Лозова, Лозівський район, Харківська область (продовження)
У 1935 році на дільниці Лозова — Слов’янськ машиніст слов’янського паровозного депо Петро Кривоніс досяг небувалих на той час показників по використанню потужностей локомотива, вдвічі перевищивши установлену на той час технічну швидкість.
Машиністи Лозівського паровозного депо широко наслідували метод П. Кривоноса. Першими повели на великих швидкостях великовагові поїзди О. В. Мясников, П. А. Мащенко, Д. С. Наумкін. Комуністи й безпартійні боролися за перетворення станції Лозова в передовий вузол Радянського
Союзу. На 1 січня 1939 року тут було 2750 стахановців і 1292 ударники, а на 1 січня 1940 року 2999 стахановців і 1923 ударники.
Залізничники та робітники промислових підприємств Лозівського району, керуючись лозунгом партії «лицем до села», брали активну участь у соціалістичній перебудові села, створенні колгоспів, в їх організаційному і політичному зміцненні. Почалося швидке зростання всього господарства району, особливо виробництва зерна. Вже в 1927 році обсяг продукції сільського господарства перевищив дореволюційний рівень.
У 1930 році в Лозівському районі була завершена суцільна колективізація. За успішний розвиток сільського господарства Лозівський район у 1931 році нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора УРСР.
За роки перших п’ятирічок місто Лозова стало центром адміністративного, громадського Г культурного життя одного з найбагатших сільськогосподарських районів республіки, а станція Лозова — однією з кращих станцій Радянського Союзу. Просторий, красивий перон, високі, світлі зали вокзалу; чітка, організована робота служб руху — все це було великим досягненням трудівників Лозової.
У роки перших п’ятирічок в Лозовій були побудовані маслозавод, цвяховий, дротовий та ходоремонтний заводи. В місті було прокладено водопровід, у більшість будинків проведено електричне освітлення та забруковано вулиці. У зовнішньому вигляді Лозової зникли риси старого дореволюційного міста з характерним поділом на квартали багатих особняків і квартали бідноти.
Перед війною тут була розв’язана житлова проблема. Робітники і службовці переселились у красиві впорядковані квартири в нових світлих будинках. Населення міста, за переписом 1939 року, становило 21 975 чоловік.
Міський бюджет у 1938 році становив 990 тис. крб., з них 99 тис. було витрачено на благоустрій міста. В місті побудували і добре обладнали лікарню, поліклініку, аптеку.
Широкого розвитку набули освіта, культура. У 1938 році в Лозовій було 5 середніх і семирічних шкіл. Понад тисячу юнаків і дівчат навчалися в індустріальному технікумі, технікумі механізації сільського господарства та робітфаці при сільськогосподарському інституті. Сотні робітників закінчили інститути і працювали інженерами, вчителями, лікарями.
У передвоєнні роки в Лозовій було відкрито Будинок культури, Палац піонерів і жовтенят, три кінотеатри, два клуби, кілька бібліотек. Було побудовано стадіон місцевого товариства «Локомотив» на 5000 місць. Методом народної будови було закладено Парк культури і відпочинку ім. Горького на площі 60 гектарів.
Чудову молодь виховувала громадськість, партійні та комсомольські організації. Тільки в 1934 році у комсомол було прийнято 1200 юнаків і дівчат.
Разом з усім народом лозів’яни самовіддано працювали над збільшенням багатства країни, мріяли про дострокове виконання завдань, накреслених Комуністичною партією, але війна, нав’язана фашистською Німеччиною, порушила ці плани. З перших же днів Великої Вітчизняної війни тисячі лозів’ян із зброєю в руках стали на захист Батьківщини.
Від трудящих міста надійшло до райвійськкомату близько тисячі заяв з проханням відправити в діючу армію. Ті, що залишалися біля верстатів, на паровозах, віддавали всі сили для перемоги над ворогом. Залізничники Лозової, перевівши рух поїздів на воєнний графік, безперебійно і вчасно доставляли вантажі на фронт.
