Клімат і рельєф Харківської області. Історія заселення Харківщини
арківська область розташована на північному сході Української РСР, на вододілі рік систем Дону і Дніпра, в степовій і лісостеповій зонах. На півночі та північному сході вона межує з Бєлгородською областю РРФСР, на сході — з Луганською, на південному сході — з Донецькою, на південному заході — з Дніпропетровською, на заході та північному заході — з Полтавською та Сумською областями УРСР.
Територія області — 31,6 тис. кв. км (6,3 проц. території республіки). Населення — 2672 тис. чол. (5,8 проц. населення УРСР), густота — 84,6 чол. на 1 кв. км. Українців — 68,8 проц., росіян — 26,4 проц., решта — інші національності.
В області 25 адміністративних районів, 335 сільських Рад, 15 міст, 58 селищ міського типу, 2311 сільських населених пунктів.
Поверхня Харківщини — хвиляста рівнина, розчленована річковими долинами, ярами, балками. Найбільша річка в області — Сіверський Донець, друге місце за довжиною і повноводністю займає його притока — Оскіл; решта річок — невеликі. За останні роки на Сіверському Дінці, біля селища Печенігів створено велике водосховище площею 94 кв. км; друге — на річці Осколі. В області є кілька озер, з них найбільші: Лиман, Борове, Леб’яже, Чайка.
На ліси область бідна. Внаслідок хижацького винищення в дореволюційні часи та в роки фашистської окупації вони становлять тепер тільки 9,2 проц. території. Трудящі області дбають про збільшення площі лісів, засаджуючи різними породами дерев великі смуги понад Дінцем та в багатьох інших місцях.
Величезну роботу по поширенню різних порід дерев провадить один з найстаріших на Україні і в СРСР Краснокутський дендрологічний парк, який засновано ще у 1809 році. Багатою рослинністю відомі на Харківщині Наталівський (у Краснокутському районі) і Шарівський (у Богодухівському районі) парки та Валківський дендропарк, що існує з 1930—1933 рр. На території області, біля Печенігів, на площі близько 30 тис. га розташований мисливський заказник, більшу частину якого займають ліси.
З корисних копалин перше місце належить природному газу. Шебелинське газове родовище — найбільше в СРСР, третє в світі. На Харківщині є поклади бурого (в районі м. Ізюма) і кам’яного (в Барвінківському та Лозівському районах) вугілля, а також торфу. Біля м. Мерефи та на території Вовчанського і Ку-п’янського районів є поклади залізної руди. Видобувають в області фосфорити й мергелі; є піски, вапняки, крейда, гіпс, вохра; відомі джерела мінеральних вод — Березівської і Харківської № 1 та № 2, радонової, бромних вод морського типу.
Клімат помірно континентальний. Зима прохолодна і мінлива, а літо жарке. Річна кількість опадів на території області — від 457 на сході до 536 мм на заході. Навесні нерідко східні і південно-східні вітри приносять з прикаспійських степів суховії, а іноді й чорні бурі.
В області переважають чорноземні грунти, в долинах річок — дерново-мало-підзолисті, лучно-чорноземні, болотні та інші. Загалом грунтово-кліматичні умови Харківщини сприятливі для вирощування зернових і технічних культур — озимої та ярої пшениці, кукурудзи, ячменю, проса, гречки, цукрових буряків, соняшнику.
Територія Харківської області заселена з давніх-давен. Біля с. Яремівки Ізюмського району знайдено крем’яні знаряддя епохи раннього палеоліту (300 тис. років тому). Стоянки пізнього палеоліту (40—15 тис. років тому) виявлено біля м. Богодухова, в Ізюмському та Балаклійському районах. У період неоліту (V—III тисячоліття до н. е.) була досить густо заселена південна частина Харківщини, де виявлено близько 60 місць поселень. Найцікавішим з них є могильник біля с. Олександрії на Куп’янщині (III тисячоліття до н. е.). На Харківщині відкрито також близько 80 пам’яток періоду бронзи (III—І тисячоліття до н. е.), ямної (НІ—II тис. до н. е.), катакомбної (II тис. до н. е.) і зрубної (II — початок І тис. до н. е.) культур. Радянськими археологами тут виявлено також нову культуру пізньої бронзи — бондарихінську — в урочищі Бондарисі біля с. Кам’янки Ізюмського району. Кожна з цих груп пам’яток свідчить не тільки про певні етапи в розвитку населення, а й про зміни в його етнічному складі. В VII—II століттях до н. е. територія області була густо заселена землеробськими скіфськими племенами. Із зафіксованих 70 пам’яток цього періоду найбільш відомі городище та курганний могильник біля с. Великої Гомільші (в Зміївському районі), а також Сіверське городище біля с. Мілової (в Балаклійському районі).
