Відбудова народного господарства на Кіровоградщині
Перемоги на фронтах громадянської війни створили умови переходу до мирного соціалістичного будівництва. Як і вся Країна Рад, робітники міст і сіл краю в цей час переживали серйозні труднощі. Виробництво продукції на націоналізованих підприємствах відновлювалося повільно. Основна галузь промисловості — сільськогосподарське машинобудування — за другу половину 1920 року випустила тільки 24 сівалки, 28 молотарок, 99 плугів, 38 приводів, 35 соломорізок. Брикетна і тютюнова фабрики, цукрові заводи майже не працювали, 8 підприємств здавалися в оренду. Через брак сировини і палива підприємства змушені були припиняти роботу.
У важкому становищі перебувало сільське господарство. Післявоєнні труднощі стали особливо відчутними весною і влітку 1921 року. Посівні площі скоротились навіть порівняно з 1920 роком. Проти 1914 року в селянських господарствах коней залишилося всього 34 проц., корів — 68 проц., овець — 60 проц., а свиней — 27 проц.. Дуже ускладнив становище неврожай 1921 року. Голодувало багато населення. В ряді місць, особливо в Олександрійському повіті, знову підняли голову куркульські банди.
Програмою практичних дій партійних організацій і трудящих краю, що піднялися на боротьбу з розрухою, стали рішення X з’їзду РКП(б). Трудящим Єлисаветградського повіту держава виділила значну кількість посівного матеріалу і грошову позичку на придбання худоби. Для голодуючих було створено 113 спеціальних пунктів, де харчувалося понад 36 тис. дорослих і 40 тис. дітей.
Багатогранна діяльність Рад і партійних організацій, самовіддана праця робітників і селян сприяли швидкому подоланню труднощів відбудовного періоду. Поступово пожвавлювалося сільськогосподарське виробництво. У 1922 році посівні площі озимих культур тільки у Єлисаветградському повіті досягли 170 тис. десятин. Всі господарства повіту виконали продовольчий податок. До кінця 1921 року на території двох повітів видавали продукцію 40 підприємств, в т. ч. 7 металообробних, швейна, взуттєва і тютюнова фабрики, два цукрові заводи, лісопильний завод, електростанції. Перші кроки робила вугільна промисловість. Відновили виробництво дві шахти та дві брикетні фабрики в Олександрії і Єлисаветграді.
На початку 1923 року в межах сучасної Кіровоградської області створено Єлисаветградський та Олександрійський округи. Територія нинішніх Вільшанського, Голованівського, Добровеличківського, Новоархангельського районів входила до складу Первомайського округу. Окремі райони включили до Кременчуцького, Уманського, Дніпропетровського округів. 1925 року в Єлисаветградському окрузі вже працювало 45 промислових підприємств, на яких було зайнято 5879 робітників. Вони виготовляли за рік різних виробів на 63,8 проц. більше, ніж їх випускалося промисловістю округу у 1923—1924 господарському році. Невпинно зростав соціалістичний сектор. У 1926 році він уже досяг 71 процента.
На цей час посівні площі розширилися порівняно з 1922 роком на 52 проц., а пшениці зібрано майже вдвічі більше. Відновлювалося поголів’я великої рогатої худоби і свиней. Якщо у 1924 році в Єлисаветградському окрузі налічувалось 214 сільськогосподарських кооперативів, то наступного року — 384, у т. ч. 5 проц. комун, 71 проц. артілей і 24 проц. ТСОЗів. В Олександрійському окрузі 1924 року було 67 колективних господарств, а вже через рік — 1015. Новоукраїнська і гарманівська комуни ім. Леніна, покровська артіль «Веселий кут», любомирська артіль «Свобода» стали піонерами тракторизації на Кіровоградщині. У 1925 році колективні господарства одержали до 90—100 пудів пшениці з десятини, тоді як урожай в одноосібних господарствах не перевищував 56 пудів.
