Буковина у першій половині XIX століття
У першій половині XIX століття на Буковині відбувалося дальше посилення кріпосницького гніту. Поміщики намагались відібрати у селян якнайбільше землі для розширення посівів товарного хліба. У 1802—1803 роках австрійський уряд надав право поміщикам застосовувати тілесні покарання до своїх кріпаків. Панській сваволі не було меж. Це посилювало боротьбу селянства проти соціального гніту, активізувало рух опришків. Видатним ватажком карпатських опришків у 20-х роках XIX століття був селянин з с. Розток Мирон Штолюк. Його загін діяв у районах Кутів (тепер Івано-Франківської області) і Вижниці, а також, як свідчать перекази, побував і на Закарпатті, Поділлі та Волощині.
Австрійський уряд, намагаючись придушити рух опришків, вдавався до найжорстокіших репресій. Проти них були кинуті великі військові і спеціальні стрілецькі загони, в горах діяли польові суди. Вони щороку страчували сотні селян, що наважилися кинути виклик системі гноблення і визиску. 2 червня 1830 року до Вижниці австрійськими посіпаками було зігнано тисячі селян-гуцулів з навколишніх гірських сіл, щоб перед їхніми очима виконати смертний вирок, винесений польовим судом семи народним месникам, серед яких був і Мирон Штолюк.
У 1843—1844 рр. у гірській частині Буковини вибухнуло селянське повстання, на чолі якого стояв славний син українського народу Лук’ян Кобилиця (1812— 1851).
Боротьба західноукраїнського селянства була однією з передумов революції в Австрії, яка почалася у березні 1848 року. Під впливом революційних подій австрійський імператор Фердінанд І 17 квітня 1848 року підписав указ про ліквідацію кріпацтва. Того ж року представники буковинського дворянства, духовенства і буржуазії, з метою зміцнення своїх класових позицій, виступили з домаганням про відокремлення Буковини від Галичини. Австрійський уряд пішов на поступки панівним класам і в 1849 році виділив Буковину в окрему провінцію, посиливши цим самим штучне дроблення західноукраїнських земель і підпорядкування українського населения Буковини румунському боярству і буржуазії.
Скасування кріпосного права не поліпшило економічного становища селян. За своє «визволення» вони повинні були заплатити поміщикам мільйони крон. Не випадково зразу ж після реформи посилився антипоміщицький рух. Його знову очолив Лук’ян Кобилиця. Протягом 1848—1850 рр. селяни активно виступали проти поміщиків і чиновників, знищували органи поміщицької влади на селі, створювали своє самоврядування. Про мужнього і талановитого керівника селянського руху Кобилицю народ створив багато пісень і оповідань, у яких славить його непохитність в боротьбі за громадську справу. В одній з пісень, записаних С. І. Воробкевичем, йдеться про безсмертну славу народного героя.
Поки світ сей ме стояти,
Поки будуть люде,
Поти люд наш Кобилицю
Споминати буде.
Революція 1848 року стала поворотним етапом на шляху розвитку капіталізму. Хоч в Австрії кріпосне право скасували, проте в країні збереглися досить значні пережитки феодалізму, аграрне питання не було розв’язане, продовжував тяжіти національний гніт над знедоленими народами. Невдовзі після поразки революції реакційні сили домоглися ліквідації нещодавно прийнятої конституції; посилився колоніальний гніт. Згідно з даними австрійської статистики, в 1890 році українське населення Буковини становило 260 тис. чол. Однак воно не мало будь-яких політичних прав. З часу перетворення Буковини на окрему провінцію тут обирався сейм, більшість депутатів якого була з німецьких та румунських поміщиків. Права сейму були обмежені, прийняті ним рішення набирали чинності тільки після затвердження їх австрійським імператором.
Основною галуззю економіки краю залишалося сільське господарство. В 1857 році тут було завершено складання т. зв. земельних книг, а в 1869 році — облік будівель та іншого майна селян. На підставі цих матеріалів, австрійський уряд видав закон про податки. Розміри їх значно перевершили попередні податки.
