Саксагань, П’ятихатський район, Дніпропетровська область
Саксагань — село, центр сільської Ради, якій підпорядкований населений пункт Чумаки. Розташована вздовж правого берега річки Саксагані за 18 км від районного центру. За 3 км від села проходить автострада Київ — Дніпропетровськ — Донецьк. Населення — 3687 чоловік.
У XVII столітті нинішня територія села належала Запорізькій Січі. З 1712 по 1734 рік всю місцевість по берегах річки Саксагані захопила ногайська орда. Після перемоги над татарами тут знову оселились запорожці. У 1738 році на місці теперішнього села був великий зимівник військового старшини Семена Панчохи з багатьма землянками і куренями.
Після ліквідації царським урядом Запорізької Січі цей зимівник, який став на той час досить людним селом, перетворили на державну військову слободу Саксагань. У 1777 році її навіть оголосили повітовим містом. На думку військових спеціалістів, Саксагань вважалася зручною для розміщення штабів, батальйонних і артилерійських батарей, ротних та ескадронних дворів.
У 1782 році тут жило 540 мешканців (325 чоловіків і 215 жінок). їх основними заняттями були хліборобство, скотарство, рибальство. Розвивалися також гончарне виробництво, ткацтво.
У 1781—1783 рр., у зв’язку з ліквідацією царизмом решток автономії України, зокрема поділу на полки, населення Саксагані перейшло на становище державних селян.
Вже на початку XIX століття Саксагань стала значним торговельним пунктом. Так, у 1828 році тут відбулося 5 ярмарків, на яких продавалися худоба, хліб, коноплі, овочі і фрукти, красні товари. На торги збиралося більш як тисяча чоловік, а товарообіг обчислювався в 6500 крб. Розвитку торгівлі сприяло розташування села на тракті, що з’єднував Катеринослав, Верхньодніпровськ і Кременчук з Кривим Рогом, Нікополем і Херсоном. На саксаганські ярмарки і базари приїздили купці з Петербурга, Москви, Києва, Херсона, Єлисаветграда, Катеринослава та інших міст. Вони привозили сукна, шовкові, бавовняні тканини та багато інших товарів, а жителі навколишніх сіл торгували хлібом, кіньми, великою рогатою худобою, посудом тощо. З розвитком торгівлі та промисловості село зросло, збільшилась кількість його населення. У 1858 році тут жило 4345 чоловік.
Після реформи 1861 року за державними селянами Саксагані закріплялись їхні ж земельні наділи, які вони повинні були викупити у держави. Земельний наділ тут становив 6,4 десятини на ревізьку душу. Всього було відведено жителям села 2030 наділів. До 1887 року ці наділи населення села викупило.
Реформа прискорила розвиток капіталістичних відносин на селі., Саксагань стала одним із значних ринків по найму сільськогосподарських робітників на півдні Росії.
Гнані нуждою і нестатками, сюди йшли в пошуках роботи багато селян і робітників з Полтавської, Київської, Чернігівської, Харьківської, Курської, Воронезької та інших губерній. На Саксаганському лікувально-виробничому пункті, що був заснований 1898 року, щороку укладалися тисячі договорів по найму на сільськогосподарські роботи. Про жахливі умови перебування робітників на пункті зазначалося навіть у земських звітах. По 2—3 тижні люди були позбавлені гарячої їжі, мерзли, а під час холодних осінніх дощів по 2—3 дні на них не просихала одежа. В урожайні роки за літо в Саксагані перебувало від 10 до 15 тис. робітників, причому одночасно збиралося від 3 до 5 тис. чоловік Ч Ринком праці це село залишалося аж до революції.
На території Саксаганської волості був розташований рудник, де видобувалося 30 тис. пудів залізної руди на рік. Поблизу села відкрили поклади вогнетривкої глини високої якості, яку використовувало Брянське товариство для доменних печей в Катеринославі. Частина жителів села працювала на цих рудниках, частина— на двох місцевих цегельних заводах, двох парових млинах, двох заводах зельтерської води.
В результаті розвитку торгівлі й промисловості, зумовленого зростанням капіталістичних відносин та вигідним територіальним розташуванням, відбувалось інтенсивне розширення села, збільшувалась кількість його населення. За даними першого загального перепису населення Російської імперії, в 1897 році в Саксагані було 9380 чоловік. Число дворів за 1858—1898 рр. зросло майже в 3 рази (з 596 до 1506). За той же час площа оброблюваної землі залишалася майже незмінною: у 1858 році вона становила 13 594 десятини, а в 1898 році — 13 804 десятини.
