Ріпки, Ріпкинський район, Чернігівська область
Ріпки — селище міського типу, центр району, розташоване за 35 км від облас-IIного центру і за 3 км від залізничної станції Голубині. Населення — 5,3 тис. чоловік. Селищній Раді підпорядковані населені пункти Глиненка, Замглай і Яворці.
На околицях Ріпок виявлено поселення доби неоліту, бронзи та скіфського періоду, а поблизу Замглая — городище періоду Київської Русі.
Перша згадка про Ріпки в історичних джерелах належить до 1607 року, коли один з нащадків феодалів Глібовичів, які володіли селом, заклав його іншому феодалу — М. Бакуринському за 4 тис. червінців і потім не викупив. У цей час Ріпки входили до складу Російської держави. У 1618 році село захопила шляхетська Польща. Становище селян стало нестерпним. Вони зазнавали жорстокого соціального і національного гноблення.
Населення Ріпок брало активну участь у визвольній війні 1648—1654 рр. У 1648 році загін війська Богдана Хмельницького визволив село від польсько-шляхетських загарбників. Воно увійшло до складу Ройської сотні Чернігівського полку. Влітку 1651 року на Україну посунуло польсько-шляхетське військо, а з півночі — литовське під командуванням Я. Радзівілла. Литовське військо переправилося через Дніпро в районі Лоєва (за 25 км на північний захід від Ріпок) і рушило на Чернігів. Розбивши передові пости козаків чернігівського полковника Мартина Небаби, Радзівілл дійшов до Ріпок. 26 червня тут відбувся жорстокий бій. Козаки мужньо билися з переважаючими силами ворога. Оточені з усіх боків, вони боролися до останнього, але зазнали поразки. Небачену хоробрість виявив М. Небаба. Поранений у праву руку, він мужньо відбивався шаблею, тримаючи її в лівій руці, аж доки не загинув смертю героя.
У 1656 році Богдан Хмельницький передав Ріпки у володіння нащадку попереднього феодала Ю. Бакуринському. Як вказувалося в універсалі гетьмана, селяни мали відбувати на користь власника «всіляке підданське послушенство», тобто панщину. Після возз’єднання України з Росією в Ріпках почало розвиватися залізоробне виробництво. В селі були виявлені поверхневі поклади болотних руд високої якості, вміст заліза в яких становив понад 36 проц. В другій половині XVII ст. тут була збудована рудня. У 1768 році вона мала три водяні колеса і два горна. Недалеко від неї діяла друга — Лизунова рудня. На обох руднях працювало 20 робітників. Наявність поблизу села багатих покладів високоякісної вогнетривкої глини сприяло розвитку гончарного промислу. В 50-х роках XVII ст. тут виник гончарний цех. У 1763 році в Ріпках налічувалося 325 козаків, 1378 приватновласницьких і 239 державних селян. Частина козаків (13 дворів) перетворилася на підсусідків і виконувала такі ж повинності, як і селяни. Після ліквідації на Україні полкового устрою село в 1782 році увійшло до Городнянського повіту Чернігівського намісництва, з 1796 року — Малоросійської, а з 1802 року — Чернігівської губернії. З початку XIX ст. воно стало волосним центром.
Реформа 1861 року не поліпшила економічного становища селян Ріпок. Поміщики лишилися великими землевласниками, а селянське землекористування зменшилося. Так, 102 селян поміщика О. Бакуринського за уставною грамотою одержали 280 десятин землі, хоч до реформи користувалися 579 десятинами. До того ж це була найгірша земля. За ці мізерні наділи вони мали внести викупні платежі на суму 8338 крб. На таких же умовах дістали «волю» й селяни інших поміщиків села. Всього селянам Ріпок треба було сплатити 43 417 крб. викупних платежів протягом 49 років. Якщо врахувати 6 проц. річних, які стягнули з них за надану державою позику, то земля коштувала їм у 3 рази дорожче від ринкової ціни.
У післяреформений період відбувався дальший процес розшарування селян. Основна маса їх розорялася, а купка куркулів тим часом багатіла. Через малоземелля селяни змушені були орендувати у поміщиків свої колишні наділи за неймовірно високу плату. Хлібороби Купріївки, однієї з околиць Ріпок, орендували в поміщика 180 десятин чагарнику, щоб там пасти худобу, і платили 100 крб. на місяць. За переписом 1883 року в селі налічувалося 37 дворів (12 проц. всієї кількості), які зовсім не мали орної землі, і 50 дворів, яким належало від 1 до 3 десятин кожному. П’ята частина дворів не мала робочої худоби. Шукаючи засобів до існування, чимало селян переселялося в інші райони, зокрема на Південну Україну. Внаслідок цього у 1870 році чисельність, населення. Ріпок скоротилася на 100 чоловік, а в 1897 році тут налічувалося 2716 жителів —менше, ніж чверть віку тому. Не маючи змоги обробити і засіяти свої наділи, зубожілі селяни продавали їх за безцінь заможним.
