Дорошівці, Заставнівський район, Чернівецька область
Дорошівці — село, центр сільської Ради, розташоване за 9 км від Заставни» Мають пряме автобусне сполучення з обласним центром. Населення — 1795 чоловік. Поблизу села в урочищах Щовб, Толока, Острів виявлено залишки пізньо-палеолітичних стоянок; в центрі села і в урочищі Городище — поселення трипільської культури (III тисячоліття до н. е.), на хуторі Вигнанка — поселення перед-скіфського часу (IX—VIII століття до н. е.). Залишки давньоруських поселень XII—XIII століть розташовані в центрі села, в урочищах Городище і Лука.
Перша документальна згадка про село датується 1617 роком, коли молдавський господар підтвердив своєю грамотою, що воно належить вдові колишнього чернівецького старости Д. Ленци. Тут же зазначається, що грамота видана замість викрадених татарами «воєводських списків» часів господаря Штефана. Отже, напевне, Дорошівці існували вже у XV столітті.
У документальних джерелах 1652 року вказується, що при розподілі маєтків землевласника Матяша половину села віддали його дочці Іляні. Оскільки мова йде про розподіл самого населеного пункту, а не земель, то можна вважати, що на той час його мешканці, як і всі селяни краю, були феодально залежними.
Із загарбанням Буковини Австрією у 1775 році становище кріпаків не поліпшилось. На той час Дорошівці належали поміщикам Яманді, в селі проживали 102 сім’ї; в 1780 році тут було уже 170 сімей. На початку XIX століття обов’язки селян визначав договір, що укладався з поміщиком. За договором 1844 року з поміщиком Петровичем селяни зобов’язані були виконувати такі натуральні та панщинні повинності: щорічно давати поміщикові десяту частину врожаю всіх культур з городу і саду, віз дров, міток пряжі, курку, 12 яєць, а також відробити по 45 ненормованих днів панщини. Крім того, селяни зобов’язані були по 4—5 днів працювати на ремонті поміщицького дому, господарських будівель, млина, греблі тощо. Непосильні повинності розоряли селян. У 1836 році з 212 селянських господарств Дорошівців халупниками були 19, а в 1847 році — вже 405.
Скасування кріпацтва майже не поліпшило становища трудівників. Зберігалося велике поміщицьке землеволодіння: 211 селянських дворів мали всього 1400 йохів землі, в т. ч. орної — 1164 йохи, а поміщикові Петровичу належало 2063 йохи землі.
З 60-х рр. XIX століття у селі стала діяти гуральня капіталіста Гольдберга. У 1863 році тут було вироблено 3905 відер спирту. При гуральні був відгодівельний пункт, де відгодовували на продаж худобу. В маєтку Гольдберга, на гуральні та відгодівельному пункті працювали наймані робітники — місцева біднота. Наймити зазнавали жорстокої експлуатації, робочий день тривав понад 12 годин, заробляли ж трудівники в 1,5—2 рази менше, ніж робітники центральних районів Австро-Угорщини. Жахливі умови життя, бідність, голод примушували трудівників села залишити рідний край, шукати щастя на чужині.
У 1899 році в Канаду з села емігрувало 43 чоловіки.
Звістка про революцію 1905 року в Росії дійшла і до дорошівчан. У селі був створений селянський комітет у складі Г. Нуцуляка, Г. Кинзирського, О. Малика та М. Скибинського. Комітет очолив сільську бідноту, провадив серед трудящих культурно-освітню і революційну роботу; було створено касу взаємодопомоги, організовано читальню, де була і революційна література, зокрема газети з Росії. Влітку 1906 року селяни Дорошівців застрайкували, вимагаючи підвищення заробітної плати. Спроби поміщика Тенена зірвати страйк за допомогою заробітчан із сусіднього села Зозулинець були марними. Очолені комітетом, страйкарі з червоним прапором вийшли у поле і запропонували сусідам покинути роботу, що ті й зробили. Поміщик змушений був задовольнити вимоги комітету.
Після поразки революції 1905—1907 рр. у Росії австрійські власті розгромили селянський комітет і касу взаємодопомоги, голову комітету Г. Нуцуляка кинули до в’язниці.
Першу школу в селі відкрили тільки 1870 року. Проте відвідувати її могли далеко не всі діти. У 1906/07 учбовому році навчанням було охоплено лише 218 із 310 дітей шкільного віку. У 1911 році в Дорошівцях стала діяти філія культурно-освітнього товариства «Руська бесіда». Вона мала свою бібліотеку та читальню з творами Т. Г. Шевченка, І. Я. Франка, Ю. А. Федьковича та інших. Роботою цієї організації керувала місцева українська інтелігенція, зокрема учителі школи.
Уродженець Дорошівців письменник Іван Бажанський, згадуючи у своїх творах дитячі роки, проведені в селі, так писав про нужденне життя більшості своїх односельчан, як і всієї Буковини тих часів: «Хліба ніколи не ставало, треба було в людей заробляти. Тата майже ніколи не бачив я дома, хіба в неділю та свято; був все на роботі в дворі панському або в людей».
