Жовтневе, Токмацький район, Запорізька область
Жовтневе (старі назви — Нижній Куркулак, Гаврилівна, Ворошилівка) — село, центр однойменної сільської Ради. Розташоване за 9 км від Токмака і 11 км від залізничної станції Великий Токмак. Населення — 1 тис. чоловік. Жовтневій сільській Раді підпорядковані населені пункти Заможне, Кутузівка, Садове, Червоногірка, Шевченкове.
Біля села, в урочищі Макартеті, археологи виявили жертовні місця алано-гуннських часів (IV—V ст. ст. н. е.). Тут знайдено посуд, вудила, наконечники стріл, бронзові бляшки, пряжки з гемами, на яких зображено постаті людей, дерева. Поблизу сіл Заможного і Садового розкопано 6 курганів, в яких виявлено багато поховань доби бронзи (III—І тисячоліття до н. е.), скіфів (IV ст. до н. е.), сарматів (II ст. до н. е.) та пізніх кочівників.
Село засноване в 1797 році. За переказами, його першим жителем був полтавець С. Юхименко, який утік з кріпацької неволі. Деякий час він гайдамакував, а потім оселився поблизу балки Куркулака (у перекладі з тюркської — Вовчий Яр). Приваблені чутками про вільне життя на нових землях, сюди на початку XIX ст. переселилося чимало жителів з сіл Комарового та Санжарів Полтавської губернії, а також хуторян з Великого Токмака. Нове поселення дістало назву Нижній Куркулак. Переселенці займалися переважно скотарством. Згодом почало розвиватися й рільництво. Землі було багато, і селяни брали стільки, скільки могли обробити. Та у зв’язку з інтенсивним заселенням Нижнього Куркулака вільних ділянок ставало менше, і нарешті вони зовсім зникли. Були розорані навіть найвіддаленіші від села поля.
1852 року Нижньокуркулацька земельна община виділилась із Великотокмацької і одержала 1760 десятин переважно родючого чорнозему. Тоді ж відбувся перший земельний переділ. На кожну ревізьку душу (за 9-ю ревізією) в середньому припало по 8,5 десятини землі. Але розподілялася вона нерівномірно, оскільки в сім’ях була неоднакова кількість ревізьких душ. Значна частина селян, не маючи робочої худоби і реманенту, здавала свої наділи в оренду заможним господарям, які засівали по 50 і більше десятин. Таким чином, уже напередодні реформи 1861 року в селі йшла класова диференціація селян, яка з роками дедалі посилювалася. Великі податки, а також численні повинності (гужова, шляхова, постоєва, рекрутська) розоряли бідняцькі і маломіцні середняцькі господарства. Особливо посилилися рекрутські набори та реквізиції коней під час Кримської війни 1853—1856 рр. Жителі Нижнього Куркулака постачали російській армії також продовольство, передусім хліб, який везли до Криму на своїх волах.
У наступні роки царизм значно підвищив оподаткування державних селян. Щорічні викупні земельні платежі общини, а також державні, земські, волосні, мирські та інші податки становили понад 3,3 тис. крб., тобто в півтора раза більше, ніж до реформи 1861 року.
Податки зростали, а наділи дедалі зменшувалися. Під час переділу 1874 року на кожного з наявних чоловіків припало близько трьох десятин орної землі і по півдесятини толоки. Переділи тривали й далі. Та як не ділили землю, гостра її нестача давалася взнаки. Всі колись вільні масиви на протилежному боці балки царський уряд віддав німцям-колоністам. Тому община Нижнього Куркулака в 1886 році купила 1800 десятин в селі Золотих Ставках Харківської губернії. Але переїхало туди лише 14 заможних родин.
Дані подворного перепису 1886 р. свідчать про глибоке класове розшарування у селі. Із 110 дворів 47,3 проц. були бідняцькими. Вони або зовсім не мали посівів, або ж засівали менше 10 десятин. В їх користуванні була лише сьома частина общинної землі. Проте й ту вони не могли обробити як слід, бо не мали достатньо тягла й реманенту. їм доводилося здавати чверть землі в оренду місцевим куркулям і німецьким колоністам, а самим йти до них у найми.