Сільські багатії в своїх інтересах підтримували заходи, які «сприяли економічному благоустрою» Саксагані. Тут періодично проводились виставки домашніх тварин, перша з яких — виставка коней — відбулася в 1900 році. Зміцненню становища сільської буржуазії сприяли «товариство сільських господарів», створене в 1902 році, та кредитне товариство, яке виникло в 1904 році.
На початку XX століття чимало мешканців Саксагані, не маючи змоги прожити з свого господарства, працювали на місцевому чавуноливарному заводі, парових млинах та інших промислових підприємствах.
Важким тягарем на плечі жителів села лягали різні податки та повинності. Так, до введення земства селяни платили 18 коп. з десятини, з введенням земства — 14 коп. Потім цей податок значно зріс. У 1902 році він становив 14 коп., в 1911 році — вже 55 коп., тобто за 9 років збільшився майже в 4 рази. Селяни мусили виконувати різні натуральні повинності — квартирну, підвідну, а також доглядати за станом поштових доріг, мостів.
Значний відгук серед робітників і селян Саксагані знайшли революційні події 1905—1907 рр. Катеринославський комітет РСДРП провадив серед жителів села пропагандистську і організаторську роботу. Ще восени 1901 року за його допомогою тут було створено революційний гурток. Керували ним М. Тарноруцький і Ю. Буняк. Гурток поширював серед селян відозви, наприклад «До рекрутів-новобранців», та прокламації, але згодом в силу своїх дрібнобуржуазних поглядів цей гурток потрапив під вплив есерів. Наприкінці 1903 року поліція дізналася про те, що гурток готує відозву «До селян з приводу 19 лютого» з вимогою розподілити порівну землі та надати однакові права усім громадянам Росії без різниці національностей, віросповідання і майнового стану. М. Тарноруцького і Д. Ідліна було заарештовано.
При ремісничому училищі в Саксагані діяв учнівський соціал-демократичний гурток, де читались брошури, вивчалась програма партії. Гуртківці поширювали соціал-демократичні ідеї і в сусідніх із Саксаганню селах. Так, І. Авраменко і А. Немо тримали зв’язок із селом Попельнастим, Д. Тараненко — із Зеленим, Остапченко і Бугайов — з Малософіївкою. Під час літніх канікул 1904 року учні ремісничого училища на ярмарку поширювали революційну літературу, листівки «До всіх селян Верхньодніпровського повіту», «Правда про війну» та інші, чим не на жарт сполошили поліцію.
У червні 1905 року в селі поширювалася листівка Катеринославського комітету РСДРП, яка закликала селян до встановлення зв’язку з містом, до об’єднання з робітниками: «До зброї! Готуйтесь до збройного повстання!». У розповсюдженні цієї та інших листівок активну участь брала революційна група, до якої ввійшло понад 10 чоловік. Очолювали її вчителі С. С. Полтавець, О. П. Михаль, І. О. Страхов. Група складалась з робітників, учителів, медичних працівників. Вона мала зв’язки з більшовицькою організацією Катеринослава і з бойовим страйковим комітетом залізничників станції П’ятихатки.
Наприкінці жовтня 1905 року в дворі ремісничого училища група організувала великий мітинг, на якому з революційними промовами виступили два більшовики,, які прибули з Катеринослава. Більшість присутніх була незадоволена царським маніфестом 17 жовтня і підтримувала більшовицькі заклики. Наляканий такою подією, саксаганський пристав викликав козаків, які нагаями розігнали учасників мітингу. Керівників революційної групи було заарештовано. Та боротьба тривала. Вечорами небо освітлювалося червоною загравою — то палали підпалені селянами будівлі поміщиків та куркулів. За розпорядженням губернатора в село терміново направили загін карателів, які жорстоко розправились з населенням.
Після поразки революції 1905—1907 рр. царизм вживав заходів для зміцнення позицій куркульства. На цей час община Саксагані мала ІЗ 284 десятини землі, і більшість селян не хотіла відокремлюватись. Але 1910 року було примусово здійснено закріплення землі у приватну власність. 77 сімей відразу розорилися і пішли батракувати до куркулів, а деякі вибули з села в пошуках роботи.
