Сніжків, Валківський район, Харківська область
Сніжків (старі назви — Сніжків Кут, Іванівка) — село, центр Сніжківської сільської Ради Валківського району, якій підпорядковані населені пункти Вільхівське, Кантакузівка, Молодецьке, Ясенове. Село Сніжків розташоване на автомагістралі Київ — Харків, за 10 км від райцентру м. Валки, за 22 км від найближчої залізничної станції Ков’яги і за 65 км від Харкова. Чисельність населення — 1451 чоловік.
Територія Сніжкова, як встановлено радянськими археологами, була заселена ранньослов’янськими племенами Черняхівської культури (II—VI століття н. е.).
Виникнення Сніжкова пов’язане з масовим переселенням українських козаків і селян Правобережної України на незаселені землі Російської держави. В цей період чугуївський полковник Андрій Аксентьєв купив у валківського козака Григорія Золотька землю і пасіку. В 1737 році, після смерті А. Аксентьєва, що ділянку в спадщину одержав його брат, липецький сотник Іван Аксентьєв. Він у 1743 році заснував уздовж шляху, що веде на Валки — неподалік від Морозового яру,— слободу, яка налічувала 50 дворів. Яр був настільки густо порослий деревами, що часом аж до середини літа в ньому не розтавав сніг. Тому поселення, яке тут виникло, дістало назву Сніжків Кут.
Згодом Аксентьєв продав Сніжків Кут графу Тендрякову, який мав великі землеволодіння. Управитель цього графа захопив для свого господаря у валківських козаків прилеглі до Сніжкового Кута землі з посівами та різними угіддями. Тут поселяли селян та зубожілих козаків з Придніпров’я та різних місць Слобідської України.
Пільги, які надавалися переселенцям, сприяли зростанню Сніжкова. Уже в 1744 році тут налічувалося 600 дворів, які поділялися на дві слободи: при урочищі Сніжків Кут — на Іванівку (нині Іванівська вулиця) та Лиховировому хуторі — Катеринівку (нині Лиховирівська вулиця).
Жителі села займалися землеробством і скотарством, дрібними промислами. Тут вирощували пшеницю, жито, гречку, просо, льон, коноплі, розводили велику рогату худобу та овець.
З розвитком торгівлі в селі відбувалися ярмарки — шість разів на рік: у січні,, квітні, червні, серпні, вересні та жовтні, які тривали по кілька днів. На них привозили товари з Харкова, Охтирки та інших міст, багато сільськогосподарської’ продукції, виробів місцевих промислів.
У середині XIX століття в Сніжкові було кілька підприємств, зокрема два винокурні заводи, що належали поміщикам Базилевському та Кир’якову, а також-цегельний. На цих підприємствах працювали селяни-кріпаки, що мали мізерні наділи і були неспроможні прогодувати сім’ю за рахунок свого господарства. Робочий день був необмеженим, а плата за весь період роботи (сім-вісім місяців) ледве досягала 20 карбованців.
Становище селян-кріпаків було надзвичайно тяжким: їх жорстоко експлуатували, піддавали знущанням і нарузі. В одному з архівних документів першої чверті XIX століття згадується, що граф Тендряков «продає дівчат від батьків і матерів, а жінок — від малолітніх дітей». Тілесні покарання були звичайним явищем. За’ наказом поміщика П. Базилевського, кріпака-повара Іллю Лутищенка за припалену страву «побили мало не до смерті, а коли він знепритомнів, пускали кров г відливали водою». За випадкову потраву посівів поміщик карав пастухів різками, погрожуючи нагайкою, ганяв їх босими по колючках, примушував бігати в чоботях з насипаними всередину цвяхами.
Тяжке економічне становище, що рік у рік підточувало селянські господарства, наруга і насильство з боку поміщиків змушували сніжківців ставати на шлях класової боротьби проти своїх гнобителів. Поширеною формою протесту селян у дореформений період були втечі і розправи над ненависними поміщиками. Згаданий уже кріпак І. Лутищенко і його однодумець М. Сергієнко двічі тікали від жорстокого кріпосника-поміщика П. Базилевського, але обидва рази були спіймані і покарані. Не витримавши знущань цього ката, дворові люди у серпні 1798 року вбили П. Базилевського. За розправу над поміщиком І. Лутищенко і М. Какодеєнко були засуджені до покарання сотнею ударів києм, а кріпак Р. Шаповаленко — до 70 ударів. їм повиривали ніздрі, випалили тавра на щоках та лобі, а потім заслали на довічні каторжні роботи в Нерчинськ. М. Сергієнко, який не брав участі в розправі над поміщиком, але знав про це і не доніс, був засуджений до 30 ударів киями і засланий до Єкатеринбурга.
