Погорільці, Семенівський район, Чернігівська область
Погорільці — село, центр сільської Ради, розташоване на річці Ревні (притока Снові) за 20 км від районного центру та за 24 км від залізничної станції Семіонівка. Населення — 1998 чоловік. Сільраді підпорядковані населені пункти Березовий Гай, Ганнівка, Глухівщина, Лосівка, Тополівка, Девасичі і Трудове.
Погорільці виникли наприкінці XVII — на початку XVIII століття.
Перша письмова згадка про населений пункт зустрічається в гетьманському універсалі 1704 року — про дозвіл Скабичевському поставити гуту між Погорільцями та Жадовим.
Під час Північної війни Погорільці були ареною боїв між військами шведського генерала Левенгаупта і російською армією під командуванням Меншикова. Жителі села підтримували продуктами мешканців сусіднього села Городка, яке спалили шведи і звідки частина потерпілих селян перейшла жити до Погорільців. У 1736 році в селі налічувалося 59 дворів; були дрібні кустарні підприємства: склозавод, три водяні млини, рудня, що працювала на привозній сировині.
З 1750 року Погорільці одержав у володіння гетьман К. Г. Розумовський. За даними 1761 року тут було 69 дворів підданих. Після видання в 1783 році Катериною II указу про закріпачення українських селян жителі Погорільців стали власністю поміщика. Кріпаки сплачували подушне, церковну десятину, відбували панщину, яка спочатку становила два дні на тиждень, а з кінця XVIII ст., коли володарем маєтку став О. Перовський, збільшилася до 3—4 днів. Піщані погорільські землі давали низькі врожаї. За даними 1850 року з 230 дворів, де проживало 1172 чоловіка, лише 49 сім’ям вистачало свого хліба до нового врожаю. Коней не мали 63 двори, корів — 70. Відбуваючи панщину, кріпаки працювали також на склозаводі та на заводі по виготовленню поташу, що належали поміщикові. Вдома селяни виготовляли решета, дерев’яний посуд, виробляли конопляну олію. Все це йшло на продаж. З 1834 року ярмарки відбувалися в Погорільцях двічі на рік.
Під час Вітчизняної війни 1812 року жителі Погорільців служили у піхотних та кавалерійських полках Чернігівського ополчення. Для потреб армії з села були відправлені воли, коні, підводи з візниками. До військового складу в Сосницю надходив також хліб, що випікали жителі сіл. Напередодні реформи 1861 року в Погорільцях проживало 1135 кріпаків і 91 дрібномаєтний дворянин. За уставною грамотою вищий земельний наділ становив 6 десятин на ревізьку душу. За кожну десятину вчорашні кріпаки тут мали сплачувати по 1 крб. 60 коп. та відробляти по 14 днів на поміщика. Кращі поля й ліси лишилися за поміщиком, якому за даними 1862 року належало 5364 десятини землі. Селяни одержали найгірші землі, розташовані далеко від села і добиратися туди доводилося через графські володіння. До того ж вони були позбавлені права користуватися лісом та випасами. Управитель маєтку запровадив жорстоку систему штрафів. 27 листопада 1864 року 60 селян подали на нього скаргу володареві Погорільців. В ній, зокрема, йшлося про те, що за самовільну порубку у графському лісі з жителів села беруть штраф по 20 крб. за кожний сучок, по 7 крб. за кожну їхню спійману в лісі свиню.
1872 року в селі налічувалося 345 дворів, 108 з них не мали корів. За даними 1883 року в Погорільцях всі чорноземні грунти — 460 десятин — належали панській економії. Решта була піщаною й супіщаною. Новий господар розводив овець, збудував вівчарню. Малоземельні та безтяглові селяни не могли забезпечити собі прожиток і наймалися на роботу до поміщицької економії. Розраховувався з наймитами його управитель, який штрафував їх за найменші провини. Частина збіднілих селян виробляла на продаж дерев’яний посуд, візки, але, не маючи коней, змушена була або продавати вироби за безцінь на місці, або просити підводу в економії чи у куркулів. А вивозити вироби на ярмарок у Сосницю було дуже важко. Село оточували низини й болота, весною та восени по три тижні на дорозі стояла вода. У 80-х роках в селі працював лише один фельдшер. Жителів переслідували епідемічні захворювання. Так, у 1881 і 1882 роках у Погорільцях лютував черевний тиф. Постало питання про створення в селі медичного пункту, але відкрили його лише в 1904 році. Обслуговували пункт лікар і фельдшер. Майже всі селяни лишалися неписьменними. У 1869 році на тисячу чоловік було 10 письменних. Всього у Погорільцях в цей час проживало 1987 чоловік. Початкову чотирикласну земську школу відкрили тільки у 90-х роках. Розрахована вона була на 140 учнів, але вступало до неї вдвоє менше, а закінчували навчання одиниці. Селянські діти не мали змоги вчитися: не було одягу і взуття, змалку доводилося їм працювати. Про це красномовно свідчить лист селянської дівчинки Марії Ребик, вміщений у журналі «Нива». Вона розповідала читачам, що живе вдвох з матір’ю, батько помер. Мати хоче, щоб донька вчилась, але грошей на книжки нема. Довелося звернутися до читачів журналу з проханням надіслати потрібні книжки.