Біднота, що не мала робочої худоби, реманенту, грошей для сплати податків, продавала за безцінь куркулям і поміщикам свої наділи. Поглибилося класове розшарування населення. У 1908 році в Саксагані налічувалося 12 безземельних господарств, що займалися бондарством, гончарством, колісництвом, чинбарством, шевством й іншими промислами. Малоземельне селянство змушене було шукати допоміжних заробітків. Біднота займалася перевезенням лісоматеріалів з придніпровських пристаней. У 1912 році, наприклад, за перевезення 1 пуда борошна або висівок з Саксагані до П’ятихаток за 12 верст платили 3 коп., а на станцію Ерастівка за 8 верст — 2 копійки.
Переважна частина землі належала поміщикам, куркулям та церкві. Так, у 1912 році в Саксаганській волості середняки і біднота становили майже 90 проц. населення. У більшості селян не було тягла, землю обробляли вручну, це також знижувало врожаї. У 1910 році селяни-бідняки зібрали врожай менший, ніж куркулі: озимої пшениці на 32 пуди, ярої — на 23, ячменю — на 39, вівса — на 29, льону — на 22, кукурудзи — на 117, картоплі —на 264 пуди з кожної десятини. До того ж поміщики та куркулі брали високу плату за обробіток одержаного врожаю, за очищення та помол зерна. Наприклад, поденна плата за кінну молотарку становила 6—7 крб., парову — 20—30 крб., що для більшості селян було недоступно.
Селяни, які не мали власного тягла, наймалися на різні роботи до куркулів, найчастіше від одного до 7—8 місяців, а іноді й на рік. В середньому на місяць батрак-чоловік заробляв від 4 до 25 крб., жінка — від 3 до 16 крб., а підліток — від 1,5 до 10 крб. залежно від пори року і виконуваних робіт. Свої дрібні наділи селяни займали під садиби і посіви, худобу доводилося віддавати на випас за дуже високу ціну. У 1912 році навіть офіційна статистика визнавала, що «через відсутність випасів у Саксаганській волості вівчарство падає з кожним роком, виноградарство, бджільництво хоч і ведеться, але дуже слабо».
Більшість жителів Саксагані була неписьменною. В чотирьох початкових земських школах навчалися переважно діти заможних. Діти бідноти здебільшого не мали можливості вчитися. Так, у 1903 році було відмовлено в прийомі в земські школи 54,3 проц. хлопчиків, 30 проц. дівчаток, а в міністерські школи — відповідно 47,6 проц. і 39,5 проц. тих, які подавали заяви. Велика нестача в повіті педагогічних кадрів змусила земство відкрити в Саксагані двокласне, т. зв. «зразкове», училище по підготовці вчителів для початкових шкіл.
Ще в 1877 році в селі відкрили 4-річне ремісниче училище, до якого щороку набирали 12—25 хлопчиків-сиріт і дітей бідняків. Навчалися вони тут чотирьом ремеслам: столярному, теслярському, бондарному і ковальському. Хоч учні перебували на повному утриманці земства, їхнє життя було нелегким. Взимку вони починали працювати о 7-й годині ранку, а закінчували о 5-й годині вечора і пізніше, після чого до 8-ї години провадилися класні заняття. Влітку і восени з 6 до 8 ранку навчалися в класі, а потім до заходу сонця працювали в майстернях. Діти були завантажені по 13—16 годин на добу і головним чином фізичною роботою. їхня праця не оплачувалась, хоч вони здебільшого виконували складні замовлення.
Медичну допомогу більш як 4-тисячному населенню Саксагані подавали в єдиній лікарні, яку було побудовано у 1902 році на кошти земства та селян.
Під час першої світової війни більшість господарств Саксагані занепала. Внаслідок масової мобілізації в армію село залишилось без чоловічих робочих рук. Царські власті реквізували коней. Це привело до нових нестатків, злиднів і голоду, до загострення класових суперечностей.
Дізнавшись про перемогу Лютневої буржуазно-демократичної революції, селяни, особливо революційно настроєні солдати-інваліди, які повернулися з фронту, а також біднота закликали розподілити поміщицькі, церковні та інші нетрудові землі. Влітку 1917 року робітники парових млинів організували робітничий комітет, до складу якого ввійшли більшовик Л. І. Лямець, С. Д. Пархоменко та інші. Одержавши звістку про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді, комітет скликав сільські збори, які схвалили декрети і постанови II Всеросійського з’їзду Рад, і обрали представників на збори 29 сіл Верхньодніпровського повіту.