Велику роботу провела партійна організація міста по створенню винищувального батальйону та груп сприяння винищувальному батальйону для боротьби з ворожими десантами і диверсантами. Тільки за один день від трудящих Лозівського району надійшло три тисячі заяв з проханням про прийом у народне ополчення.
У другій половині вересня 1941 року почалася евакуація в радянський тил обладнання промислових підприємств, устаткування залізниці, майна колгоспів, радгоспів, МТС. Останніми залишали місто партизани. Загін під командуванням М. Й. Воронцова відійшов на Харків, а загін О. Г. Загребельного — на Петрівське, в Ізюмські ліси.
11 жовтня 1941 року фашисти вдерлися в місто. Вони встановили в Лозовій жорстокий окупаційний режим. На околиці міста влаштували два табори смерті, в яких замучили десятки тисяч радянських людей. Ці табори були справжніми «островами» смерті. Щодня від холоду, голоду й мордувань у таборах вмирало не менше 100 чоловік. Німецькі загарбники перетворили місто в страшну катівню. Гестапо арештовувало й кидало в підвали сотні, людей. Над ними жорстоко знущалися, піддавали неймовірним катуванням. Фашистські кати повісили вірних синів народу, залишених на підпільну роботу: Івана Гармаша, Дмитра Тимофієва, П. Незнамова та інших.
Та не скорилися радянські люди фашистським поневолювачам. У роки тимчасової окупації в місті були створені і діяли партійні і комсомольські підпільні групи та організації. З 11 жовтня 1941 по 29 січня 1942 року діяв підпільний райком партії. Підпільники виводили з ладу транспорт, псували паровози, кілька раз влаштовували аварії турбіни, яка давала енергію для депо, заховали понад 400 тонн хліба і постачали ним сім’ї радянських воїнів та партизанів. В умовах
жорстокого терору підпільники розповсюджували серед населення повідомлення радінформбюро, випускали листівки, відозви до населення, передавали на велику землю відомості про розташування частин і військових баз ворога. З 22 травня 1942 по 16 лютого 1943 року діяла підпільна партійна організація. В організацію входили майстер лозівського вагонного депо О. І. Немченко, оглядач вагонів Трохим Свергуненко, слюсар депо Олександр Янко та інші працівники залізничного вузла. Очолив організацію О. І. Немченко. Підпільники розповсюджували повідомлення Радінформбюро, викривали мерзенні дії ворогів, організовували трудящих на боротьбу з окупантами.
Після смерті О. І. Немченка керівником підпілля став військовополонений майор І. П. Мезенцев (дядя Ваня).
В місті активно діяла підпільна комсомольська група, очолювана Надією Немченко. До підпільної комсомольської організації, крім неї, входили Микола Хитущенко, Олексій і Віра Мелащенко, Женя і Віктор Таран, Ліда Романенко, Віра Шелдугіна, Люся Кордикова, Ангеліна Чередниченко. Патріоти псували лінії зв’язку, розповсюджували листівки, перешкоджали рухові ворожих ешелонів, допомагали втечі радянських воїнів з фашистського табору смерті.
На окупованій ворогом території Чернігівської області та під час оборони Києва відчутних ударів фашистам завдав партизанський загін ім. Котовського, організаторами якого були лозівські комуністи М. Й. Воронцов (командир загону), К. А. Скляров (секретар партбюро), П. Ф. Берко, І. І. Соломоненко, В. М. Яремчук та інші. Народні месники завдали фашистам великих втрат. Вони пускали під укіс поїзди, нападали на німецькі обози, каральні загони, порушували лінію зв’язку, держали в постійному страху гестапівців і поліцаїв.
Особливо відважно діяв керівник підривної групи В. М. Яремчук. До війни він був учителем у Новоіванівській семирічній школі Лозівського району. Бойова група Яремчука пустила під укіс 18 ешелонів, знищила багато танків. За героїзм і відвагу, виявлені в боях проти фашистів, В. М. Яремчуку присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Високими урядовими нагородами відзначені подвиги багатьох інших народних месників. Так, секретаря партійного бюро партизанського загону К. А? Склярова нагороджено орденом Леніна, командира загону М. Й. Воронцова — двома орденами Червоного Прапора.