На початку 60-х років у Ріпках було збудовано винокурний завод. Продовжували розвиватися ремесла. Найбільшу групу ремісників (66 чоловік) становили гончарі, деревообробники і чоботарі. Були тут також ковалі і бондари. 56 селян займалися перевезенням у сусідні повіти та губернії гончарної продукції і продажем її. Однак більшість ремісників не могла прожити тільки з ремесла і тому остаточно не відривалася від сільськогосподарського виробництва. Розширювалися розробки покладів глини, яка мала високу цінність. Виготовлений з неї посуд був стійким щодо різких змін температури. Глину купували промисловці і везли вгору Дніпром до Могильовської губернії, де продавали кахельним заводам. З дальшим розвитком товарного виробництва, а також відкриттям у 1861 році брукованого шляху Петербург—Київ, що проходив через Ріпки, пожвавилися товарні відносини. Важливу роль відігравали ярмарки, які відбувалися тричі на рік.
Становище робітників і селян-кустарів було дуже тяжким. Селяни-кустарі працювали в жахливих умовах. Гончарі, як правило, не мали для роботи окремого приміщення, внаслідок чого вони та їх сім’ї часто хворіли на туберкульоз. Від цієї хвороби та болотної пропасниці в селі щороку на тисячу чоловік населення гинуло 37 і більше чоловік.
Безземелля й малоземелля, жорстокий визиск і політичне безправ’я породжували серед трудящих гостре незадоволення існуючим ладом. Велике обурення у робітників і селян Ріпок викликала звістка про криваві події в Петербурзі 9 січня 1905 року. Доведені до відчаю експлуатацією, вони почали громити крамниці багатіїв. Навесні і влітку в селі відбулися демонстрації. їх учасники несли червоні прапори і виголошували лозунги: «Геть самодержавство! Хай живе політична свобода!». Демонстранти засуджували сваволю царизму, підтримували революційні виступи робітників Петербурга та інших міст. У серпні на околиці Ріпок відбувся мітинг селян, який також пройшов під лозунгами «Геть самодержавство!», «Хай живе політична свобода!». 26 жовтня спалахнуло заворушення, на чолі якого став батрак М. І. Кедровський. Повсталі селяни захопили садибу поміщиці Єнько, відібрали у неї хліб та худобу і розподілили між бідняками, а будівлі підпалили. Селяни розгромили також один з маєтків-поміщика Бакуринського.
Для придушення заворушення в Ріпки було введено каральний загін, який жорстоко розправився з непокірними. Керівника повстання М. І. Кедровського було засуджено до 20 років каторги, 10 селян — на різні строки ув’язнення і каторжних робіт. Проте жорстокі репресії не залякали трудящих. Вони не припинили боротьбу за свої права. Щоб придушити революційний рух, губернатор надіслав у село новий військовий загін.
Столипінська аграрна реформа привела до дальшого поглиблення класового розшарування селянства. В 1912 році понад 60 проц. селянських дворів Ріпок були бідняцькими. Не маючи достатньої кількості землі і засобів для її обробітку, такі селяни не могли прожити з власного господарства і змушені були йти в найми. Кількість середняцьких господарств зменшилася з 35 до 25 проц. В той же час 15 заможних господарств, які становили 3,3 проц., переселилися на «відруби» і створили куркульські хутори. Велику роль у згуртуванні робітників і селян на боротьбу з самодержавством відіграла заснована В. І. Леніним щоденна більшовицька газета «Правда». Її номери надходили і в Ріпки.
Трудящі Ріпок не одержували потрібної медичної допомоги, часті були епідемії. Лікарня, відкрита на благодійні кошти, обслуговувала населення всієї волості. Лише 1860 року в селі почало працювати однокласне народне училище. З початку XX ст. діяла трикласна земська школа. Однак через злидні переважна більшість селян не могла навчати своїх дітей.
Згубно вплинула на становище селян перша світова імперіалістична війна. Майже половину чоловіків погнали на фронт. Селянські господарства розорялися реквізиціями хліба, коней та возів для потреб царської армії, внаслідок чого у 1916 році недосівання полів озимини становило майже 30 проц. Бідняцькі і середняцькі родини злидарювали. Серед трудящих наростало обурення антинародною політикою царизму.