Не набагато кращим було становище середняцьких господарств, яких у селі налічувалося 37,3 проц. Вони засівали третину общинної землі (по 10—25 десятин). Та через нестачу робочої худоби й інвентаря 29 дворів мусили вдаватися до супряги. Середняки поступово біднішали і розорялися. Заможні господарства, які засівали по 25—50 і більше десятин і використовували найману працю, становили 15,4 проц. від усієї кількості дворів. На 17 куркульських господарств припадало 51,7 проц. робочих коней і 38,5 проц. плугів. Вони мали 46,9 проц. усіх посівів.
Дедалі зростаюче розшарування селян Нижнього Куркулака спричинилося до загострення класової боротьби. Під час революції 1905—1907 рр. тут неодноразово проводилися сходки, на яких соціал-демократи Великого Токмака закликали трудящих до боротьби проти царизму. Великої популярності набула пісня, в якій були такі слова:
«А для батьки-царя та для інших панів Відшукаєм дубину міцнішу!».
У селі поширювалися соціал-демократичні листівки «Що таке політична свобода?», «Хто повинен перемогти?» та інші. Вони надходили до кравця О. Д. Антипенка, який передавав їх громадському чередникові М. О. Лісняку, а той уже підкидав їх у селянські двори. У розповсюдженні революційних листівок брали участь бідняки П. Ф. та Н. Л. Юхименки, а також Карно і Митрофан Лісняки. В січні 1907 року у М. О. Лісняка протягом трьох діб переховувалися 9 членів Великотокмацької групи РСДРП. Того ж року до села прибули стражники, які вчинили обшук у всіх «підозрілих». У хаті О. Д. Антипенка вони знайшли зброю. Відважного революціонера було арештовано і засуджено.
Намагаючись будь-що приборкати селянство, царизм вдавався до жорстоких репресій і одночасно шукав засоби для зміцнення позицій куркульства як своєї соціальної опори на селі. В процесі проведення столипінської аграрної реформи глитаї значно розширили свої земельні масиви. У 1907 році п’ятеро з них, скупивши землю у бідняків, мали по 200 і більше десятин. 4 куркульські господарства володіли від 80 до 200 десятин кожне. Всі вони мали багато тягла і реманенту. В той же час бідняки й середняки все більше убожіли і розорялися. 1908 року 18 дворів мали від 1 до 5 десятин, 70 — від 5 до 10 десятин. З цих 88 господарств у 7 зовсім не було посівів, 45 засівали від 1 до 5 десятин, 35 — від 5 до 10 десятин. Більшість цих бідняцьких родин наймитувала у куркулів, а члени 18 сімей виїздили майже на весь рік на заробітки до Криму та в інші місця.
Бідняки жили в злиденних халупах, вкритих соломою чи очеретом. Спали покотом на дерев’яних помостах, застелених рогожами, матами і рядном. Вкривалися ліжниками або ковдрами, витканими з конопляних відходів. їли з череп’яних мисок.
Переважна більшість селян була неписьменною. Першу школу — парафіяльну— відкрито тільки 1873 року, майже через сто років після заснування села. Її відвідувало 15 хлопчиків. Навчали учнів грамоти по церковних книгах піп і дяк. У 1876 році земство відкрило однокласне училище. На утримання школи і училища на рік відпускалося 610 крб. Четверту частину цих коштів сплачувала громада. їх не вистачало навіть на оплату 2 вчителів та придбання найнеобхідніших посібників. У 1886 році з 114 дітей шкільного віку навчалося лише 30. Не дивно, що з 409 чоловіків, які мешкали в селі, вміли читати й писати лише 73, а з 380 жінок — жодна не могла навіть розписатися. На початку XX ст. земське училище відвідували 23 хлопчики і 3 дівчинки, а церковнопарафіяльне — 50. Діти з бідняцьких і навіть середняцьких родин мали жалюгідний вигляд. На плечах — ватяна латана одежина, на ногах — старі батькові або материні чоботи-шкарбуни з солом’яною устілкою на босу ногу, через плече 2 торбинки: одна з книгами, інша — з харчами. Більшість дітей зовсім не навчалася, бо мусила допомагати батькам у господарстві.