В середині липня 1856 року велика група селян-кріпаків Сніжкова відмовилась підкорятися поміщиці Кир’яковій і виконувати розпорядження судових органів. Для придушення селянського виступу у Сніжків була викликана військова команда.
Гнівно протестуючи проти грабіжницької реформи 1861 року, у другій декаді квітня 1861 року велика група селян Сніжкова знову відмовилася виконувати панщину і сплачувати податки. Селяни заявили, що працюватимуть на поміщика лише один день на тиждень. Багато селян взагалі не з’являлося до економії. А ті, що виходили, працювали недбало, починали роботу пізно, а закінчували рано. За прикладом сніжківців виступили й селяни інших сіл Валківського повіту. Незважаючи на те, що 13 квітня 1861 року до Сніжкова для придушення селянського виступу прибула військова команда місцевої внутрішньої охорони і артилерійський дивізіон, повстання охоплювало дедалі більшу територію. Наляканий розмахом повстання, харківський військовий губернатор Ахматов дав наказ генерал-майору корпусу жандармів Богдановичу негайно зломити опір повсталих і покарати винних. У Сніжків було направлено ще дивізіон Бєлгородського уланського полку, командир якого дістав необмежені повноваження. Селяни змушені були скоритися, їх зобов’язали відшкодувати збитки, завдані поміщикові за цей період, і виконувати ланщину — чоловікам по три дні, а жінкам по два дні на тиждень. Найактивніших повстанців — Г. Усаня, П. Посмітного, А. Гнатенка, І. Лутицького — після тілесних покарань ув’язнили у валківську тюрму, а потім відправили в арештантські роти.
Ще більшого розмаху масові селянські заворушення набули в Сніжкові у квітні 1902 року. 1 квітня 1902 року селяни рушили до поміщицьких економій. Вони зривали двері з комор, льохів, складів, забирали продовольство, а потім і худобу та сільськогосподарський реманент, руйнували будинки. Були, зокрема, розгромлені економії орендаря Кузьминова, поміщиків Задонської і Базилевського. Економію поміщиці Яхонтової в сусідньому селі Кантакузівці спалено. Найактивнішу участь у виступі сніжківських селян в 1902 році брали О. Назаренко і його син Петро, Д. Гейко, П. Решетило, Яків та Семен Гармаші, І. Невоєнний, Макар та Сергій Тицькі, М. Нерубацький, Я. Корсун, П. Решетняк, М. Пелюшенко та інші.
Стихійні виступи селян Сніжкова були придушені силою зброї. За вказівкою харківського губернатора Смоленського проти повстанців послали перший батальйон 124-го піхотного Воронезького полісу. Багатьох селян Сніжкова та навколишніх сіл засудили до різних строків заслання, інших зобов’язали відшкодувати поміщикам збитки.
Селянський рух у Сніжкові в період першої російської революції 1905—1907 рр. відбувався під впливом революційних подій у Росії, а також на Харківщині. Так, робітник Харківського вагоноремонтного заводу А. П. Яблучанський, навідуючись додому в рідне село Сніжків, щотижня привозив революційні листівки і з допомогою бідняків таємно їх розповсюджував. Активними пропагандистами більшовицьких ідей були селяни-бідняки В. С. Андрущенко, А. Т. Носенко, Г. Р. Гура, М. М. Калимбет та інші. Деякі з них перебували під наглядом поліції. У В. С. Андрущенка після неодноразових обшуків поліція виявила листівки, і його було заарештовано. Селяни часто збиралися в лісі, обговорювали революційні події, читали листівки та прокламації, що закликали боротися за землю. В рапорті прокурора судової палати міністрові юстиції зазначалося, що заворушення, які почалися у Валківському та інших повітах, проходять, «безумовно, під впливом приїжджих агітаторів». 10 листопада 1905 року селяни розгромили економію сніжківської поміщиці Задонської 2. Навесні 1906 року була спалена стайня разом із 40 породистими кіньми і матками з кінного заводу, який належав Кузьминову. В 1906—1907 рр. вони вчинили ряд нападів на економії поміщиків Базилевського, Задонської, Яхонтової, під час яких спалили млин і кілька будівель.