Після Лютневої революції і повалення царизму трудящі Ріпок швидко зрозуміли, що Тимчасовий уряд захищає інтереси буржуазії і поміщиків. їх споконвічного гнобителя і експлуататора Бакуринського було призначено губернським комісаром. З початком весни цей поміщик та його прикажчики примусили наймитів знову гнути на них спину. Переконавшись, що Тимчасовий уряд не збирається вирішити питання про землю, селяни Ріпок і навколишніх сіл на початку жовтня 1917 року явочним порядком відібрали поміщицькі і монастирські ліси, а надісланий сюди з Чернігова військовий загін обеззброїли. Поміщика Вербицького, який намагався заарештувати революційно настроєних селян, було вбито.
З великою радістю зустріли трудящі Ріпок звістку про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді. В селі відбулися демонстрації та мітинги, на яких трудящі селяни вітали перший Радянський уряд на чолі з В. І. Леніним і схвалювали декрети про мир і землю, прийняті II Всеросійським з’їздом Рад. У січні 1918 року тут було встановлено Радянську владу. Почали діяти волосний ревком на чолі з батраком Т. Дмитренком і земельний комітет на чолі з Б. І. Полевиком. Органи Радянської влади проводили в життя ленінський Декрет про землю, взяли на облік землю поміщиків і куркулів-та розгорнули підготовку до -наділення нею безземельних і малоземельних селян.
У середині березня в Ріпки вдерлися німецькі загарбники, закликані на Україну контрреволюційною Центральною радою. Окупанти та їх прибічники — українські буржуазні націоналісти — відновили старі порядки і жорстоким терором намагалися залякати населення. Проте бідняки Ріпок та навколишніх сіл створили партизанський загін. Партизани знищували ворожі транспорта, руйнували комунікації, по яких пересувалися ворожі колони.
У другій половині січня 1919 року Ріпки визволили частини Червоної Армії. Ріпкинський партизанський загін влився до Богунського полку і продовжував бити ворога. У селі відновилася Радянська влада. Почав роботу волосний ревком на чолі з селянином-наймитом М. П. Лузьком. Наприкінці листопада створили волвиконком, головою якого обрали С. А. Хвоста. Розгорнулося радянське будівництво. Органи Радянської влади завершили розподіл поміщицької землі між безземельними й малоземельними селянами. В цей час від рук класових ворогів загинув М. П. Лузько.
Влітку 1919 року над Країною Рад нависла нова небезпека — почав наступ ставленик Антанти Денікін. Після захоплення ним Чернігова в Ріпках було створено волосний ревком на чолі з Д. С. Ющенком. Червона Армія мужньо боролася з ворогом і 14 жовтня 1919 року зупинила його за 18 км на південь від села на рубежі Десни. У цій напруженій обстановці перед волосним ревкомом постало важливе завдання — забезпечити безперебійний рух на шосейному шляху Гомель— Чернігів. Вміло організувавши охорону шляху від банд, він успішно справився з цим завданням. У грудні 1919 року в Ріпках було засновано партійний осередок, який очолив С. А. Хвост. Партійний осередок згуртував навколо себе сільських активістів і наполегливо впроваджував у життя настанови партії. На початку 1920′ року обрали волвиконком, а в липні почав діяти комнезам на чолі з І. М. Богданом. Волвиконком і комнезам виділяли насіння для селян, надсилали хліб голодуючим робітникам Москви і Петрограда. Почалися відбудовчі роботи. Цього року стали до ладу маслоробний цех і крупорушка.
Після нападу буржуазно-поміщицької Польщі на Радянську країну над Ріпками нависла загроза ворожого вторгнення. Водночас в районі села активізувала свої дії куркульсько-націоналістична банда, яка тероризувала населення. І після вигнання польських інтервентів становище в Ріпках та волості лишалося напруженим. Під час наскоку на село 16 лютого 1921 року бандити знищили 80 радянських громадян, у т. ч. багато жінок, дітей і стариків. Партійний осередок організував боротьбу з бандою. На допомогу трудящим прийшли підрозділи Червоної Армії і чекісти, які в 1922 році ліквідували банду. У боротьбі з бандитизмом полягли Д. С. Ющенко, члени волосного виконкому П. Шевченко та І. О. Балабаш. У роки громадянської війни склалася дружба між трудящими Ріпок і білоруського села Лоєва, які спільно відстоювали завоювання Жовтня.
Після закінчення громадянської війни партійний осередок спрямував зусилля трудящих на відбудову господарства. Створений з його ініціативи посівний комітет забезпечив бідніших селян насінням, що дозволило в 1922 році розширити посівні площі на третину і зібрати непоганий врожай. Став до ладу паровий млин, створили лісвицтво. Трудящі Ріпок активно включилися у рух за об’єднання радянських республік. У червні 1922 року учасники волосного з’їзду комнезамів гаряче висловилися за утворення СРСР. У 1923 році було створено комсомольську організацію. Партійна організація націлювала селян на розвиток кооперативного руху. Навесні 1925 року тут виник городницько-овочівницький кооператив, який очолила комуніст В. І. Лаптієнко. Держава надала в розпорядження членів кооперативу інвентар. З 1923 року село стало центром району.