Під час першої світової війни чимало родин втратило своїх годувальників. З села було взято на фронт 142 чоловіки, з яких 15 загинуло в перший рік війни, половина була поранена або контужена. У своїх листах на фронт до чоловіків і синів селянки повідомляли, що у них забирають коней, худобу, обкладають великими податками. Господарства занепадали. Серед селян і солдатів зріло обурення проти царського уряду, який втягнув країну у криваву бойню.
Учасник першої світової війни Д. М. Юхименко згадував, як в окопах під Ковелем у лютому 1917 року солдати вперше почули про скинення царя. Та зміна влади, яка перейшла до буржуазного Тимчасового уряду, не змінила становища селян. Війна продовжувалася, земля залишалася в руках поміщиків і куркулів. Д. М. Юхименко, як мав одну десятину і 14 кв. сажнів орної землі на шість душ сім’ї, так з ними лишився аж до встановлення Радянської влади.
З радістю і надією на кращу долю зустріла сільська біднота звістку про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. Наприкінці 1917 року в селі було створено ревком, на чолі з О. Д. Антипенком, організовано земельний комітет. Почався перерозподіл орної землі. Куркулям і німецьким колоністам залишили трудову норму, а решту землі розподілили між бідняками. Селяни почали готуватися до весняної сівби. Але 10 квітня 1918 року Нижній Куркулак захопили частини австро-німецьких окупантів і загони контрреволюційної Центральної ради. Почалися грабежі, реквізиції. У жителів забирали продовольство, худобу, коней і відправляли до Німеччини. Населення чинило запеклий опір грабіжникам: ховало хліб, а подекуди спалювало його, щоб не дістався ворогові. В середині листопада 1918 року окупанти залишили село. Але через 2 місяці, у січні 1919 року, сюди вдерлися війська експедиційного корпусу білогвардійського генерала Тілло. Білогвардійці розстрілювали революційно настроєних селян, робітників, а також солдатів, що повернулися з німецького полону. Карателям допомагали колоністи. Та на цей раз ворог лютував не довго. У березні червоноармійські частини з групи П. Ю. Дибенка вибили денікінців з села.
Було відновлено ревком, а 6 квітня 1919 року обрано сільську Раду. До її складу ввійшли комуніст Г. Л. Федан (голова), селяни-бідняки І. 3. Щусь, П. Г. Куліш та інші. Делегатом на волосний з’їзд надіслано члена Ради С. Є. Васильченка. Сільрада разом з новоутвореним комітетом бідноти проводили в життя закони Радянської влади і допомагали трудящим селянам боротися проти куркульства. Під час проведення весняних польових робіт вони організували допомогу 31 бідняцькому господарству кіньми, а 19 господарствам — реманентом. За ініціативою Ради та комбіду трудящі зібрали й надіслали голодуючим робітникам Москви і Петрограда 1 тис. пудів хліба.
Радянські органи дбали і про народну освіту. Земське училище і церковнопарафіяльну школу було перетворено в трудові початкові школи, до яких у першу чергу залучалися діти бідноти. Рада проводила велику роботу щодо мобілізації жителів до Червоної Армії, яка вела боротьбу проти денікінських військ. На фронт пішло 96 чоловік. У кровопролитних боях з білогвардійцями і бандитами загинули В. П. Куліш, Ю. Ф. Шостак, Г. П. Лісняк та чимало інших.
У середині червня 1919 року село захопили денікінці. Білогвардійські кати вчинили жорстоку розправу над родинами червоноармійців, а також бідняків, які брали участь у боротьбі за встановлення Радянської влади. Денікінці забрали у жителів дві третини коней, гужовий транспорт, хліб. У грудні 1919 року в районі села точилися запеклі бої, але тільки в січні 1920 року червоноармійські частини визволили його від ворога.
11 березня 1920 року жителі обрали новий склад Ради і висунули делегата на повітову селянську конференцію. Виконуючи рішення конференції, трудівники села приступили до вилучення лишків хліба у куркулів і збирання продовольства для Червоної Армії. 13 квітня 1920 року вони відправили 9-му Латиському стрілецькому полку тисячу пудів пшениці, 300 пудів картоплі, 5 голів великої рогатої худоби, 100 пудів овочів.
