Ділятин, Надвірнянський район, Івано-Франківська область
Ділятин — селище міського типу, центр селищної Ради, розташоване біля підніжжя Карпат, за 12 км від районного центру. Через селище протікає річка Прут. Ділятин — залізнична станція, звідси йдуть лінії на Коломию, Івано-Франківськ, Ужгород. З цими містами селище сполучене також автомобільними магістралями. Населення — 8044 чоловіка.
На території Ділятина знайдено крем’яні знаряддя праці доби пізнього палеоліту, неоліту та ранньої бронзи.
Перша письмова згадка про Ділятин належить до 1578 року. В податкових реєстрах за той рік йдеться про ділятинських жителів Хотимирського, Блюдницького, Турецького, які мали комірників і сплачували податок. Серед поселенців називалося й прізвище шляхтичів Отецька та Костки Ділятинських. Ділятинці займалися сільським господарством. Вони обробляли невеличкі земельні ділянки, розводили овець. Врожайність була низькою через значну кількість опадів і надмірну вологість грунту. Населення Ділятина постійно голодувало.
Багаті карпатські лісові масиви, поклади солі сприяли утворенню в селищі перших промислів. Уже у XVI ст. ділятинці видобували сіль, валяли сукно, виготовляли рушники, а також гуцульські покривала-ліжники з овечої вовни. Промислові вироби гуцули на ярмарках обмінювали на сільськогосподарські продукти та інші товари.
Природні ресурси й дешева людська праця приваблювали сюди заповзятливих шляхтичів, і Ділятин не раз ставав ареною боротьби між ними. В 1642 році за селище розпочалася справжня війна між братами Еверестом та Теодором Белзицькими. Ця міжусобиця тривала п’ять років і закінчилася перемогою Теодора Белзицького.
Польські й українські пани прибирали до своїх рук ділятинські промисли, привласнювали кращі ділянки землі й лісів. З письмових джерел можна дізнатися, що вже у першій половині XVII ст. родина Белзицьких володіла солеварнею в Ділятині. Селяни зазнавали великих злиднів. Пани жорстоко визискували їх, примушували виконувати повинності, відробляти шарварки, панщину, яка тривала п’ять днів на тиждень.
Одночасно з посиленням експлуатації зростало прагнення трудящих до соціального й національного визволення. Про це свідчить участь жителів Ділятина у визвольній війні 1648—1654 рр. Чимало з них вступило до селянсько-козацьких загонів. Разом з селянами Добротова й Ланчина вони штурмували шляхетський замок у Заболотові, де переховувалася шляхта. Восени 1648 року ділятинська біднота разом з селянами інших сіл брала участь у нападах на двори заможних міщан. Ділятинці поповнювали загони опришків. У другій половині XVII ст. тут діяв опришківський загін на чолі з Нестором. Загін складався з мешканців різних сіл серед них був і Дудко з Ділятина. Селяни всіляко допомагали опришкам, забезпечували їх зброєю, одягом, харчами, разом з ними боролися проти шляхти. В 30-х роках XVIII ст. у Ділятинському старостві діяв опришок Петро Сабат. Шляхті вдалося спіймати і кинути Сабата до станіславської в’язниці, однак він утік звідти і продовжував боротьбу. Відомий своїми виступами проти шляхти виходець з Ділятина ватажок Григорій Дранка.
Ненависть трудящих до експлуататорів та іноземних поневолювачів ще більше зросла в роки панування австрійської монархії, коли посилився класовий гніт та розкрадання природних багатств Прикарпаття. 1783 року у Ділятині побудували солеварню, орендарем її став граф Цетнер. Доходи від видобутку солі, яку вивозили до Австрії, збагачували власників солеварні, робітники ж за важку працю одержували мізерну заробітну плату.
