Міське самоврядування
Поряд з територіальним зростанням міста відбувалося його впорядкування: було побудовано водопровід, каналізацію, проведено телефон, електроосвітлення вулиць (перші вуличні електричні ліхтарі з’явилися у 1890 році).
Однак упорядкування міста здійснювалось головним чином у центральних районах, де жили буржуазія та урядовці. Якщо в центрі міста існувало артезіанське водопостачання, то на околицях і в робітничих районах майже ніде не було водопроводу і каналізації, а користувалися водою з колодязів або з Дніпра та Либеді. Електрикою освітлювалися лише центральні вулиці, а на околицях було мало навіть гасових і газових ліхтарів.
У 1906 році в Києві була споруджена перша в Європі дизельна електростанція, яка належала іноземним капіталістам. Щоб поліпшити сполучення між окремими районами, у місті проводять так звану конку, а пізніше електричний трамвай. Київський електричний трамвай був першим у Росії і другим у Європі. Концесія на нього знаходилась в руках Бельгійського акціонерного товариства. У 1905 році було побудовано електричний узвіз (фунікулер) — один з найбільших на той час, який з’єднав район Володимирської гірки з Подолом.
Колії електричного трамваю зв’язували торгові райони міста з пристанню, вокзалом та деякі дачні передмістя з центром. На околиці трамвайних колій не було. Існували лише окрема трамвайна колія в с. Деміївці і трамвайна лінія Брест- Литовське шосе — Святошин, що належала організації, яку контролювали німецькі банки. Пізніше почав працювати мототрамвай Київ—Дарниця.
Населення Києва зростало досить швидкими темпами. На 1 січня 1913 року воно збільшилося до 594,4 тис. чоловік. Як і у Попередні роки, це збільшення відбувалося в основному за рахунок припливу у місто зубожілих селян, які наймалися тут на заводи, фабрики, транспорт тощо.
Швидке зростання населення вимагало збільшення житлової площі. Проте більшість трудового населення животіла в саморобних землянках, маленьких будиночках і казармах, які розміщувалися поблизу заводів і фабрик або на околицях міста. В тих жилих будинках, які споруджувалися з метою наживи, ціни на квартири були дуже високі і недоступні робітникам.
У статті «До сільської бідноти» В. І. Ленін у 1903 році писав: «Ростуть багаті міста, будуються розкішні магазини й будинки, проводяться залізниці, запроваджуються всякі машини й поліпшення і в промисловості і в землеробстві, — а мільйони народу все не виходять із злиднів, все продовжують працювати за саме тільки утримання сім’ї все своє життя. Та мало того: все більше стає безробітних. Все більше стає і по селах і по містах людей, які зовсім не можуть знайти ніякої роботи. По селах вони голодують, по містах вони наповнюють босі команди і золоті роти, живуть, як звірі, в землянках міських передмість…» 1. Ленінська оцінка житлових умов трудящих повністю стосується й Києва.
Дуже тяжко відбилася на становищі робітників економічна криза. Зросло безробіття, знизилась заробітна плата. У роки реакції посилився процес зубожіння робітничого класу. Він знайшов свій вияв у дальшому зростанні безробіття, зниженні заробітної плати, збільшенні робочого дня, погіршенні санітарних умов праці, житлових умов тощо.
У місті не залишилося жодної галузі промисловості, де б не було безробітних. Масові звільнення робітників мали місце на заводах «Ауто», Південноросійському, Гретера і Криванека та багатьох інших. У березні 1908 року у Києві налічувалось близько 3 тис. безробітних. Крім повністю безробітних, було чимало частково безробітних. Так, на тютюновій фабриці братів Коген, у Київських головних залізничних майстернях та на ряді інших підприємств робітники працювали два-три дні на тиждень. Промислове піднесення також не ліквідувало безробіття — цього неминучого супутника капіталістичного виробництва.
Масове безробіття давало можливість підприємцям ще більше посилювати експлуатацію робітників — збільшувати робочий день і знижувати заробітну плату. У ці роки майже на всіх підприємствах міста розцінки були знижені в середньому на 30—50 проц. Більшовицька газета «Пролетарий» відзначала з цього приводу: «Немає жодної галузі, де б розцінки не були знижені. Перелічувати заводи — це значить треба назвати всю промисловість»1. Зниження розцінок вело до зниження заробітної плати робітників.
Злиденна заробітна плата урізувалась ще нескінченними штрафами. Капіталісти нещадно карали робітників, стягуючи з них значні суми. Так, на заводі Гретера і Криванека були встановлені такі штрафи: за порушення тиші — від 50 коп. до 1 крб., за прогул —від 25 коп. до 2 крб., за неуважну роботу — від 1 крб. до 2 крб., за сварку — 50 коп., за неслухняність — від 50 коп. до 80 коп., за непристойне поводження — 50 коп. і т. д.2 3 Такі мотиви для штрафування робітників відкривали капіталістам широкий простір для їх сваволі.
Реальна заробітна плата робітників падала також внаслідок зростання цін на продукти широкого вжитку. Трудяще населення Києва вело напівголодне існування.
Становище робітників погіршувалось порушенням елементарних вимог техніки безпеки і санітарії на підприємствах. Власники підприємств майже зовсім не дбали про охорону праці робітників, внаслідок чого дуже частими були нещасні випадки. В той же час не існувало будь-якого соціального забезпечення на випадок хвороби чи інвалідності. Старший фабричний інспектор Київської губернії у своєму донесенні від 29 квітня 1908 року відзначав, що медична допомога робітникам «вкрай незадовільна» а.