Наляканий широким розмахом революційної боротьби, поміщик Базилевський у 1907 році продав свій маєток у Сніжкові харківському відділенню Селянського земельного банку. Згодом цей маєток невеликими ділянками банк продав селянам у кредит на 55 з половиною років на кабальних умовах. Наприклад, сім’я І. М. Тиць-кого, що складалася з 12 чоловік і мала ділянку близько 0,35 десятини, купила 9 десятин землі, за яку мала протягом більш як півстоліття щороку сплачувати по 123 карбованці. Інша сім’я — Д. С. Кулака, яка мала в період столипінської аграрної реформи тільки 2,5 десятини землі, взяла на викуп 9 десятин землі, за яку зобов’язалась сплачувати щороку по 107 карбованців. Але, придбавши таким чином земельні ділянки, біднота не добилась поліпшення свого становища. Не маючи тяглової сили, обтяжена величезними боргами, вона ще більше розорювалась і змушена була за безцінь продавати придбані землі куркулям або банкам.
Злидні й поневіряння селянської бідноти яскраво змалював на суді уродженець Сніжкова, учасник повстання валківських селян 1902 року Киян: «Дозвольте розповісти вам,— сказав він,— про наше нещасливе мужицьке життя. У мене батько і шестеро малолітніх, без матері, дітей. Треба жити — присадибної три чверті десятини землі, польової — одна чверть десятини. За випас корови ми платимо 12 карбованців орендареві Кузьминову, а за десятину під хліб треба зібрати врожай з трьох десятин. І це все ось цими двома мужицькими руками. Зараз навіть за таку ціну землю важко знайти. Жити нам так далі не можна, ми в петлі. Що ж нам робити? Зверталися ми, мужики, всюди. І у земського начальника були, ходили в земську управу, ніде нас не приймають, ніде нам не допомогли».
Після столипінської аграрної реформи класове розшарування в Сніжкові ще більше посилилось. В цей період навколо Сніжкова виникло 5 нових куркульських хуторів: Тимченківський, Молодецький, Ясинівський, Пасічний, Вільхівський. Зросла кількість куркульських господарств і в селі. Понад 700 господарств села залишилися безземельними або малоземельними. Напередодні Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 року приблизно 69 проц. жителів села становили бідняцькі господарства, 25 проц.— середняки, 5 проц.— куркулі, решту — поміщики та служителі церкви.
Тільки після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції у Сніжкові було розв’язано питання про землю. 28 жовтня 1917 року тут відбувся мітинг, на якому зачитано ленінський Декрет про землю, на основі якого селяни почали здійснювати аграрні перетворення, зокрема поділ поміщицької землі.
В кінці березня 1918 року в село вступили німецькі загарбники. Німецько-гетьманська влада розгорнула свою чорну діяльність. У Сніжкові німці били селян нагаями, шомполами, шмагали різками та закатували близько 180 чоловік. У своїй люті до радянських активістів окупанти після жорстоких мордувань розстріляли десятьох селян. «Втихомиривши» Сніжків, карателі пограбували його жителів. N За чотири місяці забрано й вивезено з села 30 тис. пудів хліба, 20 коней, 400 свиней, 5 тис. курей, 25 тис. яєць, 30 пудів сала й масла, 900 аршин полотна. Тільки на початку 1919 року частини Червоної Армії визволили Сніжків. Багато юнаків села добровільно пішли до лав Червоної Армії.
17 січня 1919 року у Сніжкові створено ревком, який очолив більшовик Т. А. Губський. До складу ревкому ввійшли також Т. Андрущенко та І. Строменко. Революційний комітет села насамперед вжив заходів, щоб зберегти націоналізоване у поміщиків майно в економіях, подавав матеріальну допомогу бідним селянам, організовував ремонт школи, млинів, криниць, шляхів, проводив масово-роз’яснювальну роботу.
В лютому 1919 року у Сніжкові було обрано волосну Раду робітничих, селянських і солдатських депутатів, до якої увійшли М. І. Трохименко — голова, О. Новосел, Й. Решетняк, С. Бондаренко та інші.
Під час громадянської війни трудівники Сніжкова брали активну участь у боротьбі проти німецьких окупантів і гетьманців, проти білогвардійської армії Дені-кіна. У ці буремні роки віддали своє життя для перемоги і утвердження Радянської влади голова Сніжківської волосної Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів М. І. Трохименко, міліціонери Г. П. Зягун, Т. М. Передерій.