У XVIII — першій половині XIX ст. продовжувалася хижацька експлуатація трудових і природних ресурсів Ділятина та його околиць. Майже весь доход від солеварні й продажу деревини поповнював прибутки іноземних загарбників і заможної місцевої верхівки. Скасування панщини в 1848 році мало поліпшила становище селян. І надалі тут природними багатствами володіли переважно заможні шляхтичі, куркулі й духовенство. В XIX ст. у Ділятині існували великі державні й приватні маєтки — осередки жорстокої експлуатації місцевого населення. В одного тільки поміщика тоді було понад 270 моргів лук, більш як 9 тис. моргів лісу, понад 1900 моргів пасовищ та інших угідь. А тим часом усім селянським господарствам належало лише 6 моргів орної землі, понад 2700 моргів лук 1314 моргів пасовищ та інших угідь. Земля в Ділятині була малородючою, тому населення переважно існувало коштом відгодівлі великої рогатої худоби, овець, ловлі риби, сплаву деревини по річці Пруту.
В другій половині XIX ст. у Ділятині триває розвиток солеваріння. Лише 1868 року видобули понад 78 тис. цнт кухонної солі. Було застосовано деяку механізацію виробництва: 1870 року в солеварні працювала парова машина потужністю 6 кінських сил, у шахтах встановили два насоси, які мали викачувати по 155 цнт солі щодоби. 63 робітники трудилися тут по 12 годин щоденно.
З наявністю покладів солі та сприятливих кліматичних умов було пов’язана виникнення деяких лікувальних закладів у Ділятині. В потічку Солонці здавна хворі на ревматизм приймали ванни. Для цього над потоком побудували спеціальні приміщення. Працював тут також інгаляторій. Хворих і відпочиваючих із заможних верств населення обслуговували два лікарі. Вони користувалися аптекою, двома ресторанами.
Експлуататори тримали селян у безпросвітній темряві. В Ділятині серед місцевого населення майже ніхто не знав грамоти. В 1880 році тут існувала лише одно-класна державна школа. 1894 року відкрили двокласну школу, яку через п’ять років перетворили на чотирикласну. Переважна більшість дітей шкільного віку через нестачу одягу й продуктів харчування лишалася поза школою. Вони змушені були найматися в куркульські й поміщицькі господарства, де за мізерну плату випасали худобу або використовувалися на інших роботах. В кінці XIX ст. були відсутні в Ділятині культурно-освітні заклади. Установи, що існували тоді в містечку, відстоювали інтереси експлуататорів. 1895 року тут діяли повітовий суд, католицька й уніатська парафії, нотаріальна контора та інші.
На початку XX ст. розширили місцеву солеварню, де видобували сіль уже 86 постійних робітників. На паровому тартаку, який належав капіталістові Кляйну, було зайнято 200 робітників. Крім експлуатації природних багатств Ділятина, австро-угорський уряд нарощував свої прибутки завдяки систематичному збільшенню податків. У 1905 році селяни Ділятина сплачували 1405 крон поземельного і 205 крон інших податків.
Під час першої світової війни у Ділятині знаходились російські війська, які вперше увійшли у селище 19 жовтня 1914 року. Потім Ділятин кілька разів був ареною запеклих боїв. Перебуваючи в Ділятині на початку 1917 року, революційно настроєні російські солдати розповідали селянам про Лютневу революцію, закликали їх до боротьби за повалення влади цісаря.
В період панування буржуазно-поміщицької Польщі Ділятин входив до складу Надвірнянського повіту. Тут було кілька невеликих приватних лісопильних заводів і млин. Нестерпні умови праці, низька заробітна плата спонукали трудящих до боротьби за свої права.
Особливою активністю відзначалися робітники лісопильного заводу. 21 жовтня 1921 року вони провели страйк, вимагаючи восьмигодинного робочого дня. 10—13 липня 1922 року понад 340 робітників зажадали підвищити заробітну плату на 70 проц., а в липні 1923 року 200 робітників заводу страйкували 16 днів, теж наполягаючи підвищити заробітну плату.
Проявом зростання революційної свідомості трудящих Ділятина було створення у 20-х роках осередку КПЗУ. Виникли також організації — профспілкова, «Сельроб-єдність». 9 вересня 1928 року місцевий комітет останньої провів віче, яке розігнала поліція. Очолював комітет член КПЗУ О. М. Колодій.