Тоді ж у Саксагані було організовано загін Червоної гвардії. До нього входило близько 20 чоловік — Л. І. Лямець, С. К. Листопад, А. К. Листопад, Казимирський та інші. Зброю надіслали більшовики Катеринослава. Червоногвардійці боролися з місцевими куркулями, брали участь у спільних діях Ордовасилівського, Вечірньокутинського, Веселотернівського, Лозуватського, Калачівського, Ерастівського та інших червоногвардійських загонів.
На початку січня 1918 року в Саксагані було обрано першу волосну Раду селянських депутатів. Її головою став П. Л. Сай. Рада відразу ж прийняла рішення про конфіскацію нетрудової землі і роздачу її малоземельним та безземельним селянам. Було націоналізовано також кілька промислових підприємств.
Початок нового життя був перерваний окупацією кайзерівських військ. У січні 1919 року в Саксагані відновилась Радянська влада: було створено ревком, під керівництвом якого здійснювалися революційні перетворення,
Але становище залишалося дуже складним. Шалений опір Радянській владі чинило куркульство, яке за час окупації і панування контрреволюційних урядів зміцнило свої позиції. Рішучу боротьбу з контрреволюційними елементами розгорнув комітет бідноти, створений навесні 1919 року. Члени комітету брали участь у розподілі земель та реманенту між безземельними та малоземельними селянами, допомагали біднякам налагодити господарство, примушували куркулів повернути майно, яке вони забрали у односельчан під час гетьманщини.
Влітку 1919 року село захопили денікінці. Почалися грабежі, насильства, масовий терор. У збройну боротьбу з ворогами Радянської влади включилося багато жителів села. На території Верхньодніпровського повіту в той час активно діяв організований саксаганською біднотою партизанський загін під командуванням С. К. Листопада (пізніше загинув у боях з бандитами). Чимало саксаганців воювали у складі Криворізького комуністичного полку, в кавалерійській бригаді Червоного козацтва, яким командував В. М. Примаков, і в прославленій дивізії О. Я. Пархоменка.
У грудні 1919 року в Саксагані було остаточно відновлено Радянську владу. Створений у перші ж дні після визволення села від денікінців ревком приступив до здійснення земельного закону від 5 лютого 1920 року, виданого Всеукраїнським революційним комітетом.
У липні 1920 року в Саксагані було створено КНС. Комітет повів рішучу боротьбу проти куркульства, яке намагалося зірвати радянське будівництво на селі. При допомозі КНС було остаточно проведено розподіл поміщицьких та куркульських земель і реманенту серед безземельних та малоземельних селян. Комнезамівці допомагали продорганам правильно нараховувати продрозверстку, примушували куркулів обмолочувати хліб і здавати Радянській державі.
Гаряче відгукнулися незаможники Саксагані на заклик вождя революції В. І. Леніна та Радянського уряду піднятися на боротьбу проти врангелівських банд. У той час десятки саксаганців вступили до Червоної Армії. Так, на все життя зв’язав свою долю з Радянською Армією Ф. О. Феденко — нині генерал-лейтенант. 17-річним юнаком він не раз брав участь у бойових операціях, які проводились саксаганським комнезамом, волосним військоматом та місцевими органами ЧК проти куркульських контрреволюційних банд. Бойові заслуги Ф. О. Феденка в роки громадянської і Великої Вітчизняної воєн, його багаторічна діяльність на різних посадах у Збройних Силах Радянського Союзу високо оцінені Комуністичною партією і Радянським урядом — він нагороджений багатьма орденами і медалями.
Після закінчення громадянської війни трудящі Саксагані приступили до відбудови зруйнованого господарства. Згідно з законом УРСР від 9 березня 1921 року за кожною трудовою сім’єю було закріплено в середньому понад 10 десятин землі, або по 1,75 десятини на душу.
У січні 1921 року в селі створено партосередок з 6 чол., у жовтні наступного року в ньому було 5 членів і 3 кандидати у члени партії. На 1 червня 1923 року осередок зріс до 20 членів партії і 9 кандидатів у члени партії.
Комуністи провадили велику політичну і культурно-освітню роботу на селі. Вони організували політгурток, в якому підвищували свій теоретичний рівень чимало жителів села. Члени партосередку читали селянам газети, роз’яснювали декрети та закони Радянської влади. Тут відбувалися жваві бесіди з питань міжнародної політики, антирелігійної пропаганди.
