Любеч, Ріпкинський район, Чернігівська область
Любеч — селище міського типу, розташоване на лівому березі Дніпра, за 35 км від районного центру і за 28 км від залізничної станції Неданчичі. Населення — 3380 чоловік. Любецькій селищній Раді підпорядковані населені пункти Гірки, Коробки і Кукарі.
Територія сучасного Любеча та місцевість навколо нього уже в давнину була густо заселена. На його околицях та поблизу сіл Коробків і Кукарів виявлено 16 поселень доби неоліту і бронзи і 6 — часів раннього заліза (VIII—III століть до н. е.). Відомі тут також ранньослов’янські поселення: 5 — перших століть н. е. та 4 — сіверянських VIII—IX ст. нашої ери.
Любеч — одне з найдавніших міст УРСР. Він відігравав досить значну роль в історії давньої Русі і неодноразово згадується в літописах. Перша згадка про Любеч датується 882 роком. У літопису розповідається, що князь Олег на шляху з Новгорода до Києва захопив два міста — Смоленськ і Любеч: «…И взя Любець, посади мужь свои». У договорі Олега з греками 907 року серед давньоруських міст названий і Любеч, де «седяху велиции князи, под Олгом суще». З Любечем зв’язаний своїм походженням великий князь київський Володимир Святославич. Його дідом був Малк Любечанин, батько Малуші — матері Володимира та воєводи Добрині, оспіваного в билинах. Деякі дослідники вважають, що Малк Любечанин — це древлянський князь Мал, взятий у полон після придушення княгинею Ольгою повстання древлян. З міста походив і один із засновників Києво-Печерського монастиря, відомий церковний діяч давньої Русі Антоній Печерський (983—1073). В 1016 році князь Ярослав Мудрий розгромив під Любечем війська Святополка Окаянного, який після поразки втік до Польщі.
Розташовуючись у природно укріпленому високими пагорбами і болотами місці, Любеч ніби замикав Верхній Дніпро, Сож, Березину. Він був надійним форпостом Київської і Чернігівської земель з півночі. Залишками міцних фортифікаційних споруд тих часів є Любецьке давньоруське городище, що збереглося до наших днів на території селища. Воно складалося з трьох укріплених частин. Навколо городища виявлено 5 поселень, 2 курганні могильники, пристань для кораблів та майстерню для їх будівництва в урочищі Кораблищі.
Укріплення на Замковій горі протягом 1957—1960 рр. повністю розкопані під керівництвом академіка Б. О. Рибакова. Його дослідження дали змогу з великою повнотою реконструювати давньоруський феодальний замок. Це була центральна найукріпленіша частина міста — його дитинець і резиденція князя, пристосована для проживання князівської родини та її челяді. Замок займав верхню зрівнену площадку (розміром 3500 кв. метрів) стрімкової гори висотою до 10 метрів, оточену по краю земляним валом з дубовими зрубами та глибоким ровом біля її підніжжя. Через рів перекидали міст, який в разі потреби можна було підняти на пристосованих для цього канатах. Дорога, вимощена колодами, вела до воріт фортеці з двома баштами та трьома заслонами. Зсередини вхід захищала ще одна чотириповерхова вежа, в якій жив головний управитель замку. Основною спорудою замку був триповерховий дерев’яний палац завдовшки 40 метрів і завширшки 9—13 метрів. Центральну частину його другого поверху становив великий зал. Саме у ньому, очевидно, відбувалися засідання князів, що збиралися в Любечі на з’їзди. Поруч з палацом стояла невелика церква, покрівля якої була обшита свинцевими листами. Окрему ділянку займали невеликі одноповерхові будівлі і глибокі ями, в яких зберігалися значні запаси продовольства, води, зброї і спорядження. Їх вистачило б на 200—250 чоловік не менш як на рік. Отже, Любецький замок міг витримати досить тривалу облогу.
Укріплену частину Любеча оточував ремісничий посад, який в свою чергу захищали великий насипний вал і рів. Місто було одним з найбагатших на Подніпров’ї, і в ньому проживало численне ремісничо-торгове населення. Знайдені під час археологічних розкопок прикраси, а також скарби візантійських і арабських монет свідчать про широкий розвиток тут ремесла й торгівлі. Любецькі ремісники відзначалися високою майстерністю. В місті жили будівельники, гончарі, ковалі, теслярі, суднобудівники та ремісники інших фахів. Значного розмаху набуло будівництво великих човнів, матеріалом для яких служили дерева з навколишнього лісу. Любецькі купці вели торгівлю з Візантією, хозарами і арабським Сходом. Про Любеч як торгове місто з пристанню згадує у 949 році візантійський імператор Константин VII Багрянородний.