На захист прав ділятинських робітників виступила комуністична фракція польського сейму. Депутати фракції звернулися 2 березня 1926 року до міністра праці з інтерпеляцією щодо запровадження підприємцями в Надвірнянському повіті 12 і Іб-годинного робочого дня. Вони наголошували на тому, що грабіжницьке господарювання польської буржуазії зводиться не лише до винищення природних багатств, і найперше — лісів, але й супроводжується звірячою експлуатацією трудового населення. Комуністи вимагали негайного припинення зловживань власників лісопильних заводів у Ділятині, які примушували робітників працювати по 12 годин на добу. Масове порушення підприємцями встановленого законом восьмигодинного робочого дня визнавали в своїх актах обстежень навіть державні інспекції праці.
Значно погіршало становище робітників у роки першої світової економічної кризи, яка призвела до масового безробіття. В 1930—1932 рр. лісопильні заводи в Ділятині були закриті. їх власникам після кризи вдалося лише на певний час пожвавити роботу підприємств. Але вже улітку 1938 року через брак сировини вони знову припинили роботу.
Ділятин був значним поселенням. На початку 1936 року в ньому проживало 8815 чоловік, з них: українців — 4939, євреїв — 2487, поляків — 1389. Але майже не приділялося уваги поліпшенню добробуту населення, охороні здоров’я. В Ділятині був лише 1 лікар та 4 акушерки. Через антисанітарні умови життя і праці, а також відсутність медичної допомоги серед населення були поширені інфекційні хвороби. Зовсім не було державних культурно-освітніх закладів. Працювали лише семирічна і 2 початкові школи, основною мовою викладання в яких була польська. Однак і за тих умов прогресивна інтелігенція прагнула до розвитку культури серед населення. Певну культурно-освітню роботу вели 4 читальні «Просвіти», де працювали бібліотека, хор та драматичний гурток. Кошти, зібрані за платні концерти, витрачалися на придбання музичних інструментів, декорацій, утримання читальні.
У 30-х роках значно активізується діяльність осередку КПЗУ та інших прогресивних організацій. Тут діють місцеві комітети КПЗУ та КСМЗУ, осередок МОДРу. На ці часи припадає багато фактів розповсюдження комуністичної літератури, листівок. Триває страйкова боротьба. Навесні 1934 року припинили роботу місцеві річковики, висуваючи поряд з економічними і політичні вимоги. Комуністам завжди загрожували переслідування властей. 5 березня 1935 року заарештували 4 активних діячів партійної організації та ліквідували явочні квартири. Але незважаючи на репресії, комуністи продовжували революційну діяльність. Напередодні 1 Травня 1935 року вони вивісили в місті три червоних прапори й плакати з написом: «Геть з нападом на GPGP і УРСР, хай живе світова революція, хай живе КПЗУ і КПП!». Після цього поліція арештувала ще чотирьох чоловік. Комуністи закликали до боротьби проти загрози нової світової війни, і 29 вересня 1935 року на будинках Ділятина з’явилися антивоєнні плакати.
30 квітня 1936 року були розкидані по вулицях міста 60 листівок ЦК КПЗУ, складених українською та польською мовами. В одній з них говорилося: «У нас на окупованій Західній Україні масове безробіття, голод, холод і плямистий тиф. Таку долю Бек і Гітлер та їх гайдуки Луцький, Целевич та Коновалець готує нашим радянським братам. Товариші! Боронімо до останньої краплі крові нашу вільну соціалістичну Україну перед зазіханням польських і німецьких імперіалістів та їх нікчемних запроданців з табору української націоналістичної контрреволюції!».
Свободу й щастя трудящим Ділятина приніс золотий вересень 1939 року. Ще до приходу Червоної Армії у Ділятині з ініціативи колишніх членів КПЗУ створюється ревком і народна міліція, які налагодили громадський порядок у місті. Вони примусили рештки польської армії скласти зброю, захищали місцеве населення від мародерства відступаючих польських військових. Було вжито також заходів щодо охорони мостів та інших важливих об’єктів.
Урочисто й радо зустріли трудящі Ділятина частини Червоної Армії. Задовго до прибуття радянських бійців скрізь замайоріли червоні прапори. На площі біля школи зібралося майже все населення. З хлібом-сіллю, вигуками «ура» зустрічали визволителів робітники лісопильного заводу. Дівчата вручили бійцям букети квітів. Радянські офіцери й солдати розповіли про визвольний похід Червоної Армії, про успіхи Країни Рад. Одразу ж після цієї визначної події населення взяло активну участь у виборах депутатів до Народних Зборів Західної України. В Ділятині створено міську Раду, першим головою її став С. В. Зварищук, а секретарем П. Д. Козак. З 1940 року Ділятин віднесено до категорії селищ міського типу, він деякий час був центром району, а згодом, у 1941 році, селище разом з навколишніми селами відійшло до Яремчанського району.