Та невдовзі селянам знову довелося взятися за зброю. 6 червня 1920 року війська Врангеля висадилися на узбережжі Азовського моря і в липні захопили Нижній Куркулак. Врангелівці наклали на село непосильну контрибуцію, взяли заложників. Жертвами білогвардійців стали борці за Радянську владу Д. А. Куліш та І. П. Іщенко. Протягом п’яти місяців Нижній Куркулак був ареною запеклих боїв. Село кілька разів переходило з рук у руки. В останніх числах жовтня 1920 року під натиском частин 42-ї дивізії 13-ї радянської армії врангелівці залишили село. У Нижньому Куркулаці було остаточно відновлено Радянську владу.
Ревком організував допомогу родинам червоноармійців і виконання продрозверстки. З допомогою Великотокмацького партосередку у грудні в селі створено комітет незаможних селян, який очолив учасник громадянської війни Г. Ф. Кременчуцький. Ці органи підготували й провели наприкінці січня 1921 року вибори сільської Ради. Вона разом з КНС продовжила роботу по здійсненню ленінського Декрету про землю. У навколишніх німецьких хуторян-колоністів було відібрано 1700 десятин і розподілено між малоземельними селянами. Створений 1922 року комсомольський осередок активно допомагав сільраді у відновленні роботи школи, організації лікнепів для неписьменних, у боротьбі проти куркулів.
Сільська рада, комнезам подавали всіляку допомогу біднякам: організували супряги, добивалися позичок для придбання інвентаря і посівного матеріалу. Важко було долати наслідки голоду, який охопив село в 1921—1922 рр. Але вже через 4 роки селянські господарства досягли довоєнного рівня виробництва зерна. Урожайність полів за період з 1924 по 1927 рік зросла з 5—6 до 12—13 цнт з га. За перше пожовтневе десятиріччя сталося осереднячення села. Зменшилася кількість малоземельних родин. Однак у руках куркулів все ще лишалося до 20 проц. землі, частину якої вони орендували у бідноти. Незважаючи на постійну допомогу держави, середняцькі та бідняцькі одноосібні господарства мало виробляли товарної продукції, що стримувало розвиток сільськогосподарського виробництва.
У жовтні 1929 року, на виконання рішень XV з’їзду ВКП(б) і X з’їзду КП(б)У, сільрада, а також партосередок сусіднього села Солодкої Балки організували в Нижньому Куркулаці ТСОЗи «Наймит» і «Нижній». Перше товариство об’єднувало 35 бідняцьких господарств. Було усуспільнено 309 га землі, 12 робочих коней, кілька плугів, 3 букери, 6 косарок-лобогрійок, 2 віялки. До ТСОЗу «Нижній» вступило 24 родини, які мали 13 коней, 24 корови. Вони обробляли 323 га землі. Сільськогосподарського , реманенту теж було обмаль — 3 плуги і 4 букери, жниварка, віялка і сівалка. Обом товариствам держава виділила кредити на придбання тракторів та інвентаря. Того ж року ТСОЗи об’єдналися в сільгоспартіль «На варті», яку очолив комуніст Г. Л. Федан.
Колективізація одноосібних селянських господарств відбувалася в умовах гострої класової боротьби. Куркулі скорочували посіви, різали худобу, ухилялись від хлібозаготівель і підмовляли на це нестійких селян. В одного з глитаїв сільські активісти виявили 100 пудів ячменю і 70 пудів пшениці, які він сховав, щоб не здати державі. Навіть після розкуркулення, під час весняної сівби 1933 року, в селі знайдено 26 ям із захованим зерном. За рішенням загальних зборів колгоспників вислано 7 найбільш вороже настроєних куркульських родин. їх хлібні запаси, худобу і реманент передано артілі.
Завдання успішного завершення колективізації вимагали посилення політичної та організаторської роботи в селі. 5 червня 1932 року за рішенням Великотокмацькога райкому партії створено територіальну партійну організацію, яку очолила М. Ю. Шмалько. Вона налічувала 3 члени ВКП(б) і 7 кандидатів у члени партії. Раніше комуністи, які працювали в селі, були на обліку в партійній організації Великого Токмака.