В XI ст. Любеч увійшов до складу удільного Чернігівського князівства. Князівські усобиці і напади половців, які посилилися в цей час, важко позначилися на становищі Подніпров’я. Щоб запобігти усобицям, князі почали збиратися на феодальні з’їзди. Першим був Любецький з’їзд 1097 року. Він запровадив новий політичний принцип, за яким кожний князь повинен володіти успадкованими землями: «Кождо держить очьчину свою». Але припинити князівські усобиці цей з’їзд не міг. Під час однієї з них Любеч у 1147 році був пограбований і спалений смоленським князем Ростиславом. У 1157 році його спустошили половці.
Скориставшись феодальною роздробленістю і послабленням руських земель в результаті монголо-татарської навали, великий князь литовський Ольгерд у 1356 році захопив Чернігово-Сіверщину, а разом з нею і Любеч. В результаті перемоги російських військ над литовськими під час війни 1500—1503 рр. вся Чернігово-Сіверщина відійшла до Російської держави, але у 1507 році; Любеч знову опинився під владою Литовської держави. Після Люблінської унії 1569 року Любеч загарбала шляхетська Польща. Він став центром Любецького староства. Межуючи з Росією, з якою шляхетська Польща тривалий час воювала, Любецьке староство не раз ставало ареною боїв і зазнавало великих руйнувань. Багато селян загинуло, а частина переселилася в інші райони. Через постійні прикордонні збройні конфлікти тут небезпечно було займатися польовими роботами. Населення жило в основному не з землеробства, а з промислів. Головною формою експлуатації селян було стягнення грошового чиншу, розмір якого становив від 6 до 21 злотого з двору і залежав від ступеня розвитку промислів. У 1636 році до староства входило 16 сіл, жителі яких сплачували на користь шляхти й держави понад 5 тис. флоринів.
Непосильні податки і повинності привели селян до розорення і злиднів. Посилилося також національне та релігійне гноблення.
Населення Любеча брало активну участь у визвольній війні українського народу 1648—1654 рр. Чимало любецьких козаків і селян билося з ворогом у лавах селянсько-козацького війська під проводом Богдана Хмельницького. У 1648 році містечко було визволено від польсько-шляхетського панування і стало центром сотні. У травні 1650 року у Любечі і навколишніх селах відбулися селянські виступи в зв’язку з тим, що багато селян—учасників визвольної війни — не потрапили до козацького реєстру, обмеженого Зборівським договором 40 тис. чоловік, і мали піти під ярмо польських панів, які дістали право повернутися у свої маєтки.
Влітку 1651 року литовське військо гетьмана Радзівілла завдало під Ріпками поразки козацькому війську на чолі з полковником Мартином Небабою. Хоробро билися з ворогом і любечани. Після невдалої спроби оволодіти Черніговом військо Радзівілла вирушило до Дніпра і захопило Любеч. Проте наступного року польську шляхту було вигнано з містечка, і дальші її спроби оволодіти ним виявилися марними. «Не очищу дорогу ляхам в Україну, не віддам ні Любеча, ні Лоєва»,— говорив Богдан Хмельницький. Після Переяславської ради 1654 року Любеч разом з Чернігівським полком ввійшов до складу Росії.
Після визвольної війни козацька старшина і вище духовенство поступово почали відновлювати старі феодальні порядки, оформляли свою земельну власність і юридично закріпляли привілеї. У березні 1656 року було видано універсал А. Красковському і любецькому сотнику С. Унучку на володіння маєтками в Любечі і Любецькій сотні. Козаки Любецької сотні в 1658 році взяли участь у народному антифеодальному повстанні під проводом Мартина Пушкаря проти зрадника українського народу І. Виговського. В роки визвольної війни Любеч кілька разів зазнав значних руйнувань, внаслідок чого він у 1669 році дістав від гетьмана Д. Многогрішного пільги на десять років у сплаті повинностей. Незважаючи на це, в другій половині XVII ст. Київ з населенням 15 тис. чоловік і Любеч, де налічувалося 7800 жителів, були найбільшими містами в Київському й Чернігівському воєводствах. Наприкінці XVII ст. Любечем заволодів лютий ворог українського народу гетьман Мазепа, а після його зради Петро І віддав місто чернігівському полковнику Полуботку. 1780 року Любеч перейшов у власність графа П. С. Милорадовича. Після ліквідації полкового устрою він у 1782 році став містечком Городнянського повіту Чернігівського намісництва, з 1796 року — Малоросійської, а з 1802 року — Чернігівської губернії. У XVIII — першій половині XIX ст. Любеч був значним ремісничим і торговим центром. У містечку налічувалося 78 ремісників — ковалів, гончарів, кожум’яків, шевців та ін. Любецькі купці торгували лісом, хлібом і сіллю. Тут відбувалися 4 ярмарки на рік. Посилився процес закріпачення селян, які становили основну масу населення Любеча. Кількість козаків зменшилася, і вони поповнювали лави селян-кріпаків. У 1796 році в містечку налічувалося лише З козаки проти 204 у 1739 році, а кількість поміщицьких селян збільшилася до 724. Крім того, тут було 17 державних селян. В Любечі і навколишніх селах великі земельні володіння належали графам Милорадовичам. Вони мали 785 кріпаків, яких жорстоко експлуатували. Панщина зросла до 3—4 днів на тиждень. Чимало селян йшли на заробітки, а зароблені гроші віддавали панові Козаки й державні селяни не могли залишати землю без дозволу властей, сплачували великі податки і виконували численні повинності.