Після закінчення громадянської війни жителі Сніжкова енергійно взялися за відбудову зруйнованого господарства. Між селянами-бідняками було розподілено понад дві тисячі десятин поміщицької землі, створено прокатні пункти, де можна було брати сільськогосподарський реманент. Від держави біднота одержала в 1920 році понад 1000 пудів насіння зернових культур. Велику допомогу селянам подавали Валківський повітовий і Харківський губернський комітети партії.
У 1920 році в Сніжкові організовано партійний осередок з шести комуністів і одного кандидата в члени партії та комітет незаможних селян. Комнезам очолив П. Л. Кулак. В його складі у перший же рік існування налічувалось 140 чоловік.
З 1924 до 1926 року головою КНС був О. С. Курибіда.
У лютому 1923 року в селі виник комсомольський осередок у складі семи чоловік. Його секретарем обрали М. П. Головка.
У відбудовний період в Сніжкові поряд з відновленням індивідуальних селянських господарств розгорталось колгоспне будівництво. В 1922 році ініціативною групою селян було організовано сільськогосподарську артіль «Дубовий гай». До неї вступило понад 40 чоловік. Але артіль проіснувала недовго. Після неї виникло ще дві артілі, загальна площа земель яких становила 79,2 гектара.
У 1926 році було створено сільськогосподарську артіль «Червоний прапор», яка об’єднувала 16 господарств селян-бідняків, членів комнезаму, і мала у своєму розпорядженні 40 га землі. Головою цього колгоспу обрали А. І. Кузьменка. В 1927 році виникла і сільськогосподарська артіль «Шлях до культури». Площа оброблюваних земель у ній становила 46 га. Крім того, для кращого обробітку землі селяни об’єднувались у земельні громади, які згодом перетворювались на товариства спільного обробітку землі, а потім — на сільгоспартілі. У 1928—1929 рр. у Сніжкові виникло ще кілька невеликих артілей: «Нове село», «Нова нива», «Новий шлях», «Боротьба» та інші.
Навесні 1929 року сніжківські колгоспи «Червоний прапор» та «Шлях до культури» об’єдналися, утворивши нову артіль — «Більшовик», яка існує й досі. Організаторами були О. С. Курибіда (голова колгоспу) і Д. В. Нерівний — один із ветеранів колгоспного руху на Україні. На день заснування в артілі налічувалось 97 членів, а наприкінці 1930 року — 383. В колгоспі була парторганізація з 26 комуністів і комсомольський осередок у складі 34 комсомольців.
Колективізація у Сніжкові, як і в інших селах, відбувалась в умовах запеклої класової боротьби з куркульством. Куркулі всіляко намагалися зірвати організацію артільних господарств, не гребували ніякими засобами, аж до вбивства активістів колгоспного руху. Так, у ніч з 9 на 10 грудня 1929 року куркуль Посмітний пострілом з обріза поранив уповноваженого Валківського райвиконкому М. І. Чорно-Іванова. Куркулі намагалися також убити голову артілі «Більшовик» О. Кури-біду та інших активістів села. Ворожа діяльність куркулів викликала великий гнів серед селян. Наприкінці січня 1930 року у Сніжкові відбулися збори колгоспників і бідняків-одноосібників, на яких одностайно прийнято рішення вислати куркулів за межі України. На вимогу селян Сніжківська сільська Рада 2 лютого 1930 року прийняла рішення про виселення куркулів із села. 47 господарств було розкуркулено, а 8 найзапекліших ворогів Радянської влади, які чинили терористичні акти, засуджено і вислано.
У своїй антирадянській діяльності вороги часто знаходили підтримку серед церковників і сектантів. Роль релігії, як опори всього відсталого й віджилого, ставала дедалі яснішою для трудового селянства. В ході колективізації селяни не раз виступали проти релігійного дурману. Трудящі села Сніжків на мітингу, що відбувся 7 листопада 1929 року, прийняли рішення про закриття церкви. Це було добре вмотивоване, дуже переконливе рішення: «Організувати культурне вогнище села,— записано в резолюції,— де виховувати нові кадри для будівництва соціалізму з бідняцьких дітей. Для цього просити райвиконком передати для культурних потреб сільську церкву і негайно відкрити семирічку». Під цією резолюцією підписалася переважна більшість мешканців села Сніжків. Вимога сніжківців була задоволена президією Харківського окружного виконавчого комітету, яка 11 січня 1930 року постановила закрити церкву у Сніжкові, а приміщення її передати під сільбуд Справи в артілі «Більшовик» поступово поліпшувалися. 1930 рік ознаменувався масовим вступом селянства у колгосп. Лише протягом січня — лютого до артілі подали заяви понад 200 селян.