Парторганізація доклала багато зусиль щодо розвитку економіки колгоспу,, організації соціалістичного змагання, підготовки механізаторських кадрів. На курси до Великотокмацької MTG відрядили 10 колгоспників. Набули поширення агротехнічні гуртки. У зміцненні артілі велику роль відіграла MTG. Обробіток землі в колгоспі провадила її третя тракторна колона. Вона виконувала до 80 проц. робіт на оранці, понад 50 — на жнивах.
У березні 1934 року село відвідав секретар Дніпропетровського обкому партії М. М. Хатаєвич. Він ознайомився з роботою трактористів, розмовляв з жителями, цікавився тим, як ідуть справи в колгоспі. Члени артілі обіцяли йому працювати ще краще, зібрати врожай за 10 днів. Свого слова вони дотримали. За успіхи у виконанні польових робіт колгосп було занесено на районну Дошку пошани.
На початку 1935 року відбулося розукрупнення артілі. Утворення 2-х колгоспів позитивно відбилося на сільськогосподарському виробництві. Якщо на початку 30-х років колгоспники збирали пересічно по 10 цнт зернових, то перед війною — по 18 цнт з га. Поряд із землеробством велику увагу приділяли громадському тваринництву. У колгоспах було створено молочнотоварні, свино- і птахоферми. Річні надої молока зросли з 1,2 тис. до 2 тис. літрів від корови.
У 1938 році в колгоспах, які мали назву ім. Кірова та ім. Горького, створено первинні партійні організації. Бони очолили боротьбу трудівників села за дальню зростання сільськогосподарського виробництва, всебічно підтримували стахановський рух. Велику увагу комуністи приділяли підвищенню добробуту колгоспників. 1940 року артілі видавали на трудодень по 3—3,3 кг хліба та по 2 крб. грішми. На зароблені в артілі гроші чимало селян збудувало нові добротні хати під черепицею і бляхою.
Село, яке в 1933 році було перейменоване на Гаврилівну, а 1938 року — на Ворошилівку, не тільки міняло свою назву, а й зовнішній вигляд. Напередодні війни тут налічувалося 208 садиб, які потопали в густій зелені вишневих садків. Вечорами з вікон чепурненьких білих хат привітно лилося електричне світло, лунали музика й пісні, що транслювалися по радіо. Серед селян розгорнулося змагання за чистоту й красу кожної садиби. Вздовж вулиць посаджено акації. Молодь спорудила стадіон.
У 1927 році початкову школу було реорганізовано в семирічку, всі діти шкільного віку вчилися. До 1937 року серед жителів майже не лишилося неписьменних. Кожний двір передплачував газети. Трудящим полюбилося кіно. Фільми демонструвалися в приміщенні колишньої церкви, переобладнаному під клуб. Працювали гуртки художньої самодіяльності, керівником яких був місцевий учитель Л. О. Дідович.
Добре жили мешканці Ворошилівки. Але їх, як і всіх радянських людей, чекали суворі випробування. Коли на нашу країну напали гітлерівські орди, понад 100 жителів села пішло на фронт. Юнаки допризовного віку і дівчата працювали на спорудженні оборонних укріплень за Дніпром. На колгоспних ланах їх замінили жінки, старі, підлітки. Артілі вчасно розрахувалися з державою по хлібозаготівлях, виконали план здачі м’яса. Згодом почалася евакуація машин і худоби на схід. З наближенням фронту в селі було створено винищувальний загін на чолі з І. Ю. Хільком. На початку жовтня його бійці влилися до частин Червоної Армії.
7 жовтня 1941 року село захопили фашистські загарбники. Вони вдиралися до хат, забирали продукти, різали свиней, птицю. Через кілька днів перша зграя окупантів посунула далі, а на їх місце прийшли зондеркоманди. Призначений гітлерівцями комендант-фольксдойч, житель сусіднього села Вальдорфа, разом зі старостою, колишнім куркулем, допомагали окупантам чинити жорстоку розправу над радянськими людьми, нещадно грабувати село. Протягом двох років фашисти вивезли звідси 149 корів, 166 голів молодняка, 255 свиней, 320 овець, 6 тис. штук птиці, 120 вуликів, 205 тонн зерна тощо. Понад 50 юнаків і дівчат відправлено на каторжні роботи до Німеччини.