В результаті реформи 1861 року поміщики пограбували селян. За уставною грамотою селяни Милорадовичів одержали земельні наділи розміром від 1 десятини 403 сажнів до 2 десятин, всього 1154 десятини малородючої землі. За ці клаптики вони змушені були сплатити 55 257 крб. викупних платежів. Якщо додати до цього-6 проц. річних, які стягувалися з них за надану позику, то земля обійшлася їм у три рази дорожче ринкової ціни.
Графи Милорадовичі після реформи володіли у Любечі 6600 десятинами землі, тоді як основна маса селян лишилася безземельною або малоземельною. Майже третина селянських господарств не мала коней. Селяни не могли прогодуватися за своїх наділів і змушені були орендувати землю на кабальних умовах. Збереглися і такі пережитки кріпосництва, як відробітки та оброк. З розвитком капіталізму посилилося класове розшарування селянства. Переважна більшість селян розорялася і пролетаризувалася, а купка куркулів багатіла. Вони за півціни скуповували та різними способами прибирали до своїх рук землі сільської бідноти. Безземелля і жорстока експлуатація примушували збіднілих селян шукати заробітків у містечку або ж йти в інші місця.
У Любечі було створено велику поміщицьку економію. Містечко фактично-стало її придатком. Сотні людей працювали в економії від зорі до зорі, одержуючи копійки. В середині XIX ст. тут побудували два винокурні заводи. Важливою статтею прибутків для поміщиків і куркулів був ліс, який рубали і сплавляли Дніпром у Київ та південні губернії. У містечку будували також річкові судна — барки для перевезення вантажів. Частина жителів займалася дрібного торгівлею. Любеч був розташований на торговельному шляху, що зв’язував Чернігівську губернію-з Смоленською, і мав річкову пристань. Тут перевозили хліб, коноплі і тютюн.
Серед селян зростало невдоволення поміщицькою експлуатацією. Селянський рух у Любечі здебільшого набирав форми потрав графських посівів і сіножатей та порубки лісу. Під час революції 1905—1907 рр. у містечку відбувалися масові селянські заворушення. У листопаді 1905 року місцеві жителі самовільно вирубили ліс Милорадовича, а коли урядник і лісники хотіли затримати їх, кинулися на них 3 сокирами. 2 грудня селяни знову вчинили самовільну порубку графського лісу.
4 червня 1906 року поблизу Любеча відбулася сходка, в якій взяли участь близько-150 чоловік. Тут читали революційні відозви та брошури, які закликали до повалення самодержавства. Поліція почала обшуки, під час яких у кількох селян була знайдена революційна література, а також тексти пісень «Варшав’янки» та «Марсельєзи». Селяни вимагали конфіскації поміщицької землі. Робітники, які працювали в економії, висунули вимоги про підвищення заробітної плати. Заворушення тривали тут і в 1907 році.
Після столипінської аграрної реформи поглибилося класове розшарування селянства. Біднота, яка не мала робочої худоби і реманенту, продавала свої наділи,, а куркулі скуповували їх за безцінь і багатіли. Про злидні селян Любеча свідчать,, зокрема, їх прохання про скасування недоїмок по земських зборах у 1909—1910 рр. Жорстока експлуатація, виснажлива праця, політичне безправ’я — таким було становище трудящих. Населення містечка у 1897 році становило 3548 чоловік, а в 1917 році — 4274 чоловіка.
Незадовільною була охорона здоров’я трудящих. Лише в 90-х роках земство відкрило у Любечі земську лікарню на 2 ліжка, в якій медичну допомогу подавали фельдшер та акушерка. Часто траплялися епідемії тифу, холери, дифтерії. Переважна більшість населення була неписьменною. Лише в 1868 році в Любечі почало діяти двокласне училище. У 1873 році відкрили двокласне сільське училище міністерства освіти. В ньому у 1901 році навчалося 163 хлопчики і 2 дівчинки. У наступні роки тут також працювали земське жіноче училище, трирічна церковнопарафіяльна, земська початкова і двокласна школи.
Світова імперіалістична війна ще більше загострила класові суперечності. Коли на початку березня до Любеча дійшла звістка про Лютневу революцію і повалення самодержавства, селяни зруйнували економію свого одвічного експлуататора графа Милорадовича. Вони спалили палац, поділили графську землю, відібрали худобу та сільськогосподарський реманент. У березні—травні 1917 року тут часто відбувалися мітинги і збори трудящих. На них виступали агітатори-більшовики, які приїжджали з Городні та Чернігова. Вони викривали буржуазно-поміщицький Тимчасовий уряд, роз’яснювали аграрну програму більшовиків. З неослабним інтересом читали селяни більшовицькі газети, зокрема газету «Правда».