У довоєнний період у Сніжкові сталися великі культурні зрушення. Замість церковно-парафіальної школи і народного училища, заснованих у 1893 році, в селі 1920 року відкрито загальноосвітню семирічну школу на 200 учнів. Навчання в ній проводилось рідною мовою, безкоштовно; у школі вже в 1922 році працювало 5 кваліфікованих учителів. Для подолання неписьменності серед дорослого населення в селі працювали гуртки лікнепу, і за кілька років неписьменність в основному було ліквідовано.
Для підвищення загальноосвітнього і культурного рівня селян багато зроблено було сільським клубом, який відкрився в 1930 році. Партійний та комсомольський осередки розгорнули в клубі культурно-масову роботу. Тут діяла бібліотека, влаштовувались вечори молоді, лекції й бесіди, демонструвалися кінофільми, працювали гуртки художньої самодіяльності. Особливо відзначався драматичний гурток, яким керував директор школи І. Г. Какодій, а з 1933 року — ланкова колгоспу К. Г. Твердохліб. На сцені клубу в ті роки з великим успіхом ішли вистави українських класиків та радянських драматургів: «Назар Стодоля» Т. Г. Шевченка, «Наталка Полтавка» І. П. Котляревського, «Сава Чалий» І. К. Карпенка-Карого, «Диктатура» І. К. Микитенка та інші.
Суворим випробуванням для трудівників Сніжкова, як і для всього радянського народу, була Велика Вітчизняна війна. З перших же днів багато з них пішли на фронт, щоб із зброєю в руках захистити Вітчизну від фашистської навали. 14 жовтня 1941 року село захопили німецько-фашистські загарбники. Багато горя зазнали жителі Сніжкова під час окупації. До Німеччини на каторжні роботи вивезено 221 чол., в т. ч. жінок — 1092. Від рук фашистів загинули колгоспники О. П. Пасічний, М. Я. Посмітна, О. А. Трухан, діти — Володя Посмітний, Оля Кузьменко, Галя Решетило, Тоня і Світлана Решетники, Ліда Гнатенко та інші.
Багато воїнів — уродженців Сніжкова (близько 300 чол.) відзначилося на фронтах Великої Вітчизняної війни. Танкіст С. Д. Усань за бойові подвиги нагороджений орденами Слави 2-го і 3-го ступеня, а О. Д. Романенко удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Орденами і медалями нагороджені М. Назаренко, П. Ольховський, М. Нерівний та інші.
Жителі Сніжкова брали активну участь у боротьбі з окупантами. Обліковець рільничої бригади Т. X. Шеремет, який згодом загинув на фронті, поширював у селі антифашистські листівки, був учасником диверсійної групи, що виводила з ладу ворожі автомашини та провадила інші операції.
Допомогу партизанам подавали Л. І. Микитченко, М. І. Погрібняк, І. М. Кирко. Вони поширювали антифашистські листівки, ховали зброю та переправляли її партизанам, постачали їм продукти тощо.
17 вересня 1943 року село було визволено від окупантів. У лавах визволителів був і уродженець Сніжкова капітан Микола Нерівний, який командував артилерійським підрозділом.
Руїни і згарища залишилися в селі після хазяйнування німецько-фашистських загарбників. У Сніжкові уціліло лише 40 будівель із 599, що були тут до війни. Фашисти завдали селу збитків майже на 2 млн. крб. Близько 300 жінок стали вдовами, а їхні діти — сиротами.
Відбудова господарства у Сніжкові в роки війни відбувалась під лозунгом допомоги фронту. В 1944 році колгоспники передали значну частину урожаю державі для потреб фронту. Прагнучи прискорити розгром фашизму, трудівники села почали збирати кошти у фонд оборони країни і створення військової техніки. В Сніжкові було зібрано близько 100 тис. крб. на побудову літаків.