В першому тисячолітті нашої ери басейн (Тверського Дінця становив південно-східну окраїну великого придніпровського масиву слов’янських землеробських племен. На території Харківщини зафіксовано близько 50 пам’яток ранньослов’янської черняхівської культури, найбільш вивчена з них — поселення біля села Ново-Покровки Чугуївського району (III — VI ст н. е.). Найвідомішими слов’янськими пам’ятками VIII — X ст. є поселення біля с. Кам’янки (в урочищі Бондарисі) Ізюмського району та на території Донецького городища біля Харкова.
Поряд з пам’ятками осілих слов’янських племен на території Харківської області, зокрема в її південно-східній частині, зустрічаються і пам’ятки сармато-аланських кочових скотарських племен, що рухалися зі сходу (поховання II ст. н. е. біля м. Балаклії та с. Яремівки Ізюмського району). Найбільш відомими аланськими пам’ятками є добре укріплене городище та могильник (VIII — X ст. н. е. біля с. Верхній Салтів). На Харківщині виявлено також два печенізьких поховання (X — XI ст.) біля хутора Ковалівки Барвінківського району та близько двох десятків кам’яних «баб» переважно в Ізюмському та Балаклійському районах.
З кінця X століття значна частина сучасної Харківщини входила до складу древньоруської держави. Найвизначнішою археологічною пам’яткою цього часу с Донецьке городище — літописне місто Донець, яке було сторожовим форпостом слов’ян у боротьбі проти кочових племен.
Після навали татар в XIII столітті тривалий час край був майже безлюдним, через це його називали «диким полем». З XVI століття тут з’являються групи українців і росіян, які займалися бортництвом, полюванням, рибальством тощо. В цей же час російський уряд для захисту своїх південних кордонів почав створювати регулярну сторожову службу. Створення сторож, проникнення відхідників сприяли освоєнню «дикого поля». Вже в 1600 році російськими «служилими людьми» було побудоване м. Цареборисів (тепер с. Червоний Оскіл). У 1638 році українські переселенці на чолі з гетьманом Я. Острянином побудували м. Чугуїв.
Масове заселення краю українцями почалося з середини XVII століття. Особливо широкого розмаху воно набрало в 50—70-і роки у зв’язку з посиленням, феодального і національного гніту на Правобережній Україні.
На Слобожанщині жителі Правобережної України шукали порятунку від сваволі польських феодалів та спустошливих нападів татаро-турецьких орд. Багато переселенців з’являлося тут також після поразок козацько-селянських повстань на Правобережжі. Остання велика хвиля переселення з Правобережної України припадає на 1711—1715 рр.
Багато українців з Полтавщини і Чернігівщини, Київщини і Волині, Поділля і Галичини йшли на Слобожанщину великими групами з худобою, з домашнім скарбом, навіть з церковним майном, книгами київського і львівського друку.
Російський уряд, якому була підпорядкована малозаселена територія на південь від Путивля, Бєлгорода і Воронежа, з метою зміцнення оборони країни від татарських нападів заохочував українців до заселення вільних земель, надаючи переселенцям тимчасові пільги. Українці засновували поселення — слободи. Звідси й виникла назва краю — Слобідська Україна (Слобожанщина). Вона включала територію нинішньої Харківської, частини Сумської, Донецької і Луганської областей УРСР, частину Воронезької, Бєлгородської та Курської областей РРФСР. Близько 1654 року було засновано Харків, а у другій половині XVII століття — Люботин, Огульці, Липці, Островерхівку, Зміїв, Борки, Безлюдівку, Рубіжне та багато інших населених пунктів.
З півночі сюди переселялися росіяни. Так виникли російські поселення — Великі Проходи, Російська Лозова, Російські Тишки. Село Тополі заселили і росіяни, і українці. Часто українці оселялися в слободах, заснованих росіянами, наприклад у Валках, Цареборисові, Скрипаях, Мохначі тощо. Села, як і міста, оточувалися ровами та укріплювалися валами і частоколом.
Використовуючи українських переселенців для захисту південних кордонів Російської держави від грабіжницьких нападів кримських і ногайських татар, російський уряд постачав їм зброю, продовольство, наділяв земельними угіддями, зберігав за ними козацькі привілеї, самоврядування тощо. В 50-х роках XVII століття на території Слобідської України було утворено 4 козацькі полки: Харківський, Острогозький (Рибинський), Сумський і Охтирський. У 1685 році з Харківського полку виділився Ізюмський. Полки являли собою військово-адміністративні округи, що поділялися на сотні. Харківський та Ізюмський полки, в яких 1734 року налічувалося 40 сотень, були розташовані на території нинішньої Харківської області.
У XVII столітті Слобожанщина стала форпостом у боротьбі Російської держави проти турецько-татарських загарбників. Її населенню належала також чимала роль в освоєнні південних степів і створенні умов для приєднання Криму і Північного Причорномор’я до Росії. Спільна боротьба українського й російського народів проти зовнішніх ворогів у ці часи була одним з важливих факторів зміцнення їх братерської дружби.