Корюківка, Корюківський район, Чернігівська область
Корюківка — місто районного підпорядкування, центр міської Ради й однойменного району, розташоване на березі річки Бречі, за 100 км від Чернігова. Залізнична станція. Населення — 9 800 чоловік. Міській Раді підпорядковані села Гуринівка, Лебіддя, Милейки, Трудовик.
Населений пункт засноване 1657 року переселенцями з Правобережної України, Серед них був козак Омелян Карука, який і «поселив» Каруківку (Корюківку). Перші поселенці жили в землянках серед лісових хащів, займалися рубкою лісу, полюванням і бджільництвом. Поселення розросталося за рахунок селян, які втікали від поміщиків і оселялися підсусідками у козаків. Вони розкорчовували ділянки лісу й обробляли їх. Багато з них були вихідцями з Мени й Тихоновичів, про що свідчать прізвища Менський, Тихоновський, поширені тут.
За адміністративним поділом Корюківка належала до Киселівської сотні Чернігівського полку. 1689 року переяславський полковник Леонтій Полуботок купив тут млин і згодом примусив поселенців сплачувати податки у полковницьку казну. Перехід Корюківки у володіння Полуботка затверджено царською грамотою 22 листопада 1690 року. У 1706 році селом заволодів гетьман І. Мазепа, який ще більше закріпачив селян, увів дводенну панщину на тиждень.
Малородючі супіщані й болотисто-піщані грунти, примітивне знаряддя обробітку землі — все це зумовлювало низькі врожаї — до 20 пудів зерна з десятини. Щоб прогодувати сім’ю, селяни змушені були, крім землеробства, займатися кустарними промислами. Вони виробляли з кори побутові речі та взуття, з деревини — вози, сани, бочки, гонили дьоготь, виготовляли поташ, збуваючи їх у містах Сосниці й Мені. Двічі на рік, влітку та восени, в селі відбувались ярмарки, на яких великим попитом користувалися дерев’яні вироби, дитячі іграшки та інші предмети, майстерно виготовлені місцевими умільцями.
Після зради Мазепи 1708 року Петро І віддав Корюківку у вічне володіння полковнику Павлу Полуботку, який брав активну участь у боях проти Карла XII. Новий господар запровадив на своїх землях осенщину — 7 крб. 4 коп. з двору на рік. Крім того, примушував збирати панське сіно, гатити греблі, працювати на млині й гуральні. Посполиті не мирилися з усе зростаючим гнобленням. Багато їх тікало в ліси, в південні степи й на Запорізьку Січ. Якщо на початку XVIII ст. в Корюківці було 42 двори, то на кінець — кількість їх зменшилася до 30.
З утворенням Малоросійської (1796), а згодом Чернігівської (1802) губерній село входило до складу Александрівської волості Сосницького повіту. Жителі його брали активну участь у Вітчизняній війні 1812 року. Чимало їх пішло в ополчення. Не було такої людини, яка б не давала для потреб російської армії продовольства, грошей або теплих речей.
Після Вітчизняної війни поміщики Полуботки ще більш посилили експлуатацію селян. Одержуючи від кріпаків-кустарів кращі доходи, ніж від кріпаків-землеробів, поміщики перетворювали останніх у ковалів, стельмахів, столярів, бондарів, скуповували ремісників і заселяли ними Корюківку. Великі прибутки поміщикам давала гуральня, яка щорічно виробляла близько 10 тис. відер горілки. Життя кріпаків залишалося тяжким. За офіційною статистикою, у 1840 році лише 106 сімей могли забезпечити себе хлібом до майбутнього врожаю, 402 — голодували.
Зростала кількість безземельного й малоземельного селянства, кустарів-бідняків. Це дало змогу іноземному підприємцю Карлу Рауху в 1858 році побудувати на східній околиці села потужний цукровий завод, де працювало 350 чоловік, майже все доросле населення. Умови праці тут були надзвичайно тяжкими. Робітники працювали весь сезон (3—5 місяців) без вихідних, по 12 годин за зміну. Біля парових машин і котлів доводилося терпіти високу температуру, а у костопальні та на газовій печі дихати шкідливими газами, вугільним пилом. Виснажені фізично, цукровики часто хворіли, а за кожний день хвороби вираховувався дводенний заробіток. Не дарма селян лякали не рекрутством, не Сибіром, а відправкою на цукроварню. І все ж вони, щоб не померти з голоду, йшли на завод.