З пореформеним селом пов’язані імена багатьох діячів літератури та мистецтва. Тут минали дитячі роки російського письменника О. К. Толстого (1817—1875). Майже кожного літа він приїздив до Погорільців. «Я вважаю Україну своєю справжньою Батьківщиною»,— писав О. К. Толстой в автобіографії. Тут він приймав поетів — Олександра, Володимира та Олексія Жемчужникових, своїх двоюрідних братів, які разом виступали в пресі під псевдонімом Козьма Прутков. Маєток О. К. Толстого успадкував Л. М. Жемчужников (1828—1912) — відомий український та російський художник-реаліст. У 1852—1856 рр. він проживав у Погорільцях, а потім приїжджав сюди влітку. У нього гостювали російські художники брати Володимир, Костянтин і Микола Маковські. В. Є. Маковський часто відвідував ярмарки у Погорільцях та Семенівці, яким художник присвятив картину «Ярмарок на Україні».
Напередодні революції 1905—1907 рр. в селі було 548 селянських дворів, які мали 2640 десятин землі. Поміщикові належало 36 тис. десятин. Він лише в Погорільцях мав 3 тис. га землі, тобто більш, ніж всі погорільські селяни. В цей час до села приїздили з Батурина й Конотопа соціал-демократи, які вели тут революційну агітацію. їм допомагали жителі села А. В. Нижник та інші, які розповсюджували серед населення нелегальну літературу. Тоді ж було створено революційну групу, до якої увійшло 30 селян. Члени цієї групи збиралися на таємні сходки в лісі, де читали революційні книжки, складали листівки, які закликали до боротьби проти поміщицького гніту.
Наляканий активністю селян, управитель викликав у село драгунський загін з 10 солдатів, які 22 грудня 1905 року заарештували А. В. Нижника. Тоді коваль А. А. Фесюра здійняв тривогу. Населення кинулось до маєтку, вимагаючи звільнити А. Нижника. Відмова станового пристава була сигналом до повстання. З вигуками «Геть царя й поміщиків!», «Землю — селянам!» тисячний натовп попрямував до воріт маєтку. Драгуни почали стріляти. Кількох повстанців було поранено. Тоді селяни увірвалися на поміщицьке подвір’я, знищуючи будівлі і майно, підпалили будинок поміщика. Становий пристав з солдатами та родиною управителя ледве втекли з села1. У донесенні губернатору говорилось, що селяни були озброєні рушницями, револьверами, сокирами й кілками.
Після цього повстанці спалили комору з хлібом і корівник на хуторі Ганнівці, дім поміщика Михневича в Тополівці та його гуральню на хуторі Глухівщині. 23 грудня 1905 року до Погорільців прибув каральний загін у складі 40 драгунів на чолі з приставом. Під’їхавши до села, карателі відкрили стрілянину: чотирьох чоловік було вбито, багатьох поранено. Наїзди драгунів повторювались щоденно, а 1 січня 1906 року в село прибула сотня козаків, які протягом місяця жорстоко розправлялися з селянами. Близько 100 чоловік було заарештовано і відправлено до Сосниці. Вісьмох з них засуджено на 15—20 років каторги. Близько двадцяти учасників виступу засудили від 1 до 3 років і відправили в арештантські роти за межі губернії.
Перша світова імперіалістична війна призвела до ще більшого погіршання становища селян. Чоловіки були мобілізовані на фронт. Не вистачало робочих рук. Бідняцькі господарства зовсім занепали. Урожайність жита перед війною та під час війни не перевищувала 36 пудів з десятини. А тим часом куркулі, що багатіли за рахунок розорених селян, в своїх руках зосередили понад 500 га найродючішої землі.