Як і в інших районах країни, сільське господарство Кіровоградщини розвивалося в умовах гострої класової боротьби. У руках куркулів ще зосереджувалася значна частина посівних площ. Опорою партії на селі в боротьбі з куркульством були КНС, які у 1924 році об’єднували близько 88 тис. бідняків, у т. ч. 4076 комуністів і комсомольців. Органи Радянської влади, КНС та профспілкові організації працівників землі і лісу (Всеробітземліс) піклувалися про поліпшення умов життя і праці наймитів, обмежували експлуататорські тенденції куркулів.
Одночасно з відбудовою промисловості і сільського господарства зростала питома вага державної і кооперативної торгівлі.
Помітні зміни сталися в охороні здоров’я трудящих. На початку 1922 року лише в Єлисаветградському повіті працювало 17 лікарень і 11 фельдшерських пунктів. 25 травня 1921 року жителі с. Родниківки повідомили телеграмою В. І. Леніна про будівництво лікарні, якій присвоєно його ім’я. До кінця 1925 року на Кіровоградщині діяло 30 лікарень і 49 фельдшерських пунктів та амбулаторій.
В умовах величезних труднощів народжувалася соціалістична система народної освіти та виховання. І без того вкрай бідна матеріально-технічна база шкіл, що дісталася в спадщину від царизму, була зруйнована під час імперіалістичної та громадянської війни. Не вистачало шкільних приміщень, підручників. За цих умов школи часто брали на своє утримання господарські та профспілкові організації, повсюдно провадилися суботники, тижні і місячники допомоги освітнім закладам. 1921 року в Єлисаветградському повіті налічувалося 749 трудових початкових і семирічних шкіл, 16 дошкільних установ і 48 дитячих будинків. Із поліпшенням економічного становища Радянської держави збільшувалися асигнування на потреби шкіл, зростав контингент учнів. На кінець відбудовного періоду у 954 початкових та 70 семирічних школах повіту навчалося понад 87 проц. дітей шкільного віку.
Велика увага приділялася ліквідації неписьменності серед дорослих. У 1924 році в Єлисаветградському і Олександрійському округах працювало 790 шкіл і курсів лікнепу, де навчалося 21 849 чоловік. Єлисаветградський округ займав перше місце по ліквідації неписьменності в Одеській губернії.
В 1920—1923 роках у Єлисаветграді, Олександрії, Новомиргороді діяли місячні і тримісячні педагогічні курси, а в 1923—1924 рр. тут, а також у Добровеличківці створюються педагогічні технікуми.
Зростала мережа професійних навчальних закладів. На початок жовтня 1923 року їх налічувалося 22, в т. ч. вечірній робітничий факультет, індустріальний, сільськогосподарський технікуми, 4 індустріально-технічні школи, 3 сільськогосподарські профшколи тощо.
Для поповнення робітничих лав кваліфікованою зміною створюються школи фабрично-заводського навчання. У 1923 році в Єлисаветградському окрузі було 4 такі школи, а в наступному — 6 шкіл ФЗН і 13 профшкіл.
Широко розгорталася культосвітня та політико-виховна робота. Створювалися політосвітні товариства, клуби, селянські будинки, хати-читальні, народні будинки і драматичні колективи. У 163 бібліотеках налічувалось понад 147 тис. книг. Працювало також кілька музеїв.
Важливі питання господарського та культурного будівництва висвітлювали місцеві газети — «Червоний шлях» (у 1922—1923 рр. «Красный путь») — орган Єлисаветградського окружкому КП(б)У та виконкому Ради депутатів трудящих, «Єлисаветградський пролетар» (з 1930 року — «Соціалістичний наступ») — орган міськкому КП(б)У та виконкому Ради депутатів трудящих, «За здоровую смену» — орган окружкому ЛКСМУ; в Олександрії — «Вісті» (з 1929 року — «До перемоги», а з 1930 року — «Колективіст Олександрійщини»). У цих газетах починали друкуватися чимало літераторів, згодом відомих письменників, у т. ч. І. Микитенко, В. Сосюра, М. Куліш, Є. Поповкін, С. Добровольський.