Було націоналізовано ділятинські промислові підприємства: лісопильний завод, цегельню, пекарню. Всі вони забезпечувалися необхідною сировиною й почали працювати безперебійно. З перших днів своєї діяльності місцеві радянські органи розподілили між населенням націоналізовану землю. Біднота одержала безплатну допомогу насінням і сільськогосподарським реманентом.
Подбали і про забезпечення промислових підприємств, установ та організацій висококваліфікованими спеціалістами. До Ділятина на роботу прибули фахівці із східних областей України, які передавали свій досвід місцевим кадрам. До соціалістичних перетворень залучили також інтелігенцію, серед неї були й жителі, які не мали за буржуазного ладу роботи. З великими труднощами здобув вищу освіту в Празі Г. В. Голинський. Важку працю в цегельні він поєднував з навчанням на вечірньому відділі, де оволодів професією інженера-агронома. За Радянської влади Г. В. Голинський очолив Микуличинський лісопункт. Не мав роботи після закінчення Краківської художньої академії і Й. М. Васьків. В 1939 році він став працювати в школі.
В Ділятині запровадили безплатне навчання, відкрили середню школу, де вже 1941 року навчалося 970 учнів. Щоб усі діти мали змогу відвідувати школу, виділялась державна матеріальна допомога тим, хто цього потребував. У школах було створено комсомольські та піонерські організації. У Ділятинському районному відділі народної освіти для вчителів організували семінар. Його учасники вивчали радянську систему освіти, знайомилися з методикою навчання й виховання учнів. Великою повагою серед дітей користувалась учителька О. К. Голинська. Одразу ж після встановлення Радянської влади вона докладала значні зусилля до організації нової школи. В селищі багато робилося, щоб навчити грамоти доросле населення, яке дістало змогу ліквідувати неписьменність у спеціальних гуртках, набувати знання у вечірній школі робітничої молоді. Не залишилися поза увагою й дошкільнята; для них організували дитячий садок, ясла. Це забезпечувало жінкам умови для нормальної праці і сприяло їх активнішій участі в громадському житті.
Також розгорнулася культурно-освітня робота. Почали працювати будинок культури, бібліотека, кінотеатр, на промислових підприємствах створили червоні кутки. Особливо багато корисного зробила бібліотека залізничної станції. Її завідуюча Є. В. Попроцька активно пропагувала марксистську літературу, твори радянських письменників. Бібліотека допомагала в доборі репертуару для художньої самодіяльності, у здійсненні культурно-освітньої роботи. Радянська влада подбала і про охорону здоров’я: в селищі відкрили лікарню, поліклініку, медпункт.
Нове соціалістичне життя будувалося під керівництвом Ділятинської районної партійної організації.
На початку Великої Вітчизняної війни Ділятин окупували угорські війська. Згодом до Яремчанського району вдерлися німецько-фашистські загарбники. Фашисти стягували з жителів непосильні податки, забирали продукти харчування, одяг, примушували молодь працювати на лісопильному заводі й виконувати інші роботи. Поблизу Ділятина, в с. Татарові (тепер Кремінці), розмістилася гестапівська комендатура. З гестапівцями співробітничали зрадники народу — польські та українські націоналісти. Фашисти провели три т. зв. акції знищення мирних жителів Ділятина. Під час першої акції у листопаді 1941 року гестапівці оточили селище і виганяли людей, в т. ч. дітей і стариків, на вулицю, били гумовими палицями. Після цих знущань кати погнали свої жертви на околицю селища у Вільковецький ліс і по дорозі їх розстрілювали. Всього тоді загинуло понад 700 чоловік. На початку березня 1942 року гестапівці здійснили другу акцію, під час якої розстріляли 576 чоловік. Але до найбільш жорстоких методів розправи над людьми фашисти вдалися під час третьої акції 1943 року. В один з холодних вечорів гітлерівці розпочали стрільбу по будинках. Вони розстрілювали всіх, хто вибігав з дому, або намагався втекти. Протягом того кривавого дня було знищено 907 громадян.