Невмирущою славою вкрила себе радянська патріотка, касирка універмагу Лозівського залізничного відділку В. І. Шевченко. Відступаючи, фашисти вирішили підірвати склад боєприпасів, розміщений на території теплоелектроцентралі. Про це підпільники дізналися від В. І. Шевченко, яка знала німецьку мову і почула, що офіцер віддав наказ підірвати склад. Підпільники перерізали проводи, охорону перебили і цим перешкодили висадженню в повітря складу. Фашисти оточили підпільників та жителів міста, що були в цей час на складі. Були тут і В. І. Шевченко та її 17-річний син Юрій. Тільки декому пощастило пробитися. Героїчною смертю загинула В. І. Шевченко.
Військовий лікар комуніст С. Г. Домбровський у травні 1942 року в районі Лозової потрапив у полон. Добре володіючи німецькою мовою, він зумів завоювати прихильність окупаційних властей і стати хірургом і головним лікарем Лозівської районної лікарні. Цим він скористався, щоб під виглядом хворих на тиф лікувати поранених радянських воїнів, повертати життя десяткам захисників Вітчизни, які пораненими потрапили в полон. У лікарні не було медикаментів, перев’язочних матеріалів, і головному лікарю доводилося діставати це в німецьких госпіталях. У комісії по відбору молоді для відправки в Німеччину Домбровський багатьох звільняв, приписуючи їм різні хвороби. Німецька польова поліція заарештувала С. Д. Домбровського, але й після його арешту підпільники лікарні продовжували діяти.
Фашисти перетворили Лозову в руїни. Місто й залізничний вузол були дощенту зруйновані. З 139 населених пунктів району зруйновано 81. Знищено 1108 громадських будівель, дві машинно-тракторні станції, 5 радгоспів. У колгоспах і радгоспах окупанти забрали всю худобу, знищили сільськогосподарський інвентар. В катівнях гестапо й поліції було замордовано і розстріляно 1425 жителів Лозівського району.
Фашистське командування надавало великого значення Лозовій як стратегічному пункту і станції, що була для них дверми в Донбас. Гітлерівці перетворили її на базу постачання своїх військових частин. Через Лозову вони надсилали резерви, продовольство, зброю і боєприпаси для групи Шведлера, італійського експедиційного корпусу, для групи Клейста тощо. В місті знаходилися також склади 17-ї німецької армії. Тому втрата Лозової для окупантів була дуже небажаною і вони билися за неї з виключною впертістю. За час війни місто кілька раз переходило з рук в руки. У другій половині січня 1942 року в районі міста Ізюм війська Південно-Західного і Південного фронтів перейшли в наступ. Прорвавши оборону ворога, наші війська під командуванням генерал-майора А. М. Городнянського почали швидко просуватися вперед у напрямку Лозова — Барвінкове.
27 січня радянські частини підійшли до станції Лозова. Зав’язалися вперті вуличні бої. Німці чинили шалений опір. Вони вели вогонь з горищ будинків, з підвалів. Кожен дім доводилося брати з боєм. Фашисти не витримали натиску радянських військ.
Залишаючи будинок за будинком, кидаючи техніку, ворог відходив до станції. Там окупанти сподівалися протриматися до підходу підкріплення — румунської дивізії. Але наприкінці дня 29 січня фашисти, не витримавши натиску, залишили станцію і безладно відступили в західному напрямку. Румуни, які підійшли на допомогу, змушені були тікати разом з гітлерівцями.
30 січня країну облетіла радісна звістка. З Москви по радіо було передано в «Останню годину»: «18 січня 1942 року війська Південно-Західного і Південного фронтів перейшли в наступ. Після запеклих боїв наші війська прорвали укріплену лінію противника і почали просуватися вперед. Виконуючи завдання, з 18 по 27 січня наші війська просунулися вперед більше як на 100 кілометрів і зайняли міста: Барвінкове, Лозову. Визволено понад 400 населених пунктів».
В боях за Лозову були повністю розгромлені 68, 267, і 298 німецькі дивізії, 236-й протитанковий полк, 179-й піхотний полк, 57-а дивізія, угорський кавалерійський полк.