Серця радянських людей переповняла жагуча ненависть до ворога. Вони дедалі рішучіше включалися в боротьбу проти фашистських катів: саботували заходи окупаційних властей, відмовлялися працювати у створених гітлерівцями «общинних» господарствах. Через односельця комуніста К. А. Юхименка, який був членом диверсійної підпільної групи, жителі села дізнавалися про події на фронтах, про розгром гітлерівської армії під Москвою, а потім і Сталінградом. 23 березня 1943 року окупанти схопили К. А. Юхименка і після жорстоких катувань розстріляли. Посилилися репресії, але радянські патріоти Ф. М. і П. Ф. Юхименки та К. С. Лісняк продовжували серед жителів антифашистську пропаганду.
У середині вересня 1943 року фронт наблизився до села. Відчуваючи, що їх пануванню прийшов кінець, вороги виганяли жителів, а тих, хто залишався, розстрілювали на місці. Від рук фашистських виродків загинуло тоді чимало мешканців, зокрема 30 стариків та дітей. Напередодні відступу гітлерівці спалили або висадили в повітря майже всі громадські і житлові будинки, вирубали садки. З дерев на шляхах було зроблено завали, щоб перешкодити просуванню радянської піхоти і танків. Та даремними були зусилля ворога. У ніч з 19 на 20 вересня 1943 року бійці 302-ї стрілецької дивізії 2-ї гвардійської армії вибили фашистів з Ворошилівки.
Трудівники села відразу ж взялися за відродження господарства. Незважаючи на дуже складну прифронтову обстановку, на нестачу тягла (в артілях залишилося З корови та 7 робочих волів, прихованих колгоспниками від окупантів), восени було посіяно кілька сот гектарів озимини. Колгоспники поспішали відбудовувати ферми, бо з східних районів країни прибувала худоба.
Весняна сівба 1944 року проходила у більш спокійних умовах, бо у квітні Червона Армія розгромила останні бастіони фашистів на Дніпрі і в Криму. І все ж труднощів було багато. Чоловіки воювали. В селі майже не лишилося машин, не вистачало насіння. 10 лютого 1944 року парторганізація Ворошилівської сільради, яка налічувала 3 члени і 2 кандидати в члени ВКП(б), закликала населення поповнити насіннєвий фонд з власних запасів. В артілях створювалися виробничі ланки. Завдяки великій організаторській роботі комуністів і самовідданій праці колгоспників сівба і жнива пройшли успішно. Наприкінці червня на токмацький елеватор відправлено перші 13 цнт зерна нового врожаю. До річниці визволення села члени артілі ім. Горького здали державі 377 цнт зерна, 224 цнт овочів і фруктів. Комсомольці зібрали і передали у фонд Червоної Армії 26 цнт хліба.
Після закінчення Великої Вітчизняної війни відбудова господарства і самого села прискорилася.
З 170 жителів Ворошилівки, що воювали проти фашистів, повернулося до рідного села близько 50 чоловік, 103 воїни загинули у боях за соціалістичну Вітчизну. Багато фронтовиків удостоєно бойових нагород, зокрема Ф. М. Юхименка нагороджено орденом Слави II і III ступенів та кількома медалями. Колишній житель села М. О. Антипенко став генерал-лейтенантом.
Демобілізовані воїни працювали в полі, сідали за кермо тракторів і автомашин, які присилали робітники Челябінська. З Азербайджану і Башкири до села надходило пальне, з республік Середньої Азії — худоба. Допомагали відроджувати господарство і військові частини. Від них жителі одержали 5 тракторів і автомашин, а для відбудови семирічної школи — кілька вагонів лісу. 1945 року колгоспи вже мали 130 голів великої рогатої худоби, 66 коней тощо.
В 1950 році відбулося об’єднання двох артілей в одну — ім. Кірова. Районна парторганізація направила сюди спеціалістів, які стали організаторами боротьби за піднесення економіки села. Уже наступного року колгосп ім. Кірова зібрав 2,8 тис. тонн пшениці, виростив добрий врожай ячменю, вівса, кукурудзи.