Але незважаючи на жорстокий терор, населення Ділятина чинило опір окупантам. Жителі селища відмовлялися виконувати різні повинності, сплачувати податки, їхати на каторгу до Німеччини. Боротьбу трудящих селища спрямовували комуністи, зокрема член підпільного обкому партії В. І. Андрієнко.
Ділятин у роки Великої Вітчизняної війни був місцем героїчної боротьби з гітлерівськими загарбниками партизанського з’єднання G. А. Ковпака. У липні — серпні 1943 року ковпаківці вели бої у Карпатах. Скориставшись з того, що партизанам важко було маневрувати в гористій місцевості, гітлерівці закрили всі виходи з гір і почали стискати кільце оточення. Партизани піднімались усе вище й вище і, нарешті, опинилися на горі Шевці, а потім — Вовторубі. Внизу біля підніжжя розташувалися великі ворожі гарнізони в Надвірній, Пасічній, Яремчі, Зеленій і Ділятині. Народні месники прийняли сміливе рішення — спуститись у долину річки Пруту, до міста Ділятина, головного опорного пункту німців у цьому районі Карпат. Ворог не чекав удару саме тут, тому що Ділятин — це вузол кількох залізниць і шосейних доріг. Противникові треба було тільки дві-три години, щоб перекинути сюди великі військові сили. Після того, як партизани вночі спустилися з гори Шевки, німецьке командування оголосило, що партизанів розгромлено. Тим більше несподіваною була їх поява біля Ділятина. Для успішного здійснення операції партизанське командування вирішило оперативно, щоб ворог не встиг викликати підкріплення, захопити німецький штаб і радіостанцію.
Виконуючи наказ, авангард, керований комісаром з’єднання С. В. Руднєвим, розгромив охорону німецького штабу, підбив два важкі танки і знищив штаб з усіма його службами й обладнанням. Одночасно група під командою Ф. Д. Матющенка повністю вивела з ладу залізничну станцію, висадила в повітря пункт зв’язку, радіостанцію і два мости — залізничний та шосейний, а воїнський ешелон ворога народні месники спрямували на зруйнований міст. У цій операції противник втратив понад 200 чоловік убитими. Удар був таким раптовим, що генерал, який командував німецькими військами, втік у самій білизні. Після оволодіння Ділятином ковпаківці зірвали сім мостів на залізницях і шосе, що з’єднували селище з Коломиєю, Надвірною і Яремчею, їх передові частини перейшли міст біля с. Заріччя і вийшли на дорогу в напрямку с. Білих Ослав. По дорозі підрозділи з’єднання під керівництвом С. В. Руднєва зав’язали бій з гірсько-стрілецьким полком фашистів. У цьому бою загинув смертю хоробрих комісар з’єднання Герой Радянського Союзне. В. Руднєв і ще 67 героїв-ковпаківців. Фашисти поспішили сповістити населення, що партизанів розгромлено. А тим часом народні месники продовжували завдавати ворогові дошкульних ударів.
У боротьбі з окупантами партизанів підтримувало місцеве населення. Як вказував на це в своєму щоденнику С. В. Руднєв, гуцули були дуже гостинні й допомагали партизанам всім, чим могли. Часто вони вдавалися до хитрощів, щоб забезпечити партизанів необхідним. Незважаючи на сувору заборону окупаційних властей пасти в цей час худобу, партизани неодноразово натрапляли на корів, що «заблудили» в лісі. Житель Ділятина М. М. Турчиняк був провідником у С. А. Ковпака. Він проводив партизанські загони через села Зелену, Луги, Пасічну, Шевелівку, ходив у розвідку, дізнавався про розташування німецьких загонів і доповідав партизанам.
Весною 1944 року радянські війська наблизилися до Ділятина. Розгорнулися запеклі бої з німецькими та угорськими військами. 30 березня 1944 року радянські воїни увійшли в Ділятин. Гітлерівцям вдалося 19 квітня відбити селище, проте 26 липня 1944 року воно стало назавжди вільним.