Газети часто вміщували записи народних пісень, звичаїв та обрядів. У місцевому видавництві вийшла перша збірка поезій П. Голоти «Тернистий шлях до волі і освіти» (1921 р.) і С. Голованівського — «Кіньми залізними» (1927 р.).
Радянська влада відкрила трудящим широкий шлях до мистецтва. Ще 1919— 1921 рр. в Єлисаветграді і Олександрії почали діяти драматичні робітничо-селянські театри, які виросли з самодіяльних гуртків. Музичну культуру несли у маси численні хорові колективи, інструментальні та духові оркестри підприємств, клубів. Відомими були тоді хори заводу «Червона зірка» і знам’янських залізничників. На площах міст і сіл відбувалися мітинги-концерти за участю композиторів Г. Нейгаузз і К. Шимановського. До Єлисаветграда, Олександрії та ін. міст часто приїздили відомі художні колективи з Харкова, Києва, Одеси.
В ході економічного і культурного будівництва міцніли дружба і співробітництво робітників і селян краю з трудящими усіх радянських республік. Одностайним схваленням зустріли вони рішення 1-го Всесоюзного з’їзду Рад про утворення СРСР. В листопаді 1922 року делегати Єлисаветградського повітового з’їзду Рад, вітаючи ленінську національну політику, гаряче висловлювались за об’єднання радянських республік. В резолюції Олександрійського окружного з’їзду Рад (листопад 1923 р.) підкреслювалося, що тільки в СРСР національне питання розв’язано в інтересах трудящих мас.
Після завершення відбудови народного господарства трудівники міст і сіл Кіровоградщини в сім’ї братніх народів Радянського Союзу приступили до здійснення ленінського плану будівництва соціалізму, найважливішими ланками якого були індустріалізація країни, колективізація сільського господарства та культурна революція.
Партійні, профспілкові, комсомольські організації, усі трудящі активно виступили на захист лінії партії проти троцькістсько-зінов’євського блоку, рішуче відстоювали ленінізм у боротьбі проти правої опозиції, яка заперечувала можливість побудови соціалізму в СРСР. Схвалюючи політику соціалістичної індустріалізації, вони робили все можливе для її успішного здійснення. Найсуворіший режим економії скорочення адміністративно-управлінських витрат, підвищення продуктивності праці — все це давало змогу створювати нагромадження в народному господарстві. Крім того, трудящі охоче віддавали державі свої заощадження. Так, першу позику індустріалізації передплатили 82 проц. робітників «Червоної зірки» (колишній завод Ельворті) на суму 79,5 тис. крб., а трудящі всього міста — на 92,6 тис. крб. Третю позику індустріалізації робітники «Червоної зірки» передплатили на 642 тис. крб., а Олександрії — на 344 тис. карбованців.
Важливу роль у боротьбі за режим економії і підвищення продуктивності праці на підприємствах відіграли виробничі наради, які діяли під керівництвом партійних осередків. Вони сприяли також розвитку раціоналізаторства і винахідництва робітників, техніків та інженерних працівників. У 1927 році в Єлисаветграді створено відділення Всеукраїнської асоціації робітничих винахідників, а на підприємствах — осередки, асоціації і комісії сприяння винахідництву.
Спираючись на величезну допомогу ЦК ВКП(б), Ради Народних Комісарів СРСР, республіканських партійних і радянських органів, трудящі Кіровоградщини успішно здійснювали будівництво нових і реконструкцію діючих підприємств. У 1926—1931 рр. переобладнані заводи «Червона зірка», «Червоний Профінтерн» у Єлисаветграді. Було реконструйовано також Саблино-Знам’янський цукрозавод. Новими механізмами устатковувалися і підприємства місцевої промисловості.