Радо зустріли лозів’яни своїх визволителів. Робітники паровозного депо станції Лозова за два дні обладнали бронепоїзд «Внезапный» і передали бійцям Радянської Армії. Командиром бронепоїзда було призначено старшого лейтенанта Крейзера, що першим із своїми бійцями ввійшов у місто.
Втрата Лозової була дуже відчутною для гітлерівського командування. 20 лютого фашисти почали контрнаступ, кинувши в бій три німецькі та одну румунську дивізії. Зав’язався упертий бій. Ціною великих втрат ворогові вдалося захопити кілька вулиць, але під натиском наших військ фашисти відкотилися назад. У цих боях особливо відзначилися бійці частини полковника Кутліна. Тільки за 5 днів вони знищили 8400 німецьких солдатів та офіцерів, захопили 380 полонених та багато трофеїв.
Готуючись до літнього наступу 1942 року, гітлерівське командування зосередило на ділянці Південно-Західного фронту великі сили. 17 травня 1942 року ворог прорвав оборону в районі Барвінкового і вийшов на Ізюм. Лозова опинилась у кільці. 22 травня фашисти вдруге захопили місто.
Розгромивши німців на Сталінградському та інших фронтах і просуваючись на захід, частини Радянської Армії 11 лютого 1943 року визволили від фашистів залізничний вузол і місто Лозову. Проте через кілька днів становище ускладнилося. 21 лютого, незважаючи на великі втрати, фашисти знову окупували Лозову.
16 вересня 1943 року радянські війська остаточно визволили Лозову від фашистських загарбників. У боях за визволення міста відзначилися 35-а гвардійська Червонопрапорна стрілецька дивізія генерал-майора Кулагіна, 38-а гвардійська стрілецька дивізія полковника Щербакова, 244-а бомбардувальна авіаційна дивізія генерал-майора Клевцова, 262-а нічна бомбардувальна авіаційна дивізія полковника Беглицького. На ознаменування досягнутої перемоги наказом Верховного Головнокомандуючого від 23 вересня 1943 року ці дивізії дістали назву «Лозівських».
Одразу ж після визволення міста від фашистських окупантів відновили роботу райком партії, комсомольські й радянські організації. Місто зажило новим життям. Жителі міста взялися розчищати вулиці, ремонтувати будинки. Залізничники почали налагоджувати рух поїздів, щоб забезпечити вчасну доставку фронту військових вантажів і продовольства.
Почалася відбудова промислових підприємств. Відбувалася вона в тяжких умовах: не вистачало матеріалів, устаткування і робочих рук. За час свого «господарювання» німецько-фашистські загарбники усі підприємства місцевої промисловості — 2 комбінати та 8 артілей — пограбували і знищили.
Завдяки самовідданій праці лозів’ян у 1944 році вже були відроджені рай-промкомбінат, райхарчопромкомбінат та артілі «Вишивальниця», «Вапно», «Товариство інвалідів», «3-й вирішальний», які за 1944 рік випустили валової продукції на суму 645,3 тис. карбованців у тодішньому масштабі цін, що становило 142,8 процента плану. Велика роль у господарстві району належала MTС та райпромкомбінату з цвяховим, шорним, обозним та металоремонтним цехами, годинниковою та швейною майстернями.
У 1947 році було розпочато будівництво потужної електроцентралі та відроджено залізничний вузол.
Трудящі Лозової виявляли великий ентузіазм у відбудові міста. Так, за 1945 рік вони безплатно відпрацювали 7400 людино-днів. Працівники харчопромкомбінату власними силами відремонтували локомобіль та прес для олійниці.
У 1949 році в Лозовій став до ладу новий механізований хлібозавод; на райпромкомбінаті були механізовані усі процеси виробництва, верстати приводила в рух електрика.