За ініціативою комуністів у 1923 році утворено комсомольський осередок, який став вірним помічником парторганізації у проведенні всіх заходів Радянської влади.
Комуністи, комсомольці та члени КНС організували школи і гуртки по ліквідації неписьменності. Майже все доросле населення, в минулому неписьменне, за 3—4 місяці навчилося читати і писати. У селі відкрилося 6 початкових шкіл на 350 дітей, школи лікнепу, хати-читальні, клуби. Учасники художньої самодіяльності ставили спектаклі, чимало бажаючих відвідували заняття музичного гуртка.
До будівництва нового життя залучалися трудящі жінки. Вони брали активну участь у боротьбі з неписьменністю, організовували допомогу безпритульним дітям тощо. На V-му Криворізькому повітовому з’їзді Рад (2—5 березня 1922 року) відзначалося, що жінки Саксагані розмістили 1500 безпритульних дітей у недіючих школах, забезпечили їх їжею, одягом, взуттям.
Поступово на основі нової економічної політики відроджувалося селянське господарство. Так, на тому ж з’їзді Рад представник від Саксагані доповідав, що в осінню посівну кампанію в селі засіяно 1800 десятин, а до весни зібрано 10 тис. пудів посівного матеріалу. Він же зазначив, що «Саксаганський волвиконком і КНС, об’єднавшись в один єдиний кулак, знищили бандитизму волості».
Вже в 1922 році в селі організувалося сільськогосподарське товариство, яке об’єднувало 215 чоловік. Усі члени товариства того ж року вступили до КНС.
Комуністичний осередок, органи Радянської влади невпинно проводили в життя вказівки В. І. Леніна, спрямовані на розвиток різних і доступних селянину форм кооперації. В 1927 році біднота села утворила ТСОЗ. Радянська влада турбувалася про зміцнення перших паростків соціалістичного господарства на селі: постачала машини, забезпечувала державним кредитом, агрономічними кадрами тощо. У наступні три роки (1928—1930) в Саксагані було організовано перші 5 колгоспів: «9 січня», «Вільний хлібороб», «Зірка комуни», «Колос» та ім. В. П. Затонського.
Сільгоспартілям держава надавала різнобічну допомогу. Так, артілі «9 січня» було надано кредит на суму 3 тис. крб., за який колгоспники купили 11 коней і сільськогосподарський реманент.
Велику роботу по створенню і зміцненню колгоспів проводили комуністи, комсомольці та сільські активісти І. А. Черниш, Т. Ф. Піцик, Г. Т. Пухальський, В. П. Цюпко, Л. Т. Зима, У. І. Добровольська, К. М. Литвиненко, Т. Н. Головко, О. М. Новгородцев, О. С. Мороз, М. С. Рубан, Г. М. Литвиненко, М. Л. Добровольський. У 1930 році переважна більшість жителів Саксагані об’єдналася в колгоспи.
Кооперування селян у Саксагані, як і в багатьох інших селах, відбувалося в складних умовах. У новоутворених колгоспах не було достатньої кількості тягла та інвентаря, не було необхідного досвіду ведення колективного господарства, не вистачало знань, мало було спеціалістів. Становище ускладнювалось впертим опором куркульства. Щоб зірвати колективізацію, розвалити колгоспи, куркулі вдавалися до найпідступніших методів боротьби — від розповсюдження нісенітниць і наклепів до застосування зброї.
Багато уваги колгоспам Саксагані приділяла П’ятихатська районна партійна організація. Бюро П’ятихатського РК КП(б)У вирішувало найрізноманітніші питання, спрямовані на поліпшення діяльності колгоспів, піднесення життєвого рівня і культури селян. У 1932—1933 рр. в Саксагані з п’яти було утворено три колгоспи — «Реконструктор», «Зірка комуни» та ім. Фрунзе. У 1934 році в селі утворено МТС. На колгоспні лани прийшла техніка — трактори, автомашини, комбайни та інші машини. З’явилися люди нових професій і спеціальностей — трактористи, механіки, шофери, комбайнери, слюсарі, токарі і т. д. Набували цих професій селяни в сакса-ганській школі «Трактороуч».
Саксаганська МТС готувала кадри механізаторів для колгоспів своєї зони. У 1937 році тут навчалось близько третини трактористів, бригадирів тракторних бригад, комбайнерів і шоферів району. Згідно з рішенням райкому партії від 11 грудня 1936 року при МТС було організовано 6-місячні курси по підготовці 50 колгоспних шоферів. В рішенні підкреслювалось, що на курсах мають право навчатися і жінки. При Саксаганській МТС працювала півторарічна вечірня партійна школа, де здобував політичну освіту актив навколишніх колгоспів.