Широко розгорнулося будівництво нових промислових підприємств. Споруджувалися олійні в Єлисаветграді, Новоукраїнці, Бобринці, Новій Празі, дріжджовий завод у Малій Висці, черепичний — у Новоукраїнці. В 1926—1931 рр. у Єлисаветграді введено в експлуатацію також м’ясо- і птахокомбінати, гудзикову і брикетну фабрики, заводи: хлібний, для переробки сої, комбінованих кормів, толевий та інші.
У 1926 році окружна партійна конференція затвердила п’ятирічний план електрифікації Єлисаветградського округу, а через два роки стали до ладу електростанції в Бобринці, Новомиргороді, Новоукраїнці. 1 травня 1930 року дала струм Єлисаветградська районна електростанція.
На початку другої п’ятирічки введено в дію Байдаківський вугільний комплекс в Олександрії. 1928 року почалася розробка родовищ графіту в селищі Заваллі Гайворонського району. Через два роки споруджені тут шахта і збагачувальна фабрика випустили першу продукцію.
В січні 1939 року, згідно Указу Президії Верховної Ради СРСР, з ряду районів Миколаївської, Одеської, Київської, Дніпропетровської та Полтавської областей було утворено Кіровоградську область. Це сприяло поліпшенню керівництва всіма галузями народного господарства краю. Питання господарського будівництва займали особливе місце в діяльності обкому КП(б)У та виконкому обласної Ради депутатів трудящих. 1939 року на промислових підприємствах області вироблено продукції на суму 357,6 млн. крб. у державному секторі і на 63,7 млн. крб.— у кооперативному1. Наступного року обсяг промислової продукції зріс на 151 млн. карбованців.
Реконструкція промисловості була тісно пов’язана з реконструкцією та механізацією залізничного транспорту. За роки перших п’ятирічок великим залізничним вузлом стала Знам’янка. У 1929—1931 рр. на Знам’янському відділку дороги працювало близько 10 тис. робітників і службовців. Значні зміни відбулися і на інших станціях — Долинській, Помічній тощо.
Кадри робітничого класу, що зростали на промислових підприємствах і транспорті, брали активну участь у громадсько-виробничому житті країни. Ще наприкінці 20-х років на заводах і фабриках широкого розмаху набрав рух ударних бригад. На всіх підприємствах діяли буксирні бригади, бригади ентузіастів, бригади для ліквідації вузьких місць на виробництві, наскрізні бригади. Надзвичайно різноманітною була діяльність штабів і секцій легкої кавалерії, створених комсомольцями. Вони виявляли факти бюрократизму, безгосподарності, сприяли поширенню руху ударників. Розгорталося соціалістичне змагання між заводами, цехами, бригадами, окремими робітниками. У 1929 році робітники «Червоної зірки» уклали договір на соцзмагання з харківським заводом «Серп і молот».
Комуністи очолювали боротьбу робітничих колективів за виконання і перевиконання планів. Відповідаючи на заклик партії «Кадри вирішують все!», міськкоми і райкоми партії, первинні партійні організації розгортали роботу для підвищення кваліфікації кадрів. Тисячі трудівників оволодівали знаннями, опановували техніку. Технічна переозброєність підприємств, підвищення культурно-технічного рівня робітничого класу сприяли розвитку руху новаторів. В листопаді 1936 року на промислових підприємствах Кіровоградщини налічувалось 5648 стахановців — 41 проц. усієї кількості робітників.
Стахановський рух розгорнувся і на залізничному транспорті. Машиністи станцій Помічна, Кірово-Українське та Знам’янка почали водити великовагові состави. В 1936 році кривоносівці станції Кірово-Українське скоротили час простоїв вагонів на 3,6 години, а план їх вантаження перевиконали майже вдвічі.