Колективи промислових підприємств, транспорту, будов активно включилися у соціалістичне змагання за дострокове виконання плану четвертої п’ятирічки. У змаганні високих показників добилися робітники й службовці 5 дистанції служби колії вагонного депо, райпромкомбінату, Лозівської MTС, елеватора, артілі «3-й вирішальний». Робітники Лозівського вагонного депо у змаганні добилися першості на Південній залізниці. Вони завоювали перехідний Червоний прапор управління залізниці та одержали грошову премію. Старший машиніст Лозівського депо В. І. Даниленко кілька років підряд тримав першість у соціалістичному змаганні. Його паровозу було надано звання «кращого паровоза» на Південній залізниці.
Порівняно з довоєнним часом, набагато підвищився рівень вантажообороту на залізничному вузлі. У 1950 році на місці руїн виросло красиве приміщення вокзалу із залом відпочинку для транзитних пасажирів, готелем, кімнатами для матері й дитини, рестораном, буфетом, поштою, телеграфом та інше. За роки післявоєнних п’ятирічок на залізничному вузлі проведені великі роботи по переведенню поїздів на електротягу. У 1958 році закінчено електрифікацію лінії на дільниці Харків — Лозова — Слов’янськ. Напередодні 41-ї річниці Жовтня, 2 листопада, через Лозову пройшов перший електропоїзд.
З великим піднесенням зустріли лозів’яни рішення XXI та XXII з’їздів КПРС і активно включилися у всенародну боротьбу за створення в країні матеріально-технічної бази комунізму. У роки семирічки в Лозовій інтенсивно розвивалася промисловість. Тут виросли авторемонтний і ремонтний заводи, м’ясокомбінат, завод по калібруванню насіння кукурудзи, швейна фабрика, харчокомбінат, комбінат побутового обслуговування населення. На 1 січня 1964 року в місті було 16 промислових підприємств.
Основні виробничі фонди промисловості міста зросли з 7530 тис. крб. до 27 600 тис. крб. Обсяг промислового виробництва зріс у 2,5 раза, а продуктивність праці — на 45 процентів.
Більшість промислових підприємств міста достроково виконала семирічний план по всіх показниках. Так, колективи м’ясокомбінату, автопарку, авторемонтного і ремонтного заводів, автотранспортної колони № 6, будівельного управління № 111 тресту «Південтрансбуд» виконали семирічне завдання на кілька місяців раніше строку.
Успішно виконали план семирічки колективи будівельних організацій. Харківське будівельно-монтажне управління план виконало на 104,2 процента, добившись високої продуктивності праці. По будівельному управлінню № 111 «Південтрансбуду» план будівельно-монтажних робіт виконано на 107 процентів.
Особливо значних успіхів добилися виробничники Лозової у завершальному році семирічки. Обсяг промислового виробництва порівняно з 1964 роком зріс на 13 процентів. Річний план випуску валової продукції було виконано на 107,7 процента та вироблено понад план продукції на 2 мільйони 516 тисяч карбованців. План підвищення продуктивності праці було виконано на 104,2 процента. Трудівники м’ясокомбінату виконали план випуску валової продукції на 118,8 процента, одержавши прибутку 464 тисячі карбованців проти 329 тисяч карбованців за планом.
Майже всі підприємства міста включилися в змагання за комуністичну працю, 2745 чоловік працюють у колективах, яким присвоєно почесне звання колективів комуністичної праці. Крім того, 4126 чоловік змагаються за звання ударника комуністичної праці, 2156 чоловік вже удостоєні цього звання. Майстрами високої кваліфікації виявили себе газозварник заводу «Запчастина» В. П. Ващенко, бригадир швейної майстерні міськпобуткомбінату С. А. Гетьман, бригадир штукатурів будівельно-монтажного управління «Лозоважитлобуд» Н. Г. Кобзар та багато інших.