Наполеглива праця трудівників села здобула заслужене визнання держави. У 1939 році в Почесній книзі Всесоюзної сільськогосподарської виставки за високі господарські показники були відзначені колективи колгоспу ім. Фрунзе і його товарної вівцеферми, свинарської товарної ферми колгоспу «Зірка комуни».
Велику увагу надавала партійна організація району розвитку культури на селі. Так, на бюро райкому партії було затверджено план політосвітньої роботи в Саксагані. Передбачалися такі заходи, як укомплектування двох бібліотек в колгоспах «Зірка комуни» та ім. Затонського — з книжковим фондом не менш як 500 прим, кожна; встановлення 150 радіоточок силами Саксаганської МТС, ліквідація неписьменності серед дорослих.
Успішно здійснювався закон про обов’язкову початкову освіту, працювала семирічка, а в 1935 році відкрили середню школу. У 1932 році Саксаганській опорній семирічній школі за зразкову роботу було присвоєно звання кращої школи району та кращого педколективу. Школа одержала Червоний перехідний прапор РВНО. При ній були добре обладнані фізичний, хімічний, агро- та радіокабінети. Діяли шкільна організація МОДРу, атеїстичний гурток «Безвірник», «Есперанто» та ін., музей дитячої творчості. Школа підтримувала тісний зв’язок з саксаганськими артілями. Учні допомагали бригадним та колгоспним редколегіям, входили до складу колгоспних агітколективів.
Висока ідейність трудівників села, їх безмежна відданість соціалістичній Вітчизні яскраво проявилися в роки Великої Вітчизняної війни. У перший день війни збори членів колгоспу ім. Фрунзе прийняли рішення, яке було опубліковане в газеті «Правда»: «Наші сини і брати будуть бити ворогів,— говорилось у ньому,— а ми на колгоспних ланах працюватимемо по-стахановському. День у день зміцнюватимемо трудову дисципліну і зразково проведемо збирання нового врожаю… Ми, колгоспники і колгоспниці, ще тісніше згуртуємось навколо Радянського уряду, навколо нашої більшовицької партії».
З наближенням фронту з Саксагані евакуювалося понад сто сімей, було вивезено на схід значну частину майна і колгоспної худоби.
Село німецько-фашистські загарбники окупували 13 серпня 1941 року. Вони нанесли його господарству величезних матеріальних збитків — пограбували, зруйнували, знищили і відправили в Німеччину тільки врахованого громадського майна на 34 млн. крб. Так, колгосп ім. Фрунзе зазнав збитків на 14 млн. крб., «Зірка комуни» — на 7,6 млн. крб., «Реконструктор» — на 6,8 млн. крб., школа «Трактороуч» — на 2063 тис. крб., лісництво — на 1855 тис. крб., МТС —на 1170 тис. крб. і млин — на 369 тис. крб. Крім того, окупанти вивели з ладу майже всю сільськогосподарську техніку, що залишилась в селі, забрали близько 500 коней і молодняка робочої худоби, сотні корів, свиней, овець, велику кількість птиці і багато майна, яке належало державі, колгоспам і колгоспникам. Фашистські недолюдки не обмежувалися грабунками. Вони знущалися над жителями села, більше 200 юнаків та дівчат силою відправили в Німеччину.
22 жовтня 1943 року радянські війська визволили село від гітлерівців.
Відразу ж почалося відродження колгоспів. Колгосп ім. Фрунзе очолив Г. В. Гречух, «Реконструктор» — П. К. Савенко, «Зірку комуни» — І. І. Скидрін. За роки війни різко зменшилась кількість населення. На 1 січня 1945 року тут мешкало 1852 чол., з них працездатних — всього 30 проц., переважно жінок.
В авангарді боротьби за відбудову громадського господарства були комуністи села. У жовтні 1944 року відновлено партійну організацію при МТС, в грудні — при колгоспі, ім. Фрунзе і територіальну партійну організацію при сільській Раді. Протягом 1945—1946 рр. відновлені партійні організації колгоспів «Реконструктор» та «Зірка комуни». Колгоспники Саксагані працювали з великим піднесенням. Так, в артілі «Зірка комуни» в посівних роботах 1944 року брали участь всі, хто міг трудитись. Незважаючи на нестачу тягла та реманенту, колгоспники засіяли 420 га. В цьому ж році артіль відправила у державні засіки 3 тис. цнт різної сільськогосподарської продукції, 1,7 тис. цнт хліба, здала 30 тис. крб. грішми. А вже наступного року були відновлені довоєнні посівні площі. Успішно відбудовувались господарства артілей ім. Фрунзе та «Реконструктор».