Не поліпшилося економічне становище селян Корюківки й після реформи 1861 року. На 503 ревізькі душі було виділено 1382 десятини землі, за яку вони мали сплатити викуп — 36 459 крб. 33 коп. В умовах гострої нестачі землі й низької врожайності (збір зерна становив 21—30 пудів з десятини) селяни швидко зубожіли, ставали наймитами. Не допомагав вийти з скрутного становища й дрібний селянський промисел, бо ціни на сировину були високі, а на вироби — низькі. Незважаючи на те, що тут здавна поширювалися різні ремесла, у селі налічувалося лише 4 дрібні кузні й 2 столярні майстерні. Швидкими темпами зростав цукровий завод. У 1871 році на ньому вже працювало 600 робітників і виготовлялося цукру на 5,5 млн. крб. Через п’ять років був збудований рафінадний завод, 1892 року — цегельний, який у рік давав продукції на 3 тис. крб. З розвитком промисловості зростала кількість робітників. У 1896 році їх було 1087 чоловік. На постійну й сезонну роботу сюди прибували заробітчани з Полтавської, Курської, Орловської та інших губерній. Необхідність підвезення сировини для цукрозаводу, віддаленість місць збуту змусили підприємців у 1900 році прокласти залізничну вітку (16 верст) до станції Низківка, якою щорічно вивозилося близько 8 млн. пудів вантажів. Продукція корюківських цукроварів славилася високою якістю, удостоювалася золотих медалей на всеросійській виставці в Москві (1882 р.), губернській — у Чернігові (1900 р.), на всесвітній — у Парижі (1900 р.).
На початку XX ст. цукрові заводи купив капіталіст Бродський. Він інколи відвідував робітничі казарми, про що широко повідомляла буржуазна преса, давав робітникам перед релігійними святами жалюгідну подачку (фунт цукру, пляшку патоки, сотку горілки). Проте гра в лібералізм не могла завуалювати най-жорстокішу експлуатацію. Так, 1904 року середній денний заробіток робітників становив 56 коп. З 12 годин тільки одну він працював на себе. До того ж, заробітна плата зменшувалася систематичними штрафами. Якщо робітник запізнювався на роботу, з нього стягували близько 3 крб. Штрафували не лише за дрібні порушення, а й навіть за невідвідування церкви. Система штрафів поглинала до половини заробітку. За місяць робітник заробляв 5—6 крб., жінки-робітниці й підлітки одержували вдвічі менше. Ніякої охорони праці не існувало. Характеризуючи цукровий синдикат, куди входили й цукрозаводи Корюківки, В. І. Ленін писав, що це монополістичне об’єднання «забезпечувало скандально високі бариші капіталістам, ставило в абсолютно безправне, принижене, забите, рабське становище службовців і робітників».
Проти нестерпних умов праці й життя робітники піднімалися на боротьбу. Ще в 1881 році внаслідок жорстокої експлуатації 400 цукровиків кинули роботу й розійшлися по домівках. З допомогою поліції адміністрація примусила їх повернутися на заводи. Та згодом робітничі виступи стали більш організованими. 6 січня 1898 року на цукрозаводах виник масовий страйк, причиною якого було зменшення і без того низької заробітної плати. Страйк викликав велике занепокоєння губернських властей. Сюди прибули прокурор, судовий слідчий, фабричний інспектор. Та ні погрози, ні залякування не зупинили страйкарів. Підприємці вимушені були
скасувати наказ про зменшення зарплати, ввести вихідні дні. Це був один з перших виступів пролетарів на Чернігівщині, який завершився перемогою.
Відразу після II з’їзду РСДРП в Корюківці в 1903 році на заводах виникає соціал-демократична організація. З 1904 року вона входила до Поліського комітету РСДРП, створеного в Гомелі за рішенням ЦК РСДРП. Соціал-демократи робітники В. І. Стельмах, Н. Д. Авраменко, І. В. Скрипка, В. Ф. Олійник, Є. І. Марущенко та інші розповсюджували революційну літературу: праці В. І. Леніна («Проект програми Російської соціал-демократичної партії», «Боротьба з голодуючими») і листівки, які конспіративно одержували з Петербурга, Гомеля й Сосницк Під час одного з обшуків у соціал-демократів поліція виявила статтю В. І. Леніна «Перший крок». Соціал-демократична організація відігравала керівну роль у розгортанні революційної боротьби в Корюківці в 1905—1907 рр. Після «Кривавої неділі» в Петербурзі соціал-демократи Корюківки дістали гектограф, друкували прокламації та листівки, розповсюджували їх серед робітників, почали озброюватися. 31 березня 1905 року начальник Чернігівського губернського жандармського управління попереджував сосницького справника: «Я маю відомості, що в селі Корюківці дорученого вам повіту організоване якесь злочинне товариство що має за мету влаштувати збройні заколоти та демонстрації з червоними прапорами». Поліція заарештувала робітників В. І. Стельмаха і С. Т. Тихоновського, провела дізнання в справі зберігання й розповсюдження нелегальних видань. У квітні соціал-демократи систематично збирали робітничі сходки, а 1 Травня організували святкову демонстрацію. В червні на цукрових заводах створено страйковий комітет з 9 осіб. До складу його увійшли робітники В. І. Стельмах, Г. Ф. Цейтлін Н. Д. Авраменко, Є. І. Марущенко, І. В. Скрипка. Комітет висунув вимогу про запровадження 8-годинного робочого дня. Під час переговорів з адміністрацією поліція заарештувала комітетників і побила їх. Це викликало такий гнів і обурення страйкарів, такі масові демонстрації, що налякана поліція звільнила членів комітету, а-на заводах ввели 8-годинний робочий день. 8 грудня робітники цукрокомбінату застрайкували знову. За їх прикладом виступили селяни Погорілець, Лосівки, Жадового, Тополівки й Орлівки Сосницького повіту. В лютому 1906 року Корюківська організація РСДРП підготувала й провела новий страйк робітників які висунули не тільки економічні вимоги — збільшення зарплати, забезпечення житлом і паливом, а й політичні — свободу зборів і слова. Ні комендантська година ні 400 козаків, викликаних для забезпечення «порядку», не залякали робітників. Заводи не працювали три дні, й адміністрація змушена була задовольнити частину вимог страйкуючих.