Показуючи зразки трудової звитяги, комуністи і комсомольці вели за собою всіх робітників. З 188 членів партії станції Знам’янка 153 в 1935 році були Стахановцями. На заводі «Червона зірка» 1936 року з 465 комуністів-виробничників стахановцями стали 2331 2. 1940 року серед робітників машинобудівних і металообробних підприємств області було 75 проц. стахановців, на підприємствах харчової промисловості — 72 проц., на транспорті — 54 проц. Тільки в Кіровограді на початок 1939 року орденами й медалями відзначено 105 працівників промисловості, в т. ч. 18 — орденом Леніна. Зразки самовідданної праці показували посланці робітничого класу області і на численних гігантах індустрії, споруджених у країні протягом перших п’ятирічок.
Успіхи у здійсненні політики соціалістичної індустріалізації створили необхідні передумови для перебудови на соціалістичних засадах сільського господарства. Втілюючи в життя рішення XV з’їзду ВКП(б), комуністи розгорнули широку роз’яснювальну роботу серед селянських мас. Уже в кінці 1928 року кількість колективних господарств в Єлисаветградському окрузі зросла з 383 до 7904 5. В основному це були сільськогосподарські артілі. Восени 1929 року в окрузі налічувалось 906 колективних об’єднань. До кінця року в багатьох селах Новоукраїнського, Знам’янського та інших районів колективізацію було завершено.
Важливу роль у проведенні суцільної колективізації відіграли машинно-тракторні станції. У жовтні 1929 року розпочалося будівництво МТС у Шостаківці, Плетеному Ташлику, Помічній, Шарівці і Трепівці.
Партійні, радянські та профспілкові організації активізували діяльність у дальшому зміцненні союзу робітничого класу і селянства. На виконання рішень листопадового (1929) Пленуму ЦК ВКП(б) на постійну роботу в села Єлисаветградського округу відряджено 265 передових робітників — двадцятип’ятитисячників, які брали активну участь у соціалістичному будівництві на селі.
Надійним помічником партійних організацій краю у здійсненні соціалістичного будівництва став комсомол. У 1928 році в Єлисаветградському окрузі налічувалося понад 12 тис. членів ВЛКСМ. Ними засновані колективні господарства у селах Красновершці Компаніївського, Дмитрівці Знам’янського, Підвисокому Новоархангельського районів тощо. Велику шефську допомогу колективним господарствам подавало Єлисаветградське товариство «Культзмичка». Лише під час весняної сівби і збирання врожаю в 1928 році воно відправило в села 45 виробничо-ремонтних та культосвітніх бригад. Члени товариства допомагали налагоджувати роботу споживчої кооперації, медичних та освітніх закладів на селі.
Невід’ємною складовою частиною процесу соціалістичної перебудови сільського господарства була ліквідація куркульства як класу, яке чинило шалений опір колективізації. У Красносіллі Єлизаветградківського району оскаженілі куркулі вбили робітника заводу «Червона зірка» — двадцятип’ятитисячний Б. А. Будзинського, який організував тут колгосп. У Братському районі від їх рук загинули два робітники, що приїхали працювати на село. На хуторі Роздолля Букварської сільради куркулі спалили господарство колгоспника Умрихіна, в коморі якого зберігалось колгоспне зерно. У відповідь на контрреволюційні дії куркульства бідняцько-середняцькі маси села вимагали їх експропріації, повністю підтримуючи політику ліквідації куркульства як класу.
В процесі суцільної колективізації в окремих районах округу були допущені викривлення партійної лінії в колгоспному будівництві, які проявились у примусовому створенні колгоспів, розкуркулюванні середняків. Партійні організації повели рішучу боротьбу за усунення допущених помилок. До жовтня 1930 року в колективних господарствах Єлисаветградського округу було об’єднано 97 проц. усіх селянських господарств, усуспільнено 90 проц. усієї земельної площі.