В результаті самовідданої праці колгоспників і братерської допомоги робітників Харкова та інших міст країни в 1947 році сніжківський колгосп «Більшовик» було в основному відбудовано. Переборюючи великі труднощі, всі 54 ланки артілі перевиконали плани по врожайності зернових і технічних культур. 17 ланок завоювали почесне звання стахановських. Серед них — ланка комсомолки М. Я. Гаркавої, яка виростила по 26,5 цнт ярої пшениці та по 340 цнт цукрових буряків з кожного гектара. Цього ж року в колгоспі надоїли від кожної корови по 2500 кг молока.
У газеті «Більшовик Валківщини» 7 листопада 1948 року була опублікована стаття, в якій розповідалося, що колгосп знову став мільйонером, здав державі понад план 1000 пудів хліба. Сільгоспартіль зібрала з кожного гектара на площі 558 га по 134 пуди озимої пшениці. За досягнуті успіхи велика група хліборобів у 1948 році була відзначена урядовими нагородами. Голова колгоспу Д. В. Нерівний і бригадир П. С. Макаренко удостоєні звання Героя Соціалістичної Праці, ланкова К. Г. Твердохліб нагороджена орденом Леніна, бригадир тракторної бригади Г. М. Золотаренко та агроном Л. М. Мельник — орденами Трудового Червоного Прапора.
Сільськогосподарська артіль «Більшовик», якою двадцять років (1934—1954) беззмінно керував Д. В. Нерівний (помер у 1956 році), у 1949—1950 рр. виступила ініціатором змагання за високу культуру землеробства. Колгосп уже тоді був відомий на Харківщині як господарство, що систематично одержує високі врожаї. У соціалістичному змаганні брали участь колгоспники всіх бригад. Особливо відзначилася ланкова другої комплексної бригади К. Г. Твердохліб, яка понад 30 років вирощує високі врожаї цукрових буряків та кукурудзи, не раз виступала ініціатором цінних починань. Вона депутат Верховної Ради СРСР 4-го і 6-го скликань, протягом ряду років — незмінний депутат районної та сільської Рад депутатів трудящих, член виконкому обласної Ради, голова жіночої ради села, делегат І Української конференції прихильників миру та делегат Всесоюзної конференції прихильників миру (1951 р.). За сумлінну працю і досягнення високих показників у колгоспному виробництві як у довоєнні, так і післявоєнні роки вона нагороджена двома орденами Леніна, орденом Трудового Червоного Прапора, двома медалями, а в 1965 році їй було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.
У 1952 році до складу колгоспу «Більшовик» увійшла артіль сусіднього села Кантакузівки. Після реорганізації МТС у 1958 році колгосп «Більшовик» придбав багато сільськогосподарської техніки для обробітку землі. На початку 1966 року в його парку було 29 тракторів, 34 комбайни, 17 тракторних багатокорпусних плугів, 27 сівалок, 26 культиваторів, 424 борони.
Багато трудомістких процесів у сільськогосподарському виробництві електрифіковано. В колгоспі працює 80 електромоторів загальною потужністю 250 кіловат. Тільки на побутові потреби колгосп щорічно витрачає 73 тис. квт.-год. Щоб виконати теперішній об’єм робіт у сільгоспартілі без техніки, потрібно було б не менше 10 тис. працездатних колгоспників. Механізація і електрифікація виробничих процесів докорінно змінили умови праці хліборобів. Збирання цукрових буряків механізовано на 85 проц., а зернових — на 96 процентів.
Тракторна бригада колгоспу, якою весь час керує комуніст Г. М. Золотаренко, добивається рік у рік все більших успіхів. Вона удостоєна почесного звання бригади комуністичної праці. В ній працює понад 100 чоловік.
За колгоспом «Більшовик» закріплено 4620 га земельних угідь, з них орної землі — 3940 га, садів — 96, ягідників — 6, пасовищ — 342 га. Майже 80 проц. усієї посівної площі займають озима пшениця, цукрові буряки, кукурудза, соняшник.
У сільгоспартілі збудовано 21 тваринницьке приміщення, авторемонтну і машинно-тракторну майстерню, дві водонапірні башти, які обслуговують тваринницькі ферми, прокладено водопровід до ферм, споруджено два кормозаготівельні цехи та ряд інших господарських приміщень.
За післявоєнний період докорінно змінилося обличчя села. Культурно і заможно живуть нині колгоспники. Про невпинний ріст добробуту трудівників села свідчить хоч би той факт, що кожного року вони споруджують 40—50 нових житлових будинків з усіма вигодами. У світлицях хліборобів горять лампочки Ілліча, в кожному будинку е радіоприймач, кожна сім’я передплачує по кілька примірників періодичних видань. Понад’ 250 жителів мають телевізори, мотоцикли, швейні та пральні машини й інші речі культурно-побутового призначення.