Перша світова війна принесла трудівникам Дорошівців нові страждання. Село кілька разів переходило із рук в руки, багато будівель було зруйновано, чимало жителів не повернулося з фронтів. Але не тільки горе принесла війна — разом з солдатами російської армії сюди прийшли революційні ідеї, які підняли революційний дух трудящих.
Мрії про нове життя — без пана і наймита — були затьмарені румунсько-королівською окупацією у листопаді 1918 року. Окупанти запровадили в Дорошівцях жорстокий режим терору і грабунків. Тут були розташовані взвод прикордонних військ та жандармський пост. Господарями села стали жандарми. Насамперед вони склали списки «лояльних» і «підозрілих» селян. Найменша підозра у революційній пропаганді призводила до негайного арешту. Жителі не мали права виходити на вулицю після сьомої години вечора, виїжджати без спеціального дозволу жандармерії до сусіднього села. Навіть на весілля треба було мати спеціальний дозвіл, слід було заздалегідь повідомляти, скільки буде гостей і звідки вони мають прибути. Населення позбавили елементарних політичних прав. Українська школа була закрита, українські книжки та періодичні видання заборонені. У селі, де жили 2249 українців і 24 приїжджі румуни, невільно було і розмовляти українською мовою. Здійснюючи примусову румунізацію, окупанти навіть священикові не дозволяли згадувати у проповідях про історію українського народу. Проведена окупантами земельна реформа 1919 року не поліпшила становища селян Дорошівців. Переважна більшість землі залишалася у власності поміщика Тенена; 60 родин були безземельними. Ті, хто отримав наділи, здебільшого продавали їх, не маючи змоги заплатити викупної ціни. Все це викликало протест трудящих Дорошівців. «Селяни вважають,— говорилося в одному з донесень дорошівецької примарії,— що аграрна реформа проводилась невірно, оскільки багато з тих родин, що потребували землі, її не отримали».
Земельна реформа прискорила процес розорення селян. В 1940 році із 563 дворів землі не мали 90; до 2 га мали 329 господарств. Як визнавала сама примарія, у багатьох були такі маленькі ділянки, що на них ніде було плуга повернути. На той час у селі було 326 безкінних та 327 безкорівних господарств. Щоб якось проіснувати, біднота шукала заробітків на кам’яних кар’єрах, за мізерну плату обробляючи вручну здоровенні брили і виготовляючи з них хрести, надгробки чи кам’яні стовпи для брам. Дехто животів за рахунок рибальства на Дністрі; цей заробіток був дуже небезпечним, бо румунським прикордонникам можна було і застрелити селянина.
Майже всю землю у селі прибрали до рук куркулі та капіталіст Д. Розенблат. Йому, зокрема, належало 238 га землі, спиртозавод, трактор, молотарка та інший сільськогосподарський реманент. Глитаї нещадно експлуатували бідноту. Не відставали і румунські власті — вони щорічно стягали з села податків на 214 тис. лей — по 400 лей з кожного двору.
Рятуючись від визиску та нестатків, багато селян емігрувало за океан. Тільки у 30-х роках до Канади виїхало 230 чоловік. Проводячи насильну румунізацію, уряд боярської Румунії заохочував еміграцію українського населення. Як зазначалося у румунських офіційних документах за 1924 рік, слід «усунути перешкоди в одержанні емігрантських паспортів до Америки для росіян та українців». В селі умисне поширювалися чутки про «хороше» життя за океаном. Який «рай» чекав там на бідняків, видно на прикладі М. І. Мигайчука. У 1928 році ступив він на канадську землю. Але замість щастя і багатства його чекали злидні та бродяжництво в пошуках заробітку, шматка хліба. Чим тільки не займався М. І. Мигайчук у Канаді: наймитував на фермах, працював, на залізниці, рубав ліс, збирав ягоди й тютюн, варив сталь, був шахтарем на уранових копальнях, офіціантом у ресторанах, прибиральником у готелях Торонто. Селянський хлопець, який мріяв про свою власну землю, господарство, на власному досвіді спробував капіталістичного способу життя, пізнав долю безробітного, коли приходиться жити на один долар вісімдесят центів, одержаних за тиждень по безробіттю, звідав, яка там медична допомога, коли тільки за виклик лікаря треба заплатити десять доларів, а за найпростішу операцію — сто п’ятдесят і за право лягти на операційний стіл — ще тридцять доларів. У Канаді М. І. Мигайчук пройшов сувору школу класової боротьби: брав участь у 1938—1939 рр.