Натхненна самовіддана праця і допомога держави дали змогу колгоспам Саксагані за короткий час досягти довоєнного рівня виробництва. Важливе значення для дальшого розвитку сільськогосподарського виробництва мало об’єднання в 1950 році артілей «Зірка комуни», ім. Фрунзе, «Реконструктор» в колгосп ім. Фрунзе. Земельні угіддя його становлять понад 5 тис. га, з яких близько 72 проц.—орні землі. Спеціалізується колгоспна вирощуванні зернових, добре розвинуте м’ясо-молочне тваринництво, свинарство, вівчарство.
В укрупненому господарстві повніше використовувалась техніка, кадри, створилися більш сприятливі умови для піднесення урожайності зернових і інших культур, підвищення продуктивності тваринництва.
Після вересневого (1953 р.) Пленуму ЦК КПРС колгосп і МТС були зміцнені спеціалістами і керівними кадрами. Велику шефську допомогу артілі надавали промислові підприємства Кривого Рога, особливо робітники Криворізького металургійного заводу ім. Леніна.
Матеріально-технічна база колгоспу ще більше зросла за роки семирічки. На його ланах працює 36 тракторів, 19 комбайнів, 15 вантажних автомашин та багато іншої техніки. В артілі повністю механізовано основні види робіт по вирощуванню зернових культур, широко застосовується механізація в тваринництві. У 1966 році при середній врожайності по 22,5 цнт з га трудівники колгоспу зібрали близько 39 тис. цнт зерна.
Зросло громадське тваринництво. В артілі утримується близько 2 тис. голів великої рогатої худоби (в т. ч. 1000 корів), 1,3 тис. свиней, понад 3 тис. голів птиці, близько тисячі овець та інших тварин. У 1965 році в колгоспі на кожні 100 га сільськогосподарських угідь вироблено по 44,8 цнт м’яса, 307 цнт молока, 61 кг шерсті і на 100 га посівів зернових — близько 16 тис. штук яєць. Від реалізації своєї продукції колгосп одержав 837 тис. крб. прибутку. Економіка колгоспу невпинно зростає. За післявоєнні роки основні виробничі фонди господарства збільшились у кілька разів і становлять близько 1,3 млн. карбованців. Тільки в 1963 році на капітальне будівництво, на іригацію та меліорацію було витрачено близько 60 тис. крб.
Завдяки успішному розвитку економіки артілі рік у рік збільшується оплата праці колгоспників. Грошова оплата людино-дня в 1965 році становила 3 крб. 29 коп., зокрема, середній заробіток тваринників — 85—90 крб. на місяць, а влітку — 120—130 крб. Оплата праці свинарок зросла до 160 крб. Високі заробітки також у рільників.
Велику організаторську і масово-політичну роботу, спрямовану на розвиток колгоспного виробництва, піднесення добробуту і культурного рівня трудящих, проводять партійна і комсомольська організації. Більшість комуністів і комсомольців зайняті безпосередньо у сфері матеріального виробництва — рільництві і тваринництві. Комуністи А. Ф. Гречух і К. О. Головко удостоєні ордена Трудового Червоного Прапора, а О. Б. Буряк — ордена «Знак Пошани». Досвідченим організатором колгоспного виробництва є голова колгоспу член КПРС В. Ф. Сергієнко, агроном за освітою.
У приміщеннях колишньої Саксаганської МТС тепер працює відділення «Сільгосптехніки», яке обслуговує 6 колгоспів, в тому числі саксаганський ім. Фрунзе. Відділення оснащене сучасною технікою, необхідною для капітального ремонту сільськогосподарських машин. На його території розташований цех по виробленню антибіотиків. Він щороку випускає понад 100 кг кормового біоміцину.
У Саксагані функціонує лікарня на 100 ліжок, в якій є 7 відділень. Якщо до революції в селі було всього два лікарі і кілька медсестер, то нині в саксаганській лікарні працює 16 лікарів і близько 40 медичних сестер. Є також 2 медпункти, аптека.