Із зростанням грошових прибутків артіль здобула можливість розгорнути капітальне будівництво. В Криму було закуплено 50 тис. черепашкових блоків, у Москві придбано обладнання для невеликого цегельно-черепичного заводу, а також 9 тис. кубометрів лісоматеріалів. Колгосп спорудив кілька тваринницьких ферм, двоповерховий будинок для спеціалістів сільського господарства, типовий універмаг, будинок для приїжджих. У виготовленні документації для новобудов села велику допомогу подали архітектор М. І. Гайгаров, працівники будівельних організацій Радянської Армії.
Озброєні рішеннями вересневого (1953 р.) Пленуму ЦК КПРС, члени артілі ім. Кірова добилися дальшого зміцнення економіки. В останньому році п’ятої п’ятирічки колгоспники зібрали вже по 17,5 цнт зернових з га, і по 18 цнт соняшнику. Поголів’я худоби за роки п’ятирічки збільшилося в 2,5 раза, а загальні прибутки— в 4 рази.
В роки семирічки артіль стала великим багатогалузевим господарством, яке мало понад 7 тис. га землі. Колгоспники вирощували озиму пшеницю, ячмінь, овес, кукурудзу та соняшник. Чималі площі були засаджені картоплею й овочами. Успішно розвивалося тваринництво. За семирічку виробництво тваринницької продукції зросло майже удвоє.
Навесні 1961 року село одержало електроенергію від державної енергосистеми. Це дало можливість широко застосовувати її у виробництві та побуті. Лише в кормоцеху третьої бригади складну техніку приводять у дію 13 електромоторів. За їх допомогою тут подрібнюють і пропарюють корми, виготовляють дріжджі, штучне молоко для відгодівлі телят.
Ще більших виробничих успіхів досягли трудящі Жовтневого (село було перейменоване у 1958 р.) за перші чотири роки нової п’ятирічки. Цьому у вирішальній мірі сприяли рішення XXIII з’їзду партії та березневого (1965 р.) Пленуму ЦК КПРС. Виконуючи їх, парторганізація та правління колгоспу краще розставили кадри, зміцнили матеріально-технічну базу господарства, поліпшили структуру посівних площ і агрокультуру рільництва тощо. Значно зросли площі під основною зерновою культурою — озимою пшеницею, а врожаї збільшилися до 19 цнт з га. 1969 року артіль мала 2,6 тис. голів великої рогатої худоби, 5,5 тис. овець, багато свиней, а також птиці. Прибутки перевищили 1,3 млн. крб. Великі кошти витрачаються на придбання та оновлення техніки, яку обслуговує понад сто механізаторів. Працюють 18 висококваліфікованих спеціалістів — агрономів, зоотехніків, інженерів.
У селі виросли досвідчені майстри сільськогосподарського виробництва. 1936 року вперше сів за кермо трактора Г. С. Васильченко. Після війни він очолив комплексну бригаду, яка систематично вирощує високі врожаї зернових і технічних культур. За це її керівника нагороджено орденом Леніна. Всього в селі працює 17 орденоносців.
Керівною й спрямовуючою силою в колгоспі є партійна організація, що налічує 56 комуністів. Більшість їх трудиться безпосередньо на виробництві: механізаторами, тваринниками, рільниками та ін. Під керівництвом партійної організації працюють 42 комсомольці. Комуністи і комсомольці мобілізовують колгоспників на боротьбу за підвищення культури землеробства, зниження собівартості продукції.
Велику допомогу господарству подають шефи — робітники Токмацького ковальсько-штампувального заводу. За їх допомогою та при безпосередній участі механізовано тваринницькі ферми, споруджено зрошувальну систему на площі 60 га, де тепер вирощується городина. Завод виготовив проектно-кошторисну документацію по розчищенню річки Чунгул. Закінчення робіт дасть можливість додатково зрошувати 200 га землі.
Водночас з розвитком економіки колгоспу невпинно підвищується оплата праці його трудівників. їх середньомісячні заробітки перевищують сто крб. Чималі прибутки мають вони і від особистого господарства. 454 ветерани праці одержують пенсії.