Багато уваги у відбудовний період приділялося розвитку охорони здоров’я, освіти і культури. На кінець цього періоду в Ріпках розширилася лікарня, яка мала 12 ліжок. Відкрили також медамбулаторію. Медичну допомогу подавали лікар і 2 фельдшери. Важливим завданням була ліквідація тяжкої спадщини царизму — культурної відсталості. В селі працювала початкова школа, в якій навчалося 193 учні. Розгорнулася робота для ліквідації неписьменності серед дорослих. У школі лікнепу в 1923 році опановували грамоту 70 селян. Справжнім осередком культури став сельбуд, де читалися лекції на різні теми і ставилися спектаклі. Діяла бібліотека, книжковий фонд якої становив 1216 примірників.
Зростала активність селян Ріпок, які дедалі більше усвідомлювали необхідність колективного господарювання. На початку 1926 року у селі виник ТСОЗ. З ініціативи комуністів і комсомольців у грудні 1928 року тут створили колгосп і назвали його ім’ям В. І. Леніна. Наступного року комуністи артілі об’єдналися в партійну організацію, яку очолив колишній батрак Я. П. Пилипенко. Куркулі чинили шалений опір здійсненню колективізації, залякували селян і загрожували радянським активістам. Щоб зірвати перший вихід в поле, куркулі підпалили колгоспну конюшню і прибудований до неї навіс для сільськогосподарських знарядь. Вогонь знищив 19 коней і весь реманент — плуги, борони, вози, збрую. В боротьбі з класовим ворогом зміцнювалася партійна організація, тісніше згуртовувалися навколо неї колгоспники. На допомогу їм прийшли держава і робітники Чернігівського паровозного депо. Держава надала кредити, на які колгосп придбав плуги і реманент, а робітники спорудили нову конюшню і корівник. Перша колгоспна посівна була проведена своєчасно.
В березні 1931 року в Ріпках створили другий колгосп—«Червоний маяк», а в квітні 1933 року третій — ім. Шевченка. В березні 1933 року колгосп ім. 1 Травня організували в с. Глиненці. Було завершено суцільну колективізацію. Велику допомогу дальшому розвитку колгоспного руху подав голова ВУЦВКу Г. І. Петровський, який наприкінці березня 1933 року побував у Ріпках і селах району, зустрічався з колгоспниками. Г. І. Петровський виступив з промовою на мітингу в Ріпках, в якій зупинився на шляхах дальшого розвитку колгоспного виробництва. Важливу роль у зміцненні колгоспів відіграло створення в селі 1932 року МТС. Одним з перших трактористів став передовик колгоспу ім. Леніна комсомолець І. Дмитренко, який вже в 1937 році довів виробіток на трактор до 700 га умовної оранки — рекордний на той час показник. Наслідуючи приклад знатної трактористки країни П. Ангеліної, за кермо трактора сіли дівчата. У 1935 році цією професією оволоділа І. П. Гарус, яка незабаром стала стахановкою і щороку перевиконувала виробничі завдання.
Рік у рік зміцнювалися колгоспи. Вони стали збирати по 14—15 цнт зернових з гектара, що було значним досягненням. Слава про успіхи трудівників вийшла за межі села і району. Ланка X. М. Ткаченко з колгоспу ім. Леніна вирощувала по 300 цнт картоплі з гектара, за що ланкова в 1939 році стала учасницею Всесоюзної сільськогосподарської виставки в Москві. Колгоспники з честю виконали план другої п’ятирічки.
Прокладення в 1929 році залізниці Чернігів—Гомель, що пройшла поблизу Ріпок, сприяло економічному розвитку села. В 1931 році тут спорудили хлібоприймальний пункт. Збільшився обсяг лісорозробок лісництва. Зросло виробництво торфу на Замглайському болоті, де виникло торфопідприємство і населений пункт Замглай. У 1941 році потужність торфопідприємства перевищила 6 тис. тонн торфу на рік, який ішов на місцеві потреби і за межі району. В 1932 році на базі маслоробного цеху почав діяти маслозавод.
Володимир
| #
І таку більшовицьку хрінотінь ви продовжуєте публікувати на своїх шпальтах в Інтернеті??! Районна та селищна ради й чиновники усіх рангів і мастей, куди ви, блін, дивитеся? Чи вам повилазило, хробацтво байдуже?! Ганьба!!! Щоб ви, собаки сучі, повиздихали б або ж вам, принаймні, заціпіло!!!
Reply