Бобровиця, Бобровицький район, Чернігівська область (продовження)
Мирний перепочинок тривав недовго. У вересні 1919 року денікінці захопили містечко. Близько трьох місяців вони грабували населения, жорстоко розправлялися з активістами. Багато жителів влилося в партизанські загони, які особливо активно діяли на залізниці, що проходила поблизу Бобровиці. Партизани часто пускали під укіс ешелони, тому ворог міг просуватися залізницею лише вдень у супроводі бронепоїздів. 2 грудня 1919 року 44-а Радянська дивізія визволила містечко від білогвардійців. 7 грудня на загальних зборах жителі Бобровиці, Лукашівки та навколишніх сіл обрали волосний ревком з десяти осіб. Головою став Ю. І. Федоровський, його заступником — С. К. Макаренко. Ревком приступив до відновлення Радянської влади у волості. Була створена робітничо-селянська міліція. Партійний осередок цукрового заводу, який налічував тоді 7 чоловік, здійснював контроль над виробництвом. Комуністи вели політико-виховну роботу як серед робітників заводу, так і серед населення містечка.
Під час наступу польських інтервентів у травні—червні 1920 року Бобровиця опинилась у прифронтовій смузі. В містечку були розквартировані частини 12-ї армії Південно-Західного фронту. На станції стояв бронепоїзд. Ревком вживав термінових заходів для зміцнення тилу й організації допомоги Червоній Армії. У селах волості проведено мобілізацію і направлено бійців на фронт проти польських загарбників. Одночасно ревком приділяв увагу налагодженню мирного життя. Було подано матеріальну допомогу сім’ям червоноармійців, відкрито дитячий будинок для дітей-сиріт, їдальню, відремонтовано школи тощо.
Після закінчення громадянської війни партосередок, Рада робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, якій волревком передав всю владу, і комітет незаможних селян, створений у жовтні 1920 року, мобілізували зусилля трудящих на відбудову народного господарства. Цукровий завод був націоналізований, а управління ним перейшло до робітничої Ради праці. У другій половині 1920 року стали до ладу паровий млин, кустарна майстерня обробки шкір, олійниця, кузня, слюсарна майстерня, вітряки та водяні млини. В 1921 році на базі поміщицької економії створено бурякорадгосп ім. Дзержинського. З кожним роком зростала площа посівів зернових культур та цукрових буряків.
У відповідь на звернення В. І. Леніна до українського селянства допомогти голодуючим Поволжя і степових губерній України, які потерпіли від недороду, трудящі Бобровиці й волості розгорнули збір продуктів і коштів. Тільки в 1921 році вони здали понад тисячу пудів хліба. Того ж року в Бобровицю прибув ешелон з чуваськими дітьми. Українські жінки містечка і навколишніх сіл замінили їм матерів.
На кінець відбудовного періоду в Бобровиці, крім цукрового заводу, було 28 невеликих приватних підприємств, 45 крамниць. Колективи підприємств були нечисленні. Так, на цукровому заводі працювало 365 робітників, на паровому млині — 3, в кузні — 4, слюсарній майстерні — 50, в олійниці — 20. Волвиконком велику увагу приділяв розвитку народної освіти. В містечку було три школи, в яких навчалося 609 дітей і працювало 23 вчителі, сільськогосподарський технікум, створений 1920 року на базі нижчого сільськогосподарського училища. Для ліквідації неписьменності відкрито дві школи лікнепу. 1923 року почав діяти сель-буд ім. Першого травня, при цукровому заводі та млині були червоні кутки.
Активну участь у громадському й політичному житті брала молодь. Перший комсомольський осередок виник на цукровому заводі на початку 1921 року. Комсомольці працювали в гуртках і школах лікнепу, допомагали в роботі гуртків художньої самодіяльності. За безпосередньою участю їх при райсельбуді створено бібліотеку, що налічувала 804 примірники книжок. Друга бібліотека, переважно з технічної літератури, що мала до 3 тис. томів, була при цукровому заводі.
В 1923 році у зв’язку з проведенням адміністративно-територіальної реформи Бобровицю віднесено до категорії селищ міського типу. Тоді ж вона стала районним центром Ніжинського округу. В той час тут налічувалося 5487 чоловік населення.
Смерть В. І. Леніна викликала невимовну скорботу в радянських людей. У селищі відбулися траурні мітинги. 24 серпня 1924 року на подвір’ї цукрового заводу урочисто відкрито пам’ятник В. І. Леніну. За час ленінського призову в партію вступило 12 робітників, серед них три жінки. Партосередки були створені при державному млині, майстернях, залізничній станції, сільськогосподарському технікумі, райвиконкомі та райсельбуді. Зросла й комсомольська організація. Якщо на початку 1924 року вона об’єднувала 37 юнаків і дівчат, то восени того ж року — вже 215.
