Клімат і рельєф Івано-Франківської області. Історія заселення Прикарпаття
Івано-Франківська область (до 9 листопада 1962 року — Станіславська область) розташована на заході Української Радянської Соціалістичної Республіки. Вона займає північно-східну частину Українських Карпат, Прикарпаття та частково Опілля. Центр області — місто Івано-Франківськ. Область межує на південному заході з Закарпатською, на заході й півночі — з Львівською, на північному сході — з Тернопільською, на південному сході — з Чернівецькою областями. Південна частина області прилягає до державного кордону Союзу РСР з Соціалістичною Республікою Румунією.
Територія області — 13,9 тис. кв. км, населення — 1250 тис. чоловік. Основне населення — українці (94,8 проц.). Тут живуть також росіяни (3,5 проц.), поляки (1,0 проц.) та інші національності. Пересічна густота населення — 88 чоловік на 1 кв. км. Міське населення становить 31 процент.
Область утворена 4 грудня 1939 року, після возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною. Вона поділяється на 14 районів, має 13 міст, у т. ч. 2 міста обласного підпорядкування, 26 селищ міського типу, 805 населених пунктів, серед них — 359 центрів сільських Рад.
За характером рельєфу територія складається з трьох частин: гірської, передгірської і рівнинної. Карпати, які охоплюють майже половину області, поділяються на т. зв. Горгани (найвища гора Сивуля — 1836 м) і Чорногори (найвища гора Говерла — 2058. м).
Уздовж північно-східного краю Карпат простягається Передкарпатська височина, або передгір’я, що займає простір завширшки 30—60 км між горами та долиною ріки Дністра. Північна частина області — район Опілля — це південно-західний край Волино-Подільського плато. На південному сході області, в межиріччі Дністра й Пруту, розкинулося т. зв. Покуття, якому властиві карстові форми рельєфу.
Поверхня Придністров’я і Прикарпаття розчленована річками. Серед них найбільші — Дністер і його притоки Бистриця, Гнила Липа, Золота Липа, Лімниця, Луква, Свірж, Свіча, Сівка та Прут з притоками Лючою, Пістинькою, Рибницею, Черемошем. У 1965 році на річці Гнилій Липі, поблизу селища Бурштина, споруджено велике водосховище, а в 1966 році друге водосховище — на річці Чечві, біля селища Рожнятова.
Грунтовий покрив області строкатий. У Придністров’ї переважають опідзолені чорноземи, темно-сірі, сірі та світло-сірі опідзолені грунти, у Прикарпатті на вододілах — дерново-підзолисті, в Карпатах — бурі лісові, щебенюваті, гірсько-лучні.
Клімат області помірно-континентальний з яскраво вираженою вертикальною зональністю. В низинних районах зима малосніжна, м’яка; літо тепле; весна дощова. Пересічна температура в січні — 5,1°, в липні +18,8°, опадів 500—800 мм на рік. У Карпатах зима довша і більш сувора, а літо прохолодне. Опадів випадає 800— 1100 мм на рік.
Третина області вкрита лісами. Серед порід дерев переважають смерека, ялина, сосна, бук, дуб, граб, береза, липа. Біля Коломиї зберігається тисовий заповідник. У Придністров’ї є ділянки степової рослинності.
З тварин у гірських районах зустрічаються козуля, кабан, олень, ведмідь, рись, куниця, норка, горностай, борсук, вовк, лисиця, заєць; з птахів — глухар, тетерев, рябчик, слуква, орел, дятел та ін. У ріках водяться підуст, короп, окунь, марена, щука, лящ. У гірських ріках є форель, харіус. Для збереження природи та вивчення флори й фауни в горах створено державні заповідники «Чорногора» та «Осмолода», а також звіроферми та форельні господарства.
Область багата на корисні копалини та мінеральну сировину. Найбільше значення мають нафта, горючий газ, калійна сіль,озокерит, буре вугілля, бітумінозні сланці, фосфорити, мергелі, вапняки та інші будівельні матеріали. В ряді районів (Черче, Буркут та ін.) є мінеральні джерела, що мають цінні лікувальні властивості. Природно-економічні умови й ресурси сприятливі для розвитку багатьох галузей промислового виробництва та сільського господарства, для життя, продуктивної праці і здоров’я людей.
Територія краю, в основному низинні наддністрянські землі, була заселена ще в добу середнього палеоліту, приблизно 100 тис. років тому. Стоянку того часу виявлено поблизу села Буківни Тлумацького району. Близько 30 стоянок мисливців часів пізнього палеоліту (40—13 тис. років тому) знайдено на берегах Дністра та його приток.
Поселення перших землеробсько-скотарських племен доби неоліту, що жили тут у VI—IV тис. до н. е., досліджено радянськими археологами в селах Буківній, Незвиську та Бовшеві. В IV—III тис. до н. е. Прикарпаття та правобережжя Дніпра освоювали землеробські племена трипільської культури. Понад 20 трипільських поселень виявлено головним чином у південно-східній частині області — Городенківському, Коломийському та Снятинському районах.