На селі відбувалася дальша диференціація селянства. Внаслідок розорення бідняцьких і середняцьких господарств більша частина землі переходила до поміщиків, церкви та куркулів. У 1904—1907 рр. за борги було розпродано 3 тис. селянських господарств Буковини. За даними перепису, на початку XX століття ті господарства, які мали до 0,5 га землі, становили 14,2 проц., а ті, що мали від 0,5 до 1 га — 17,4 проц. Обом цим групам належало всього 47 552 га землі, тоді як у руках 63 поміщиків, що становили 0,03 проц. усіх господарств, зосереджувалось 315 485 га землі.
Великими земельними масивами володіла церква.
Лише т. зв. релігійному фонду Буковинської православної митрополії належало 268 495 гектарів землі, лісу та інших угідь.
Безземелля і розорення примушували селян залишати села. Частина з них, не знаходячи роботи, емігрувала за кордон. За 1891 —1910 роки з Буковини до Канади, США та Латинської Америки виїхало понад 48 тис. чоловік.
В умовах колоніального гніту промисловість на Буковині розвивалась дуже повільно. Тут переважали дрібні кустарні підприємства з незначною кількістю робітників. У кінці XIX століття було 23 винокурні, 491 млин, 11 деревообробних, 28 текстильних та 66 дрібних підприємств виробництва будівельних матеріалів.
Слабо розвинута промисловість зумовила існування багатьох кустарів. На початку XX століття їх налічувалося 9 322 чоловіка. Розвивались лише ті галузі промисловості, які залежали від використання місцевої сировини. На Буковині, зокрема, селяни сіяли багато цукрових буряків, вивозити їх в центральні частини імперії було невигідно. Це спонукало австрійських капіталістів наприкінці XIX століття побудувати Лужанський цукровий завод. На початку XX століття було відкрито цукрові заводи «Жучка» і «Хрещатик». Австрійські імперіалісти по-хижацьки знищували природні багатства краю, нещадно вирубували ліси. На початку XX століття вони щороку вирубували 600—800 тис. куб. м деревини, причому лише 32 проц. її перероблялось на лісопильних заводах краю, а 68 проц. вивозилося для переробки на заводах імперії та за кордон. Для вивозу сировини і ввозу промислових товарів розгорнулося будівництво залізниць. У 1866 році вступила в експлуатацію залізниця Чернівці—Львів, у 1869 році — Чернівці—Сучава, в 1884 році — Чернівці—Новоселиця, в 1886 році — Глибока—Бергомет.
У Хотинському повіті основною галуззю економіки теж було сільське господарство. Понад 47 проц. земельних угідь належало поміщикам і монастирям. 38 проц. селянських господарств змушені були орендувати землю у поміщиків. Не маючи змоги прохарчувати своєї сім’ї, 16,5 тис. селян щорічно йшли на заробітки на південь України і в Бессарабію. Про тяжке становище бідноти Хотинського повіту писав В. ї. Ленін у своїй праці «Розвиток капіталізму в Росії». Ленін підкреслював, що тільки злидні примушували селян брати землю в оренду або за відробітки у поміщиків, а заробіток хотинського селянина-половинщика був нижчий, ніж у російського поденного батрака. Промисловість повіту теж була малорозвинутою. Тут працювали цукровий, 3 пивоварні і 10 винокурних заводів та 57 парових млинів.
Стан торгівлі на Буковині теж свідчить про економічну відсталість і колоніальне становище краю. Предметами вивозу були будівельний ліс, худоба, птиця, сільськогосподарські продукти. Завозили сюди залізо, машини, кам’яне вугілля, тканини.
Умови праці робітників на Буковині були неймовірно тяжкими. Хоч у 1885 році вони домоглися від австрійського уряду запровадження 11-годинного робочого дня, але фактично їм доводилося працювати по 12—16 годин. Заробітна плата була дуже низька. Причому і тут виявлялася колоніальна політика австрійської буржуазії. Буковинський робітник-деревообробник за 16 годин одержував 25, а тірольський робітник за 11-годинний день — 90 крейцерів.