у страйках спільно з кращими представниками канадських робітників, зі зброєю в руках захищав республіканську Іспанію. Після встановлення Радянської влади на Буковині рвався додому. Багато років по центу збирав гроші на квиток. У 1963 році М. І. Мигайчук повернувся на Батьківщину. Не довелося йому тут шукати роботу, колгоспники самі запросили його на роботу в будівельну бригаду. Колгосп допоміг побудувати хату. Живе тепер М. І. Мигайчук у своєму будинку, сучасному, світлому, має постійну роботу, хороший заробіток.
Занедбаною була справа охорони здоров’я трудящих Дорошівців. У селі зовсім не було лікаря. Медичну допомогу селянам подавали чотири знахарі — «недипломовані акушерки», як власті гучно називали бабок-повитух. Це спричинялося до значної смертності, зокрема серед дітей. За даними дорошівецької примарії, в селі щорічно народжувалось 50, а помирало 30 немовлят. Люди купались тільки літом у Дністрі, про лазню годі було й думати.
Не краще було і з народною освітою. В селі було 150 неграмотних, навчання в школі велося румунською мовою. Училися в ній переважно діти заможних. У 1936/37 навчальному році, наприклад, школу закінчило всього 7 хлопчиків і 9 дівчаток. Зате в Дорошівцях діяло аж 12 корчем.
Дорошівецькі трудівники вели невпинну боротьбу за своє соціальне і національне визволення. Коли у 1920 році частини Червоної Армії, прямуючи на Львів, наблизились до Дністра, багато юнаків переходило на радянський берег: з 27 травня по 28 серпня Дністер перейшло 38 чол., у т. ч. О. Г. Вигнан, Г. І. Скибинський, Г. Д. Герман, М. І. Куруляк та інші. Як доповідали жандарми, вони заявили, що «… йдуть до більшовиків, аби не служити в румунській армії, а потім разом з більшовиками повернуться до села…».
Боротьбу трудящих села за кращу долю, за возз’єднання з Радянською Україною очолила місцева більшовицька група, створена навесні 1918 року.
З дорошівецьких трударів вийшов відомий діяч комуністичного руху Буковини І. Д. Стасюк. Син бідного каменяра, він після закінчення сільської школи вчився в Заставні, де познайомився з революційно настроєними солдатами російської армії і разом з ними у 1917 році відійшов на Україну. На початку 20-х рр. І. Д. Стасюк повернувся в рідні краї переконаним більшовиком. З 1925 року він входить до складу ЦК КП Буковини, в 1927—1929 рр.— до підпільного Буковинського обкому КП Румунії, з 1929 року — секретар ЦК партії «Визволення» й головний редактор її центрального органу — газети «Борець».
Влітку 1930 року партію «Визволення» та редакцію її газети було розгромлено, І. Д. Стасюка засудили до 3-х років ув’язнення, 80 тис. лей штрафу та позбавлення політичних прав на 8 років.
Партія «Визволення» мала на буковинських селян величезний вплив.
Особливий авторитет серед трудящих, зокрема Дорошівців,— здобув І. Д. Стасюк. Власті заявляли, що в Дністровській волості, до якої належали і Дорошівці, «… комуністичні ідеї почав поширювати відомий комуніст Стасюк».
До складу місцевої організації партії «Визволення» входили С. В. Малек, С. М. Бажанський, І. М. Литвинчук, В. Г. Нуцуляк, Г. М. Григорович, Г. В. Крейтор, Г. Д. Герман, В. Ф. Литвинчук, І. Д. Бажало, Г. В. Вигнан, І. В. Кінзирський, В. М. Анака. На зборах «визволенців» часто бував І. Д. Стасюк.
Під час виборів 1930 року до місцевих органів управління примарем у Дорошівцях було обрано активного члена «Визволення» С. В. Малека. Однак румунські власті заарештували обранців народу і кинули в чернівецьку тюрму. Цим же шляхом 10 березня 1930 року під конвоєм були відправлені всі члени сільського осередку партії «Визволення». Після того окупанти призначили нові вибори, на яких було «обрано» бажаних урядові кандидатів.
Але терор не міг спинити революційного руху. Відбувалися збори, поширювалася революційна література. Претор Дністровської волості доповідав префектові Чернівецького повіту, що в 12 селах області, в т. ч. і в Дорошівцях «… протягом січня 1932 року органи жандармерії виявили комуністичні організації». Боротьба не вщухала аж до дня 28 червня 1940 року, коли дорошівецькі трударі хлібом-сіллю зустріли радянських воїнів-визволителів. У селі було створено сільську Раду, яку очолив І. Д. Стасюк. Над будинком сільської Ради замайорів червоний прапор, подарований російськими робітниками селянам Буковини ще у 1918 році. Його принесли колишні військовополонені В. А. Хлібний та Г. Д. Герман. Разом з П. Скибинським вони таємно зберігали його двадцять два роки.
Радянська влада безкоштовно передала селянам націоналізовані у Розенблата 238 га землі, 7 коней, сільськогосподарський реманент. У селі відкрили українську школу та бібліотеку, укомплектовану книгами і періодичними виданнями рідною мовою, клуб.