Протягом 1926—1941 рр. відбулися великі зрушення в економіці, культурному та громадському житті Бобровиці. Вже 1927 року цукровий завод щодоби виробляв 500 цнт цукру. При млині відкрито олійницю та допоміжні цехи для переробки круп’яних культур. У 1927 році збудовано цегельний та маслоробний заводи.
Поступово на новий, соціалістичний шлях розвитку ставало сільське господарство. За ініціативою КНС у селищі 1926 року створено сільськогосподарське бурякове товариство, 1929 року — кредитне і ТСОЗ. У травні 1929 року організовано колгосп, якому дали назву «Комунар». Він об’єднував 13 сімей. Першим головою обрали І. О. Кошарного. Восени того ж року створено ще дві артілі, в яких об’єдналася переважна більшість господарств хліборобів. Першими вступили до колгоспів комнезамівці.
Незважаючи на труднощі (не вистачало тягла, не було досвіду колективного господарювання тощо), артілі рік у рік міцніли. Зростали врожаї зернових культур і цукрових буряків, збільшувались доходи колгоспів. Значних успіхів досягло тваринництво. Так, напередодні Великої Вітчизняної війни в колгоспі ім. Ворошилова налічувалося 200 голів великої рогатої худоби, 400 свиней, 200 коней і 300 овець. Міцна матеріальна база господарства дала можливість добре оплатити працю колгоспників. На один людино-день кожен колгоспник одержував по 2,1 кг хліба.
1,5 крб. грошима, а також овочі, фрукти, мед, сіно, солому тощо. Значних успіхів досягли й дві інші артілі селища. Організаційно-господарському зміцненню колгоспів сприяло створення у 1931 році Бобровицької машинно-тракторної станції, що мала 29 тракторів та іншу техніку. В 1940 році в МТС було вже 64 трактори й 21 комбайн. Досить значним на той час господарством став Бобровицький бурякорадгосп. Тут працювало 288 робітників. Господарство мало 19 тракторів і 183 голови робочої худоби.
Серед робітників цукрового заводу, радгоспу, млина та інших підприємств значного поширення набув стахановський рух, ініціаторами його стали робітники цукрозаводу брати Бойняки — Гнат, Микола та Григорій, які за зміну виконували півтори-дві норми.
Партійна організація і селищна Рада велику увагу приділяли залученню жінок до громадсько-політичної діяльності. Серед колгоспниць та робітниць бурякорадгоспу розгорнувся рух п’ятисотенниць. Першими стахановками стали жінки О. Голубко, Д. Макаренко. Далеко за межами Бобровиці було відоме ім’я п’ятисотенниці М. Подольської. Наслідуючи приклад П. Ангеліної, за кермо трактора сіли дівчата. Першою трактористкою в Бобровиці стала Ф. Шиян.
Відбулися значні зміни і в житті трудящих. У квартирах появилися радіо, електрика, нові красиві меблі. В центрі уваги селищної Ради стояли питання благоустрою, добробуту, охорони здоров’я. У Бобровиці працювали лікарня, поліклініка й пологовий будинок. Хворих обслуговували 15 чоловік медперсоналу. Досягнуто успіхів у розвитку освіти й культури. Діти шкільного віку були охоплені навчанням, повністю ліквідовано неписьменність. У 1940 році в селищі працювали середня й дві семирічні школи, в яких налічувалося 780 учнів і 49 учителів. У серпні 1935 року відкрито перший звуковий кінотеатр. У середині 20-х років виник місцевий робітничо-селянський’ театр, який потім об’єднався з колективом українського драматичного театру, що мандрував по Україні.
1940 року відкрито будинок культури.
З гнівом і обуренням зустріли трудящі Бобровиці повідомлення про віроломний напад фашистських орд на радянську землю.
Партійні організації і селищна Рада підпорядкували всю свою роботу боротьбі з окупантами.
Понад дві тисячі жителів влилися до лав Червоної Армії. Доросле населення, що залишилося в селищі, вийшло на спорудження оборонних укріплень. Коли гітлерівці ступили на землі Чернігівщини, у глиб країни було евакуйовано сім’ї партійного й радянського активу, а також худобу, техніку МТС, частину заводського устаткування.
15 вересня 1941 року фашисти окупували Бобровищо і почали встановлювати «новий порядок». Вони вчинили жорстоку розправу над радянськими людьми. В гестапівських катівнях загинуло 418 мирних жителів, переважна частина яких були жінки-активістки, комуністи, комсомольці. 26 юнаків і дівчат гітлерівці вивезли до Німеччини на каторжні роботи.