За роки окупації фашисти завдали Ділятину великої шкоди. Вони знищили 2693 мирних жителів, вивезли на каторжні роботи до Німеччини 298 чоловік, спалили 446 дворів, захопили багато худоби, пограбували бібліотеку, клуб, школу.
Одразу ж після вигнання окупантів багато жителів пішли на фронт. Відважним розвідником був В. Ю. Улицький. Шість разів поранений, він добровільно лишився на фронті. В. Ю. Улицького нагороджено орденами Слави 2-го та 3-го ступенів.
У перші дні після визволення трудящі селища взялися до відродження органів Радянської влади і відбудови зруйнованого господарства. Поновили свою роботу комунальні підприємства, знову запрацював лісозавод, став до ладу маслозавод. Відкрилися ділятинські культурно-освітні заклади. У вересні 1944 року діти сіли за парти шкіл. Поліклініка й фельдшерський пункт подавали трудящим безплатну медичну допомогу.
Відбудовними роботами керувала територіальна партійна організація Ділятинської селищної Ради, що мала в своєму складі на початку 1946 року 8 комуністів. Вони очолили найважливіші ділянки господарського й культурного будівництва. Колишній військовослужбовець А. С. Тарасевич був призначений на посаду директора лісозаводу Ділятинського лісокомбінату. Повернувшись з армії, фельдшер-комуніст В. Г. Щоголів доклав багато зусиль для організації охорони здоров’я в Ділятині. Секретарем територіальної первинної партійної організації селища було обрано в 1946 році члена КПРС з 1919 року І. Г. Воробйова. Під його керівництвом комуністи згуртовували навколо себе безпартійний актив.
Однак на перешкоді праці радянських патріотів стали рештки українських буржуазних націоналістів. Вони чинили дикі розправи над активістами, вели анти-радянську агітацію, намагалися зірвати роботу радянських установ. Комуністи очолили боротьбу з націоналістичними бандами, разом з безпартійними активістами вживали заходів, щоб ліквідувати бандерівські групи. В цій боротьбі від кривавих бандитських рук загинули М. І. Гринишин, М. П. Матіюк, П. Д. Романюк і М. Д. Романюк. Та націоналістичні банди були ліквідовані.
Трудящі продовжували відбудовувати пошкоджене війною господарство. Вже на початку 1945 року лісозавод реорганізували в лісокомбінат, до складу якого входили два лісопункти. На комбінаті у вересні 1946 року створено партійну організацію. Поступово підприємство зростало. До його складу входили лісопильний завод, цехи: столярний, меблевий, деревообробний. Комбінат нині виготовляє столи, шафи, тумбочки, пасажирські ліфти. Його продукція, зокрема пиломатеріали, йде у соціалістичні країни, а також ФРН. Зріс і рівень механізації лісозаготівель. Якщо в 1959 році заготівля лісу електропилами і бензопилами становила лише 73,7 проц., то вже у 1967 році вона досягла майже 100 проц. У роки післявоєнних п’ятирічок адміністрація і партійна організація комбінату доклали багато зусиль до створення культурно-побутових умов для робітників: тут побудовано шість гуртожитків, відкрито сім магазинів, дві їдальні, хлібопекарню.
На комбінаті виросли нові люди, такі, як Д. М. Гоголь. Його біографія схожа на життєвий шлях багатьох мешканців Ділятина. Народився Д. М. Гоголь у бідній селянській сім’ї. В дитячі роки, закінчивши всього три класи, він заробляв собі на шматок хліба, а в чотирнадцять років став лісорубом. Лише за Радянської влади Д. М. Гоголь відчув себе повноправним громадянином, що будує нове життя. За трудові успіхи в роки післявоєнних п’ятирічок йому присвоєно високе звання Героя Соціалістичної Праці. Ветераном підприємства є М. М. Дутчак. Трудящі селища висловили їй високе довір’я, обравши депутатом обласної Ради депутатів трудящих. Серед трудівників Прикарпаття відоме ім’я І. Д. Касіянчука. Зміна, яку він очолював, одною з перших почала випуск бездефектної продукції. І. Д. Касіянчук бере активну участь у громадській роботі, трудящі Надвірнянського району обрали його депутатом Верховної Ради УРСР. Невпинно зростає число висококваліфікованих спеціалістів на комбінаті. В 1969 році тут працювало 44 інженери, 96 техніків. Багато робітників навчаються у вузах і технікумах без відриву від виробництва, здобувають середню освіту в школі робітничої молоді.