У багатьох є власні бібліотеки.
Давно минули ті часи, коли в селі вмирало багато людей від епідемічних хвороб. Про медичну допомогу не доводилося й мріяти. Нині в Сніжкові є амбулаторія, споруджена в 1962 р., аптека. Тут працюють кваліфіковані медичні кадри, які дбають про здоров’я трудящих села. До послуг мешканців пошта, магазини сільського споживчого товариства, майстерні побутового обслуговування.
В селі є середня школа, яку спорудили у 1963 році. Заняття тут проводяться в одну зміну.
Вечорами за шкільні парти сідають юнаки і дівчата, літні колгоспники, щоб здобути середню освіту. В школі працюють 25 учителів, 13 із них — уродженці села. Понад 50 жителів Сніжкова здобули вищу освіту. А. Сметана став інженером, Б. Погрібняк — полковник Радянської Армії. Багато юнаків і дівчат села нині навчаються в технікумах та вищих учбових закладах. У колгоспі створено спеціальний фонд для підготовки кваліфікованих спеціалістів сільського господарства. За рахунок цього фонду правління артілі відряджає на навчання в технікуми та інститути здібну молодь.
Своє культурне дозвілля трудівники села проводять у колгоспному Будинку культури. Тут є стаціонарна кіноустановка, великий зал, де читаються лекції й доповіді, влаштовуються вистави й вечори, демонструються кінофільми. Є в клубі кімнати для гурткової роботи, для занять і репетицій колективів художньої самодіяльності. На чолі клубу стоїть рада, до складу якої входять кращі виробничники артілі, представники сільської інтелігенції і громадських організацій.
У клубі стало доброю традицією влаштовувати тематичні вечори. Так, наприклад, з великим успіхом пройшов вечір «Хвала рукам, що пахнуть хлібом», на якому виступили передові хлібороби і розповіли про свої трудові діла, про успіхи, здобуті в соціалістичному змаганні. Зі сцени лунали пісні про велич наших днів, про радість праці, про кращих людей соціалістичного села. Драматичний колектив показав п’єсу, що славить переможців. Читалися вірші й уривки з художніх творів.
Клуб став також організатором нових обрядів — влаштовує комсомольські весілля. Після реєстрації шлюбу, яка відбувається в самому клубі, молодих поздоровляють товариші і друзі, на їхню честь проголошують привітання. Грає музика, співає хор, виступають співаки, танцюристи. Урочисто й весело проходять зустрічі ветеранів праці з молодими трудівниками, дні механізатора, дні молоді, відзначення золотого весілля, свята трудової весни, врожаю тощо.
Колективи художньої самодіяльності стали справжньою школою народних талантів. На клубній сцені драмгуртківці показали оперу «Наталка Полтавка» М. В. Лисенка, музичну комедію «Весілля в Малинівці» Л. Юхвіда, вистави «Мартин Боруля», «Наймичка» і «Безталанна» І. К. Карпенка-Карого, «Фараони» О. Коломійця. Самодіяльні актори часто виїздять і в сусідні села. Драмгурток багато разів був учасником районного та обласного оглядів художньої самодіяльності.
В усіх масових заходах клубу, у виступах самодіяльних гуртків бере участь не лише талановита молодь, а й багато літніх колгоспників. Серед постійних учасників вистав — колгоспний слюсар Назаренко, працівник тваринницької ферми Корсун, кіномеханік Самофалов, трактористи Стролинко, Куліш, учителька Буряк та інші. Керує драмгуртком ланкова, Герой Соціалістичної Праці К. Г. Твердо-хліб. Сніжківський клуб став улюбленим місцем культурного відпочинку трудящих. У кожному будинку ви побачите книги. Над ними ввечері схиляються сотні колгоспників. Понад 10 тис. томів різноманітної літератури налічує сільська бібліотека. Майже всі трудівники села є постійними читачами бібліотеки. В їх абонементах записані твори класиків марксизму-ленінізму, світової літератури, української класики і сучасних письменників, сільськогосподарські посібники, довідники.
З 1956 року в артілі регулярно, тричі на місяць, виходить багатотиражна газета «Колгоспна праця», яка відіграє важливу роль у боротьбі трудівників села за перетворення в життя величних накреслень партії та уряду по дальшому піднесенню сільськогосподарського виробництва.