Незважаючи на арешти, тортури, розстріли, трудящі Бобровиці не скорилися ворогові. З невеликих груп комуністів, які були залишені Бобровицьким і Носівським райкомами партії для підпільної роботи в тилу ворога, виросло партизанське з’єднання «За Батьківщину» під командуванням М. І. Стратілата та І. М. Бовкуна. Багато жителів Бобровиці й навколишніх сіл влилися в партизанські загони. Народні месники пускали під укіс ворожі ешелони, перешкоджали загарбникам вивозити хліб, худобу. Так, на початку 1943 року партизани під командуванням О. Шеверьова здійснили сміливий напад на фашистську охорону в Бобровиці і захопили 112 коней, яких окупанти збиралися вивезти до Німеччини. Ці коні стали основою для створення кавалерійського ескадрону в партизанському з’єднанні.
У вересні 1943 року фронт швидко наближався до Бобровицького району. 18 вересня частини 121-ї Рильської стрілецької дивізії Воронезького фронту під командуванням генерал-майора І. І. Ладигіна у взаємодії з партизанами з’єднання «За Батьківщину» визволили селище від гітлерівців. Радянські воїни й народні месники, що загинули в боях за Бобровицю, поховані в чотирьох братських могилах. На постаментах пам’ятників, встановлених на могилах, викарбовані імена визволителів. Серед них росіянин І. В. Астраханцев, білорус В. С. Вальцев, евенк А. С. Єрмолов, молдаванин Р. Т. Ковальчук та інші.
Мужньо билися з окупантами на фронтах і в тилу ворога трудящі Бобровиці. Майже всі вони нагороджені орденами й медалями. Двом уродженцям селища — комісару партизанського загону, що діяв на території Білорусії, О. С. Бичку (посмертно) і військовому розвіднику В. Л. Карнаухову присвоєно звання Героя Радянського Союзу. 1946 року прах О. С. Бичка перевезено з с. Липового Мінської області, де він загинув, у рідне селище й поховано на центральній площі. На могилі 1949 року встановлено пам’ятник. Понад 600 чоловік полягли смертю хоробрих у боях за свободу й незалежність Батьківщини. На їх честь у міському парку в 1972 році споруджено обеліск Слави.
Партійна організація і селищна Рада мобілізували всі сили на допомогу фронту. Жителі здавали у фонд оборони гроші, коштовності та сільськогосподарські продукти. Для підшефного госпіталю вони здали близько 5 тис. штук яєць, сотні кілограмів ягід, 200 літрів молока, багато печеного хліба й десятки кілограмів сала, масла та олії. За ініціативою комуністів проведено збір коштів на побудову танкових колон та літаків. Зокрема, подружжя колгоспники О. В. і А. М. Шелуха передали на побудову танкової колони 50 тис. крб. Увагою й піклуванням були оточені сім’ї фронтовиків та діти-сироти. Протягом 1943—1944 рр. Бобровицький райвідділ соціального забезпечення виділив сім’ям військовослужбовців 1614 тис. крб. разової допомоги, а також 61 цнт зерна, 27 цнт картоплі і 15 250 кг інших продуктів.
Відступаючи, фашисти зруйнували цукровий завод, три школи, пристанційні складські приміщення, вокзал, вальцьовий млин, маслозавод, тваринницькі ферми радгоспу й колгоспів, близько 70 проц. житлових будинків. Визволене селище приступило до загоювання ран, заподіяних тимчасовою окупацією. 1943 року став до ладу маслозавод, 1947 — цегельний. Нове устаткування для них надійшло з Російської Федерації. На підприємствах розгорнулося соціалістичне змагання. На початку 1946 року близько 100 трудівників нагороджено медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.», багатьом вручені грошові премії, грамоти, висловлені подяки.
У відбудові колгоспів велику допомогу надала держава — були виділені кошти, зерно, сільськогосподарський інвентар, коні. Зокрема, колгосп ім. Ворошилова одержав 10 коней. Але тягла не вистачало, і колгоспники обробляли землю власними коровами. Повернулася з евакуації Бобровицька МТС з 9 тракторами, а в 1947 році вона мала вже 29 тракторів. За кермо сіли демобілізовані фронтовики.
Колгоспники працювали не покладаючи рук. Активну участь у відбудові господарства брала молодь. Так, 1946 року комсомольсько-молодіжна ланка М. Ми-ненко на восьми гектарах зібрала по 18 цнт жита, а ланки Г. Томко і Н. Лисенко на шести гектарах виростили по 300 цнт цукрових буряків. У серпні 1946 року Бобровицькій районній комсомольській організації вручено Червоний прапор ЦК ВЛКСМ. За високі врожаї зернових 15 передовиків виробництва нагороджено медалями «За трудову доблесть» і «За трудову відзнаку». На кінець першої післявоєнної п’ятирічки господарства артілей та радгоспу були в основному відбудовані.