Жили робітники у нестерпних житлових умовах, що приводило до виникнення епідемій холери, дизентерії, поворотного і черевного тифу тощо. В найгіршому становищі перебувало населення робітничих околиць міста. Ось як описував Шулявку автор листа, адресованого міській холерній комісії: «Чи знаєте ви, що таке Шулявка? Це дуже населене бідним людом передмістя Києва, смердюче і антисанітарне, де на вулицях (біля Тріумфальних воріт, біля Борщагівського провулку й на базарах) навіть у хорошу погоду стоять гниючі калюжі, а протягом усього дня проїжджає асенізаційна валка… тут головна квартира холери»4.
Тяжке економічне становище робітників, відсутність найелементарнішої охорони праці, медичної допомоги, нестерпні умови побуту доповнювалися політичним безправ’ям і національним гнобленням. Все це неминуче викликало обурення робітничого класу, посилювало його боротьбу проти царизму і капіталістів.
В кінці XIX — на початку XX століття в Росії в деякій мірі були розширені права міського самоврядування. Характеризуючи місцеві органи самоврядування,
В. І. Ленін відзначав, що співіснування «реакційної центральної влади і порівняно „демократичних» місцевих установ, земств, муніципальних правлінь і т. п. пояснюється єдино, виключно тим, що ці місцеві установи займаються нешкідливим для буржуазної держави „лудінням умивальників», водопостачанням, електричними трамваями і т. п. заходами, нездатними підірвати основ того, що називається „існуючим суспільним порядком»» 1.
Старе «Городове положення» 1870 року було скасовано і у 1892 році введено нове, яке надало виборчі права власникам земель, торгово-промислових підприємств, будинків. Внаслідок цього в міській думі посилилося значення дворянства, великої буржуазії, купців, що становили не більше 1 проц. всього населення міста. 99 проц. населення було позбавлено виборчих прав. Київська міська дума і управа цілком знаходилися в руках великої буржуазії. Міський голова затверджувався міністром внутрішніх справ. Всі постанови міської думи підлягали затвердженню губернатора і міністра внутрішніх справ.
Проте і ця система не задовольняла пануючі класи. Відбиваючи їх настрої, київський генерал-губернатор підняв клопотання про виділення Києва в самостійне управління з введенням посади «градоначальника», грунтуючись на тому, що Київ «давно вже перестав бути виключно губернським містом і став великим культурно- освітнім і торгово-промисловим центром значного району, що охоплює не лише весь Південно-Західний край, а й сусідні губернії»2.
До складу Київської міської думи обиралось 80 гласних, але фактично всю діяльність думи і управи захопили до своїх рук 12 з них, які займали по кілька посад.
Аналіз господарської діяльності думи свідчить про те, що вона всіляко захищала інтереси великих промисловців і більшу частину податків перекладала на плечі найменш заможного населення3. Основну частину прибутків дума одержувала від трудящого населення, а витрачала їх на утримання державних установ, казарм, в’язниць, поліції та інших органів гноблення народних мас.
Незначну частину грошей дума змушена була виділяти на санітарний благоустрій міста. «Пануючий клас капіталістів, — як влучно відзначив Ф. Енгельс,— не може безкарно робити собі приємність прирікати на епідемічні захворювання робітничий клас; наслідки обертаються проти самих капіталістів…»4 Основою санітарного благоустрою міста мало стати проведення каналізації і водопроводу. Однак це було здійснено у 1895 році лише в центральних районах міста, на околицях продовжувала панувати повна антисанітарія.
Наслідком цього були епідемії, які час від часу охоплювали місто. Так, у 1907 році тут захворіло на холеру 1091 чоловік, на тиф — 2716 чоловік. Особливо значна кількість захворювань і велика смертність були серед дітей, майже четверта частина яких гинула, не доживши одного року. Епідемії холери та тифу часто викликалися споживанням дніпровської води, забрудненої стічними водами. Все це примусило думу приділяти більше уваги поліпшенню санітарного стану міста. Вона поставила питання про закриття стічних каналів (що частково було виконано), побудування критого ринку тощо.
Лікарень у місті було дуже мало. Безплатні ліжка у них становили лише одну третину, а користуватися платними ліжками трудящі не могли, бо добова оплата тут часто перевищувала денний заробіток робітника.
Після революції 1905—1907 рр. медичне обслуговування дещо поліпшилося. В цей час у Києві було відкрито лікарню Південно-Західної залізниці та лікарню для чорноробів на 99 безплатних ліжок. В міській, Олександрівській лікарні побудували ряд нових корпусів і розширили старі, внаслідок чого кількість ліжок в зимових приміщеннях збільшилась на 100, а в літніх — на 90. Але кількість безплатних ліжок залишалася невеликою. Кращі представники тодішньої медичної інтелігенції — професор В. П. Образцов (клініка Київського університету), Ф. Г. Яновський (військовий госпіталь) та інші і керовані ними клініки подавали безплатну медичну допомогу населенню.
В результаті піднесення революційного руху в Росії та на Україні у 1912 році було прийнято закон про організацію лікарняних кас. У Києві вони почали виникати лише в першій половині 1914 року. Кошти цих кас в основному складалися з внесків робітників, були дуже обмежені і не дозволяли подавати необхідну допомогу трудящим. Більшовики на чолі з В. І. Леніним критикували страхові закони Державної думи, але разом з тим закликали робітників не бойкотувати лікарняних кас, а використовувати їх як легальну можливість для проведення революційної роботи та згуртування мас.