За роки семирічки значних успіхів досягли залізничники Лозової. Керування стрілками переведено на централізоване електричне управління. На дільниці Лозова — Сімферополь пішли електровози. Колектив станції Лозова тричі виходив переможцем у Всесоюзному змаганні і був удостоєний перехідного Червоного прапора Міністерства шляхів сполучення та ЦК профспілки залізничників і першої грошової премії. Не раз виходили переможцями у Всесоюзному змаганні, завойовуючи перші місця, колективи комуністичної праці 4-ї дистанції колії та 4-ї дистанції сигналізації і зв’язку. У 1965 році залізничники Лозівського вузла виконали план перевезення вантажів на, 104 проценти. Всі служби завершили рік з прибутками, а по вузлу економія державних коштів перевищила 500 тисяч карбованців. Працівники служби руху відправили 7282 великовагових поїзди, якими додатково перевезено близько 2 мільйонів тонн вантажів. Собівартість обробки вагонів знизилася на 7,7 процента. Цьому значно сприяло те, що на станції працювали науково-технічне товариство по впровадженню передових методів праці та 10 шкіл по вивченню прогресивних методів формування поїздів, де навчалося 126 чоловік. На станції впроваджено 23 раціоналізаторські пропозиції з економічним ефектом 8 тисяч карбованців. Успішно справились з планом 1965 року працівники локомотивного депо. Річний план перевезення вантажів тут виконано на 105,8 процента. Собівартість цієї роботи знижена на 2,5 процента, економія державних коштів становила 134 тисячі карбованців. На всю країну прославили себе машиністи депо В. Г. Кобиляцький, П. А. Туркін, П. А. Григоров, О. Д. Гаврик, В. Т. Леус та інші. Вони перші в Радянському Союзі добилися найвищого середньодобового пробігу електровозів — понад 1000 кілометрів.
Виросла й розквітла післявоєнна Лозова. В зелені садів і парків утопають її рівні, красиві вулиці, нові житлові квартали. Особливо красивою стала головна вулиця міста, що носить ім’я Жовтня. Нова площа Космонавтів — найбільш улюблене місце відпочинку лозів’ян. Тут відбуваються всі торжества. Посередині площі — обеліск на честь перших космонавтів — супутник землі мчить у Всесвіт. Поряд — широкоекранний кінотеатр «Восток» на 800 місць.
До площі Космонавтів прилягає Парк культури й відпочинку ім. Пушкіна, з любов’ю вирощений лозів’янами ще до війни і відновлений після визволення міста від окупантів. Крім цього парку, в Лозовій є ще парки ім. Горького, залізничників та 5 скверів. В одному із скверів, у центрі міста, на Першотравневій площі, серед троянд, стоїть пам’ятник генію людства В. І. Леніну, відбудований трудящими міста після війни.
Розвиток економіки і господарства сприяв зростанню добробуту трудящих міста. За післявоєнні роки набагато збільшився житловий фонд, в центрі й на околицях міста виросли багатоповерхові житлові будинки. За останні три роки семирічки 500 сімей справили новосілля.
Трудящі міста користуються послугами 150 магазинів та кіосків державної і кооперативної торгівлі. В місті є три їдальні громадського харчування, чайна та залізничний ресторан.
До революції в селищі і на залізничному вузлі не було жодного медичного закладу. Щоб одержати медичну допомогу, залізничники змушені були їхати до міста Олександрівська (Запоріжжя). Зараз у місті і на вузлі працюють дві лікарні на 300 ліжок, дві поліклініки, два диспансери, десять медичних пунктів, дві дитячі консультації, дві санітарно-епідеміологічні станції, дві аптеки. В медичних закладах міста працюють 64 лікарі, 252 чол. середнього медичного персоналу. Першим лікарем у Лозовій був І. Ф. Дикий. Охороні здоров’я трудящих Лозової він віддав понад сорок років свого життя. І. Ф. Дикий у роки Радянської влади одержав високе звання заслуженого лікаря республіки. Довгий час він працював головним лікарем районної лікарні.
За післявоєнні роки Лозова розвивалася і як культурний центр. У місті працює 6 середніх шкіл, 2 восьмирічні і 5 початкових, школа-інтернат, в яких навчається 7334 дітей. У двох вечірніх школах робітничої молоді навчається 900 чоловік. У 1965 році закінчено будівництво середньої школи № 11 на тисячу учнів з світлими просторими класами, лабораторіями, виробничими майстернями, їдальнею. У школах міста працює близько 500 учителів з вищою та середньою освітою. Серед учителів є багато ентузіастів своєї справи, організаторів позашкільної та позакласної роботи. Серед них М. П. Лебеденко, вчитель математики в середній школі № 11. Відмінно володіючи предметом, він добився повної успішності учнів.