Помітне місце в економіці Ділятина належить деревообробній фабриці, яка випускає віконні та дверні блоки, меблі для установ і шкіл. Добре обладнаний і успішно працює Ділятинський харчокомбінат, що складається з хлібобулочного, сокодавного, виноробного, кондитерського цехів та цеху безалкогольних напоїв. За останні роки значно збільшився випуск продукції. Лише випікання хліба зросло з 6 тонн в 1960 році до 12 тонн у 1967 році. Колектив комбінату успішно освоїв випуск широкого асортименту продукції, у т. ч. хліб «Закарпатський», шипуче вино «Прикарпатське». З 1955 року функціонує комбінат комунальних підприємств, який дбає про благоустрій. У селищі 1962 року створено газове господарство, що забезпечує паливом понад 280 сімей.
Багато чого зроблено в Ділятині й для охорони здоров’я, розвитку освіти, культури. Тепер у селищі є лікарня з пологовим відділенням, тубдиспансер, амбулаторія, аптека. Завдяки зростанню життєвого рівня трудящих та поліпшенню профілактичних заходів різко скоротилося число захворювань. Діти ділятинських трудівників здобувають знання в загальноосвітній трудовій політехнічній школі, двох восьмирічних. А музично обдаровані відвідують філію Надвірнянської музичної школи. Є в Ділятині і вечірня школа робітничої молоді. Понад 500 його уродженців — випускники вищої та середньої школи.
За післявоєнні роки великі успіхи досягнуті в розвитку культури. В 1946 році тут споруджено кінотеатр, будинок культури, клуб. Значні досягнення мають ділятинці в розвитку художньої самодіяльності. Вони пишаються своїм земляком І. П. Лазаревим, який протягом багатьох років є переможцем районних і обласних конкурсів. За майстерне виконання пісень І. П. Лазарев став лауреатом республіканського конкурсу, брав участь у Всесоюзному фестивалі молоді, був нагороджений золотою й срібною медалями. Його виконання пісні «Верховино, мати моя» широко відоме в республіці.
В числі культурних закладів селища є кімната-музей Марка Черемшини. Письменник у 1906 — 1912 рр. жив у Ділятині.
У селищі багато пам’ятників: В. І. Леніну, Т. Г. Шевченку, І. Я. Франку, а також воїнам, полеглим у роки Великої Вітчизняної війни.
Напередодні 50-річчя ВЛКСМ в селищі звели обеліск в пам’ять про активістів, які загинули в боротьбі проти українських буржуазних націоналістів у 1945—1948 роках.
Хорошою традицією ділятинців стали нові обряди. Щороку відбуваються свята-зустрічі з визволителями селища. Під час однієї з них перед трудящими виступили учасник боїв за Ділятин, командир роти автоматників М. М. Передєльський, а також П. І. Зубкова із м. Карабанова Владимирської області. Її єдиний син Іван Васильович у квітні 1944 року загинув, визволяючи Ділятин.
Цікавим новим обрядом є свято трудової слави, яке відзначається кожного року лісорубами селища. На цьому святі вшановують кращих виробничників, преміюють їх грамотами, цінними подарунками. Під час свята у мальовничому місці над Прутом відбуваються виступи гуртків художньої самодіяльності, спортивні змагання та масові гуляння.
Урочисто проводжають ділятинці юнаків до Радянської Армії. Перед призовниками виступають ветерани боротьби за Радянську владу, вони розповідають про славні бойові і трудові традиції старших поколінь.
Будується, росте Ділятин. У центрі селища зводитимуть п’яти- і двоповерхові будинки, на території нинішнього стадіону буде споруджено загальноадміністративний і культурно-побутовий центр.
Заможним і культурним життям живе селище, впевнено крокуючи разом з усім радянським народом до комунізму.
Т. Б. БЕРНАЦЕК, В. С. ВРІК, П. С. ФЕДОРЧАК