По всьому селу більшовики розповсюджували прокламації РСДРП, які спрямовували робітників і селян на революційну боротьбу. Про революційні настрої селян Корюківки свідчить лист до Державної думи, в якому вони рішуче висловлювали «недовір’я існуючому міністерству» й вимагали прийняття «закону про відчуження» поміщицьких земель. З ініціативи соціал-демократів проводилися спільні збори робітників і селян. Так, 20 квітня 1906 року в лісі відбулася сходка, на якій було присутніх понад ,300 робітників і селян. Організатори її закликали до захоплення поміщицьких земель, розповсюдили прокламації РСДРП. 8 грудня виступи робітників і селян повторилися.
Здібним організатором корюківських пролетарів був робітник В. І. Стельмах. На його квартирі відбувалися засідання організації РСДРП, зберігалася підпільна література. У червні 1905 року під час арешту жандарми виламали йому руки й вибили око. У травні 1906 року за участь у підготовці святкування 1 Травня В. І. Стельмаха знову заарештували і в 1908 році засудили на довічну каторгу. Такий же вирок винесли й Г. А. Марущенку та його дружині — дочці шевця, робітниці цукрозаводу Є. І. Марущенко. На засланні в Архангельську вона продовжувала боротьбу і в 1907 році за допомогою революційно настроєних солдатів втекла до Німеччини. Звідти таємно переправилась у Женеву, з 1913 по 1917 рік перебувала в Парижі, а після перемоги пролетарської революції повернулася на батьківщину і знову віддалася партійній роботі. Стійким революціонером був Н. Д. Авраменко — один з керівників Корюківської соціал-демократичної організації й страйкового руху. На його квартирі зберігалася партійна література. В лютому 1906 року козаки вчинили над ним розправу. Понівечений, прикутий до ліжка, Н. Д. Авраменко до останньої години продовжував керувати більшовиками. Весною 1907 року він помор. Похорон його перетворився на велику робітничу демонстрацію.
У надзвичайно тяжких умовах тривала революційна боротьба в роки реакції. Соціал-демократи І. Є. Білов, брати І. В. Скрипка і Й. В. Скрипка, які уникнули арешту, пішли в підпілля, готувалися до наступних боїв. Вони турбувалися про поповнення рядів революціонерів передовою робітничою молоддю, залучили до організації Д. І. Доропія, Р. А. Мірошниченка, О. П. Менського, передавали їм свій досвід.
Взимку 1910/11 року населення Корюківки голодувало. Умови життя дедалі ставали нестерпнішими. Заводчики знову подовжили робочий день. 15 вересня 1060 робітників оголосили на заводах 24-годинний страйк, вимагаючи збільшення заробітної плати, поліпшення умов праці, права на вільні збори. Поліція відповіла жорстокими репресіями. Найбільш активних страйкарів заарештовано, 40 чоловік звільнено з роботи й включено до «чорних списків». Але адміністрація змушена була збільшити зарплату робітникам. Однак, застосовуючи потогонну систему інтенсифікації праці, цукрозаводчики під час цукроварного сезону 1911/12 року не тільки не зазнали збитків, а й добилися додатково 27 533 крб. прибутку.
Трудове населення довгий час не одержувало медичної допомоги. Тільки 1904 року на цукрових заводах почала діяти лікарня на 25 ліжок. Тут працювали лікар і фельдшер. Тим часом у селі налічувалося 4060 чоловік. Лише в 1880 році в Корюківці заснували однокласне училище,-яке відвідувало близько 140 дітей. Через чотири роки тут створено клас для дорослих, де щорічно навчалося 90 чоловік. 1886 року відкрито церковнопарафіяльну школу. Проте рівень освіти залишався низьким. На 1908 рік кількість учнів в училищі зросла проти 1884 року лише на 26 чоловік. З 1911 року почав діяти приватний кінотеатр. Ні бібліотек, ні клубів не було.
Перша світова війна принесла жителям Корюківки нові злидні, горе. Багато робітників, селян забрали в армію. Більшовики Д. І. Доропій, О. П. Менський, М. І. Мірошниченко, В. Д. Авраменко (брат II. Д. Авраменка) протестували проти мобілізації на фронт робітничої й сільської молоді. Поліція заарештувала більшовицьких агітаторів.
Повалення царизму трудяще населення Корюківки зустріло великою маніфестацією. Відразу з підпілля вийшла більшовицька організація. Повернувся із заслання В. І. Стельмах, з фронту — Д. І. Доропій. Вони розповсюджували серед населення газету «Правда», ленінські «Квітневі тези», закликали трудящих брати владу в свої руки, конфіскувати економії цукрозаводчиків і поміщицькі землі.