Після Лютневої революції 1917 року до села поверталися колишні фронтовики і селяни, що відбували заслання за участь у першій російській революції. Ю. Г. Кльова, Г. У. Комісаренко згуртовували навколо себе людей. Після звістки про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції в Росії селяни в січні 1918 року проголосили Радянську владу. Був створений ревком, який розгорнув роботу по розподілу поміщицької землі. З наближенням австро-німецьких військ на заклик М. О. Щорса в Червону Армію пішли селяни І. Д. Бурмаков, І. С. Приходько, У. Л. Панченко, Д. Т. Гучок та інші.
В середині березня 1918 року село окупували кайзерівські війська, разом з якими повернулися і поміщики. Вони почали відроджувати старі порядки. Багато лиха зазнали селяни від петлюрівських головорізів. 18 грудня цього ж року 4-й Ніжинський Радянський полк 1-ї Української Радянської дивізії, що підійшов з боку Семенівки, визволив Погорільці від петлюрівців. У січні 1919 року відновив свою роботу волосний революційний комітет, було створено партосередок з 5 чоловік. Очолив його Я. П. Захарченко, пізніше — С. М. Біда. В березні відбувся волосний з’їзд Рад, на якому було обрано волвиконком (голова К. Г. Карпенко)3. Зважаючи на бідні піщані та лісові землі, 2-й з’їзд волосних Рад 25 травня 1919 року нормою наділу для погорільських селян затвердив 13 десятин на сім’ю. Це була найбільша норма наділу в усьому повіті.
Під час боротьби проти денікінців жителі села постачали Червоній Армії продовольство, одяг, надавали допомогу сім’ям червоноармійців. На загальних зборах селян, що в той час відбулися, жителі Погорільців одноголосно ухвалили резолюцію — захищати Радянську владу «до останньої краплі крові».
Зростала громадська активність населення. У липні 1920 року в Погорільцях створюється волосний (голова С. М. Чечило) та сільський (голова X. В. Радченко) комнезами. КНС став ініціатором виникнення 28 березня 1923 року першої сільськогосподарської артілі ім. Тараса Шевченка. Головою її одностайно обрали бідняка П. Кудіна. Артіль об’єднувала 6 господарств з 33 чоловік, мала 77 десятин землі. На другий рік через кооперацію вона придбала 2 молотарки, 2 косарки та інші машини.
Велику увагу приділяли партійний осередок і волвиконком справі налагодження культурного життя села. Почали працювати медична амбулаторія яку обслуговували лікар та акушер, і аптека, 4-класна школа, в якій 5 вчителів навчали 305 учнів. На початку 1924 року в селі було створено гуртки лікнепу, які працювали при школі.
1925 року при активній участі комсомольців села розпочав свою роботу сельбуд. Комсомольський осередок був утворений в 1924 році, секретарем його обраний І. Ф. Шарабура. На 15 січня 1925 року в ньому налічувалося 27 чоловік. При сельбуді працювали гуртки художньої самодіяльності. Тільки в одну драматичну секцію записалося 37 чоловік. За рік було показано 3 вистави, проведено кілька концертів.
З ініціативи комуністів, комсомольців і членів комнезаму у лютому 1930 року була створена комуна ім. Т. Г. Шевченка, яка об’єднувала 72 господарства і 220 чоловік. Вже 22 грудня в ній налічувалося 104 господарства з 306 комунарами, серед них 145 були члени КНС, 24 комуністи, 18 комсомольців. Комуна мала 500 га орної землі та 100 га сінокосів.
Перехід селян на колективний шлях господарювання здійснювався в умовах гострої класової боротьби. Куркулі виступали проти новоствореної комуни, погрожуючи розправою сільським активістам, побили землевпорядника. Партійна організація разом з сільрадою вжили рішучих заходів проти них. 13 квітня 1930 року були скликані загальні сільські збори, на яких селяни одностайно засудили ворожі дії куркулів. В березні 1932 року комуну було перетворено в колгосп ім. Шевченка, який об’єднував 231 господарство. На 12 лютого 1934 року до колгоспу вступило 64,4 проц. населення. До кінця року в селі утворилося ще два колгоспи — «Вірний шлях» та ім. Петровського. Рік у рік зміцнювали свою економіку артілі села, чому всіляко сприяла наполеглива праця колгоспників. У 1936 році ланковий з колгоспу ім. Т. Г. Шевченка П. Михеєнко одержав урожай південної коноплі-соломки по 106 цнт з га. Між орачами бригади Я. Євмененка з артілі «Вірний шлях» розгорнулося соціалістичне змагання. Колгоспники виорювали 0,80 га замість 0,50 га за нормою. По-стахановському працювали тваринники. Свинарка колгоспу ім. Т. Г. Шевченка І. Євмененко у 1936 році одержала по 20 поросят від свиноматки.