Колгоспне селянство краю першим відгукнулося на заклик ЦК КП(б)У допомогти Одеському і Миколаївському округам в організації артілей, надіславши туди у жовтні—листопаді 1930 року т. зв. буксирні бригади. Ініціаторами їх створення виступили колгоспники с. Грузького Єлисаветградського району. Лише на Одещині за допомогою буксирних бригад протягом двох місяців було засновано 190 колгоспів, 215 ініціативних груп, до артілей вступили 10 тис. бідняцько-середняцьких господарств.
Важливу роль у зміцненні колгоспів і посиленні партійно-політичної роботи на селі відіграли політвідділи МТС і радгоспів. Вже в березні 1933 року їх було 38. Працівники політвідділів допомагали трудовому селянству перебудовувати господарство і побут на соціалістичних засадах, боротися з куркульством. 26 політвідділівських газет популяризували досвід передових колгоспів, висвітлювали хід соціалістичного змагання між ними. В травні 1934 року Радянський уряд відзначив орденами й медалями самовіддану роботу працівників політвідділів Грушківської, Вільшанської та Онуфріївської МТС.
На початок 1941 року в області налічувалось 1769 колгоспів. Виробнича площа кожного з них в середньому становила 870 га. Перемога колгоспного ладу відкрила широкий простір для розвитку продуктивних сил сільського господарства. Зростала його технічна озброєність. 67 МТС області мали потужний парк машин: 6619 тракторів (у переводі на 15-сильний), 2396 зернових комбайнів, багато іншої техніки. Рівень механізації оранки і збирання врожаю перевищував 75 процентів.
Велику роль у поширенні досягнень науки та передового досвіду, а також збільшенні виробництва сільськогосподарської продукції відіграли 37 радгоспів. На радгосп виділялося 24 трактори і 10 комбайнів. Напередодні Великої Вітчизняної війни посівні площі у всіх категоріях господарств Кіровоградщини становили 1694,2 тис. га, з них зернові займали 1067.1 тис. га (5 проц. усіх посівів республіки). Валовий збір зерна досяг 14 088 тис. цнт.— 5,3 проц. амбарного врожаю України. У тваринництві важливе місце посіло розведення великої рогатої худоби.
У сільському господарстві виросли сотні ударників і новаторів виробництва. В 30-х роках по 350—450 цнт цукрових буряків з гектара вирощували ланки С. Поволоцької, X. Юрченко, М. Горбань, Я. Тарнавської, П. Шевцової. Рух новаторів-буряківників підхопили механізатори. Тільки в Піщанобрідській МТС 1936 року в дев’яти тракторних бригадах налічувалося 96 стахановців5. З’явилося чимало послідовниць П. Ангеліної — К. Босенко, О. Сугак, К. Головко, М. Правда та інші. Багато передовиків сільськогосподарського виробництва були удостоєні високих урядових нагород. Так, ланкова с. Данилової Балки Ульяновського району М. І. Кравець, бригадири рільничих бригад с. Мощеного Гайворонського і с. Шепилового Голованівського районів Д. М. Федченко і Є. І. Запорожець, начальник політвідділу Грушківської МТС С. М. Білоусов відзначені орденом Леніна. 1939 року 160 колгоспів, 4 МТС, 94 колгоспні і радгоспні ферми, 1894 передовики були нагороджені золотими і срібними медалями Всесоюзної сільськогосподарської виставки. В лютому 1940 року орденом Леніна нагороджено Грушківську МТС Ульяновського району, орденом «Знак Пошани» — колгосп «Червона зірка» с. Сотницької Балки Ново-українського та ім. Котовського с. Синьок Ульяновського районів.
В результаті соціалістичних перетворень Кіровоградщина стала областю з розвинутою промисловістю і сільським господарством. До її складу в 1940 році входило 30 адміністративних районів, 6 міст, у т. ч. два міста обласного підпорядкування і дев’ять селищ міського типу. В області проживало 1 176 906 чоловік, у т. ч. в містах — 14,7 проц., в селах — 85,3 процента.