Микола Петрович створив у місті математичний гурток, який відвідує багато молоді, робітників та інженерно-технічних працівників.
Багато лозів’ян здобувають освіту заочно. У 1965 році 865 робітників і службовців заочно навчалися в середній школі та вищих учбових закладах.
Значне місце в культурному житті трудящих належить товариству «Знання». Членами товариства є 335 чол.— інженерів, лікарів, учителів, партійних та комсомольських працівників. Силами активістів товариства створено три лекторії, два університети здоров’я, один університет культури, університет технічного прогресу, який відвідують новатори виробництва та інженерно-технічні працівники. Лозі-в’яни — великі книголюби. В шести бібліотеках для дорослих і одній дитячій завищи людно. До послуг книголюбів у місті є два магазини, книжкові та газетні кіоски, в яких трудящі завжди можуть придбати цікаву книгу, свіжий журнал чи газету.
До революції газети й журнали передплачували головним чином купці й чиновники. Зараз кожна сім’я в місті передплачує в середньому одну-дві газети та журнал. Щороку тут передплачується понад 30 тисяч примірників газет і журналів.
Для тих, хто бажає розвивати свої здібності і талант, у районному Будинку культури, районному Будинку піонерів, клубі залізничників та клубах підприємств створені й працюють художні студії та гуртки художньої самодіяльності.
Любителі спорту мають стадіон із спортивним залом, який вважається одним з кращих в області.
Велику увагу приділяють у Лозовій вихованню молоді. Однією з форм виховання молоді є вечори трудової слави, зустрічі з ветеранами виробництва. На ці вечори запрошується не тільки молодь, що працює на виробництві, а й учні старших класів середніх шкіл.
У життя і побут міста владно ввійшла нова соціалістична обрядність. Звичайним явищем стали в Лозовій комсомольські весілля; урочисто відзначається колективами підприємств, де працюють батьки, народження нових громадян Лозової.
У Лозівському районі народилися, вчилися, або певний час працювали В. О. Кучеренко, інженер-будівельник, дійсний член АБіА СРСР та її президент з 1961 року; П. А. Оровецький, український письменник, який трудову діяльність починав у Панютинському вагоноремонтному заводі столяром. Пізніше він працював секретарем і редактором Лозівської районної газети. П. А. Оровецький—автор книжок «Цвіт землі», «Серце солдата», «Друга зустріч», «Глибока розвідка» та інших.
З великим піднесенням зустріли лозів’яни затверджений XXIII з’їздом КПРС план нової п’ятирічки. Нова п’ятирічка перетворить Лозову у велике промислове місто. За новим планом значно розшириться обсяг промислового виробництва міста. На 30—40 процентів зросте за п’ятирічку випуск запасних частин до тракторів, автомобілів та електричного обладнання на авторемонтному заводі. Виростуть нові корпуси на будівництві філіалу Харківського тракторного заводу імені Орджонікідзе — Лозівському «Центрокузі». Поруч з ковальсько-пресувальним цехом, який у 1966 році видав першу продукцію, стане до ладу потужний механічний цех площею 78 тисяч кв. метрів.
Гордістю лозів’ян стане красунь канал Дніпро — Донбас, який пройде повз Лозову. В десяти кілометрах від міста, на місці впадіння води з каналу у річку Бритай, буде споруджено потужну електростанцію. Нова водна магістраль забезпечить достаток електроенергії, зросить поля Лозівщини, поліпшить водопостачання міста.
Озброєні рішеннями XXIII з’їзду КПРС, трудящі Лозової докладають всіх зусиль для виконання нового п’ятирічного плану, плану дальшого зміцнення економіки країни. На будівельних майданчиках, у цехах і на транспорті несуть вони трудову вахту. Разом з усім радянським народом лозів’яни впевнено крокують до світлого майбутнього, ім’я якому — комунізм.
П. А. ГАРАГАН, В. В. ШАЧНЄВА