали», — часто можна бачити руїни давніх замків і палаців, які допитливому нащадку говорять про деспотизм і рабство, про холопів і магнатів.
Двічі відвідав Житомирщину (вересень 1847 — лютий 1848, вересень 1848 — травень 1850) великий французький письменник-реаліст Оноре де Бальзак (1799—1850). У Бердичеві і Верхівні він написав повість «Утаємничений» та інші твори.
Центром господарського і побутового життя дрібного індивідуального господарства був селянський двір, на якому будувалося житло і господарські приміщення. За житло правила хата, яку на півночі Житомирщини споруджували з дерева, а на півдні через нестачу лісу — з глини, соломи й каменю. У Радомишльському й Овруцькому повітах були напівкурні й курні житла. В останніх не було димовиводів, і дим з печі валив просто в хату, а з хати — через вікна й двері. Такі хати не мали навіть сіней.
Одяг трудового населення здебільшого виготовлявся з домотканного полотна і сукна. Одяг селян-чоловіків складався з білої полотняної вишиваної сорочки з низьким коміром, широких білих полотняних штанів, з свити сірого або чорного сукна, кожуха або кожушка, шапки, бриля з широкими полями, плетеного із зеленої пшеничної соломи. На ногах носили постоли або чоботи.
Жінки носили довгі білі сорочки з широкими вишиваними рукавами, запаски з червоним або синім хвартухом, плахти, кольорові пояси, юпки, чорні козлові чоботи, намисто, дукачі. Голову пов’язували кольоровими хустками, а в свято — намітками. Верхній жіночий одяг — свита, юпка, кофта, жупан.
Щоденна їжа селян-кріпаків за обідом складалася з борщу з хлібом і каші, а інколи кулішу або гороху, картоплі, галушок з ячного, житнього, гречаного, й, дуже рідко, з пшеничного борошна. Лише у великі свята, а також під час весілля, хрестин, похорону у бідняків пекли паляниці, пиріжки, пампушки.
19 лютого 1861 року цар підписав маніфест про селянську реформу, який на Волині був обнародований 11 березня. Про цю подію образно розповів В. Г. Короленко в своїй автобіографічній книзі «Історія мого сучасника»: «У день торжества в центрі міста [Житомира] на площі квадратом були розставлені війська. З одного боку блищав ряд мідних гармат, а насупроти вишикувались «вільні» мужики. Вони справляли враження похмурої покірності долі, а жінки, яких поліція відтискала за шпалери солдатів, часом то тяжко зітхали, то починали голосити. Коли після читання якогось паперу пролунали холості постріли з гармат, в юрбі почулись істеричні крики, і сталось велике замішання. . . Жінки подумали, що це починають розстрілювати мужиків. . .»1 2 На Правобережній Україні, і зокрема на Житомирщині, селянська реформа 1861 року мала деякі особливості. Тут закріплювалося право сільських громад на одержання землі за інвентарним наділом 1847—1848 років. Насправді ж далеко не всю землю, відрізану поміщиками з 1848 по 1861 роки, повернули селянам. Якщо ж поверталася земля, то майже непридатна до хліборобства. У різних місцевостях селяни мали різні і за розміром і за якістю наділи землі — від 4,5 до 9,5 десятин. Так, частина селян Житомирського повіту одержала наділи по 4,5 десятини на двір і за це кожний з них повинен був щорічно відробляти 90 днів панщини або сплачувати 13 крб. 95 коп. грошима. В Овруцькому повіті, де якість землі гірша, наділ становив 9,5 десятин на двір, за які треба було відробити 80—75 чоловічих днів панщини або заплатити 12 крб. 82 коп. оброку грошима. Це гарантувало кожному поміщикові, незалежно від місцевості, майже рівну кількість панщини і суму оброку з господарства, тобто забезпечувало поміщиків робочою силою і грошима. «Горезвісне «визволення»,— як писав В. І. Ленін,— було найбезсовіснішим грабежем селян, було рядом насильств і цілковитою наругою над ними».
На грабіжницьку реформу селяни відповіли протестами. Вони відмовлялися платити за надання в їх користування земель. Так, селяни Миропільської волості Новоград-Волинського повіту, сіл Рубежівки і Межилісків Овруцького повіту відмовилися виконувати обов’язки, покладені на них царським маніфестом. Лише введення військ і покарання найактивніших учасників виступу змусило селян відновити працю на поміщиків.
На розгортання селянського руху на Житомирщині, як і на всьому Правобережжі України, значний вплив мало польське визвольне повстання 1863—1864 років. Найбільші виступи були в Бердичівському, Житомирському, Овруцькому і Новоград-Волинському повітах, в яких взяли участь місцеві селяни. Значні сутички повстанців з урядовими військами відбулися в околиці Бердичева, в селах Івниці Житомирського повіту, Зелениці Овруцького повіту і Мирополі Новоград-Волинського повіту.
Прагнучи послабити боротьбу селян царизм 30 липня 1863 року в Київській, Подільській і Волинській губерніях зменшив розмір викупних платежів на 20 проц. Але й після цього становище селян залишалося тяжким. Земельні ділянки у більшості випадків були малопродуктивні, а викупна ціна на землю навіть після царського указу набагато перевищувала її ринкову вартість. Це призводило до дальшого зубожіння основних мас селянства. За перших 20 пореформених років у Житомирському, Новоград-Волинському та Овруцькому повітах число тяглових дворів (тих, що одержали повні наділи) скоротилося на 24,7 проц., а безземельних зросло на 18 проц. Основні площі земельних угідь зосереджувалися в руках поміщиків. У Житомирському, Новоград-Волинському та Овруцькому повітах 1035 тис. десятин землі належало поміщикам. 23 землевласники мали більше як по 10 тис. десятин кожний. Так, у Житомирському повіті братам Терещенкам належало 45 тис. десятин. За таких умов боротьба селян за землю набирала особливої гостроти. В 1866—1900 рр. на Житомирщині щорічно було охоплено заворушеннями в середньому 6,2 проц. сіл. Причому, вища хвиля селянського руху припадає на останнє п’ятиріччя, коли щороку в заворушеннях брало участь більше одної п’ятої частини населених пунктів. Найбільшого розмаху набрала боротьба селян села П’яток Житомирського повіту (1896 р.) та села Іванівни Новоград-Волинського повіту (1898 р.). Наприкінці XIX ст. великі виступи сталися в селі Гуничах Овруцького повіту, хуторі Ковалевичах Новоград-Волинського повіту, селі Ягнятині Бердичівського повіту.