В селі постійно дбають про фізичне виховання трудівників артілі. Масова фізкультурна робота зосереджена в добровільному спортивному товаристві «Колгоспник». Нині в селі майже кожен другий житель займається спортом. Найбільш популярними видами спорту є футбол, волейбол, баскетбол, легка атлетика, гімнастика тощо. Колектив фізкультури колгоспу «Більшовик» щороку добивається хороших показників у розвитку фізкультури. Футбольна команда артілі у 1964 році завоювала кубок райради ДССТ «Колгоспник» і диплом 1-го ступеня. Найсильнішою у змаганнях з бігу на першість Харківської обласної ради спортивних товариств і організацій виявилась спортсменка Сніжкова К. М. Тимченко. Вона завоювала перше місце.
У новій п’ятирічці правлінням артілі намічено збільшити асигнування на культурне будівництво на селі. Ділом відповідаючи на постанову ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР про заходи по дальшому розвитку фізичної культури і спорту, колгосп намітив упорядкувати наявну спортивну базу, створити зону масового відпочинку трудящих, утримувати за рахунок культфонду і коштів на охорону праці організаторів спортивно-виховної роботи.
У Сніжкові є сільський історичний музей. Тут представлено близько 100 експонатів — діаграми, картини, фотографії, які розповідають про історію села з часів його заснування і до наших днів. У «Книзі відгуків і побажань» десятки записів. Вони свідчать про великий інтерес колгоспників і гостей, які приїздять до цього музею.
Хлібороби артілі «Більшовик» гостинно приймали в себе делегації братніх країн — Чехословаччини і Болгарії, Німецької Демократичної Республіки і Польщі. Ось один із відгуків: «Я вдячний трудівникам колгоспу «Більшовик», які дали мені можливість відвідати їх господарство. Повинен сказати, що результати колективного обробітку землі у вашому колгоспі перевершили всі мої сподівання. Наслідки праці надзвичайно хороші і для мене повчальні. Антоні Странек, Чехословаччина».
Первинна партійна організація артілі, яка складається з 59 комуністів (1966 рік), неустанно бореться за втілення в життя рішень партії і уряду по дальшому поліпшенню матеріального добробуту і культурного рівня трудящих. У центрі уваги партійної організації рішення XXIII з’їзду КПРС та постанова 9-ї сесії Верховної Ради УРСР «Про стан і заходи по дальшому поліпшенню благоустрою міст, селищ і сіл Української РСР». Комуністи села ширять серед членів артілі соціалістичне змагання за достойну зустріч 50-х роковин Великого Жовтня, який відкрив шлях до щасливого та заможного життя. Активним помічником парторганізації є комсомольська організація, що налічує 69 членів ВЛКСМ.
Велику роботу на селі провадить сільська Рада, при якій створено 5 постійно діючих комісій. Депутати допомагають у поліпшенні господарської діяльності сільгоспартілі, дбають про благоустрій населеного пункту. За наказом виборців впорядковано шляхи, прокладено нову дорогу із Сніжкова до Благодатного.
Рік у рік стають все тіснішими зв’язки трудівників Сніжкова з шефами — робітниками, інженерно-технічними працівниками і службовцями Харківського заводу важкого машинобудування ім. Леніна, знаменуючи неухильне зміцнення союзу робітничого класу і колгоспного селянства. Колектив підприємства подає всебічну допомогу колгоспам у розвитку їх громадського господарства, у втілення в життя рішень березневого Пленуму ЦК КПРС і квітневого Пленуму ЦК КП України (1965 року), XXIII з’їзду КПРС, спрямованих на дальше піднесення сільськогосподарського виробництва.
Сніжків зростає з кожним роком. У новій п’ятирічці (1966—1970 рр.) село докорінно змінить свій зовнішній вигляд. На початку 1967 року розпочнеться забудова нового Сніжкова. Адміністративно-культурний центр залишиться на тому ж місці, що й тепер. Тут намічено спорудити Палац культури, торговий центр, адміністративний будинок, гуртожиток. Вулиці села освітлюватимуться електрикою, центральні магістралі буде вкрито асфальтобетоном. У селі буде водопровід, а в центральній його частині та у будинках культурно-побутового призначення — централізована теплофікація, газ. Сніжківці люблять своє село і не пошкодують сил для дальшого його розквіту.
В. І. БЕРЕЖНОВА, М. С. ЖИЛА, Є. М. НОВИКОВА