Тут розташовано 3 лікувально-виховні заклади обласного значення: санаторно-лісова школа на 100 місць для оздоровлення і навчання дітей з туберкульозною інтоксикацією, обласний кістково-туберкульозний санаторій, допоміжна школа-інтернат на 130 дітей. Відповідне лікування, харчування і необхідний догляд повернули здоров’я сотням дорослих і дітей, які до того ж здобувають тут загальну освіту і трудові навички з цілого ряду професій.
Село розростається і впорядковується. За післявоєнний період в ньому споруджено близько 762 житлових будинків. У кращих з них в центрі села розмістилися дошкільні установи — ясла, дитячий садок.
Саксагань має регулярний автобусний зв’язок з П’ятихатками і Дніпропетровськом. Побудовано нове приміщення поштового відділення, є автоматична телефонна станція. На території Саксаганської сільради працює 28 торговельних точок. Рік у рік населенню продається все більше товарів. Тільки за 1966 рік їх реалізовано на суму 2035 тис. карбованців.
Все це свідчить про докорінні соціально-економічні зміни в житті саксаганців за роки Радянської влади. Велика Жовтнева соціалістична революція відкрила трудівникам села шлях до вільного і щасливого життя, забезпечила реальну можливість брати активну участь в управлінні державою. Більшість депутатів Саксаганської сільської Ради становлять колгоспники.
Велику громадську та організаційну роботу в селі провадять 6 партійних, 6 комсомольських, 8 профспілкових первинних організацій, 5 груп товариства «Знання», університет здоров’я, вуличні комітети та інші організації трудящих.
Саксагань є одним з крупних центрів області по підготовці кваліфікованих кадрів для сільського господарства. За час Радянської влади тут підготовлено 16 тисяч фахівців, в т. ч. 955 трактористів, 1291 комбайнер, 1029 шоферів, 1000 механіків, 837 електромеханіків, 911 механізаторів тваринницьких приміщень.
Школа механізації сільського господарства з 1954 року перетворена на училище механізації сільського господарства і переведена до системи трудових резервів. 1963 року цей заклад було реорганізовано в сільське професійно-технічне училище № 7 (СПТУ-7) системи профтехосвіти Дніпропетровської області. Училище має добру матеріально-технічну базу: кілька учбових приміщень, майстерень, а також велику кількість сільськогосподарської техніки (25 тракторів, 10 автомашин, 5 комбайнів і понад 75 інших машин та устаткування). В ньому працює дружний колектив викладачів, майстрів та інструкторів.
Сучасна Саксагань — село суцільної грамотності. Середня загальноосвітня і дві початкові школи охоплюють навчанням усіх дітей шкільного віку. В селі живе і працює великий загін спеціалістів з вищою (62 чол.) і середньою (близько 170 чол.) освітою. Культурні запити трудящих задовольняють п’ять бібліотек з книжковим фондом близько 30 тис. примірників. Сільський клуб обладнаний стаціонарною кіноустановкою. Перед жителями часто виступає хор вчителів та учнів, що користується великою популярністю. Він не раз займав перші місця на оглядах художньої самодіяльності області, його виступи відзначено почесними грамотами, а в 1967 році йому присвоєно звання народного хору.
Чимала заслуга в розвитку музичної культури на селі самодіяльного композитора Я. С. Штогаренка, який тривалий час жив у селі. У дні Великого Жовтня і під час громадянської війни його пісні були гострою зброєю в боротьбі проти ворогів. Композитор, незважаючи на похилий вік, багато часу віддавав громадській роботі. Він був головою клубної ради, керівником хорового, духового і струнного гуртків в дитячому будинку. Любов до мистецтва успадкували і його сини. Старший, А. Я. Штогаренко — відомий на Україні композитор, лауреат Державної премії, професор, ректор Київської консерваторії, голова Спілки композиторів України. Є. Я. Штогаренко вчить музиці учнів Саксаганської середньої школи, керує художньою самодіяльністю.
У Саксагані жила до одруження дочка кріпака — мати відомого українського актора П. К. Саксаганського (Тобілевича) — звідси його псевдонім.
Історія Саксагані — типова для сіл України. їй притаманні всі характерні риси дореволюційного життя, вона є свідченням того, які величезні блага принесла селу Велика Жовтнева соціалістична революція.
Я. Я. БЕЗВЕРХИЙ, В. Я. ГЛАЗИРІН, О. О. ОВСЯННІКОВА, Г. С. ПЛОХА.