В добу бронзи (кінець III — початок І тис. до н. е.) на території сучасної області проживало кілька племінних груп. На початку II тис. до н. е. в північно-східній частині краю (райони Рогатинський, Галицький, Тлумацький) жили пастуші племена, які розміщалися переважно в Центральній Європі та середньому Придніпров’ї (культура шнурової кераміки). їх поселення й могильники виявлено поблизу сіл Гвіздця, Колоколина, Стратина, Тенетників. У XV—XII ст.ст. до н. е. на Прикарпатті господарювали землеробські племена комарівської культури. Дехто з дослідників їх вважає ранніми предками праслов’ян. Комарівська культура, вперше виявлена недалеко від села Комарова, була поширена також на Волині та в північній лісовій смузі України. Коло села Острівця на могильнику XIII—IX ст.ст. до н. е. розкопано 180 поховань. Подібні поховання за доби бронзи є типовими для території сучасної Румунії (культура Ноа). Скарби бронзових знарядь праці, прикрас та зброї, знайдені поблизу сіл Грушки, Нижнева, Ворони, Молодятина, Узина, свідчать, що вже за доби пізньої бронзи (VIII—VII ст. ст. до н. е.) відбувалися бойові сутички поміж племенами та виникала майнова нерівність.
З появою заліза в VII—III ст. ст. до н. е. розклад первісно-общинного ладу посилюється. На території Прикарпаття в цей час жили різні за походженням групи населення. Одні з них за культурою були близькі до скіфських (кургани в Братишеві, Городниці, Комарові), інші — до фракійських (поселення в Бовшеві, Незвиську, Крилосі) племен. У II ст. до н. е.—III ст. н. е. у верхньому Подністров’ї і, зокрема, на території сучасної Івано-Франківщини жили землеробсько-скотарські племена дакійського походження, що залишили по собі пам’ятки липицької культури, вперше виявленої поблизу Верхньої Липиці Рогатинського району. В І ст. до н. е. на Прикарпатті з’являються сармати. В Острівці, наприклад, на Сарматському могильнику розкопано 14 поховань. У Незвиську, Репужинцях, Олешеві та деяких інших місцях виявлено рештки поселення й могильники племен пшеворської культури, що на початку н. е. прийшли сюди з басейну Вісли.
В III—V ст.ст. край освоювали землеробські слов’янські племена черняхівської культури, поширеної у II—VI ст. ст. на території Подніпров’я та у верхів’ї Південного Бугу. Поселення цієї культури досліджено в Бовшеві, Дем’янові, Незвиську, Острівці, Новоселівці та Усті. На більшості з них життя продовжувалось і в VI—VII ст.ст. Знахідки в багатьох місцях окремих римських і візантійських монет І—IV ст.ст., а також скарбів, що походять із сіл Виспи, Світанку, Сарників, Дубовиці, Заболотова, та поява гончарного посуду свідчать про широкий розвиток у цей час внутрішньої торгівлі, вказують на зв’язки Дніпровсько-Дністрянських земель з римськими провінціями.
В III—VI ст. ст. заселюються і передгірські райони Карпат. Тут живуть слов’янські племена — предки білих хорватів, переважно скотарів. їх курганні поховання досліджено близько в 20 селах Надвірнянського, Косівського та Коломийського районів. Згодом на Прикарпатті виникає слов’янське племінне територіальне об’єднання білих хорватів, яке в X ст. ввійшло до складу Київської Русі. Це сприяло швидкому розвиткові краю, і населення тут побільшало. На території Івано-Франківської області відомо близько 50 пам’яток: поселень, могильників та городищ часів Київської Русі. Виникали тоді й міста. Багато з тих, що згадані в літописах, існують і досі. Найбільш відомим, далеко навіть поза межами Київської Русі, було місто Галич — одне з головних економічних, політичних і культурних центрів Київської Русі.
Коли Київська Русь розпалася на окремі феодальні володіння, на її південно-західних землях утворилися Перемишльське, Звенигородське, Теребовлянське князівства. В 40-х роках XII ст. Володимирко (Володимир Володарович) з родини Ростиславовичів об’єднав їх в одне Галицьке князівство з центром у Галичі. Найбільшого розквіту й могутності воно досягло за князювання Ярослава Володимировича Осмомисла (1153—1187 рр.). До складу Галицького князівства тоді входили не тільки землі Прикарпаття, а й пониззя Дністра, Пруту і Сірету — аж до Чорного моря та гирла Дунаю.
На той час Прикарпаття було порівняно густо заселеним краєм, з добре розвиненим землеробством, скотарством, мисливством і такими видами ремесла, як обробка деревини, шкіри, заліза. Удосконалювалось виробництво ювелірних і гончарних речей. Розгорталася будівельна справа. Велике значення мало видобування солі (поблизу Коломиї), якою постачали навколишні землі і, зокрема, Подніпров’я. Зростала й торгівля. З Прикарпаття вивозили хутро, мед, віск, рогату худобу, сіль, хліб, ремісничі вироби. Із Заходу і Візантії надходили сукна, шовкові вироби, зброя, золото, срібло, вина, прянощі та інші товари.
З розвитком ремесла й торгівлі виникали нові міста, зростали існуючі, міцніла їх економіка. Серед них були Коломия, Тисмениця, Тлумач та інші поселення. Рештки кам’яних будівель, у т. ч. Успенського собору і князівського палацу, виявлені археологами в Галичі, а також існуючої в його околицях церкви Пантелеймона, є доказ високого рівня розвитку будівельної техніки, архітектури, скульптури, живопису, які нагадують такі ж пам’ятки культури Києва, Чернігова, Володимира на Клязьмі.
Розвивалися прикладне мистецтво, письменство й освіта, книжкова справа та інші галузі культури. З XII—XIII ст.ст. збереглися «Галицьке євангеліє» (1144 р.) та інші книги. Оригінальним твором є Галицько-Волинський літопис, який докладно висвітлює життя населення цих земель 1201 —1291 років.