Успіхи соціалістичної економіки обумовили планомірне підвищення матеріального добробуту трудящих. Ще в 1929 році повністю ліквідовано безробіття. Неухильно зростала заробітна плата робітників і службовців. Докорінно змінилося матеріальне забезпечення, зростав культурний рівень селянства. У 1940 році на трудодень колгоспники одержали в середньому по 3 кг зерна і по 2 карбованці.
Область мала густу роздрібну торговельну мережу, яка 1940 року налічувала понад 2,7 тис. точок, товарооборот їх становив 551 млн. карбованців.
На кінець 1940 року на Кіровоградщині працював 201 медичний заклад, в т. ч. 86 стаціонарних лікарняних установ (без госпіталів) на 3,6 тис. ліжок. Було 39 жіночих і дитячих консультацій. Про здоров’я трудящих дбали 484 лікарі і 2,4 тис. чоловік середнього медичного персоналу.
У 78 дитячих садках виховувалось 2840 малят, кількість місць у постійних дитячих яслах становила 3409. До послуг трудящих були санаторій і будинок відпочинку.
Значних успіхів досягли народна освіта і культура. Напередодні Великої Вітчизняної війни кількість письменного населення в області становила 90 проц. У 1940/41 навчальному році тут діяло 1176 загальоосвітніх шкіл (без шкіл робітничої і сільської молоді), в яких навчалося 200,8 тис. учнів, працювало близько 9 тис. учителів. У 18 технікумах здобували освіту 6028 чоловік, а у двох інститутах — педагогічному та учительському— 1603. На початок 1941 року в народному господарстві області було зайнято 11,8 тис. спеціалістів з вищою і середньою освітою.
Діяли 594 масові бібліотеки, книжковий фонд яких складав 918 тис. примірників, 29 радіовузлів, 17 500 радіоточок, 1073 клубні установи, 3 музеї, 4 театри і 198 кіноустановок. В художній самодіяльності брало участь понад 11 тис. чоловік.
Виходили 31 районна і дві обласні газети тиражем 64 тис. примірників.
Високого рівня досягло народне мистецтво: художня вишивка і кераміка, гончарство, ткацтво і килимарство. Кращі твори народних митців, об’єднаних у художньо-промислові артілі і цехи, були відомі в усій країні. Килимарниці О. Домброван з с, Добровеличківки, Г. Денисенко з с. Липняжки, М. Головатенко з с. Добрянки, запрошені у 1936 році до центральних експериментальних майстерень при Київському музеї українського мистецтва, взяли участь у створенні перших українських радянських тематичних килимів «К. Є. Ворошилов приймає парад Червоного козацтва» і «Червоні партизани».
Глибокі зміни в галузі економіки, соціальних відносин, культури, що відбулися на Кіровоградщині за роки Радянської влади, наочно демонстрували переваги соціалістичного ладу, велику перетворюючу силу ідей Комуністичної партії. У перших виборах до Верховної Ради СРСР та УРСР взяли участь найширші кола трудящих, які віддали голоси за кандидатів блоку комуністів і безпартійних. До союзного і республіканського урядів вони обрали бригадирів-орденоносців Д. М. Федченко і В. Я. Кримського, знатну ланкову С. Ф. Поволоцьку, голову колгоспу Г. Д. Атамася, генерал-лейтенанта Червоної Армії Ф. І. Астахова. З великою політичною активністю відбувалися також вибори до місцевих Рад депутатів трудящих.
В авангарді будівників нового життя йшли комуністи. 1941 року партійна організація області об’єднувала 15 тис. членів і кандидатів у члени партії. Комсомольська організація налічувала у своїх рядах 68 тис. юнаків і дівчат. Членами профспілок були 120 тис. трудівників. Трудящі області, згуртовані навколо Комуністичної партії, спрямовували свої зусилля на успішне здійснення завдань соціалістичного будівництва.