Про зростання добробуту селян красномовно свідчить приклад сім’ї М. Й. Шаповала. Близько сорока років працює Михайло Йосипович у колгоспі. За цей час всяко бувало в його житті. В перший рік становлення артілі було важко, але він глибоко вірив, що тільки колгосп дасть достаток. І не помилився. У грізні роки війни Шаповал був артилеристом, захищав Москву, брав участь в боях за Кенігсберг. За мужність його нагороджено орденом Червоної Зірки і трьома медалями. Дружина Шаповала Марія Дмитрівна має медаль «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр». Вони піднімали артільне господарство з руїн, працювали, не покладаючи рук. Тепер сім’я живе в достатку. Син Віктор закінчив школу механізаторів, працює трактористом. Його місячний заробіток становить 150 крб. Дочка Валентина за рахунок артілі закінчила балетну школу. Нині вона — балетмейстер колгоспного клубу. Усі члени сім’ї М. Й. Шаповала разом заробляють 450 крб. на місяць. Вони живуть у добротному будинку під черепицею, мають корову, теличку, свиней, птицю. Придбали телевізор, радіоприймач, пральну машину. У 1968—1969 рр. на 3 тис. крб. купили одягу та взуття. Не гірше живуть й інші сім’ї. Мешканці Жовтневого мають 12 легкових автомашин, 150 мотоциклів, 230 телевізорів і стільки ж радіоприймачів, 60 газових плит. Майже у кожної господарки є швейна та пральна машини. За післявоєнний час колгоспники спорудили 220 нових добротних будинків. Розпочато будівництво типового житла за кошти артілі з довгостроковою виплатою.
Село зростає і впорядковується. З кожним роком збільшуються асигнування на капітальне будівництво. У 1969 році вони перевищили півмільйона карбованців. До 50-річчя Радянської влади в центрі села споруджено чудовий будинок культури із залом на 450 місць, прокладено 13 км дороги з твердим покриттям, 19 км водопроводу. Готуючись гідно зустріти знаменний ленінський ювілей, трудящі села з ініціативи сільської Ради провели конкурс на кращий щодо чистоти, впорядкованості та озеленення колгоспний двір. В Жовтневому створено вуличні комітети, членами яких є депутати Ради та її активісти.
Мабуть, немає жодного важливого питання в господарському і культурному житті мешканців села, в розв’язанні якого не брала б участі місцева Рада. Її депутати багато уваги приділяють поліпшенню побутового, медичного і культурного обслуговування трудящих. Відкрито універмаг, кілька магазинів, крамницю господарчих товарів, побутову майстерню, відділок зв’язку.
У селі діють медичний пункт з пологовим відділенням, дитячі ясла, на фермах — З профілакторії. Щороку правління артілі закуповує для колгоспників десятки путівок до санаторіїв та будинків відпочинку. За рахунок колгоспу чимало школярів щороку їде до піонерських таборів.
Невпинно зростає культурний і освітній рівень трудящих. У селі є восьмирічна школа. При ній працює консультаційний пункт районної заочної середньої школи. Шестеро жителів Жовтневого вчаться заочно в інститутах, 38 — у технікумах, училищах та на різноманітних курсах.
Плідну роботу проводить місцеве відділення товариства «Знання», яке об’єднує 18 лекторів. Гордістю партійної організації є кабінет політичної освіти, що має свою громадську методичну раду. Громадські засади все ширше входять у життя села. Тут працюють комісія народного контролю, жіноча рада, 3 народні дружини, товариські суди.
У Жовтневому систематично проводяться вечори трудової слави, вечори-зустрічі поколінь. Традиційними стали свята врожаю, день тваринника. Здебільшого ці вечори і свята відбуваються у сільському будинку культури, іноді — в бригадних клубах. Там же трудящі дивляться кінофільми і вистави, слухають концерти самодіяльних колективів. Вечорами багато любителів книги збирається в сільській бібліотеці.
У Жовтневому буяє повнокровне трудове життя, сповнене радості і боротьби, захоплюючих мрій і дерзань.
А. М. ЛАЗЬКО